Очима клоуна (любов і розлуки Миколи Яковченка)

Читачі люблять розповіді про старих акторів. Читачі навіть просять інколи: а напишіть про цього, а згадайте про такого…

Наприклад, про талановитого - і чи не найсмішнішого - персонажа в історії українського театру й кіно… Веселого героя з сумною долею.

Його слава не меркне з роками, навіть із десятиліттями. Оскільки популярність Миколі Федоровичу Яковченку (1900-1974) принесли його ж розвеселі персонажі - Довгоносик («У степах України»), Оверко («Фараони»). А в кіно актор починає зніматися з 1952-го і створює на екрані понад півсотні пам’ятних комедійних образів (найпопулярніші - у фільмах «За двома зайцями», «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Королева бензоколонки», «Вій», «Максим Перепелиця»). Що ще? У 1958-му його вивели за штат театру. Пішов із життя у віці 74 років (практично - на операційному столі). Остання прижиттєва фраза, яку приписують акторові: «Клоун іде на манеж!»

Міфологія

«…Простую центром Києва. Легкою ходою піднімаюся по вулиці Городецького у скверик навпроти Театру ім. Франка. Зупиняюся біля пам’ятника Яковченку (скульптор Володимир Чепелик). І відразу згадується торба анекдотів, пов’язаних із всенародним улюбленцем, коміком, українським Чарлі Чапліним, як назвав його одного разу Сергій Параджанов…»

Напевно, це занадто банальний розбіг для розповіді про небанальну людину. Але ж і справді перше, що згадуєш, - це міфи, анекдоти й небилиці, які породжувало в центрі Києва 50-70-х саме «явлення» цього артиста. Його неповторна незграбна властива комікам хода. Його очі - очі клоуна - гострий розбишакуватий погляд, що чіпляє, з лукавинкою й прихованою гірчинкою.

Ну, а тепер відмотаю плівку назад - і згадаю (у жанрі повторення пройденого) хоча б кілька з цих правдивих анекдотів…

Мабуть, найвідоміша бувальщина-небилиця, пов’язана з Миколою Федоровичем, - випадок у морзі. Одного разу прямо на вулиці Яковченка прихопило серце. Актор упав непритомний. Його забрала «швидка». І медики, буцімто не виявивши ознак життя, тут-таки… транспортували його до небіжчиків! Яковченко, на щастя, виявився живучим. Серед ночі оговтався - а навколо гори трупів. Він встав, наче нічого й не сталося, посеред «пекла»… Розсадив деяких мерців, вручивши їм карти в руки, мовби зібрався зіграти з ними в преферанс. Потім підійшов до санітара, що дрімав, і чемно запитав: «Є цигарка?» Санітар зомлів.

А ось іще одна історія. У 1960-му режисер Віктор Іванов знімає фільм «За двома зайцями», запросивши на роль Сірка (батька Проні) Миколу Яковченка. Режисера попереджали про «шкідливу звичку» коміка. Але хіба можна знайти йому заміну в колоритній українській комедії? І ось уже практично вся знімальна група суворо стежить за «облікоморале» артиста. Ні краплі в рот! А одного чудового знімального дня він з’являється на майданчику й ділиться з колегами рецептом чарівного відновлення свого тембру. Мовляв, потрібно активно пити сирі яйця - і голос задзвенить як дзвіночок. І пішло-поїхало. Одне за одним... Приблизно на десятому яйці, коли актор упав як сніп (п’яний як чіп), знімальна група виявила: в яйцях замість білка-жовтка - спирт (уведений всередину єзуїтським способом з допомогою голки).

На такі трюки актор був мастак...

На зйомках тих-таки «Зайців» заручини Проні й Голохвастова відзначили бурхливим «вибухом» шампанського. Було кілька дублів. Лилося шампанське рікою. Микола Федорович визнав, що це найкращий знімальний день у його житті, - і широко роззявляв рот, вбираючи чудесну фонтануючу вологу. А коли шампанське на кіностудії вичерпалося, один із режисерів (Борис Шиленко) придумав хитромудрий фокус - замінив шампанське на мильну піну (організувавши для цього спеціальне обладнання). Артист, який ні про що не здогадувався, роззявив рот… А в нього струменем полилося мило! Яковченко заціпенів. Змінився з лиця. І сказав як припечатав: «Винахідники бісові! Так таких Кулібіних розстріляти мало!»

А ось іще розповідають… Колись Яковченко міцно дружив із Юрієм Шумським (Галушка в спектаклі «У степах України»). Шумський втратив синів на війні. Упав у надзвичайно важку депресію. І вирішив зректися театру. Гнат Юра тоді не знав, як відродити чудового актора до життя. Вирішили послати в розвідку Яковченка, а там хай буде що буде. Микола Федорович заявився до Шумського наче нічого й не сталося. І після добрих слів співчуття раптом ушився в маленьку кімнатку, так звану творчу лабораторію Шумського, де той розучував свої ролі. П’ять хвилин його немає, десять хвилин немає, півгодини немає. Шумський спохватився. Зайшов у кабінет, а там Яковченко під столом повзає... «Ти шо там робиш, Миколо? - Та ти ж сам казав, шо це твоя лабораторія, так я пробірки шукаю - для аналізів!..» Шумський розсміявся. Пелена смутку на певний час спала з його очей.

Багато байок про сімейні халепи Яковченка. Його дочка Юнна, теж чудова акторка, як могла намагалася стримувати батька від пристрасті до спиртного. А він не вгамовувався! Інколи кричав під балконом:

- Юнно, дай мені хоч сорок копійок!

- Вони ж розсипляться, коли я кидатиму…

- Юнночко, а ти загорни їх у троячку - і кинь!

Та ж таки Юнна частенько не випускала його з дому, відгороджуючи від зустрічей із «прекрасним», тобто з випивкою. Ховала одяг. Але «клоун» якими завгодно шляхами вислизав із квартири, правда, без штанів, у самих трусах. Коли хлопчик-сусід з’являвся на сходовій клітці, Микола Федорович слізно просив:

- А дай-но примірити твої штанці, бо мене вже в театрі чекають!

- Так ви ж у них не влізете!

- Та нічого, я візьму мило - а потім якось натягну!

Молодий актор Олександр Биструшкін, вирішивши подружитися з маститим, ніби ненароком запитує: «Миколо Федоровичу, а ви багато випили на своєму віку?» Яковченко й зронив тоді своє слівце, що згодом стало крилатим: «Не перепливеш!»

У своєму ж театрі він обожнював пікіруватися з акторкою Ольгою Кусенко. Одного разу вона вирішила дорікнути Яковченку хмільним способом життя, то той відповів:

- Олю, мені дзвонив знайомий міліціонер і просив передати, щоб ти не йшла на Бессарабку…

- Чому?

- А там облава на б… почалася!

Дмитро Гнатюк часто згадує таку «хохму»... Яковченко вкотре вирішив «зав’язати» після розбору польотів у театрі. Тоді ж Дмитро Михайлович і заступився за друга. Отож, зустрівши його на Прорізній, Яковченко каже співакові: «Привіт, Дмитре! Усе, амба, кришка, я зав’язав, я більше не п’ю! Але з тобою - ну ти ж сам знаєш, із величезною охотою…»

Ще одна міні-історія, тільки сумна. Як відомо, в Яковченка був любимий собачка - метис такси і дворняги. Як у Раневської був свій Муля, так у Яковченка був свій Фанфан. Пса, навдивовижу відданого господареві, обожнював весь центр столиці. Оскільки це було справді видатне видовище в районі Хрещатика: клоун Яковченко (у взутті, більшому на два розміри) і Фанфан, що покірно плететься за господарем, який його без кінця відчитує: «Ух ти, алкоголік, знову нажерся?!» Діти оточували цю екзотичну пару натовпами, висіли на акторові, як груші.

…І коли людина й пес дивилися на дітей, на місто, на світ, здавалося, що дивляться очі однієї істоти - не дуже щасливої, але нескінченно відданої…

Одного разу, коли актор забалакався біля театру з колегами, а пес ненадовго відлучився, то потрапив цей вірний друг у «собачу будку». Два шкуродери заарканили пса - і в машину! Раптом лемент біля театру: «Миколо Федоровичу, вашого Фанфана забрали!» І практично весь центр Києва став свідком феллінівсько-чаплінського епізоду - старий хворий чоловік (у тих-таки черевиках із загнутими вгору носами) біг за машиною, кричав, заходився в істериці. І якимсь чином усе-таки зумів зупинити викрадачів. А потім уже всім театром довелося визволяти вірного Фанфана від загарбників. Після того Микола Федорович не відпускав далеко від себе песика. І, як відомо, він і тепер біля його ніг - у тому ж скверику, біля того ж театру.

Феноменологія

Чому його так любили? Мабуть, на це запитання є найлегша й найдостовірніша відповідь. Тому що природа - не дурна й знає, коли посилати на грішну землю своїх обранців, акторів милістю Божою.

У ХХ столітті в радянському театрі-кіно по-справжньому «фольклорних елементів» було чимало. Такий, наприклад, Петро Алейніков, якого цитували після «Трактористів». Така Ріна Зелена зі своїми тітоньками, котрі дріботіли вздовж головних сюжетів різних картин.

Така велика Раневська, що ступила з екранів у вир фольклору. Мабуть, такий же «елемент» - Борис Бабочкін, який оселився в народній творчості завдяки своєму Чапаєву. Трохи пізніше, в 60-х: Нікулін, Моргунов і Віцин (Балбес, Бивалий, Трус). Природно, фольклорними стали «фашисти» з серіалу Тетяни Ліознової «Сімнадцять миттєвостей весни» - Штірліц і Мюллер.

А в Україні? Певна річ, Микола Федорович, який дограв своїм життям те, чого не вдавалося в кіно або на сцені. Безумовно, Копержинська, що її народ сприймав як «свою», як жінку з поля-городу, а не з підступного артистичного будуару. У цьому ж ряду - Сова, Тарапунька, Штепсель, театральна акторка Швідлер. І, мабуть, Леонід Федорович Биков, що зняв у 1970-х у Києві два військових фільми і ще більше поріднився з народом, якому й так служив вірою та правдою.

…Із них усіх найбільший індекс цитування (і найвищий рейтинг анекдотизму), природно, в Яковченка.

І де більше розлитий його колорит - у творчості чи в житті, - як і раніше, спірне питання.

Життєві пригоди «клоуна» здаються природним продовженням його ж часто обірваних кінематографічних або сценічних історій.

Можна подумати: та що він таке глобальне зіграв? Виходив у тюбетейці всього на кілька хвилин у хіті франківців «У степах України», кривлявся, потім примовляв: «Зірки, і ті зриваються… І в дальній путь на довгії года!» І все! І цього достатньо. Достатньо настільки, що коли 1952 року Тимофій Левчук екранізував театральний спектакль, то Яковченка після кінопрем’єри часто тільки так і називали в народі - Довгоносик. Навіть «таврували» під час зустрічей, відчитували за аморальний і антисоціалістичний спосіб життя.

У випадку з Яковченком, як мені бачиться, виникав ще й якийсь «реверсний процес» взаємин артиста-персонажа. Здавалося, самі образи з різних п’єс і сценаріїв «підбудовувалися» під природу цього лицедія - і бадьоро простували йому назустріч. А тому тільки й залишалося - клацнути пальцем, лукаво підморгнути і - «Клоун іде на манеж!».

І так лицедіяти, грати, «феноменити» він почав з юних років. Його ім’я гриміло ще в рідних Прилуках у 1920-х роках. Був тоді такий собі театр, яким керував Пилип Хмара. У цьому колективі юний актор і сяяв, як молодик. Приблизно тоді ж він надівав на себе рясу під час великодніх свят, ходив між хатами, співав псалми. Сипав благословення на людей - і при цьому збирав щедрі дари ніби на церкву. І дорослі, і діти вірили йому: падали на коліна, обдаровували пасками, яйцями, пляшками. Справжній священик! Хоча це була всього лише гра, перевтілення з нужди (кусня хліба ради). А він при цьому «давав» ще й сильний вокал (у нього був соковитий баритон).

Ну як у такий момент сказати: «Не вірю!»? Вірили.

Або значно пізніше - у київському театрі - він міг заявитися на поріг кабінету директора театру і… з ходу - «Усі бандити!». Це не означало, що він налаштувався «викривати», це означало, що нова роль уже скакала йому назустріч.

…Попри всю несхожість цих його ролей (а задіяний він був приблизно у двох сотнях спектаклів і 55 кінокартинах), завжди просвічує в його палітрі згаданий мною «фольклорний елемент» - людина і персонаж. Його беззастережне комедійне наповнення - у тих-таки фільмах-спектаклях - до кінця ніколи не вичерпувалося. І залишало «вихід» за сцену. За екран. У вир життя вулиць. Сам актор, сидячи в гримерці, частенько ляскав себе по обличчю, примовляючи: «Ех ти, пичко моя, годувальниця!» Іван Пир’єв, запросивши його в 60-х у фільм «Наш общий друг», категорично заборонив Яковченку користуватися гримом: «Колю, таку морду, як у тебе, Бог дає раз на сто років - і то на Великдень, не здумай псувати її гримом!»

Мабуть, Пир’єв - єдиний, хто точно вхопив суть цього «елемента». Яковченко й так завжди різний - навіть без гриму. Без жодних зовнішніх пристосувань.

Тим часом у актора-фольклороносія має бути свій фірмовий «муля»! Як у тієї ж таки Раневської, яка перед Великою Вітчизняною війною знялася в «Подкидыше», вимовила на свою голову «Муля, не нервируй меня!» - і перетворила згодом своє життя на справдешнє пекло.

В Яковченка якраз і не було якоїсь єдиної фольклоротворної ролі-маски, за яку вчепилася б народна пам’ять. Його «муля» проростав у десятках різноманітних образів. Починаючи з Бублика в спектаклі «Платон Кречет» у 30-х, коли актор сподобався самому Корнійчуку. Потім - Довгоносик. Далі - у 50-х- кумедний дід-рибалка у спектаклі «Калиновий гай»...

А вже починаючи з 1952-го, косяком пішли найрізноманітніші його персонажі. І яковченківський «муля» щоразу виринав буквально з подієвого русла тієї чи іншої історії.

Між іншим, багато сюжетів майже забулися. А ось Яковченко, його «мулізми», не стираються: «Шельменко-денщик», «Літа молодії», «Королева бензоколонки», «Вій», «Варчина земля», «Між високих хлібів».

Звісно, потужним таким «мулею» може вважатися його Пацюк із фільму О.Роу «Вечори на хуторі біля Диканьки», з яким, певна річ, теж пов’язані історії… Коли на «надцятому» дублі Пацюк-Яковченко втомився ковтати вареники, все ж таки вирішив не здаватися - вистояти до кінця! Ну а вже коли вийшов із павільйону й поплентався нічним містом, то весь цей гоголівський раціон і вивернуло з нього… Дама, яка проходила мимо, суворо відчитала артиста: «Ну що, нализався, паразит, як свиня?!» І бідному Яковченку стало так прикро: адже тверезий був як скло, просто «перетрудився» на зйомках.

Згідно з теорією й практикою, в кожного клоуна (як фольклорного елемента) є й свої конфлікти з дійсністю. Клоунові завжди ввижається, буцім він так само привільно може існувати в різних жанрових сферах (не тільки в комедії). І маску ряженого може так само легко замінити - на трагічну одіж, скажімо, шекспірівських героїв. Тому й Нікулін прагнув зіграти у військовій драмі за К.Симоновим. І характерна Фаїна Георгіївна така приголомшлива у своїх трагічних образах («Мрія», «Далі - тиша»). І фольклорна Копержинська, як відомо, відкрила себе з іншого боку, не побоявшись вийти на сцену в інтелектуальній європейській трагікомедії «Візит старої дами».

Ось і Яковченко постійно шукав такий же відкритий вихід у драматичний космос. Коли я розпитував про актора Марину Захаренко-Корнійчук, дружину драматурга Олександра Корнійчука, то з подивом дізнався, як пристрасно український клоун мріяв зіграти мавра Отелло…

- Микола Федорович знав напам’ять цілі фрагменти з цієї шекспірівської трагедії! І часто скаржився, що жоден режисер не бачить його в ролі ревнивого мавра, - розповідає Марина Федотівна. - А коли Олександр Євдокимович читав йому свою п’єсу «Банкір», то бачив сльози в очах актора, так він хотів спробувати себе в іншому амплуа...

…Не дивно, що коли на сцені франківців одного разу виступала відома грецька трагедійна акторка Аспасія Папатанасіу (зі спектаклем «Антігона»), саме Яковченко зголосився її вшановувати. І, вийшовши на сцену, став легко, без запинки шпарити грецькою. Багато хто від несподіванки розсміявся. А мені здається, що в такій «витівці» він і намагався просувати себе у високих жанрах: мовляв, дивіться, а я ще й так можу!

Love story

Долею і творчістю Миколи Федоровича у 2000-х всерйоз перейнялася архівіст, філолог, дослідник - прекрасна й чарівна жінка Ірина Матяш. Вона присвятила Яковченку свої книжки, не без її участі з’явився фестиваль молодих акторів (осінений іменем коміка). Я одного разу зазначив: якби в кожного нашого великого актора (чи то Гашинського, чи то Куманченко, чи то інших) був такий же відданий страж і ангел-охоронець, то ціни б не було й нашій театральній історії, яка зберегла б для вічності їхні ролі, їхні усмішки, їхні голоси…

Ірина Матяш розповіла мені, як розшукувала на Байковому його могилу… Власне кажучи, сімейну усипальницю (бо там почиває сім’я Миколи Федоровича). Добиралася до цього останнього прихистку актора, а потім наче провалилася в пекло - земля попливла з-під ніг… і опинилася мало не біля підніжжя пам’ятника… Це наслання чи галюцинація - чи усмішка з того світу? Сама не знає, проте схильна вірити, що доля артиста - не соціалістичний реалізм, а більше - містика. Складна, плутана, а то й темна історія. Власне кажучи, безодня, в яку й сам він ще за життя дивився все тими ж очима - сумними очима клоуна.

…Такими ж очима одного разу подивився з дев’ятого поверху своєї квартири його зять - чудовий професіонал українського радіо Володимир Бохонко. Він хворів, терзався відсутністю близьких (особливо любимої дружини). І, залишивши на кухні знайому, якось приречено подивився поверху та й… униз головою…

Трохи раніше пішла з життя Юнна Яковченко, акторка, театрознавець, чудова господиня. У квартирі на Брест-Литовському вона створила комфорт, райське гніздечко. Ніщо не віщувало трагедії. Крім якогось фатуму, що дамокловим мечем навис над цією сім’єю. Весь рід Яковченків - наче під сокиру…

Юнни - через невиліковну хворобу - не стало 1980-го.

Сестри її старшої, Іринки, теж не стало… З тієї ж причини. Померла зовсім молодою, коли й було-то їй усього-на-всього 38. Перед тим шість років мучилася, а сім’я як могла полегшувала її фізичний і моральний біль.

Того дня, коли Іри не стало, смерть доньки спробували хоча б тимчасово приховати від емоційного Миколи Федоровича. А він наче серцем усе відчув. І каже: «Піду на кухню, наллю собі чарку - треба Ірку пом’янути…»

…У його душі багато років щеміла рана, яка все не могла зарубцюватися. Своїми очима, як рентгенівським промінням, він «пробирав» минуле, сьогодення, майбутнє… І бачив «там»… щось непоправне.

Та й сам він відходив у кращий світ, власне кажучи, не таким уже зношеним дідом. Йому було 74 роки. А це час для вікових акторів - ще ого-го. Грати й грати.

Але, залишившись без театру (його визначали тільки на разові ролі, вивівши за штат), дуже затужив. Онук актора Микола (чия доля, до речі, теж сюжет для трагічного оповідання…) згадував про таємні дідусеві записи в щоденниках: «Сумую, немає ролей, туга…» Коли в театр прийшов директор Компанієць, то вирішив зайнятися «упорядкуванням творчого складу». Тут-таки й полетіли голови «за штат». І відторгнутими виявилися хороші артисти - Чайка, Рубчаківна, Барвінська, Яковченко.

Він трагічно сприйняв свій статус «актора зі сторони».

Правда, його прагнення грати й потреби матеріальні компенсували кінематограф та радіо. І тут уже, так би мовити, немає лиха без добра. Оскільки плівка все-таки увіковічнила для нас цей «фольклорний елемент» у різних рольових відображеннях…

…За чотири роки до смерті йому влаштували творчий вечір на сцені рідного театру. Актор був зворушений. І водночас щось безнадійно обірвалося в душі сумного коміка. Не допомогло навіть звання народного, яке прийшло до нього пізно - 27 листопада 1970 року. Хоча народним він став миттєво, зразу, щойно вигулькнув його лукавий, підлий, але чарівний Довгоносик.

…11 вересня 1974 року швидка допомога відвозить його в лікарню. Потрібно видалити апендикс. Але коли лікарі розпочали операцію, то виявилося - пізно… Сім’я, до речі, була впевнена, що артиста «зарізали» на тому-таки операційному столі. У Феофанію його не прийняли, довго возили містом. А Марина Корнійчук-Захаренко зізналася мені, що Юнна часто скаржилася: мовляв, не виявилося тоді поруч із Яковченком такого впливового товариша, як Корнійчук (він помер за два роки до того), той би витягнув улюбленого клоуна навіть із прірви…

Як, утім, траплялося часто, коли Яковченка виганяли, кривдили, а Корнійчук брав його під своє крило, підтримував - і просив Гната Юру пощадити рідкісний талант. І на певний час у житті Яковченка неначе все вирівнювалося, «устаканювалося».

Усе… крім одного.

…Її він зустрів у свій перший київський період - наприкінці 1920-х. Він тоді лише влаштувався на роботу в Театр
ім. Івана Франка (на запрошення Гната Юри). І зразу його ввели в спектакль «Сон літньої ночі» за Шекспіром.

Молодий Яковченко почав вбиватися в пір’я у трупі, беручи участь у постановках за творами Дніпровського, Фурманова, Газенквеллера. А тим часом у студії при театрі навчалася чарівна столична красуня Таня Євсеєнко. Вона була на ролях другого плану. Але для чоловіків була на плані першому. Бо неймовірно вродлива, приваблива. Багатьох зачаровувало її розкішне волосся. І чимось вона була схожа навіть на манливих акторок «великого німого». Здавалося, ця трепетна Таня прийшла в театр з іншого світу - далекого, осяйного, томливого, а не з постреволюційного Києва, де ставлять п’єси про більшовиків і будують незрозуміле соціалістичне життя.

Поєднання двох таких різних персонажів - зворушливої ліричної красуні Тані й колоритного гострохарактерного коміка Миколи - на перший погляд, здавалося дикуватим. На вигляд - красуня і чудовисько.

Акторка, за якою упадали перші хлопці театру, на подив багатьох, зупиняє свій вибір на… Яковченку. Вона відмовила навіть а ля голлівудському красеню, згодом одній із найяскравіших зірок франківської трупи, героєві-коханцю Віктору Добровольському (якому згодом благоволила сама Наталя Ужвій; він зіграв із нею пам’ятну для багатьох роль Михайла в «Украденому щасті»).

Отож Добровольському юна Таня відмовила… А Яковченко вже на початку 1930-х став її чоловіком, її долею.

То були часи, коли «клоуна» закинуло в Харків, на революційний «манеж». Радянська влада вирішила організувати там державний Театр революції. Для цього спочатку треба було «розгромити» трупу Одеського театру революції, вилучивши звідти найкращих акторів. Треба було перетрясти і франківців… (Тоді все так вирішували: одних скорочували, інших об’єднували.) Опинившись у Харкові в новому театрі, Яковченко зіграв цікаві ролі, але знемагав під ярмом часто несправедливого художнього керівника Марка Терещенка. Він, наприклад, розкритикував його Фальстафа, хоча інші були від цієї ролі в захваті.

Та вже тоді Миколі Федоровичу було кому поплакати в жилетку. Поруч - кохана Таня. Вони одружилися в 1931-му. Йому - 31, їй - 21. Різниця в десять років нічого не вирішувала. Весілля відгуляли в Києві, на Шулявці. І потім, як дружина декабриста, Таня вирушила вслід за чоловіком у постреволюційний голодний і холодний Харків.

Життя нестерпне. Свою любов вони випробовували на колесах, на валізах, напівголодні, напівнемиті, але… цілком щасливі.

26 квітня 1932 року на світ з’явився їхній первісток - донечка Іра. Це було велике щастя для Миколи Федоровича. Здавалося, немає навколо жодних негараздів життя - ні дурних п’єс, ні поганих режисерів. Є любима сім’я… І хіба цього мало?

У середині 1930-х, коли Театр революції розпадається, подружжя повертається до Києва. Яковченко вмить стає улюбленцем публіки, зігравши Терентія Бублика у «Платоні Кречеті». Цю роль високо оцінив сам Корнійчук.

Трагічного 1937-го в цій сім’ї ще одна радість - 30 квітня народжується друга донечка, яку називали варіативно: Юнна, Юна, Юнона (як героїню з «Енеїди»), Юнія. Коли Юночці було всього два роки, вона разом із татом з’явилася на сцені у спектаклі «Маруся Богуславка»: це її дебют.

Кінець 30-х вносить у долю актора лихий подих війни. Він потрапляє в радянсько-фінську заваруху. Невдовзі - Велика Вітчизняна.

Буквально перед війною він виходить на сцену в ролі того самого Филимона Довгоносика. А трохи згодом уже публіцистична варіація цього ж образу з’являється у військовому спектаклі «Партизани в степах України».

Це вже період евакуації. Дружина й доньки виїхали з Києва. Тамбов, Семипалатинськ. Фронтові концерти. Він на театральній «передовій». І в нього десятки виступів перед бійцями.

Коли Микола Федорович прямо з театрального майданчика ступив у саме пекло війни, то щосекунди думав про Таню, про донечок, які мерзли в евакуації.

Його фронтові версти видалися довгими, важкими: Сталінград, Будапешт. На цих шляхах були зустрічі з Хрущовим, Рокоссовським…

Жити й виживати у військових умовах допомагала єдина думка - про якнайшвидшу зустріч зі своїми дівчатками.

…І вже 1944-го, повернувшись до Києва й отримавши з допомогою Корнійчука дві кімнати в комунальній квартирі на вулиці Ольгинській, міг подумати, що все лихе - позаду.

Але все лихе тільки починалося.

У рік Перемоги, у середині 1945-го, його кохана Таня, його красуня й розумниця, цей ангел во плоті, стала почуватися дедалі гірше й гірше… Невиліковна недуга з’їдала її. Прямо в нього на очах. На допомогу Танечці було кинуто найкращих лікарів - завдяки, знову-таки, Корнійчуку (якого тепер часто несправедливо зневажають…). Їй як могли продовжували життя. Хоча день тоді для неї вже рахувався за рік.

Сил вистачило до 1946-го. Померла Таня - разом із нею вмерла й частина його самого…

У спогадах про актора, що їх трепетно зібрала Ірина Матяш, є спогади про те, як прощалися з Тетяною Марківною… Труну з її тілом поставили на полуторку з відкритими бортами, а поруч були укляклі дівчатка і близькі друзі Яковченка: Ужвій, Пономаренко, Добровольський… Коли полуторка рушила з місця, здавалося, життя пише для цього артиста вже іншу п’єсу. Клоун не на манеж збирався, клоун намагався утриматися за білий світ… Бо без неї і його практично не було.

…У драмі Яковченка, в наступній хмільній епопеї, що стала для багатьох такою собі популярною «кінокомедією», між рядками прочитується страшне й безповоротне. Він сам собі не міг вибачити розлуку з тією, котра наприкінці 1920-х побачила в ньому, присадкуватому, смішному, абсолютно не героїчному, а швидше комічному типі, лицаря з роману… Найкращого, обраного, не чудовиська, а красеня. І велике кохання до цієї жінки, змішане з якоюсь глибоко прихованою його вдячністю (за її усвідомлений чуттєвий вибір), наче постійно тяжіло над ним…

У нього не виходило без неї жити.

І вселенська несправедливість - він є, її немає - стирала межі між комедією (на сцені) і трагедією (в його долі).

Щоб витверезити себе від дурману, від фатуму, він і шукав ліки від недуги. І знаходив їх у чарці.

Бідні діти страждали від цього. Часто були залишеними, недоглянутими. Ось що розповідала наприкінці 1990-х народна артистка України Марина Герасименко: «Микола Федорович запив по-чорному. Сім’я жила надголодь. Молодшу дівчинку забрала до себе директор школи з наміром удочерити її. Але Юнночка постійно рвалася додому. Одного разу вона прибігла й побачила, як батько спить на голому матраці, замість ковдри укрився пальтом. Опалення тоді було пічне, а грубка - вся в тріщинах… І дівчинка, десь роздобувши глину, стала цю грубку замазувати. Так і потому вона намагалася врятувати свою сім’ю, наглядаючи за батьком…»

Завдяки чуйним акторам дівчатка стали на ноги. Коли підросли, намагалися як могли погасити пожежу в душі батька-актора.

Різні люди казали, що, вже залишившись удівцем із двома дітьми на руках, він не був обділений увагою з боку інших жінок. Справді, і в театрі, і за його межами не бракувало охочих прибрати до рук популярного коміка з квартирою в центрі на додачу. Він був мужчиною знаменитим, добре заробляв. (За один фільм міг отримати, наприклад, понад п’ять тисяч радянських рублів! На той час - величезні гроші.)

Але Яковченко ніколи навіть не поглянув у бік інших завидних дам… Ніколи.

Його обличчя було завжди веселим, рухливим, гримаса змінювала гримасу… Та ось очі… Сумними очима клоуна він дивився ніби в інший світ - у світ, де померла любов, де ніколи не буде щастя. Так Сірано страждав за своєю Роксаною. Так Квазімодо оплакував єдину свою любов - Есмеральду. Комедія перетворювалася на трагедію. Клоун ішов на «манеж». І тільки відлунням минулого у пам’яті «того» покоління досі залишаються його лукаві куплети - «И в дальний путь на долгие года…».