Дипломатичні відносини з Росією: міжнародна практика vs українська стратегія

Дискусії довкола питання припинення дипломатичних відносин України з Росією тривають уже трохи більше двох років, періодично то спалахуючи, то затухаючи.

Чи не найголовнішим у дискусіях є питання: а що конкретно Україна отримає/втратить від припинення/збереження дипломатичних відносин із Росією? І це зрозуміло, адже для ухвалення відповідального рішення слід чітко усвідомлювати всі можливі наслідки зазначених кроків. Тим часом визначення їх потенційних "плюсів" та "мінусів" нерідко суб'єктивне, спекулятивне і кон'юнктурне. Неупереджений аналіз цього питання передбачає насамперед його розгляд через призму міжнародної практики. Спробуємо це зробити.

Будемо враховувати, що припинення/розірвання дипломатичних відносин - найжорсткіший із дипломатичних демаршів. Мовою дипломатії він говорить, що відносини двох країн мають недружній, ворожий характер. Цей крок супроводжується взаємним закриттям посольств та евакуацією їх персоналу. Розірвання дипломатичних відносин зазвичай відбувається внаслідок війни чи інших надзвичайних обставин (збройна агресія проти суверенної держави, військовий путч тощо). Відповідно, у міжнародній практиці воно вживається нечасто. За останні 6 із гаком років вдалося нарахувати 11 випадків припинення дипломатичних відносини. У 2016 р. Саудівська Аравія, ОАЕ, Судан розірвали дипломатичні відносини з Іраном через штурм саудівського посольства в Тегерані. У 2015 р. Ємен - з Іраном, через імовірну підтримку Тегераном шиїтських повстанців-хуситів. У 2013 р. Єгипет - із Сирією на знак протесту проти внутрішньої політики президента
Б.Асада. У 2012 р. Канада - з Іраном через "створення ним на сьогодні найбільшої загрози глобальному миру та безпеці", порушення прав людини, ігнорування резолюцій РБ ООН, невиконання Віденської конвенції щодо гарантії захисту іноземним дипломатам; Вірменія - з Угорщиною, яка передала Азербайджану азербайджанського військовослужбовця Раміля Сафарова, засудженого в Угорщині до довічного ув'язнення за вбивство сокирою вірменського офіцера, з яким він навчався за програмою НАТО "Партнерство заради миру" (після повернення на батьківщину Р. Сафаров був помилуваний). У 2011 р. США - з Лівією, аби продемонструвати, що Каддафі більше не є легітимним лівійським лідером, а його представники мусять залишити країну; Іран - із Великою Британією у відповідь на запровадження чергових економічних санкцій; Велика Британія - з Іраном через погром іранськими протестантами її посольства в Тегерані; Сенегал - з Іраном, з огляду на ймовірне використання місцевими повстанцями іранської зброї, з якої було вбито трьох військовослужбовців; Перу - з Лівією через недопустиме насильство щодо мирних жителів країни.

На щастя, останніми роками поза межами України, практично, не відбувалося таких надзвичайних подій, як війна між державами та військова агресія. Відповідно, вони й не фігурують у вищенаведених прикладах. Щоб заповнити цю прогалину, пошлемося на військові дії Росії проти Грузії у 2008 р., а також країн НАТО проти Сербії в 1999 р. В обох випадках мало місце припинення дипломатичних відносин між воюючими сторонами.

Що ж означає розірвання дипломатичних відносин для практики взаємозв'язків між країнами? Для відповіді на це запитання звернемося до досвіду Ірану та Грузії. Перший цінний для нас тривалою (майже 40 років) відсутністю дипломатичних відносин із деякими країнами, зокрема США та Єгиптом. Другий - своєю російською складовою і певною аналогію із ситуацією в Україні. В "іранському сегменті" торкнемося також деяких нюансів взаємозв'язків із Великою Британією та Канадою.

Сполучені Штати розірвали дипломатичні відносини з Іраном у відповідь на захоплення у заручники в Тегерані в листопаді 1979 р. працівників американського посольства та членів їхніх сімей. Переговори щодо їх звільнення завершилися у січні 1981 р. Вони проводилися вже в умовах відсутності дипломатичних відносин та за посередництва Алжиру.

Інтереси Ірану у США і навпаки, за обопільною згодою, представляє Швейцарія. Візи іранським громадянам для відвідання США і, навпаки, американським - для поїздок до Ірану видають посольства обох країн в інших державах. За деякими оцінками, на 2015 р. у США проживало близько 1 млн іранців. Їх кількість щороку зростає на 12-18 тис.

Попри відсутність дипломатичних відносин та тривалу дію різних американських економічних санкцій, обсяг торгівлі між двома країнами у 2015 р. становив близько 300 млн ол.. США.

Припинення дипломатичних відносин не завадило, як зазначалося, досягти успіхів у переговорах зі звільнення заручників; міністрам закордонних справ двох держав - мати впродовж останніх років доволі інтенсивний двосторонній та багатосторонній діалог, насамперед щодо іранської ядерної програми, послаблення санкцій, а також сирійського врегулювання; США - від початку увійти до "шістки" міжнародних посередників у перемовинах з Іраном щодо ядерної проблеми; президентам - спілкуватися телефоном.

Іран розірвав дипломатичні відносини з Єгиптом у відповідь на підписання останнім мирної угоди з Ізраїлем та надання політичного притулку поваленому шаху (1979 р.). В Ірані діє секція інтересів Єгипту, а в Єгипті - секція інтересів ІРІ, які укомплектовані, відповідно, єгипетськими та іранськими дипломатами і мають дипломатичний статус. Керівники секцій, однак, не мають статусу посла. Відсутність дипломатичних відносин не призвела до припинення двостороннього торгово-економічного співробітництва, включно з інвестиційним. На період перед загостренням санкцій (з 2013-го по 2015 р.) частка Єгипту в загальному обсязі іранського експорту становила близько 1,3%, а номенклатура поставок була досить різноманітною.

Велика Британія та Канада розірвали дипломатичні відносини з Іраном, як зазначалося, відповідно, у 2011 та 2012 рр. Велика Британія поновила їх у 2013 р., Канада - все ще ні. З осені 2013 р. інтереси Ірану в Канаді представляє посольство Оману, а Канади в ІРІ - посольство Італії. І Велика Британія, і Канада запроваджували проти Ірану ще й односторонні економічні санкції, причому безвідносно до припинення дипломатичних відносин. Велика Британія ще у 2009 р. заборонила фінансове співробітництво з іранськими компаніями, а Канада у 2013 р. - всі імпортні та експортні операції з Іраном. Втім, у 2015 обсяг торгівлі Канади та Ірану становив близько 125 млн ол.. США.

Грузія припинила дипломатичні відносини з Росією у відповідь на її агресію та визнання незалежності Абхазії й Південної Осетії. При цьому, однак, було збережено консульські відносини з урахуванням тієї обставини, що в Росії проживає близько 1 млн грузин. Відразу після розірвання дипломатичних відносин Росія, на відміну від Грузії, припинила видачу віз грузинським громадянам у Тбілісі, однак їх можна було отримати в російських посольствах в інших країнах. З весни 2009 р. при посольствах Швейцарії у Москві та Тбілісі працюють секції інтересів, відповідно, Грузії та Росії, які взяли на себе, зокрема, і видачу віз громадянам для поїздок. Візовий режим між країнами був запроваджений ще у 2000 р., тобто за 8 років до припинення дипломатичних відносин, спочатку Росією, а потім у відповідь - Грузією. У лютому 2012 р. Грузія повністю скасувала візи для росіян. Росія ж у відповідь запропонувала відновити дипломатичні відносини, однак Грузія на цю пропозицію не пристала. Умовою поновлення дипломатичних відносин вона бачить визнання Росією Південної Осетії та Абхазії частинами єдиного грузинської держави, що неприйнятно для РФ. У грудні 2015 р. Росія трохи пом'якшила, але не скасувала візовий режим.

Між двома країнами діє пряме наземне й авіасполучення. У 2014 р. Грузію, наприклад, відвідали 814 тис. росіян. Країни розвивають торгово-економічні зв'язки. Грузія продовжує купувати російський газ, який покриває близько 12% її потреб. На 2016 р. Росія є основним покупцем грузинських вин. Тим часом, як і у випадках з візами, ситуація в цьому сегменті двосторонньої торгівлі завжди була непростою. Так, Росія запровадила заборону на поставки винної продукції з Грузії через претензії до її якості ще у 2006 р. Експорт було відновлено з червня 2013 р.

З грудня 2012 р. країни ведуть лімітовані двосторонні переговори (у Празі) своїх офіційних представників на рівні заступника міністра закордонних справ РФ та спеціального представника прем'єр-міністра Грузії з питань Росії. Предметом зустрічей є лібералізація візового режиму, транспортні та енергетичні проекти, конкретні питання економічного співробітництва, гуманітарних контактів тощо.

Розглянуті приклади припинення дипломатичних відносин свідчать, що:

- такий крок не є унікальним у міжнародній практиці і періодично застосовується за різних обставин. Підставою для нього може бути навіть підозра про вчинення дій, які суперечать інтересам держави-ініціатора;

- припинення дипломатичних відносин не зупиняє автоматично всіх інших зв'язків між країнами та їхніми громадянами: ні торгово-економічного співробітництва, ні транспортного сполучення, ні консульського обслуговування своїх громадян, ні їхніх поїздок до країни, визнаної недружньою;

- для обмеження співпраці в різних сферах країни вдаються до запровадження спеціальних санкцій. Однак навіть ці кроки не зводять зовнішньоекономічні зв'язки до "абсолютного нуля". Самі ж санкції з однаковим успіхом можуть застосовуватися як за наявності, так і за відсутності дипломатичних відносин;

- за відсутності дипломатичних відносин сторони мають можливість продовжувати діалог офіційних осіб у двосторонньому та багатосторонньому форматі, обговорюючи питання економічного співробітництва, міжнародної безпеки, зняття санкцій, звільнення заручників, візового режиму, транспортного сполучення, постачання енергоносіїв, гуманітарних контактів тощо.

* * *

Перші ніж на основі викладеного фактологічного матеріалу перейти до аналізу україно-російських дипломатичних відносин, слід також, для його повноти, бодай стисло розглянути міжнародну практику застосування ще однієї форми дипломатичного демаршу - "відкликання посла для консультацій". Річ у тому, що саме її використала Україна у відповідь на дії Росії. З огляду на обмежений обсяг статті та частоту застосування у світі цього дипломатичного кроку (за ті ж 6 із гаком років вдалося нарахувати понад 150 таких випадків), розглянемо його використання лише від 2016-го до важливого для України 2014 р.

Отже, у 2016 р.своїх послів для консультацій відкликали (зворотна хронологія): Італія - з Єгипту через тривале (понад два місяці) ненадання інформації щодо обставини смерті у цій країні італійського громадянина; Венесуела - зі США через продовження американських санкцій щодо цієї країни; Греція - з Австрії у зв'язку з е запрошенням її до участі в нараді з представниками балканських країн з питання обмеження напливу мігрантів до Європи, яку провели у Відні; Катар і Кувейт - з Ірану через напад у Тегерані на посольство Саудівської Аравії.

У 2015 р.: Греція - з Чехії через висловлене президентом Чехії розчарування рішенням Греції не виходити з єврозони; Венесуела і Колумбія взаємно відкликали своїх послів через суперечки з приводу депортації мігрантів, закриття основних пунктів перетину кордону тощо; Туреччина - з Бразилії, Австрії, Ватикану через заяви/рішення щодо визнання геноциду вірмен; Австралія - з Індонезії через страту двох австралійців за контрабанду наркотиків; Саудівська Аравія - зі Швеції через незадовільну оцінку останньою стану справ із правами людини в КСА; Перу - з Чилі (двічі) через шпигунський скандал та розсекречення співробітників своїх ВМС, які продавали таємну інформацію.

У 2014 р.: Ізраїль - зі Швеції через визнання нею Палестинської держави; Йорданія - з Ізраїлю через зіткнення на Храмовій горі між палестинцями та ізраїльською поліцією; Росія - з НАТО (3 квітня) у зв'язку з кроками Альянсу у відповідь на анексію Криму та звинуваченнями НАТО в "штучному нагнітанні напруженості", зупиненням співпраці з РФ; ОАЕ, Бахрейн і Саудівська Аравія - з Катару, який заявив, що добиватиметься звільнення своїх громадян, ув'язнених в Еміратах за звинуваченням у зв'язках з ісламістами; Україна - з Білорусі (24 березня) та Вірменії (21 березня) через позицію керівництва цих країн стосовно ситуації навколо АРК; Україна - з Росії (17 березня; надалі до РФ посол не повертався) у зв'язку з ситуацією навколо АРК; Велика Британія, Канада, Литва, США - з Росії (2 березня) у зв'язку з потенційним введенням російських військ у Крим; Росія - з України (24 лютого) через сильне занепокоєння ситуацією в ній, а також реальну загрозу своїм інтересам, життю та здоров'ю своїх громадян; Киргизстан - з Таджикистану через перестрілку з пораненими з обох сторін на спірній ділянці кордону.

Отже, відкликання посла для консультацій використовується у міжнародній практиці значно частіше, ніж припинення дипломатичних відносин. Але й застосовується воно зі значно менш серйозних причин. Мовою дипломатії цей крок сигналізує опонентові й міжнародній спільноті лише про появу проблем у двосторонніх відносинах. Його завдання - застерегти іншу сторону від продовження неприйнятних дій. На противагу припиненню дипломатичних відносин, відкликання посла для консультацій не пов'язане з якимись іншими діями на кшталт припинення діяльності дипломатичної установи.

* * *

Як же на тлі міжнародної практики виглядають дипломатичні відносини України з Росією загалом та вчинений демарш - зокрема? На ці запитання напрошуються такі відповіді:

Відкликання Україною 17-го березня 2014 р. посла з РФ для консультацій було, насамперед, кроком запізнілим. Нагадаю, що 1 березня Рада Федерації (верхня палата російського парламенту) дала дозвіл на використання збройних сил РФ на території України; 16 березня, за день до відкликання посла, в АРК уже було проведено "референдум"; 18 березня, наступного дня після демаршу, мав підписуватися "договір" про прийняття Криму до складу РФ. В таких умовах уже пізно було застерігати Росію таким чином. Запізнілість української реакції рельєфно видно на тлі дій інших держав, адже Велика Британія, Канада, Литва і США здійснили аналогічний демарш ще 3 березня - у відповідь на рішення Ради Федерації.

Дипломатична реакція України була також, і це важливіше, неадекватною, з огляду на очевидну невідповідність її жорсткості рівню ворожості дій РФ та серйозності ситуації. Міжнародний досвід свідчить, що держави вдаються до відкликання посла навіть за просте виявлення неповаги до себе, а припиняють дипломатичні відносини за значно менші, порівняно з ситуацією навколо АРК, загрози своїм національним інтересам, інколи всього лише за ймовірні. Тому, з погляду міжнародної практики, адекватним дипломатичним кроком у відповідь з боку України у березні 2014 р. мало стати припинення дипломатичних відносин із РФ.

Власне, неадекватність української реакції наочно демонструє вже сам факт вибору Україною та переліченими вище державами однакової форми демаршу. Така тотожність реакції була б доцільною, якби жертвою агресії стала не наша, а якась інша країна. Україна, по суті, реагувала як сторонній спостерігач. Тотожність же демаршів України (жертви агресії) та Росії (агресора) взагалі виглядає гротескно і не на користь нашої держави.

2. Із подальшим загостренням ситуації зазначена неадекватність дипломатичної реакції України посилювалася. Нагадаю, що в низці звинувачень на адресу РФ, які висувалися українськими офіційними колами та міжнародною спільнотою, включно з міжнародними організаціями, зокрема, йдеться про: перший після Другої світової війни випадок насильницької зміни кордонів та порушення територіальної цілісності (України); здійснення військової агресії проти України, надсилання на нашу територію регулярних підрозділів російських збройних сил та найманців; масоване нелегальне постачання сепаратистським бандформуванням на території України найсучасніших озброєнь; фінансування діяльності та навчань контингенту бандформувань; убивство військовослужбовцями Росії та цими бандформуваннями тисяч громадян України, включно з цивільними; перетворення понад мільйона громадян на біженців і внутрішньо переміщених осіб; заподіяння значних економічних збитків економіці України; масштабні порушеннях прав українських громадян, насамперед протиправне утримання у своїх тюрмах десятків наших співвітчизників та влаштування над ними незаконних судилищ, порушення прав українців і кримських татар, які проживають в окупованому Криму, тощо.

Будь-якій із цих недружніх дій, взятій окремо, в міжнародній практиці відповідає виключно припинення дипломатичних відносин. На їх тлі існування дипломатичних відносин із Росією взагалі виглядає нонсенсом.

3. На сьогодні в України є більш ніж достатньо зачіпок для припинення дипломатичних відносин із Росією. Вони, взагалі, з'являються часто й регулярно. З погляду міжнародної практики, самих лише візитів до АРК Путіна й Медвєдєва, російських посадовців нижчого рангу, судилища над Надією Савченко та іншими політв'язнями, заборони діяльності Меджлісу кримських татар в АРК тощо більш ніж достатньо для оголошення російського посла персоною "нон-грата", попередження Росії про наступний крок - розірвання дипломатичних відносин і їх припинення потім.

4. Доволі поширена останнім часом у нашому інформаційному просторі мантра про те, що "ми спізнилися з розірванням дипломатичних відносин з Росією" і тому вже пізно щось робити, жодним чином не відповідає реаліям україно-російських відносин та міжнародній практиці. Немає жодних причин вважати, що Росія найближчим часом змінить свою поведінку, припинить агресію, а територіальну цілісність України у короткостроковій перспективі буде відновлено. Тому, думаю, мета цієї мантри аж ніяк не пов'язана із захистом національних інтересів України. Не виключено, що прихованим її мотивом є спроби, по-перше, нівелювати особисту відповідальність за оте саме "спізнилися", переклавши її чи не на всю Україну, на колективне і безособове "ми". А по-друге, замаскувати власну недолугість, небажання і невміння працювати, страх перед цим та комплекс меншовартості перед Росією.

5. На сьогодні Україна свідомо відмовилася від використання у відносинах із Росією навіть "відкликання посла для консультацій". Нагадаю, що посол України в РФ В.Єльченко був звільнений зі своєї посади на початку грудня минулого року. Відтоді посада посла України в Росії вакантна. Відповідно, зазначена форма демаршу просто втратила сенс і вже не має навіть символічного значення. Не виключено, що така ситуація пов'язана з абсурдністю призначення нового посла в РФ в умовах продовження російської агресії. Однак у такому разі сама ця абсурдність є наслідком непослідовності зовнішньополітичних кроків України. З одного боку, посла не можна призначати, а з іншого - наче й треба, бо ж дипломатичні відносини не розірвані.

Тим часом упродовж останніх двох років так само вакантними були посади послів України у десятках закордонних країн. В одній, наприклад Великій Британії, посла України не було близько півтора року. На цьому тлі наші відносини з Росією виглядають навіть у певному позитиві.

6. Наявність дипломатичних відносин посилає доволі чіткий сигнал міжнародній спільноті, включно з російською. У перекладі з мови дипломатії він означає: "Україна не бачить якихось особливих проблем у своїх відносинах із РФ, які є дружніми, розвиваються нормально, в межах міжнародного права, так само, як і з десятками інших країн. Сама ж Росія була і є стратегічним партнером України". Для Росії це чіткий сигнал про нашу слабкість та податливість.

Відмовляючись від застосування укорінених у міжнародній дипломатичній практиці гострих форм публічного демаршу, які б корелювали з рівнем недружності дій Росії, Україна позбавляє себе підтримки з боку деяких норм міжнародного права та міжнародних інститутів, а також громадської думки у країнах Заходу. Певним підтвердженням цього є підсумки референдуму в Нідерландах. Наша держава, фактично, веде у світі гібридну війну проти самої себе, адже українська реакція на агресію РФ повністю перебуває в руслі російської пропаганди, що "нас в Украине нет". Вона маскує ворожі дії Росії. Україна, по суті, свідомо вводить в оману міжнародну спільноту щодо реального стану справ, відбілюючи агресора в її очах, а також сприяє поширенню у світі уявлень про виключно е закриттякраїнську природу конфлікту на Донбасі та в Криму. Тому не дивно, що чимало громадян країн ЄС, а в деяких із них - навіть більшість, вважають війну на Донбасі суто громадянською, а отже такою, відповідальність за яку насамперед лежить на Києві. І, хоч як це парадоксально, у цьому контексті в майбутньому не слід виключати можливого подання до різних судів позовів проти керівництва України за розпалювання громадянської війни та її жертви. Щось на кшталт ситуації навколо трагедії з малайзійським літаком через е закриття Україною свого повітряного простору.

Підтримуючи дипломатичні відносини з Росією, Україна, як бачимо, не тільки не розв'язує наявних проблем, а й продукує нові, яких могло б і не бути.

7. Тиражовані останнім часом, на жаль і від імені державних установ України, твердження про те, що розірвання дипломатичних відносин із РФ автоматично припинить усі двосторонні контакти, зруйнує багатосторонні переговорні формати (Мінський, Нормандський, Женевський тощо), зупинить автомобільне, залізничне та морське сполучення, ускладнить консульський захист незаконно утримуваних Росією громадян України - політичних в'язнів і т.д., не ґрунтуються на міжнародному досвіді і прямо йому суперечать. Вони суто кон'юнктурні та заангажовані. Їх облудність побудована на простій підміні понять: замість "можливе виникнення додаткових проблем у сфері…" вживається термін "припинення взаємозв'язків у сфері…", заміть "може" - "буде". Тим часом "виникнення додаткових проблем" зовсім не тотожне "припиненню", потенційна можливість - майбутнім реаліям. Хоча за невміння і небажання працювати кожна додаткова проблема чи перешкода невблаганно перетворюється на катастрофу.

Попри очевидну спекулятивність будь-яких міркувань та аргументів стосовно наслідків припинення дипломатичних відносин, все ж дозволю собі висунути припущення, що такий крок, щонайменше, не погіршив би стан справ із українськими політв'язнями. По-перше, тому, що їм і так, практично, нічого втрачати у плані захисту їх Україною. А по-друге, тому, що одна річ - не допускати до Надії Савченко українського консула, а зовсім інша - іноземного дипломата, наприклад швейцарського, який представляє інтереси України в Росії. Тоді як уся реакція українського консула та нашого МЗС на такий недопуск із відомих причин автоматично зводиться до ситуації: "И пошли они, солнцем палимы, Повторяя: "Суди его бог!"", - відмова західному дипломату, з великою ймовірністю, веде до чергового гучного міжнародного скандалу, в чому Росія на сьогодні, м'яко кажучи, не дуже зацікавлена.

У контексті міжнародної практики зазначені міркування й аргументи "щодо припинення всього і вся" внаслідок розірвання дипломатичних відносин слід розглядати як спробу свідомо ввести в оману українських громадян. Облудність таких суджень добре видно не тільки на міжнародному, а й на власному українському досвіді співпраці з Росією. Не слід забувати, що на сьогодні, попри наявність дипломатичних відносин із РФ та її посла в Україні, між нашими країнами вже немає авіасполучення, проти України запроваджено протиправні торговельні обмеження, блокується транзит тощо. Причому постійний цілеспрямований економічний пресинг на нашу державу з боку Росії мав місце впродовж усіх років існування між нашими країнами не тільки дипломатичних відносин, а й "стратегічного партнерства". З однаковим успіхом Росія може припинити будь-яку співпрацю з Україною у разі як продовження дипломатичних відносин, так і їх припиненням. Інакше кажучи, факт наявності чи відсутності дипломатичних відносин із РФ на практиці жодним чином не співвідноситься із запровадженням/не запровадженням Росією щодо України економічних санкцій або інших обмежень. Понад те, останнім часом на таку поведінку РФ дедалі більше почали позитивно (тобто стримуюче) впливати нові фактори, наприклад рівень її практичної залежності від України, а також різного роду ідеологічні та інформаційно-іміджеві чинники, скажімо бажання/небажання Росії носити офіційну наліпку "агресор". Важливість цих факторів не можна недооцінювати. І їх потрібно максимально використовувати.

* * *

Хочу, аби мене зрозуміли правильно. Ніхто не каже, що припинення дипломатичних відносин із Росією - простий та безпроблемний крок. Але ж очевидно, що і їх збереження не тільки не розв'язує вже наявних, а й додає нових негараздів. Відтак, насправді суть питання зовсім не в "плюсах" чи "мінусах" припинення/збереження дипломатичних відносин із РФ. Суть питання у виборі стратегії, основної лінії поведінки у протиборстві з Росією загалом. На сьогодні Україна реалізує стратегію "умиротворення агресора", яка полягає в односторонніх йому поступках, у готовності обміняти далекосяжні інтереси на одноденну вигоду. Однак історія свідчить: така стратегія свідомо програшна. Вона гарантує значні додаткові збитки: людські, матеріальні, моральні та часові. Ця стратегія розмиває всі "червоні лінії", що обмежують протиправні дії Росії, і поступово розширює втрачені Україною позиції. Її наслідки непередбачувані, що вже показали підсумки Мінська. Не треба прагнути обдурити шулера, придумуючи власне "ноу-хау", та ще й танцюючи під його гібридну балалайку. З ним просто не потрібно грати в його ігри. Інакше програш неминучий. Тому навіть за найскладніших умов Україна має реалізувати у відносинах із РФ принциповий підхід, який повною мірою відповідає міжнародній практиці та нормам міжнародного права. Саме така стратегія посилає адекватні сигнали власній громадськості та міжнародному співтовариству. Саме вона, консолідуючи зусилля українського суспільства та міжнародної спільноти у справі відсічі агресору, врешті-решт сприяє перемозі.