Податкові декларації для всіх — розвінчання міфу про просту і легку податкову систему

Трохи більше трьох років знадобилося українській революції, аби пройти шлях від гасла про "просту й зрозумілу" дев'ятиподаткову систему до загального декларування доходів як необхідної умови існування справедливого та ефективного оподаткування. Справді, навіть побіжний перегляд законодавчих ініціатив уряду у сфері фінансів останнього року викликає стійке відчуття дежавю з ініціативами Міндоходів 2013-го. Однак відчуття це оманливе.

Йдеться лише про ще одну яскраву й очевидну ілюстрацію непорушного закону всіх революцій, - кожна успішна революція, в основі якої (повністю чи частково) лежить надмірний податковий тягар, після своєї перемоги завжди веде лише до збільшення оподаткування. У XVII ст. досить прості претензії короля Англії на право стягувати додаткові мита обернулися, після втрати голови Карлом I на ешафоті, більш ніж двомастами податками, впровадженими абсолютною владою протекторату Кромвеля. Через століття революція у США, викликана впровадженням у колонії цукрового акцизу і простого гербового збору, привела до становлення чіткої системи федеральних акцизів та інших зборів, які стягуються на території США урядом. Скасування податків на початку Великої французької революції стало утопією, від якої швидко відмовилися, впровадивши нові платежі. Це тільки найяскравіші історичні приклади, перелік яких поповнився і подіями з новітньої історії України.

Наївно було б вважати в лютому 2014-го, що українська революція здатна втілити в життя міф про просту й легку податкову систему. Адже постійне ускладнення оподаткування - це не просто модний світовий тренд. Складністю та обтяжливістю процедур податкові системи рефлексують на розвиток економічних відносин, інколи навіть не встигаючи за останніми. Скажемо більше - в сучасних умовах фігурація оподаткування є єдиним способом забезпечення його справедливості. У фахівців це питання не викликає сумнівів, що, втім, не заважає політиканам та активістам спекулювати ілюзією задля досягнення своїх меркантильних цілей. Саме вони підігрівають і розвивають наївну та безхитрісну віру необізнаних у казку про прості й низькі податки, породжуючи запит суспільства (переважно неосвіченої його частини) на те, що американці називають tax cuts, коли хочуть звільнити від податків багатих, "захищаючи" права бідних.

Таким чином, повернення постреволюційного уряду до ідеї загального декларування цілком закономірне. А законодавча норма, яка встановлює правило, що декларації мають подавати всі або майже всі (крім пенсіонерів та тих, хто отримує доходи тільки на одному місці роботи), справедлива, обґрунтована і необхідна. Чому? Давайте розберемося.

Податкові аргументи

Почнімо з вад загального декларування. Інститут, безперечно, обтяжує платника податків додатковими обов'язками обліковувати й вираховувати свій дохід та, власне, декларувати, тобто щорічно подавати податковому відомству декларації, що містять дані про його доходи. Виконання цього обов'язку забирає час. У США платники податків (за даними соцопитувань) витрачають на рік більше часу на дотримання податкових процедур, ніж на секс. При цьому навряд чи від декларування платник податків отримує більше задоволення. Ні, ми не намагаємося обвинуватити декларування в перешкоджанні відтворенню населення у США, ми наводимо статистику, яка, очевидно, свідчить про те, що податковий облік і звітність забирають досить багато часу, а це, хоч і неістотно, впливає на макроекономічні показники країни в цілому.

Крім того, загальне декларування банально коштує платникам податків грошей. Тих кровно зароблених доходів, частину яких платник податків витрачає на оплату послуг армії аудиторів, бухгалтерів та податкових адвокатів, що спеціалізуються на непростому прибутковому податку. У тих-таки США податкові адвокати можуть не просто займатися податком на доходи, а спеціалізуватися на окремій його частині. Податковий кодекс США, який регулює стягнення income tax, налічує 74 608 сторінок. До речі, за останні
100 років він розбухнув у 187 разів! Самостійно розібратися в нормативному акті такого обсягу простому смертному складно, що робить необхідною досить недешеву допомогу фахівця. Адже невиконання або неповне виконання свого обов'язку з декларування та сплати податку карається відповідальністю платника податків, аж до кримінальної.

Юридична відповідальність - це ще один негативний наслідок загального декларування для платника податків. Очевидно, що податкове декларування приводить до розширення прав і, головне, можливостей контрольних органів, які отримують не тільки величезну базу даних, а й право притягти до відповідальності не податкового агента, а безпосередньо платника податків. Державі відкриваються також можливості контролювати витрати платника податків, від якого згодом можуть вимагати витрачати тільки ті гроші, походження яких він здатний пояснити. Про це, до речі, уже зайшла мова в уряді.

Здавалося б, негативів досить для того, аби відмовитися від ідеї загального декларування. Однак не все так просто. Насправді кожен мінус інституту перетворюється на плюс, якщо розглянути його під іншим кутом зору.

Так, загальне декларування складніше для платника податків. Але саме воно може забезпечити широке використання прогресії в оподаткуванні доходу. Помірна прогресія (кілька сходинок із кроком у 5%) потрібна й важлива для справедливості оподаткування, що забезпечується шляхом жертвування однакової цінності платниками податків із високим і низьким доходами. Адже очевидно, що цінність гривні в доході багатого та гривні в доході бідного для них різна. Крім того, прогресія попросту збільшить надходження до бюджету. Зазначимо, що вартість стягнення прогресивного податку вища за вартість стягнення flat tax. Ми вже говорили про витрати на облік, аудит і декларування податкових зобов'язань. Однак, на нашу думку, це справедлива ціна.

Тільки в рамках загального декларування може бути реалізований проект посімейного оподаткування доходів, який успішно функціонує в розвинених країнах. Такий підхід до вирахування доходу дозволяє зміцнити інститут традиційного шлюбу - основи суспільства, яке успішно розвивається. Вирахування доходу з урахуванням податкових відрахувань усієї родини, у тому числі утриманців, дає традиційним сім'ям право на додаткові податкові відрахування, порівняно з індивідуальними платниками податків, ставлячи сім'ю у більш вигідне становище. Рішенню про впровадження посімейного оподаткування має передувати широка громадська дискусія. Як компромісний варіант можна передбачити в законодавстві два альтернативних способи оподаткування доходів (посімейний та індивідуальний).

Ще однією перевагою загального декларування є можливість ширшого використання механізму податкових відрахувань, що наближає об'єкт оподаткування - дохід - до чистого доходу, зменшуючи його на ті витрати платника податків, які не можуть і не повинні обкладатися податком (витрати на сплачені за кредитами відсотки (не йдеться про споживче кредитування), медичне обслуговування, освіту, сплачені платником податків інші податки, плата за винайм житла та комунальні платежі, можливо відпочинок на території України тощо). Це, звісно, знизить надходження до бюджету, але це - допустимі втрати, якщо ми говоримо про справедливість оподаткування та підтримку певних галузей вітчизняної економіки.

Більше, ніж податки

Ми вважаємо, що цінність загального декларування для суспільства виходить далеко за межі власне оподаткування. Говорячи про загальне декларування, ми ведемо мову не тільки й навіть не так про податки, як про взаємозв'язок, взаємні права та обов'язки особи, держави і суспільства. Ця тема набагато ширша, ніж здається на перший погляд.

Щодня повсюди нас оточують податки. Під час укладання угод, купівлі товарів, отримання доходу держава залазить до кишені платника податків тим непомітніше, чим чіткіше й ефективніше побудовано процес стягнення податку. За великим рахунком, державі вигідна нинішня система стягнення прибуткового податку. Проведіть експеримент, запитайте сусідів, скільки вони заплатили податку на доходи минулого місяця. Ніхто не скаже точної суми. Ми не усвідомлюємо навіть самого факту платежу податку, не мислимо його як лепту в загальне добро. Ми просто не помічаємо того, наскільки дорого нам із вами обходиться держава.

Скажемо більше. За давньою слов'янською традицією, ми ніколи не сприймаємо державу як організацію, чиє існування оплачуємо ми з вами. Наш Левіафан не просто в один момент вийшов з-під контролю, розірвавши ланцюги, що його сковують, - він ніколи під контролем і не був. Наш звір завжди панував над нами, відбираючи, як той дрібний середньовічний феодал, усе, що може віддати його васал без ризику повстання. Таке світосприйняття є нашою традицією, що вплітається тисячоліттями лляною суровою ниткою в культурний код народу. Звідси і віра в доброго царя, і зведення держави на трон патерналізму, і властивий нам громадянський інфантилізм, і багато інших комплексів, які міцно вкоренилися на рівні нашої підсвідомості. Багатовікову культурну традицію не можна розірвати в один момент, однак це не означає, що її не можна бодай частково адаптувати до сучасного світу, змінити, поступово прищеплюючи спочатку еліті, а потім - і всьому народові цінності, властиві націям, які стоять вище за нас на сходинках прогресу.

Можливо, це пролунає пафосно, але загальне декларування стоїть у ряду заходів, які виховують правильне розуміння ролі держави в суспільстві, необхідне для розвитку народу в сучасному світі. Воно дає усвідомлення того, скільки конкретних грошових одиниць мені, конкретному громадянинові, коштує на день, на місяць, на рік держава, якій я плачу податки. Воно породжує моє право зустрічної вимоги справедливого, прозорого й ефективного використання моїх грошей, а також якісного надання оплачених моїми податками державних послуг. І хай сума податку економічно не еквівалентна вартості державної послуги, хай я взагалі не скористаюся конкретною послугою. Але усвідомлення себе замовником колективних державних послуг, що оплатив сповна свою частку їхньої вартості, зміщує акценти у свідомості платника податків, перевертаючи природу відносин між ним і державою з дуету "поміщик-кріпак" на пару "виконавець-замовник". Усвідомлення своєї майнової участі в забезпеченні життєдіяльності держави породжує моє беззастережне право брати участь в управлінні нею. Не заяложену в підручниках із конституційного права ілюзію про народ як джерело влади, а конкретне, базоване на відчуженому мною майні, право вимагати!

Усвідомлюючи себе не тим, у кого відбирають, а тим, хто утримує, платить за державу, я починаю інакше ставитися не тільки до влади, а й до співвітчизників, реципієнтів держави. Ми всі разом, хто живе, працює й отримує на певній території, об'єднуємося однією спільною справою - за власний рахунок ми утримуємо суспільний інститут влади, який хай і не юридично, але належить нам. Хай навіть умовно, але ми перетворюємося зі співвітчизників на "співвласників". Такий підхід до розуміння права на державу (те саме, що право власності), виражений, знову-таки, в конкретних грошових одиницях, об'єднує набагато сильніше, ніж будь-яке гасло про єдність правого та лівого берегів Дніпра, адже майнові питання набагато більше сприймаються обивателем, ніж будь-які, хай навіть найяскравіші, ідеологічні гасла.

Кардинально змінюється ставлення платника податків, котрий свідомо платить податок на підставі декларації, і до ухиляння від оподаткування. Якщо раніше я його схвалював, бо немає нічого несправедливого в ухилянні від узаконеного грабежу, то тепер я засуджую сусіда, котрий ухиляється від оподаткування й тим самим не тільки не бере участі у фінансуванні реалізації нашого спільного інтересу, а й залазить до моєї кишені, перерозподіляючи на добросовісних платників свій податковий тягар.

П'єр Бурдьє, а за ним і Лоуренс Харрісон вивели поняття "культурного капіталу" як одного з чинників, необхідних для економічного процвітання народу. Культурний капітал є сукупністю цінностей, вірувань, установок, які ведуть суспільство до досягнення цілей Загальної декларації прав людини ООН. Проаналізувавши кілька десятків сучасних цивілізацій, Л.Харрісон дійшов висновку, що успішніші на шляху прогресу ті народи, чия культура наділена певними цінностями (верховенством права, чесною грою, індивідуальними правами, обмеженням державної влади, релігійною свободою тощо), які нам, на жаль, властиві меншою мірою. Без сукупності цих ознак "характеру" народу (про це саме іншими словами говорив понад 100 років тому Г.Лебон) високих показників добробуту або прогресу досягти неможливо.

Ми не можемо погодитися з теорією Л.Харрісона, що відверто відгонить шовінізмом, адже історичний шлях у кожного народу - свій, а його добробут не вимірюється виключно цифрами приросту ВВП. Однак здорове зерно в теорії, безумовно, є, і полягає воно в тому, що коли ми справді не хочемо плестися у хвості економічного прогресу, то маємо не тільки номінально, а й реально прийняти такі цінності, як, зокрема: взаємодовіра, важливість міцних суспільних зв'язків, відповідальність перед суспільством як еліти, так і простих громадян, верховенство права. І ми вважаємо, що загальне декларування - не запорука, а перший серйозний крок на цьому шляху, доказом чого може слугувати загальне декларування у США, де тільки у 2014 р. декларації подали 139,6 млн платників податків. Цей інститут не повинен викликати негативу, він має об'єднати нас як націю не на етнічній, а на національній основі, в сучасному розумінні цього терміну. Об'єднати співпричетністю до спільної справи, нашої держави. Адже, як слушно зазначив Густав Радбрух, народ стає нацією не тоді, коли прагне до національної самобутності, а лише коли самовіддано присвятить себе виконанню спільних завдань.

Зрозуміло, що загальне декларування матиме (як і у випадку з електронним декларуванням антикорупційних активістів) досить позитивний вплив на протидію корупційним проявам у суспільстві. Адже нерозумно розраховувати на зниження корумпованості всього суспільства, зобов'язавши декларувати доходи й витрати самих тільки чиновників.

Ще один очевидний позитив загального декларування - можливість і необхідність тримати в порядку свої фінансові справи. Розуміти, чим людина володіє і скільки доходів отримує. Досить рідкісна риса для нас, чиї батьки та діди жили від зарплати до зарплати. Можливо, вас це здивує, але чітке розуміння свого поточного фінансового стану - загадка для переважної більшості українців. Безперечно, це забирає час, потребує додаткових дій і посидючості, однак це ж дозволяє самоорганізуватися, виховати в собі таку необхідну нам усім ощадливість, - теж одну зі складових успіху нації, за Л.Харрісоном.

Податкова амністія

Дуже важливо зазначити, що впровадження механізму загального декларування неможливе без якісно проведеної податкової амністії. Вона створить необхідні передумови для того, аби не тільки в повному обсязі реалізувати переваги інституту, а й легалізувати "сірий" капітал, накопичений українськими платниками податків упродовж усього періоду української незалежності.

Велетенські "сірі" доходи були отримані громадянами якщо й без прямого порушення закону, то вже точно в його обхід, без сплати державі обов'язкових платежів, що супроводжують їх отримання. Автоматично більшість українських громадян виявилася неспроможною пояснити походження доходів, перейшовши в розряд потенційних правопорушників. І йдеться тут не так про доходи внаслідок злочинної або корупційної діяльності, як про отримувані більшістю українського населення із загальновизнаних у нашому суспільстві джерел, котрі послідовно заперечуються законом. При цьому загалом добросовісний платник податків, фактично, утримується від декларування своїх доходів, з одного боку, зобов'язаннями перед іншими учасниками відносин (наприклад, роботодавцем), з іншого - тягарем попередніх років систематичного ухиляння від оподаткування, відповідальність за яке робить безглуздим переведення його фінансових справ у правове поле на майбутнє.

Тим часом держава не в змозі ефективно боротися з ухилянням від оподаткування, наштовхуючись на неможливість довести незаконність походження будь-яких - як маленьких, так і великих - статків. Адже платник податків віком за 30 років завжди може пояснити джерело походження своїх коштів отриманням їх у період становлення української незалежності, коли доходи не тільки не підлягали обов'язковому декларуванню, а й не завжди обкладалися податком. Для нас очевидно, що амністія капіталів має бути оплатною, проходити тільки в мирний час і в умовах політичної стабільності в країні (та, відповідно, довіри урядові), а також супроводжуватися широкими гарантіями звільнення від будь-якої відповідальності всіх платників, котрі брали в ній участь. Проведення амністії має супроводжуватися широкою роз'яснювальною роботою ЗМІ.

Очевидно, що (крім інших переваг) загальне декларування, впроваджене після грамотно проведеної податкової амністії, дає платникові податків унікальну можливість розпочати своє фінансове життя заново, з чистого аркуша написавши свою фінансову історію. Він отримує легальні доходи, які зможе відкрито використати і в Україні, і за кордоном, доходи, яких у нього не може відібрати свавілля чиновника, капітал, що повністю захищається державою, будучи, за влучним визначенням з 90-х, абсолютно "білим". Одне слово, платник податків отримує спокій у сьогоднішньому й завтрашньому дні та повний захист основи будь-якого демократичного суспільства - права власності.

***

Ми можемо сприймати загальне оподаткування як чергову спробу наступу на права громадян, несправедливий спосіб латання дірок державного бюджету за рахунок бідних українців - або просто називати пропозицію уряду спробою встановлення податкової тиранії. І матимемо рацію, з погляду обмежених власними комплексами, агресією та вродженою підозрілістю людей, закритих світу, які уникають і протистоять прогресу, заперечують, що світ швидко розвивається, стає складнішим, іде далі - з нами чи без нас. Тоді, імовірно, ми відтермінуємо впровадження загального декларування ще на певний час, розмінявши боротьбу за своє майбутнє на спокій статус-кво. Але ми можемо і прийняти неминучість впровадження загального декларування, усвідомивши, що подача декларації набагато потрібніша самому платникові податків, ніж державі, яка досі повністю задовольняється стягненням податків силами податкових агентів, сприйняти важливість, правильність і справедливість такого інституту, потрібність його для держави, суспільства, майбутнього нас і наших дітей. Вирішувати нам...