«Не ступай, бабо, ногою у січовий кіш…»

Спроби осмислити комплекс подій, пов’язаних із зародженням та становленням запорозького козацтва в XV–XVI ст.ст. започатковуються майже по їхніх слідах. Тим часом створюваний протягом наступних 500 років історіографічний образ козацтва виявився далеко не адекватним своєму реальному прототипу.

Річ у тому, що більшість описів козацького життєустрою побудовані за такою логікою: загальна характеристика запорозького козака (характеристика реєстрового козака наразі відсутня); місце проживання запорожців; побут і розваги козаків; козацька віра й церква.

Інтерес до сімейного життя козаків-запорожців зводиться, як правило, до козацького аскетизму - себто зречення козаків сім’ї, концентрації їхніх моральних, розумових і фізичних зусиль на військовій справі та до суворої заборони появи жінки на Січі. А мірилом ставлення козацтва до жінок автори часто обирають широковідому українську пісню про гетьмана Петра Сагайдачного, який «проміняв жінку на тютюн та люльку, необачний!».

«Безшлюбний», скептично налаштований до жіноцтва козак подається в модерній літературі як незаперечний український архетип чоловіка та основна складова частина «очоловіченої» моделі українського суспільства. У такому ідеалі чоловіка, твердять дослідники, «відбилася вся українська історія, а особливо історія ХVІІ ст. з його прагненням до освіти, миру, людяності і водночас із безконечними війнами, безконечними смертями в ім’я віри і свободи».

Отже, поза межами зацікавлення опинився один із найжиттєвіших відломів старого укра­їнсь­кого громадянства - жіноцтво. Пройдений шляхтянками, міщанками, козачками і простими селянками шлях наче провалився, залишаючи чорну прірву в нашому історичному пізнанні… А може, жінки Козацької України і справді не полишили вагомого історичного сліду, достатнього для відтворення образу жіночої активності?

Відповісти на поставлене запитання можна лише відкривши для нового прочитання ті сфери людського життя, які ще донедавна вважалися неважливими в контексті позитивістського аналізу - повсякденність, приватне життя, традиції та звичаї. Тобто сфери, з якими найчастіше по­в’язували і до яких відносили будь-яку жіночу активність.

Історична реконструкція минулого лише на основі державницьких, ідеологічних, соціально-політичних, військових та культурно-мистецьких парамет­рів не є достатньо вичерпною. Бо реалізація цілої низки взаємо­зв’язків, які складалися в українському суспільстві (людина і побут, людина і війна, людина і релігія, людина і влада) неможлива без присутності жіночого чинника.

Проблема присутності жінки у войовничому середовищі південноукраїнських степів з периферії розгляду (тобто як її представлено в джерелах) лише в останнє десятиріччя минулого століття переміщується до його центру, хоча джерела самі по собі не давали для цього підстав. Річ у тім, що наприкінці ХІХ ст. зусиллями знаних вітчизняних істориків Пантелеймона Куліша, Аполлона Скальковського та Дмит­ра Яворницького, згідно з тодішніми тенденціями часу і місця (українська і російська історії розглядались як течії єдиного потоку, а українські вчені вважали російську історію і культуру своєю) була сформульована концепція, згідно з якою постать жінки в межах Вольностей Війська Запорозького Низового, розглядалася козацтвом як небажана, а то й меншовартісна. По­силаючись на «регулу» - неписаний статут Запорозького товариства, А.Скальковський стверджував, що всі чини й звання Війська Запорозького, від кошового до полкового хорунжого, отримувало тільки товариство, тобто нежонаті козаки. Одружені ж ні на чини, ні на посади претендувати не могли. Право сидіти зимівниками також мало тільки товариство зі своїми служителями, або молодиками, - записаними по куренях або ні, але теж холостяками. Батько міг жи­ти «із синами або родичами, як­що ці останні по куренях вважалися, але жодної жінки в зимівниках не було і бути не могло».

Відтоді, історіографічний штамп про «безшлюбність» запорозького козацтва та небажаність присутності жінки в межах війсь­кового табору - Січі - став відправним пунктом при розгляді питань, пов’язаних з історією козацького війська. І це при тому, що переважна більшість старшин, полковників, кошових і гетьманів мала дружин і дітей. Отож аби з’ясувати, чи відповідає дійсності винесена в заголовок теза про присутність жіночого чинника в культурному просторі Запорожжя, спробуємо подивитися на пройдений шляхтянками, міщанками, козачками і простими селянками шлях крізь призму світоглядних уявлень і традицій життєустрою людей тієї епохи. Для цього, убезпечивши мозок від вірусу сучасності, ще раз вчитаємося в сторінки козацьких літописів, у сюжети легенд і переказів з часів колишнього Запорожжя, а також у рядки історичних пісень і дум, які й досі зберігають дух козацької епохи.

Пошуки «слідів» жіночої при­сутності в культурному прос­торі Запорожжя розпочнемо з того, що в межах ХVІ - останньої чверті XVIII століття українські землі входили до складу Великого князівства Литовсь­ко­го, Польсько-Литовської держа­ви (Речі Посполитої), а з 1654 р. мали тісний зв’язок із державним устроєм Московської держави. Досить віддалені один від одного українські історико-етнографічні та географічні регіони - Волинь, Поділля, Київщина та Наддніпрянщина - являли собою об’єднану лише міфом про спільне минуле жителів та давніми традиціями життєустрою цілісність.

Заселене переважно кочовою людністю Поле, по-татарськи Heyhat (Степ), на першу половину ХVІ століття простилалося ледь не на п’яту частину нинішньої України, охоплюючи південні регіони Черкаської та Вінниць­кої областей, повністю - Кірово­градську, Дніпропет­ровську, Ми­колаївську, Хер­сонську області та частково - Одеську і Запо­різьку. Своє­рідними «дверима» в це Поле з боку досить густозаселеного (в тогочасному розумінні) Подніпров’я були пороги - переривчасте гранітне пасмо, що перетинало течію Дніпра, прос­тягаючись на багато кілометрів між теперішніми містами Дніп­ропетровськом і Запоріж­жям. За порогами, нижче описаної ще в середині Х ст. Костян­тином Баг­ря­нородним, Кічкаської переправи, починався Дніпровський Низ. Густі дубові гаї в гирлах дніпровських допливів, незаймані бджолині рої, велика кількість риби, птахів і диких звірів, родючі землі й південна розкішна краса, витворювали із цих місць райську оазу.

Для нас у цьому контексті важливим буде не стільки факт участі в колонізації краю вихідців із різних регіонів тогочасної України, скільки усвідомлення можливої присутності (на протилежному наполягає більшість вітчизняних дослідників ХІХ-ХХІ ст.) в повсякденних практиках козацького краю «слідів» жінок. Ми збиратимемо все, що залишили по собі мешканці цього регіону, критично відтворюватимемо й ретельно аналізуватимемо щонайменші свідчення про його минуле. Під­креслимо, що проблема відсутності чи наявності «слідів» жіночого повсякдення в традиціях степового соціуму сама по собі значно важливіша, ніж це видається на перший погляд. Адже вироблена соціумом традиція, як правило, є неза­пе­речною можливістю входження індивіда, мікрогрупи чи соціального прошарку в історію. Че­рез традицію можна вписатися в конкретний історичний період, знайти своє місце, а отже, й легітимізуватися.

Південний Степ був краєм особистої волі й великих можливостей. Особливі умови життя на «пограничних» землях, сприяли виробленню у степового населення таких рис характеру, які б забезпечували їм можливість виживати в умовах постійної небезпеки. Зрозуміло, що в Степу, де сила панувала над правом, зброя, а не закон, розв’язувала більшість суперечок, виховувалися люди сильні, енергійні й хижі, які могли оборонитись і від чужих, і від своїх. Такі обставини життя повинні були позначитися як на чоловіках, так і на жіноцт­ві. Але це, так би мовити, в теорії. А що на практиці? Якою бачили (і чи бачили взагалі) сучасники жінку в райській оазі Дніпровського Низу?

Взявши до уваги застереження відомого історика Наталії Яковенко, про те, що побутова свідомість ординарних людей, форми їхньої соціальної реакції та стереотипи мислення повинні бути еквівалентні моделі «високої» культури, спробуємо «побачити» відображення образу жінки та її повсякденних практик у світоглядних уявленнях еліти та ординарних людей - мешканців східних окраїн Речі Посполитої.

Почнемо з аналізу зразків елітарної культури Речі Поспо­литої. Не пізніше ніж 1578 року польський шляхтич Свентослав Оржельський, відомий у Велико­польщі своєю розважливістю та політкоректністю, створив латиномовні хроніки «Справи без­королів’я по смерті безсумнівній Сигізмунда Августа». Описуючи життєустрій «Війська Низового», він, відтворюючи тогочасні уявлення про побут та повсякденність низових козаків, зазначив, що мешкають вони «на берегах та численних островах Дніпрових Бористенових; усі піші, будують дивно легкі морські човни, що здатні з легкістю витримувати хвилі морські. На тих човнах спускаються до Очакова, де Дніп­­ро <Бористен> впадає в Чорне море <Понт Евксинсь­кий>, і навіть далі за море. Жи­вуть лише зі здобичі. Нападають на суші і на морі на Татар особ­ливо і [на] Турків. Гніздяться з дружинами і дітьми на островах (виділено мною. - О.К.), котрими Дніпро Бористен буяє, і можуть виставити до 8000 жовнірів. Назва їх Низовці або Низові, походить з того, що сидять на нижньому Дніпрі Бористені» («низ» означає «дол». - О.К.).

Опоетизоване віддзеркалення сценаріїв повсякденного життя степової людності кінця XVI - початку XVII ст. знаходимо і в баладі літературного походження «Пісня козака Плахти». До­сить популярний у першій половині XVII ст. поетичний твір відтворює грайливу розмову жінки з головним героєм балади козаком Плахтою про реалії повсякденного життя козаків-запорожців:

…- Гой, козачейку, пане ж мій,

Сподобався ми ся живот твій.

- Любо ж тобі горювати,

Дай преч з тобов поїхати.

- Душе моя,

Я вже твоя.

- Ручку дай

І всідай.

- Я твоя.

- Ти моя,

Кулина!...

- Гой, козачейку, пане ж мій,

Далек же іще домик твій?

- Уже геть ті Запороги,

Конець нашої дороги…

Отже, на час створення згаданих нами текстів у «Запорогах», «на берегах та численних островах Дніпрових», за світоглядними уявленнями авторів, жили як чоловіки, так і жінки. Схоже на те, що стереотип «безжонного» сприйняття шляхетським загалом козаків-низовців розсипається на порох, ледь ми звернулися до змісту створених елітою Речі Посполитої текстів та її світогляду.

Виходячи з цього, спрямуємо дослідницьку увагу на усні (фольклорні) джерела - історичні пісні, легенди й перекази, записані в межах колишнього Запорожжя, історико-географічної області, яка протягом тривалого часу відігравала роль своєрідного культурного центру Ниж­ньої Наддніпрянщини і була тісно пов’язана з утвердженням на історичній арені войовничої чоловічої спільноти - козацтва.

Почнемо із записаного
О.Сто­роженком на Катерино­славщині в першій половині ХІХ ст. переказу «Про запорожця Ониська і його жінку». В ньому розповідається про запорожця на ймення Онисько, який «сидів» зимівником неподалік Дніпра. Якось у місті Миргороді він вподобав молоденьку гарну дівчину і згодом одружився з нею. «При­віз Онисько молоду дівчину у свій зимівник. Тут у нього була рублена хата на дві половини, усякої худоби не перелічити, і наймитів, і наймичок (віділено мною. - О.К.). Одяг Онисько свою жінку, неначе кралю яку». Однак не сиділось запорожцеві з молодою дружиною. Щойно почує, що «збираються в коші на татар або на ногайців, то не втерпить - кине жінку і поїде собі в кіш…». Як бачимо, сидіти зимівниками, заходити на Січ, брати участь у козацьких радах і походах могли, за переказом, не лише холостяки, а й одружені козаки-запорожці.

Записаний С.Науменком у Запорізькій області в другій половині ХХ ст. переказ «На туркені оженюся…» також розповідає про повсякденні практики одруженого з туркенею (!) запорожця. «У минулі часи нинішнє село Малинівка Гуляйпільського району називалося Туркенівкою. Старі люди кажуть, що десь років двісті (на час запису переказу. - О.К.), а може й більше, то­му сидів тутечки зимівником якийсь запорожець. Бравий був козарлюга, відважний лицар і добрий хазяїн. Всього в нього було доволі: і бджіл, і скотини, і птиці, і збіжжя. Не було тільки одного - жінки. Ну то що ж! Пішов він одного разу з січовим товариством у похід, а повернувся на хутір з молодою туркенею. Туди-сюди, узяв та й одружився на ній».

Активність «низових» жінок не обмежувалася поранням домашнього господарства, вихованням дітей, вигляданням чоловіка-козака з походу та наріканнями на нелегку долю.

В записаному Д.Яворницьким на Катеринославщині (в межах колишніх Запорозьких Вольнос­тей) переказі «Могила Настина» (в інших варіантах «Могила Насті») відображено зовнішній вигляд та окремі сценарії повсякденного життя відважної отаманші на ймення Настя. Переказ розповідає, що Настя, носила шаблю, шаровари, шапку і «держала у себе ватагу козаків, а ніхто того не знав, що вона дівка... Кілька років правила вона за козака. А як умерла, то тоді тільки й дізналися, що вона дівка». Сила і хоробрість цієї жінки, очевидно, були настільки великими, а її дії як ватажка настільки вправними, що козаки навіть не здогадувалися про те, що ними керує «отаманша». Як бачимо, образ жінки-войовниці, включає в себе, в даному разі, доволі поширену на українських землях в XVI - першій половині XVII ст. традицію перевдягання жінок-войов­ниць у чоловічий одяг, підмальовування вусів, гоління голови тощо. Інформацію про побутування цієї традиції подають не лише усні джерела, а й значна кількість письмових.

Записаний краєзнавцем А.Ковальовим на Дніпропетров­щині (в межах колишніх Запо­розьких Вольностей) переказ розповідає про безпосередню участь жінки в бойових діях козацького підрозділу в ролі бойової одиниці - рушничного стрільця-снайпера. У повстанні під проводом Якова Острянина (1638 р.). активну участь брала дружина козацького сотника Семена Мотори - Варвара. Острянин, нібито особисто, доручив Варварі Моторі стріляти особливо важливих персон у ворожому таборі, приставивши до неї шістьох козаків заряджати мушкети й готувати стріли.

Розвідники Потоцького зрештою виявили, що джерелом «особливого зла» є жінка, яка безпомилково підстрілює ротмістрів і вельмож. Потоцький нібито наказав відкривати гарматний вогонь «по всякій жінці, яку буде помічено в козацьких шанцях». Відтак багато жіноцтва полягло від розривів порохових ядер, серед них, за переказом, загинула і Варвара Мотора.

Інформацію про активну участь жінок у різного роду війсь­кових змаганнях подають не лише усні історичні джерела, а й письмові. А отже, маємо підстави говорити про те, що в межах Запорозьких Вольностей проживали не лише чоловіки, а й жінки. Присутність жіночого повсякдення в культурному просторі Запорожжя (беручи до уваги заучування місцевим населенням повсякденних практик та збереження їх у колективній пам’яті) стає особливо помітною на тлі воєн та збройних конфліктів мешканців степового «пограниччя». Образ сильної жінки - степової амазонки транслювався через сюжети, пов’язані з перебуванням жінок у козацьких зимівниках, участю у бойових діях козацьких підрозділів, козацьких судах і під час слідства, визволенням з неволі бранців тощо.

Як бачимо, специфіка жіночого повсякдення в культурному просторі Запорожжя полягає не в його відсутності (на чому наполягає більша частина вітчизняних істориків), а в присутності у вигляді різнорідних типологізованих практик жіночої активності.