Іоанн Павло II: не дайте посередності перемогти себе!

«Переступить готов порог Сикстинский.

Язык великой Книги прост,

Но и Она нема
без образа живого».

Іоанн Павло II.
«Римський триптих»

2 квітня 2005 року завершився понтифікат Іоанна Павла II. Це був натхненний понтифікат. Натхненний і надихаючий. Він дав нам шанс не втонути в агресивній сірості та примітивній меркантильності. Якщо хочете, понтифікат-поема, довжиною у 26 із половиною років.

Тільки ледачий не писав про епізод відвідання краківським митрополитом Адамом Стефаном Сапегою гімназії у Вадовицях, про те, як учень випускного класу Кароль Войтила прочитав вітання латиною і був помічений. «Чи не збирається цей юнак вступити до семінарії?» — запитав митрополит. Відповідно до вадовицьких легенд, директор гімназії лише безнадійно махнув рукою: «Де там! У нього в голові лише театр!» Сам Іоанн Павло II в автобіографічній книзі «Дар і Таємниця» згадує про це у менш яскравих барвах. Та все ж таки згадує.

Зрештою, саме митрополит Адам Сапега 1946 року висвятить випускника підпільної семінарії Кароля Войтилу на священика. Тобто стане-таки за словом його. Проте 1938 року Кароль Войтила вступив на філологічний факультет Ягелонського університету й одночасно став членом Театрального братства (щось на
кшталт театральної студії з вивченням лише спеціальних предметів, куди приймали студентів краківських вузів). Здавалося б, вибір зроблено, і не на користь духовної кар’єри. Однак у жовтні 1940 року Кароль Войтила пише своєму найближчому другові Мечиславу Котлярчику: «Що ж до цього вогню, котрий у мені зайнявся, то думаю, що він найбезпосереднішим чином залежить від дії вищих сил. Я відчуваю, що це не ремесло і не якийсь порив. Мені не хочеться сказати прямо — дія благодаті. Втім, усе, усе може бути дією благодаті, треба лише вміти, а насамперед хотіти, із нею співпрацювати (...) Розумієш, я в цих віршах вчуся розмовляти, перш ніж почну говорити».

1995 року до 75-річчя Іоанна Павла II у польському Літературному видавництві вийшла збірка юнацьких віршів Кароля Войтили — гімн Мagnificat і кілька сонетів, написаних у шкільні та перші університетські роки. Сучасники кажуть, що Кароль Войтила читав ці вірші на студентських поетичних вечорах. Я багато віддала б, аби дізнатися, як розуміли учасники цих вечорів такий, наприклад, рядок: «Звеличує душа моя Господа, котрий кинув на плечі мої оксамит і єдваб влади». А такими рядками й образами, пророчий зміст яких міг стати зрозумілим лише 40 років по тому, рясно всіяні сторінки цієї книги. Про Слов’янина, котрий, мов бурлака, тягне «арку Божих Одкровень», 18-річний юнак пише так, ніби вже опанував і силу папської влади, і тягар покладеного нею хреста. Сьогодні зрозуміло: пророчим передчуттям майбутньої місії було й те, що Бог у юнацьких віршах Войтили — це «Бог артистів». Саме їх — акторів, поетів, художників — Він обирає своїми пророками й апостолами, саме їм відкриває свої таємниці, довіряє зберігати й провіщати світу Добру Звістку.

Коли «єдваб влади» справді ляже на плечі Кароля Войтили, і він стане Іоанном Павлом II, це буде папа, котрий заговорить не про гріхи світської блудниці культури, а про відповідальність християнства за її стан. 1982 року у Ватикані буде створено Папську раду з культури. А 1999 року у своєму посланні до артистів Іоанн Павло II, по суті, повторить те, що сказав у юнацьких віршах:

— Мистецтво, якщо це справжнє мистецтво, хоча й не обов’язково набуває форм типово релігійних, зберігає внутрішню спорідненість зі світом віри, тож навіть у ситуації глибокого розколу між суспільством і церквою саме мистецтво залишається свого роду помостом, який веде до релігійних відчуттів... Навіть тоді, коли артист занурюється у найпохмуріші безодні душі чи описує найжахаючі прояви зла, він певним чином стає виразником загального очікування спокути.

Однак не забігатимемо наперед.

Відомо, переважно зі спогаду самого Іоанна Павла II, який величезний вплив мав на нього в юності образ Альберта (Адама) Хмельовського, засновника ордена альбертинок і альбертинців. Наприкінці 1940-х, уже ставши молодим священиком, Кароль Войтила написав про нього п’єсу — «Брат нашого Бога», за якою 1997 року Кшиштоф Зануссі зняв фільм із такою ж назвою. Фільм не додав слави відомому режисеру і навряд чи допоміг комусь зрозуміти непросту думку, закладену в п’єсі Кароля Войтили.

В екранній версії це повчальна історія про те, як талановитий художник облишив живопис і всього себе присвятив порятунку волоцюг і бездомних. Себто звернув із обраного спочатку шляху, пожертвував собою і даним Богом талантом в ім’я милосердя. Безперечно, у світі немає нічого вищого за милосердя та любов. Тільки п’єса Войтили про інше. На його думку, дар Божий, талант — це не вміння малювати, римувати чи танцювати; принаймні не передусім це. Головне, що відрізняє великого митця від інших, — близькість до Таємниці Втілення. Хмельовський у п’єсі Войтили малює, щоб набути здатності глибше бачити, глибше опанувати Таємницю (а не навпаки). І в міру того, як йому це вдається, він починає втілювати істини, що відкрилися йому, не в живописних полотнах, а в реальному житті. Ставши священно­служителем, Хмельовський залишився самим собою. Він не перестав бути художником, не відмовився від закладеного в ньому Божого дару, він розкрив його на вищому, уже не зовсім зрозумілому більшості рівні. Знаменно, що премію імені Альберта Хмельовського щороку присуджують не за заслу­ги у сфері благодійності, а за досягнення у галузі сакрального мистецтва.

Невдачу великого майстра, загалом, пояснити просто. П’єса «Брат нашого Бога» написана у стилістиці Рапсодійного театру, мова якого мовою Станіславського і Герасимова принципово не перекладається. Театр цей, котрий діяв у підпіллі, 1941 року організував Мечислав Котлярчик. Так і хочеться приписати «і Кароль Войтила», особливо, коли врахувати, що в ту пору друзі жили в одній квартирі і жваво обговорювали все, що з ними відбувалося чи могло відбутися. Проте сам Іоанн Павло II у жодному зі своїх спогадів такої приписки не робить, і я з ним не сперечатимуся.

Що це був за театр? Ось що пише Данута Михаловська, відома акторка і режисерка, творець театру одного актора, котра свого часу дебютувала в Рапсодійному.

Форма — аскетична; декламація — без жестів; рухи — мінімальні, як максимум — легкі порухи голови, іноді — простягнена рука. Текст поділений не на ролі, а на голоси — соло і хор — відповідно до логіки проблематики тексту. Драматичне напруження створював зміст, а не дія персонажів. Цей стиль ми назвали тоді «театр усередині», оскільки дія мала розігруватися через слово актора всередині глядача, в його уяві.

1953 року Рапсодійний наказом «згори» було закрито; але під час відлиги, 1957-го, його відкрили знову. Театр проіснував до 1967 року. Вийшовши з підпілля, він міг дозволити собі декорації та хор. Та головне залишалося незмінним: культ слова, віра в його магічну силу. Незмінним також залишалося правило: актор тільки дає імпульс, надалі напружена драматична дія має розгортатися «усередині» глядача, роблячи його безпосереднім і, можливо, головним учасником того, що відбувається.

Чи не був цей театр подібний до давніх містерій? Ймовірно. І вже саме собою напрошується порівняння з тими грандіозними містеріями, якими був наповнений понтифікат Іоанна Павла II.

Навіть за найгостріших форм скепсису не можна заперечувати, що з людьми щось відбувалося на кожній зустрічі з Іоанном Павлом II. Що? На це запитання намагалися відповісти багато людей. Проте нікому так досі й не вдалося описати ту атмосферу любові, в яку за появи Людини в білому занурювалася багатотисячна юрба. Чи навпаки, вона сама цю любов випромінювала? У кожному немовби прокидалося й розпростувало плечі все найкраще, що досі ховалося в потаємних закутках душі, було паралізоване сумнівами й невпевненістю в собі, скалічене образами. На місці безглуздої гордині, бажання помститися виростало почуття справжньої людської гідності. Люди ставали самими собою, такими, якими мали бути, але якими бувають украй рідко. І ці «інші» люди вже не хотіли пасувати перед злом, вони створювали «Солідарність», виходили на Майдан, відчували в собі сили змінити обличчя Землі.

Так, це неможливо описати, але кожен, хто брав участь хоча б в одній із таких містерій, підтвердить: звучання слова Іоанна Павла II творило дива. Іоанн Павло II об’їхав майже півтори сотні країн. І в кожній із них диво перетворення переживали не лише католики, що можна було б хоч якось пояснити, а й люди, котрі належали до інших конфесій, або ж не належали до жодної.

Як відомо, 1946 року Кароль Войтила став священиком. 1958-го — єпископом, 1963-го — архієпископом митрополитом краківським і 1967-го — кардиналом. Весь цей час, починаючи з 1950 року, у польській періодиці з’являються вірші та поеми Анджея Явеня (рідше — Станіслава Анджея Груди і Петра Ясеня). Польща знала, хто ховається за цими іменами, але за її межами розкриття таємниці псевдоніма після 1978 року справило ефект вибуху бомби. Масова свідомість ніяк не могла поєднати два стійких кліше: образи далекого від всього людського римського папи, та й узагалі священика, і поета.

А тим часом Польща після Другої світової війни дала світу цілу плеяду блискучих поетів-священиків. Один лише Ян Твардовський чого вартий! Священиком був іспанський драматург Лопе де Вега. Вірші писали римські папи Пій II і Лев ХIII. Але хто за межами католицького світу до 1978 року знав про це? Навіть історична енцикліка Льва ХIII Rerum novarum («Нові речі»), що поклала початок соціальному вченню Католицької церкви, набула масової популярності тільки після того, як Іоанн Павло II з нагоди сторіччя її оголошення опублікував свою Centesimus annus («Сотий рік»).

Думка про внутрішню близькість мистецтва та світу віри також народилася раніше за Кароля Войтилу. Її обговорювали вже на Нікейському соборі (787 р.). Павло VI сказав на цю тему багато мудрих слів. Та щоб спадщина мудреців ожила, почала рухатися — ВТІЛИЛАСЯ; щоб згадалося забуте, знайшлося втрачене й невидиме стало видимим, потрібно було, аби на Святому Престолі опинився такий от неординарний в усіх відношеннях понтифік.

«Перестаньте йому аплодувати! Почніть, нарешті, його слухати», — закликав 1997 року один солідний польський журнал. А ми аплодували. До болю в долонях — шахтарських, у які в’їлася вугільна пилюка, і блідих професорських однаковою мірою. В Торонто сучасна прагматична молодь розчулено плакала, по-дитячому, кулаком змахуючи сльози з обличчя. Чи заважало це нам осягнути глибокий сенс слів папи? А вам Моцарт не зважає думати про вічне?

А потім був вітер. Боже, який був вітер! Дикий, не міський, він немовби прилетів із безкраїх калмицьких степів, аби попрощатися. Він бив по обличчю й усе гортав, гортав Книгу, що лежала розкритою на труні (так ховають священиків). Santo subito (уже святий) — майоріло над юрбою. А ще так недавно було «Залишся з нами!».

Втім, цю «народну вимогу» Іоанн Павло II, здається, усе ж таки виконав. А тому дозвольте мені закінчити цю спробу історичного екскурсу словами з його послання, зверненого «до тих, хто пристрасно і самовіддано шукає нової єпіфанії краси, щоб подарувати її світу в артистичній творчості».

«Я бажаю вам усім, дорогі артисти, щоб (...) краса, яку ви передаватимете майбутнім поколінням, мала силу пробуджувати в них захват! Перед святістю життя і людини, перед чудесами всесвіту захват — єдина адекватна реакція. Саме захват може стати джерелом того ентузіазму, про який казав Норвід (…) Цей ентузіазм необхідний сучасним людям і тим, хто житиме завтра, щоб прийняти той великий виклик, що вже з’явився на обрії, і вийти переможцем. Завдяки йому людство після кожного падіння зможе все ж таки повстати й воскреснути. Саме в цьому сенс сказаного з пророчою інтуїцією, що «краса врятує світ» (...). Від щирого серця зичу вам усіляких успіхів!

Ватикан, 4 квітня 1999 року, Великодня неділя, 21-й рік мого понтифікату».

Був такий самий квітневий день, майже збігалися святкові дати... Ну й що з того, що минуло вісім років! Ми ж знаємо, що все прекрасне залишається у вічності.

ДО РЕЧІ:

У понеділок у Ватикані було зроблено докладну доповідь про життя Папи Римського Іоанна Павла II і чудесне зцілення, що відбулося після його смерті. Цією доповіддю завершує свою роботу спеціальна церковна комісія, котра вивчала життя покійного папи — необхідна процедура для приєднання до лику святих. Члени комісії під час своєї роботи зустрічалися із 130 людьми й опрацювали силу-силенну книг про папу, написаних різними мовами.

Та все ж таки вирішальним у питанні канонізації Іоанна Павла II може стати випадок зцілення 46-річної французької черниці Марі Симон-П’єр, котра через два місяці по смерті понтифіка зверталася до нього в молитві і дивовижним чином зцілилася від хвороби Паркінсона. Ватикан має призначити спеціальну медичну комісію, котра підтвердить або спростує факт незбагненного зцілення. За результатами її роботи покійний понтифік, можливо, буде приєднаний до лику блаженних. Для приєднання до лику святих доведеться почекати на друге диво.