Війна не за статутом

Поділитися
Війна не за статутом
Не можна воювати за радянською моделлю в умовах відсутності радянської державної системи. У сучасному нетоталітарному індивідуалістичному українському суспільстві єдина системна реформа армії - це переведення ЗСУ на натовські стандарти, прямо зараз, негайно, розгортання повністю професійних частин зі збільшеним у рази рівнем матеріального і соціального забезпечення.

Війна з'єднує між собою паралельні прямі, які, здавалося, ніколи не перетинаються.

Дві дороги: одна заасфальтована - в офіційних доповідях і заявах великозіркових чинів і друга, протоптана тисячами ніг, - на якій тримається фронт насправді. Війна не за статутом - яка вона? Що насправді працює і що не працює в умовах війни? Які регламенти й правила потребують заміни, а які - дисциплінованого виконання? Охопити всю проблематику неможливо, але найяскравіші фрагменти, які впадають в око під час поїздки в АТО, варто зібрати воєдино.

Хаос і безвідповідальність на фронті починаються, зрозуміло, з самого верху. І причина коротка й зрозуміла - АТО. Усе, що відбувається в Донбасі, цілком суперечить нормативній базі, статутам ЗСУ і Кримінальному кодексу. Закон про проведення антитерористичної операції передбачає, що АТО проводиться в мирний час. Війна - це зовсім інший юридичний статус військ. А регламентування дій військ під час АТО визначають закони мирного часу. Наприклад, у мирний час допустимі втрати під час маневрів і занять з бойової підготовки за радянськими ще нормативами - до 3%. Усе, що вище, - кримінальна відповідальність. Застосовне? Ні. Фактично АТО - це "недовійна", а юридично - це мирний час, заборона на обмеження прав військовослужбовців і мирних громадян.

Де-факто ми відбиваємо агресію Російської Федерації, воюємо, але юридично війни немає, і це є ґрунтом для численних зловживань військового командування. Генеральний штаб киває політичному керівництву на "особливі умови" і виправдовує недотримання статутів і настанов щодо бойового управління невизначеним юридичним статусом. У результаті хитрі військові бюрократи, і насамперед начальник Генерального штабу Муженко, примудряються не підписувати документів, не складати наказів і карт. Здавалося б, що означає письмовий наказ? Комусь може здатися, що це дурниця, бюрократія. Насправді ж, без письмового наказу жодне відповідальне й ефективне управління військами взагалі неможливе. Тому що організувати взаємодію, підвезення боєприпасів, зв'язок по мобільному телефону просто не можна. Для того й пишуться накази, щоб завдання було зрозуміле для всіх учасників операції.

Організація управління армією повністю суперечить усім статутам. Почнемо з поділу лінії фронту на чотири сектори. Це не тільки абсурдно з військового погляду, зважаючи на невелику кількість військ, а й не передбачено статутами.

За чинною нормативною базою, оперативне управління військами здійснюють оперативні командування, а також штаби військових частин і з'єднань. А в нас на практиці військами управляють Генеральний штаб і командування секторів. Поняття "сектор" застосовне виключно в рамках поліцейської операції. Більше того, у рамках поліцейської операції жоден імпровізований сектор не може й не повинен підмінювати собою військове управління.

"Настанови з оперативної роботи органів військового управління" Генштабу порушуються на кожному кроці. Генштаб не веде карт, не пише задуму операції і плану операції. Результатом цього є тільки безвідповідальність і хаос в управлінні військами.

Через повну невідповідність статутів чинній практиці командири воюють за своїми правилами. Командир однієї з десантних бригад прямо каже: ми статуту не розгортаємо, він під час АТО виявився взагалі непотрібним.

До геть хаотичних наслідків призводить відсутність програми розвитку збройних сил. Точніше, така програма є, але нової чисельності у 250 тис. осіб і нової структури в ній не визначено.

У результаті маємо патову ситуацію - величезна розбухла армія, перевантажена допоміжними й тиловими частинами. Армія-мікроцефал, що має колосальний некомплект і недостатню чисельність бойових бронетанкових, піхотних і артилерійських підрозділів. Насправді, з огляду на скромні ресурси й технічні можливості країни, збільшення чисельності армії не мало сенсу. Навпаки, було б розумніше створювати якісну перевагу. Армію меншого складу можна було б швидше і якісніше оснастити.

Величезні потреби необґрунтовано роздутих штатів заповнюються небоєготовою технікою, а командування приписками виправдовує це розбухання. Менша чисельністю армія могла б більше купувати нової надійної техніки. А розбухла армія для звітності доповідає про "капітальний ремонт" повністю розукомплектованих бойових машин. Якість такого "відновлення" дуже низька, та й надійність старого заліза, що пролежало на складі десятки років, теж сумнівна.

У результаті боєздатність бойової техніки забезпечується силами самих армійців і волонтерів. В Україні вже діє ринок ремонту бронетехніки - жодних проблем купити, наприклад, танковий акумулятор. Цілком ходовий товар масового попиту, як з'ясувалося.

Із технікою взагалі комічна ситуація. Більша частина автотранспорту в зоні у ЗСУ, що технічно справна, - це не військовий автотранспорт, на який списуються гроші, а транспорт, доставлений волонтерами. Ремонт армійських вантажівок, до речі, також здійснюють за свій кошт, як правило, волонтери.

Більшість армійських частин забезпечуються харчами і водою знову ж таки завдяки волонтерам, родичам, особистим зв'язкам на місцях з населенням. Частка держави в постачанні не домінує. Та ж ситуація з формою - армія дає один комплект форми, а решту - білизну, додатковий одяг - постачають волонтери.

По суті, у країні діє дві паралельні служби тилу - одна, більш ефективна - волонтерська, і друга менш ефективна - військова. На жаль, організована військова структура не скоординована і не має єдиної системи обліку та єдиної системи контролю потреб військ. Це особливо гостро дається взнаки на передовій.

Брак ресурсів, що їх виділяють на фінансування армійських програм постачання, не знизив рівня корупції, а навпаки - збільшив.

Волонтери стали узаконеною формою приховування недостачі й відсутності звітності. Командирам набагато простіше замість оформляти заявки у службу тилу подзвонити волонтерам, щоб ті допомогли речами й харчами, ремонтом і зв'язком, ніж звертатися до свого командування. У результаті на фронті існує дві бухгалтерії і відкривається широке поле для маніпуляцій, оскільки планові поставки армійського постачання можна заміняти волонтерською допомогою - якщо залишити солдатів без конче потрібного, вони з допомогою родичів і волонтерів самі можуть вирішити свої проблеми.

Більше того, часті випадки, коли командування забирає в бійців предмети спорядження, насамперед зв'язок, який дарують бійцям волонтери. Зв'язок - це ще одна курйозна нестатутна проблема.

Системи зв'язку немає. Штатний армійський радіозв'язок, насамперед короткохвильовий типу радянської Р-159, відсутній у достатніх кількостях. Силові структури України досі не затвердили навіть єдиного стандарту військового зв'язку. Усього лише рік війни, очевидно, є час подумати… Тому зв'язком війська забезпечуються на власний розсуд. Тактичний зв'язок - це зазвичай цивільні УКХ-радіостанції з однією фіксованою частотою. Оскільки загальної системи зв'язку немає, то хорошого командира під час бойової операції можна визначити за набором радіостанцій різних марок, якими він зв'язаний з різними підрозділами. Щоб налагодити взаємодію, найпростіше обмінятися раціями. Втім, проблеми
КХ-зв'язку це не вирішує.

Насправді, будь-якому військовому фахівцеві відсутність системи зв'язку говорить про відсутність системи нормального військового управління. Але для командування ЗСУ це не пріоритет. Усі сподіваються на той день, коли НАТО раптом передасть тисячі "харісів" і коли-небудь закриє наші потреби. А поки що генерали віддають команди по мобільних телефонах. На жаль, питання оперативного управління телефону не довіриш, і тому в кожного підрозділу на передовій свої канали зв'язку і свої методи взаємодії з сусідами.

Так само абсурдна ситуація складається з оснащенням армії безпілотними розвідниками. Волонтерська організація "Армія SOS" створила свої постійно діючі підрозділи аеророзвідки за допомогою безпілотників, вартість яких становить близько 3 тис. дол., які повністю закривають потреби тактичної розвідки на рівні батальйон-рота. Гроші для держави смішні, а закуповувати такі апарати й навчати фахівців можна буквально десятками на місяць. Замість швидко розв'язати цю проблему, армія проводить консультації і сподівається безплатно отримати від американців "рейвени". А війська на передовій звертаються знову ж таки до волонтерів. Але, на жаль, усі підрозділи волонтери охопити своєю увагою не можуть.

Нестатутна проблема пов'язана з паливом. Паливо на фронті - це єдина валюта збройних сил, які отримують мізерну платню й недостатнє постачання. За допомогу армійським паливом фермери щедро відсипають продукти. Деякі командири, на жаль, паливом навіть торгують, урізаючи забезпечення бойових частин.

Під час однієї з ревізій Міноборони, коли спливла нестача мінімум двох цистерн палива, командування бригади негайно вигадало історію, що ці цистерни щойно підірвані "градами" (під час перемир'я).

Армія дуже заздрить Нацгвардії, бо в неї забезпечення здійснюється акуратніше і купується нова техніка. Причина в тому, що у МВС зовсім інша система забезпечення - вони не залучали волонтерів для допомоги в організації тилу, МВС просто реалістично оцінило свої можливості й розподілило бюджет. Визначивши реальні потреби, кошти акумулювали не для ремонту старої 30-40-річної техніки, а для закупівлі повністю нової.

Основа проблем комплектування військ та організації тилу - відсутність обґрунтованої і реалістичної програми розвитку ЗСУ. Саме це не дозволяє забезпечити планування витрат на ремонт і закупівлю нової техніки.

Цілком фантасмагорична картина зі ставленням армії до добровольчих формувань. Командування дуже ревниво ставиться до добровольців, намагається применшити їхній внесок. Насправді ж, на фронті добровольчі загони "Правого сектору" і батальйону "ОУН" - це відносно невеликі частини з сотень бійців. І сама армія негласно передає їм на озброєння певні види техніки, а також дає боєприпаси для трофейної зброї, яку захоплюють добровольці. Армійське командування чудово знає, що стійкість добровольчих частин вища, ніж звичайної піхоти, і охоче ставить небезпечні завдання з розвідки. У "Правого сектору" на передовій у Пісках були і танки, і протитанкові пушки, і міномети - частково трофейні, частково армійські. Армія дає добровольцям зброю й боєприпаси в обмін на те, що добровольці тримають у деяких місцях армійський фронт, проводять розвідувальні пошуки без шкоди для репутації командування на свій страх і ризик. Щоб зберегти бійців, треба узаконити добровольчі частини й діючу структуру командування. Військовики йдуть у "Правий сектор", щоб не підкорятися не завжди адекватним діям армійського командування.

Одна з ключових проблем армії - комплектування військ мотивованим особовим складом - також завжди вирішується не за статутом. Проблема в тому, що і організація мобілізації, і комплектування, і бойова підготовка в руках однієї структури - Генштабу. Контролю немає. Якби був план призову, то було б ясно, виконується план чи ні. Але плану призову немає, бо тоді робота військкоматів була б контрольованою, і можна було б оцінити ефективність мобілізації. Військкомам ставиться завдання заповнення вакансій, а якість мобілізованих людей ніхто не перевіряє - це вже проблема командирів частин, кого їм прислали. Тому командири частин теж намагаються самі набрати собі нормальних добровольців, а непотрібних мобілізованих позбутися. Звільнити з армії їх уже не можна - тому непридатних до служби на передовій відправляють у якісь інші частини. Або вони просто тиняються без діла. У
73-му морському центрі спеціальних операцій з 350 людей поповнення придатними до служби в спецназі визнали не більше ніж 50 осіб. А що робити з іншими? В армії утворилися величезні небойові підрозділи у складі бойових частин. Ці люди отримують зарплату, постачання, займають місце, потребують витрат на підготовку й нагляду командування, але за час служби в бойовій частині вони можуть жодного разу так і не виїхати в АТО.

Друга проблема - відмовники. Тих, хто не хоче виконувати бойові завдання в АТО, як правило, залишають у розташуванні частини. Це значний відсоток у кожній військовій частині - до 20% особового складу.

Займатися їх перевихованням нема коли, на гауптвахту всіх не відправиш, до того ж гауптвахти є тільки в обласних центрах, та й то не в усіх. Дисбатів у нас немає. Тому досі бригади в нас воюють не повнокомплектними складами, а формують окремі батальйонно-тактичні групи, зведені загони, куди йдуть ті, хто не ухиляється.

Зрозуміло, це нераціональне безцільне витрачання ресурсів. І висновок невтішний - реальна бойова чисельність наших військових частин на 20-50% менша за обліковий склад.

Навіщо потрібна армія в 250 тис., якщо значна частина нездатна виконувати службові обов'язки? Навіщо зберігати цю відому всім совкову систему приписок і окозамилювання? Щоб було на кого гроші бюджетні списувати? Або Путіна цифрою 250 тис. лякати? Ну тоді з-за рогу на переговорах гавкнути і дешевше, і ефективніше…

Ідемо далі. На заводи надходить для ремонту бойова техніка. Багато поломок - це не дії ворога, а дії немотивованого або погано підготовленого особового складу. Ця безалаберність обходиться платникам податків у десятки мільйонів.

Чи не дешевше втричі скоротити чисельність мобілізованих і заощаджені ресурси спрямувати на забезпечення якості бойової підготовки, збільшення зарплат і професіоналізацію армії?

Єдина раціональна причина, яку можна вгледіти, - утримання особового складу у ЗСУ завжди було найбільшою статтею витрат. І найбільшою статтею для крадіжок.

Цілком невиправданим і бездарним рішенням стало роздування кількості штабів, яке організував Генштаб. Кількість бойових підрозділів залишається незмінною, а кількість штабів і начальства - зростає.

Створення нових бригад на основі кадрово неукомплектованих призвело до скидання в нові частини найгірше оснащених підрозділів і ще більше знизило боєздатність військ через падіння комплектності й розмивання частин довоєнного розгортання.

Витрачаючи колосальні ресурси - яких Генштаб не рахує - на утримання некваліфікованої мобілізованої армії, ми не маємо ресурсів для закупівлі нової техніки та формування професійної армії.

Тільки професійна армія з числа ветеранів і добре підготовлених новобранців в умовах обмежених ресурсів може забезпечити підвищення боєздатності ЗСУ.

Не можна воювати за радянською моделлю в умовах відсутності радянської державної системи. У сучасному нетоталітарному індивідуалістичному українському суспільстві єдина системна реформа армії - це переведення ЗСУ на натовські стандарти, прямо зараз, негайно, розгортання повністю професійних частин зі збільшеним у рази рівнем матеріального і соціального забезпечення.

Інакше ми приречені воювати не за статутом - так, як воюємо зараз. Не завдяки, а всупереч командуванню. Україна бореться, тому що битву за свою країну веде не держава, а збройний Майдан. Але волонтерами всіх дір не заткнеш, героями на всі амбразури не ляжеш, журналістам усіх нових "смотрящих" у тилу не викрити, у Фейсбуці експерти всіх порад армії дати не зможуть… Війною має управляти професійна держмашина, створення якої ми, платники податків, і повинні вимагати від влади. Кустарним способом війни не виграти.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі