Хроніки хаосу

Донецька область остаточно перетворилася на величезну "вакуумну" територію, де немає впорядкованих інститутів влади.

Якась влада є тільки там, де є озброєні люди.

Мирні громадяни поступово звикають до нових реалій - запам'ятовують розташування й належність блокпостів, звикають обходити й об'їжджати стороною центральні площі своїх міст.

Найгірше - у Слов'янську. Населення блокадного міста поступово обживає підвали, заучує графік підвезення продуктів у магазини з місцевих складів. Виїхати звідси практично неможливо. Надлюдськими зусиллями волонтерів з міста евакуюють близько тридцяти людей щодня, але всіх охочих такими темпами не вивезеш.

Донбас нині схожий на вируючий казан. Законів фізики не обдуриш - як при будь-якому кипінні, осад із дна стрімко спливає наверх.

Хто такий був раніше, приміром, Павло Губарєв? Власник малюсінького рекламного агентства. Зіц-голова мутних конторок, на яких спритні людці наварювали мільйони, коли йому самому доводилося підробляти Дідом Морозом, щоб нашкребти на оплату найманої квартири в Донецьку.

Зате тепер він - трибун, який виступає на багатолюдних мітингах. Авторитет для людей зі зброєю.

Або, скажімо, Денис Пушилін. Раніше - дрібний аферист, діяч піраміди МММ. А тепер на його прес-конференціях журналістів провідних світових ЗМІ чи не більше, ніж у якого-небудь Обами або ван Ромпея.

Хто досі знав Гіркіна-Стрєлкова, В'ячеслава Пономарьова, Сергія Здрилюка (Абвера)? Нині вони - польові командири невизнаної республіки, які перебувають у самісінькому зеніті своєї моторошнуватої слави.

Утім, має місце й зворотний процес. Колишні вершки суспільства тягне на дно нездоланна сила.

Дедалі менш зрозуміло, навіщо Тимошенко вмовляла Сергія Таруту стати губернатором, адже головні палиці в колеса йому вставляють Турчинов і Пашинський? І з погляду можливостей впливати на ситуацію: хто такий Тарута й навіщо? Не кажучи вже про сотні й тисячі інших чиновників, незалежно від рангів і вартості краваток і годинників.

Вони тепер стали співробітниками великого управління статистики. І можуть тільки констатувати, де й що захоплено, кого ще вбили, пограбували, взяли в заручники.

А раніше непублічний Рінат Ахметов щодня бомбардує інформаційний простір заявами, відеозверненнями, прес-релізами.

Та тільки сила й вага його слова невблаганно девальвуються. До останніх подій його поодинокі виступи довго тлумачили на всі лади, як катрени Нострадамуса.

Зате тепер багато хто побачив, що не стоїть за ним жодна реальна й відповідальна сила, крім шалених грошей, які випадково дісталися йому в лихі роки, щоправда, згодом не випадково примножені. А гроші, як на теперішній час, - цінність умовна й минуща.

Скажімо, в якоїсь групи бойовиків ДНР грошей не було. Потім вдало зупинили інкасаторський автомобіль - і тепер у них є півтора мільйона.

Сили капіталів Ріната Ахметова виявилося недостатньо навіть для своєї улюбленої іграшки - ФК "Шахтар" провів останній матч чемпіонату не в Донецьку, а в Черкасах. Дорога, помпезна, футуристична "Донбас Арена" виявилася ні до чого посеред архаїчного хаосу.

Колишній некоронований король Донбасу виганяє на вулиці роботяг, щоб хоч якось підтримувати порядок у містах, де стоять його заводи. І це, здається, наразі все, на що він здатен.

Є ще й підконтрольна йому частина "лихих ребят". Але монополії на цей сегмент темної сторони в нього немає, бо в цих сферах неабиякий вплив як Юри Єнакіївського, так і Віктора Федоровича, який залялькувався в коконі ростовської печалі.

Головна помилка Ахметова в тому, що він як східна людина забув про східну ж приказку, яка говорить: "Не слід впускати в дім тигра, аби вигнати вовка". А тонкі поціновувачі змов сперечаються про райтера цього спічу: "Луб'янка чи Володимирська?"...

Сенсаційну заяву Павла Губарєва російським ЗМІ про фінансування Ахметовим донецьких сепаратистів було багато разів спростовано.

Але якщо Губарєв стовідсотковий фантазер, то навіщо "Метінвест" підписує з ДНР меморандуми в Маріуполі? Та ще й вимагає від Нацгвардії й армії вивести свої підрозділи з міста. В якій хоч трохи цивілізованій країні директор заводу вказував військовим, як їм слід проводити операції?

Якщо це неправда, чому топ-менеджери Ахметова й залежні від нього можновладці Донецької області постійно закликають припинити АТО й відкривають виборчі дільниці для проведення псевдореферендуму? До якого "діалогу" закликають ці люди? З ким вони вимагають вести переговори - з тими, хто розстрілює колони української армії з засідки? З тими, хто б'є громадян за українську символіку? З тими, хто хапає заручників, убиває й катує?

Ну, і контрольне запитання. Чому Партія регіонів жодного разу публічно не засудила своїх кримських функціонерів, які перейшли всім скопом у "Единую Россию"? Тому, що стати єдиноросом - блакитна мрія кожного регіонала?

Ще з 1990-х відома первісної простоти бізнес-схема: створити людям проблему, а потім запропонувати її вирішити. За гроші. Або за відповідні послуги.

Методику намагалися перенести в політичну площину в березні. Як "донецькі", що втратили владу, могли убезпечитися від можливої люстрації і довести свою потрібність новій владі? Правильно - намагаючись продемонструвати, що Донбас контролюють вони, і тільки вони.

Рінат Ахметов намагався всього лише шантажувати Київ. Він хотів, щоб із ним рахувалися. Але не зважив на одне - всі вже зрозуміли, що немає ніякого впливового бізнесмена Ахметова. Бо немає успішного бізнесу.

Його прибутки залежать виключно від доброї волі Києва. Бо його рентабельність формує тепер уже і Яценюк - за рахунок високих тарифів на теплову електроенергію; низької ренти на видобування копалин; пільгових цін на вантажоперевезення; величезних "знижок" при покупці держвласності. Його точка прибутку - у НКРЕ, Мінтопі, Мінтрансі, ФДМ, Мінфіні.

Він усього лише хотів створити запалений орган країни й змусити державу призначити лікування мільярдними ін'єкціями знеболювальних дотацій.

Та елементарно не розрахував сил. Хвороба дійшла до стадії, коли знадобилося хірургічне втручання із застосуванням авіації й важкого озброєння. І вже всерйоз обговорюється необхідність ампутувати уражений орган.

Як це бувало в інших епізодах зіткнення "донецьких" із "дніпропетровськими" (а боротьба цих кланів триває практично всю історію незалежної України), слабкіша сторона шукала підтримки в Москві.

І думала, що знайшла.

Але насправді створила Голема, який зумів позбутися контролю творців.

Невизнана республіка живе тепер власним життям. Ухвалює постанови, призначає міністрів, висуває ультиматуми, оголошує війну Україні. І, схоже, жодними зовнішнім командам уже не підкоряється.

Ситуація зайшла в глухий кут, з якого мирного виходу, здається, вже немає.

І чимдалі меншає охочих його шукати. Місцеві українські патріоти теж поступово доходять висновку, що шукати порозуміння з таким супротивником - річ заздалегідь безперспективна.

Тепер замість беззбройних груп активістів проукраїнські позиції обстоює добровольчий батальйон "Донбас", що не далі як учора взяв штурмом захоплену сепаратистами Великоновоселівку.

Колишні менеджери з питань продажу, романтичні студенти й футбольні хулігани вже засвоїли: добрим словом та обміном заручниками звільнити своїх товаришів значно простіше, ніж просто добрим словом. А мішок на голові й зв'язані за спиною руки допомагають ближньому (з протилежного табору) досягти смиренності ліпше за будь-яку проповідь.

Донецька область поступово перетворюється на величезний полігон. Де українські силовики вчаться воювати, сепаратисти продовжують терор, а мирні жителі прокладають власні маршрути евакуації на Захід України.

У цьому стані регіон може зависнути на невизначено тривалий час. Не тільки тому, що це вигідно Москві. А й тому, що й Києву вигідно занурити Донбас у безпросвітний хаос. Бо старі схеми нікуди не поділися, на них просто сідають нові люди. З публічного обговорення, з журналістських розслідувань безпрецедентного дерибану почалося падіння Януковича. Але зараз не до цього - зараз усі жадібно вдивляються в рядки фронтових зведень, не особливо цікавлячись тим, що відбувається в тилу, в нудних кабінетах міністерств і відомств.

Тому АТО, що має вигляд карикатури на нормальну силову операцію, може тривати довго. Дуже довго. Зрештою, ще в Чечні вивели формулу: якщо війна триває довше ніж два місяці - з обох боків лінії фронту з'являються люди, зацікавлені в тому, щоб війна не кінчалася ніколи.

Двомісячний рубіж Донбас переступив 1 травня.