Волинь-1943: Про "селективну" культуру пам'яті, або Не може бути примирення через приниження

Студійний візит українських журналістів на Волинь, до Любліна та Варшави у другій декаді червня припав на непростий час. Трагедія на Волинській землі, коли 1943 р., в розпал Другої світової війни, українці й поляки зійшлися у кривавій бійні, що в ній загинули десятки тисяч вояків і цивільних осіб з обох сторін, стала чи не "найактуальнішою" темою для польського політикуму (та й пересічних поляків) напередодні 11 липня 2013 р. До цієї дати ми ще повернемося…

Протягом останніх місяців у польських ЗМІ не вщухають дискусії, часто безапеляційні, емоційно забарвлені й загалом монологічні, які, на нашу думку, й підготували "добрий ґрунт" для остаточного "вироку" у "Волинській справі". Події на Волині 1943 р. жваво й широко, практично чи не щодень, обговорюють польські політики, громадські діячі й пересічні громадяни сусідньої держави. DT.UA намагалося тримати своїх читачів у курсі ситуації, опублікувавши у квітні-червні 2013 р. чотири статті - у тому числі й польського автора Мирослава Чеха (див. №№ 13, 16, 20), - присвячені подіям 1943 р. на Волині та сучасному стану польсько-українських відносин.

І цей "вирок", попри застереження з боку небагатьох польських інтелектуалів, а також кроки і заклики до діалогу з української сторони (створення Комітету "Примирення між народами", нещодавній візит до Варшави екс-президента України волинянина Леоніда Кравчука і його зустріч із маршалом сенату РП Богданом Борусевичем тощо), пролунав таки в залі сенату - верхньої палати парламенту Республіки Польща. 20 червня більшістю голосів ухвалено (55 сенаторів - "за", 20 - "проти", 10 - "утрималися"; 15 - були відсутні на засіданні) заяву з приводу 70-річчя "злочину на Волині".

В цій заяві, зокрема, зазначено: 9 лютого 1943 р. нападом на волинське село Паросль "розпочалася брутальна акція фізичного винищення поляків, яка проводилася бандерівською фракцією Організації українських націоналістів та Українською повстанською армією". Події на Волині в 1943 р. в ухвалі сенату РП названо "етнічною чисткою з ознаками геноциду". А тепер - інтродукція…

Рівно 10 років тому автор відвідав Республіку Польща в рамках візиту представників українських ЗМІ. Сусідня держава саме готувалася вступити до Європейського Союзу, і ця подія дуже широко обговорювалася. Головною темою візиту цілком слушно вважався вступ РП до ЄС. Але у вітчизняних журналістів склалося стійке враження, що насправді більш значущими для поляків стали дискусії про Волинську трагедію 1943 р. Ніде правди діти, рівень знань українців про події тоді ще 60-річної давності був значно нижчим, аніж поляків. В СРСР на цю тему було накладено табу, але навіть у часи ПНР за Бугом провадили серйозні дослідження, вивчали документи. Проте в польській історіографії вже тоді домінувала думка: у всіх злочинах під час протистояння на Волині в 1943 р. винні виключно вояки Української повстанської армії (УПА) та бойовики Організації українських націоналістів (ОУН). А вояки Армії Крайової, загонів "Воля і Незалежність" та Батальйонів Хлопських вважалися героями і захисниками цивільного населення від різунів-українців. Щодо українських жертв серед цивільного населення поляки казали: це була війна, а під час війни можливі воєнні злочини…

Натомість нам ішлося про спільну скорботу, взаємне прощення і покаяння. Про те, що неможливо штучно виокремити криваві події на Волині
1943 р. зі складного комплексу польсько-українських відносин як мінімум 1910–1940-х років - від польсько-української війни 1918–1919 рр. до операції "Вісла", коли більш як 140 тис. українців польська комуністична влада депортувала на північ і схід Польщі.

Позиція польської сторони була і є однозначною: держава Україна повинна вибачитися (свого роду колективна відповідальність!) за скоєні окремими українцями злочини. І вшанувати пам'ять виключно польських жертв кривавого міжнаціонального конфлікту. Тобто від нас вимагають одностороннього каяття...

Що змінилося за 10 років? Чому позиція значної кількості польських політиків і, на жаль, більшості істориків настільки радикалізувалася? Чи хочуть поляки знати всю правду про Волинську трагедію і вислухати аргументи української сторони?

Пані Єва Сємашко (дочка Владислава Сємашка, який є її співавтором у написанні книжки "Геноцид українських націоналістів щодо польської людності Волині 1939–1945", 2000 р.) знову була учасницею зустрічі з представниками українських ЗМІ - цього разу в польському Інституті національної пам'яті (IPN). Дослідниця, до речі, вигадала унікальне формулювання: "попереджувальні акції відплати", які провадили частини АК, ВіН та Батальйони Хлопські в українських селах на Волині. На її думку, мотив помсти відігравав велику роль. І якщо гинули цивільні українці, то це насправді не геноцид, а… лише "воєнні злочини". Такої ж думки і пан Гжегож Мотика, польський історик, який є найбільшим фахівцем з тематики польсько-українських відносин у 1939–1947 рр. До речі, його позиція за останні 10 років радикалізувалася.

Та повернімося до книжки Владислава і Єви Сємашко. Як на мене, це яскравий приклад "чорно-білого" сприйняття історії. Українські краєзнавці Ярослав Царук і Іван Пущук верифікували матеріали, наведені в книжці, й виявили значні перебільшення й викривлення фактів. Отже, цей грубезний том (справа всього життя сім'ї Сємашків), основою якого є спомини - часто дуже суб'єктивно забарвлені - очевидців подій та їхніх нащадків, без зіставлення з архівними документами навряд чи можна вважати науковим виданням. Абсолютно необ'єктивною є знову озвучена пані Сємашко теза про нібито доброзичливі стосунки між поляками та українцями у міжвоєнній Польщі.

Учасником зустрічі з українськими журналістами в IPN був також відомий польський композитор Кресимір Дебський. Його батьки, Володимир і Анжела, познайомилися під час оборони костьолу в волинському місті Киселин. Після захоплення міста відділками УПА їх переховувала українська сім'я. Дід і бабуся Кресиміра загинули від рук упівців; батькові ампутували ногу. На якийсь час молоді люди втратили зв'язок, але вже по війні зустрілися в Замості й невдовзі побралися. 1953 р. народився Кресимір. Отже, ми зустрілися з нащадком поляків, які безпосередньо постраждали в міжнаціональному конфлікті. Це була повчальна, трагічна мікроісторія. Проте чимало таких моторошних історій ми чули й від українців, нащадків і родичів селян із Верховини, Сагрині…

Пан Кресимір розповів нам про те, як добре жилося українцям, полякам і євреям в Киселині у міжвоєнний час, як поважали вони релігійні свята сусідів, і жодних чвар на міжнаціональному та міжконфесійному ґрунті не було. І це при тому, що лише наприкінці 1930-х рр. у Волинському воєводстві польська влада провела "пацифікації" на релігійному ґрунті: вціліла лише 51 православна церква з 389. Решта були зруйновані або перетворені на костели.

Однією з причин конфлікту композитор назвав роль терористичної організації ОУН - буцімто всі українські посли (депутати) польського сейму від Волині були уродженцями Галичини й оунівцями, а отже, приклали руку до майбутнього конфлікту. Ясно, що це не просто перебільшення, а суцільний міф. Послами сейму в II Речі Посполитій були місцеві волиняни-українці, здебільшого члени легального Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО), які намагалися співпрацювати з Польською державою, потрапляючи під вогонь критики, і не тільки словесної, з боку ОУН, хоча й боронили у Варшаві права
своєї нації. Кілька цифр. 1939 р. на теренах Волині діяло лише вісім українських народних шкіл і 1459 польських, а тим часом поляки становили 16–17% населення краю. Польський історик Ришард Тожецький писав про складну ситуацію на східних кресах наприкінці
1930-х рр., де відбулася "консолідація національного руху українців і збільшення націоналістичних настроїв, що було серйозним провісником відплати".

Важко виокремити події на Волині з усього комплексу протистояння українців і поляків не тільки в роки Другої світової війни, а й у міжвоєнний час. Також важко та й не варто говорити про те, хто саме "почав перший". Ось що писав комендант АК на Здолбунівщині Романовський: "Поляки у своїх діях застосовували принцип колективної відповідальності і на напади, розбій і грабунок відповідали вбивствами, реквізиціями, пограбуванням. Вбивство вважалося справою честі… Людське правосуддя перетворилося на криваву помсту".

Теза про 11 липня 1943 року... Донині, як наголошують українські дослідники, не оприлюднено тексту нібито ухваленого керівництвом ОУН (Бандери) та УПА рішення про початок масштабної антипольської акції на Волині саме 11 липня. Польські й іноземні дослідники називають різну кількість польських сіл і колоній, що їх атакували цього дня загони УПА, - від 96 (Г.Мотика) до 167 (Т.Снайдер). Польські дослідники для обґрунтування своєї тези про широку антипольську акцію 11 липня послуговуються єдиним документом: депешею генерала Тадеуша Коморовського в штаб Верховного головнокомандувача Польських збройних сил у Лондоні від
19 серпня 1943 р. Ось головний меседж цієї депеші: "11 і
12 липня вирізано 60 польських сіл у Горохівському і Володимир-Волинському районі". Ретельний аналіз того, що саме відбувалося 11 липня 1943 р., зробив український історик Володимир В'ятрович: "у польських документах того часу знаходимо доволі детальні описи кільканадцяти (тобто між 11 і 19) акцій, які відбулися в ніч із 11 на 12 липня, точно названо 12 місцевостей (хоча датою знищення частини з них також названо період між 13 і 18 липня). Проте немає свідчень про наведені Коморовським масштаби - 60 населених пунктів. Тому можна припустити, що у звіті генерала йшлося про результати антипольських операцій протягом цілого липня 1943 року".

Жодного виправдання масовому винищенню поляків і українців на Волинській землі в 1943–1944 рр. немає. Проте нам у Варшаві дедалі настійливіше наголошували на "правді", зосереджуючись хронологічно виключно на 1943 р., а географічно - на Волинській землі. Інформація про втрати серед українців маргіналізувалася. Радикалізм польських ветеранських та кресових організацій сьогодні вже підтримують не тільки праві партії, а й якоюсь мірою і помірковані сили політикуму. Не забуваймо, що 2015 р. відбудуться парламентські вибори.

У з'ясуванні історичної правди необхідний конструктивний, підкреслюємо, з документами на руках, діалог. Так звані науково-популярні праці, що спираються майже виключно на свідків подій і їхніх близьких та рідних (це стосується і українців, і поляків), не можуть бути апріорі істиною в останній інстанції. На зустрічах у Любліні і Варшаві відчувалося небажання поляків вислухати аргументи нашої сторони, зрозуміти увесь комплекс причин, що призвели до кривавої розв'язки на землях, де не одне століття жили
два народи. Виокремлювати якийсь епізод у нашій спільній історії для продукування нових політичних баталій на кістках полеглих поляків і українців - невдячне заняття…

Цікавою була зустріч українських журналістів з депутатом сейму (нижньої палати) РП Мироном Сичем, який представляє українську національну меншину. Він так прокоментував (розмова відбувалася рівно за тиждень до прийняття ухвали сенатом) подані до сейму проекти резолюцій, які після цього мали бути передані до сенату: "Зараз відбувається турнір на словах, який улаштовують депутати перед виборами, і це прикро. Це не є добра дорога, так ми не прийдемо до примирення. Ми говоримо про політичні суперечки, але забуваємо про жертви цієї трагедії. І на одному, і на другому боці були трагічні ситуації. Треба подати один одному руку. Рідні жертв - і поляків, і українців - домагаються правди. Не про одну правду треба говорити, а про обидві… А вам, українським журналістам, скажу так: маєте рідну хату, свою державу, то й бороніть власну правду!".

Мусимо дуже обережно поводитися з цифрами, фактами, інтерпретаціями подій (часто некритично використовуються документи окупаційних режимів - нацистського й радянського, які також приклали руку до ескалації польсько-українського конфлікту). Настав нарешті час відкритої розмови, але знову ж таки не на рівні науково-популярних есеїв, перепалки політиків крайніх націоналістичних поглядів, а саме на рівні копіткої роботи істориків в архівах. Відкриття доступу до нових матеріалів, що стосуються Волинської трагедії, дасть змогу очистити нашу, в цьому разі колективну, пам'ять від політичних спекуляцій.

Ми повинні бути свідомі того, що на сучасників покладено відповідальність. Не треба змішувати академічний і політичний бік справи. Примирення не можна приурочити до якоїсь дати, воно повинно ґрунтуватися на спільній пам'яті про всі жертви Волинської трагедії - і польські, і українські. Однією з важких для людського сприйняття була зустріч із польським дослідником Лєоном Попеком, який розповів на місці подій, ще на українській землі, про трагедію польських сіл Острівкі та Воля Острівецька поблизу Бугу, де загинули майже всі його рідні (дід, сестра діда та двоє її дітей). 30 серпня 1943 р., як вважають польські дослідники, відділки УПА знищили близько 1050 осіб. Нині на місці злочину - доглянутий цвинтар і пам'ятник мешканцям цих сіл, який встановив губернатор Волинської області Борис Климчук. Пан Борис розповів нам, як його рідного діда, котрий приїхав до своєї дочки в гості, вбили члени боївки Армії Крайової в січні 1944 р.

Отже, формула "вибачте нам, і ми вам пробачаємо" сьогодні як ніколи актуальна…

Автор висловлює щиру подяку Польському інституту в Києві, Посольству Республіки Польща та Інституту національної пам'яті Республіки Польща за можливість узяти участь у студійному візиті українських журналістів до РП.