Логіка святих отців московських. До питання про анафемування гетьмана Мазепи

— Що? Вже проклинали того?

— Я стояв на паперті і чув, як диякон загорлав: Гришка Отреп’єв — анафема!

— Нехай собі проклинають; царевичу немає діла до Отреп’єва.

— А царевичу тепер співають вічну пам’ять.

О.Пушкін. «Борис Годунов»

1885 року Антон Чехов опублікував чудове оповідання, «Кани­тель» називається.

…У дячка Отлукав?на поминальна справа пішла шкереберть через те, що вбога, але вкрай пунктуальна бабуся забажала записати всіх поіменно. Кого за здравіє, кого за упокій. Надто вже при цьому плутаючись в іменах живих і мертвих.

«Путаешь тут! Изволь вот теперь Федосью херить и в другое место писать… всю бумагу изгадил! Ну, слушай, я тебе прочту… О здравии Андрея, Дарьи со чады, паки Андрея, Антипия, Марии, Кирилла, новопреставленного младенца Гер… Постой, как же сюда этот Герасим попал? Новопреставленный, и вдруг — о здравии! (…) И этот еще воин Захария встрял сюда… Шут его принес… ничего не разберу! Надо сызнова». Дьячок лезет в шкафчик и достает оттуда осьмушку чистой бумаги. (…) «Я их всех гуртом запишу, — говорит он, — а ты неси к отцу дьякону… Пущай дьякон разберет, кто здесь живой, кто мертвый; он в семинарии обучался, а я этих самых делов… хоть убей, ничего не понимаю».

З анафемуванням сталася у ортодоксальних слуг Божих аналогічна історія. Особливий чин «Торжества Православ’я», котрий щорічно проголошує догмати віри, анафеми єретикам, вічну пам’ять покійним і многая літа нині сущим вірянам, зазнає змін цілком в «відлукавинському» дусі. То розкольників-старообрядців анафемують, то анафему з них знімають. З 1054 року вже всі начебто міцно засвоїли, що католикам та іншим схизматам — анафема, а тепер (із 1964 року) важко звикайся з фактом її скасування. Куди ж нині записувати проклятий Захід — «о здравії» чи «за упокій»?

Щоб не впасти остаточно під ваготою імен, яких за століття московського анафемування накопичилося стільки, що не важко заплутати навіть вищих ієрархів, Священний Синод 1801 р. істотно скоротив— із допомогою логічного узагальнення емпірії — зазначений чин. Відтепер у ньому «перелічено лише самі єресі, без згадки імен єретиків, а з імен державних злочинців залишені Григорій Отреп’єв і Іван Мазепа. Пізніше, у редакції 1860 р., ці імена також було опущено — замість них у чині з’явилася загальна фраза про «дерзающих на бунт» проти «православних государів» (pravoslavye.org.ua).

Інакше кажучи, у вирішенні питання про державних злочинців московські святі отці успішно застосували першу фігуру силогізму і зняли з себе проблему, справедливо переклавши її тягар на державні плечі.

«Дерзающие на бунт против православных государей, анафема!» — Саме так, абстрактно й узагальнено, виголошують сьогодні в храмах вірянам РПЦ. Отже, віряни зрозуміють цей великий посил як цілком конкретний «Г.Отреп’єв і І.Мазепа, анафема!» тоді і тільки тоді, коли для них, вірян, слушним і справедливим буде середній посил «Г.Отреп’єв і І.Мазепа — дер­жавні злочинці». А це вже тверд­ження не церковне, а державне і, відповідно, історичне.

Звідси у свою чергу випливає, що питання про анафемування нашого славного гетьмана потрібно адресувати не московським церковникам, а правителю всієї Великої Русі, адже історично достовірно, що саме його попередник прокляв Івана Мазепу.

У височайшому, від 31 жовтня 1708 року, рескрипті на ім’я місцеблюстителя патріаршого престолу галичанина Стефана Яворського цар Петро I указує: «Понеже паче всякого чаяния Мазепа втарыи Июда нравом и образом, паче же действом, явился и, оставя православие, к еретикам Шведам ушел (…) и вместо защищения також как великой строитель оных был святым церквам, ныне проклятой гонитель оным учинился (понеже недалеко от Новагородка Шведы в одной церкви лошадей поставили), о чем сей народ от сего Июды проклятого зело утесненный всегда плакал (чего мы не ведали доселе), а наипаче ныне. Того ради изволте онаго за такое ево дело публично в саборной церкви проклятию предать». Що й було одразу ж (12 листопада) вірнопіддано виконано в Успенському соборі Кремля.

Якщо нашому президентові вдасться, зустрічаючись із президентами Путіним і Медведєвим, переконати їх у тому, що у світлі нових фактів і сучасних політичних реалій гетьман Мазепа — ніякий не «дерзающий на бунт» і не розбійник штибу Гришки Отреп’єва, а славний будівничий дер­жави Української, то можна бути впевненим: ієрархи московські, отримавши з Кремля послання — «Понеже Мазепа втарыи Давид нравом и образом, паче же действом, явился (чего мы не ведали доселе), того ради изволте онаго за такое ево дело публично в саборной церкви помянуть», — одразу почнуть співати Івану Степановичу вічну пам’ять.