Ірак: десять років, які втратили

Через десять років після початку військової кампанії Ірак знову привертає до себе увагу світової преси та експертної спільноти. Цього разу спробами не тільки проаналізувати причини війни, а й зрозуміти, чому він не став безпечнішим після повалення Саддама Хусейна. Чи варті були людські жертви й матеріальні витрати того, що спостерігається тепер у країні? Чи стали події в Іраку поштовхом до зміни політики західних країн на Близькому Сході та в самому арабському світі?

Британські й американські інститути масово проводять заходи і видають аналітичні матеріали, газети рясніють заголовками, ставлячи, фактично, одне й те ж саме запитання: Ірак через десять років - чого ми досягли? Хтось називає це провалом, хтось каже, що Саддама все одно треба було повалити, хоча Ірак зараз і далекий від ідеалу, який уявляли собі архітектори антисаддамівської кампанії десять років тому.

Постає закономірне запитання: а яким хотіли бачити Ірак ті, хто починав військову кампанію? Іраком без Саддама? Але чи гарантував відхід Хусейна бурхливу і всебічну демократизацію? Чи було розуміння того, хто прийде замість Саддама Хусейна? Боротьба за владу, помножена на релігійні суперечності й сепаратистські настрої, приправлені боротьбою за вплив у країні з боку Ірану та США, економічною кризою, - ось, фактично, нинішня ситуація в Іраку. Новини, які ми чуємо сьогодні звідти, - це ще один вибух, теракт, боротьба за владу і неможливість створити стійку коаліцію.

Смерть Хусейна у грудні 2006-го не дала бажаних результатів. Те, як було проведено його страту (незавершений судовий процес, неповага до релігійних почуттів сунітів, поява відео в Інтернеті), стало тільки підтвердженням слабкості нової влади, яка персоніфікувала всі лиха країни в особі колишнього диктатора.

Але одного іракська війна безперечно досягла: міжнародна спільнота стала акуратніше шукати формальні причини для вторгнення. Самої підозри вже недостатньо. Події в Сирії - яскраве цього підтвердження. Сьогодні деякі експерти намагаються також порівнювати ситуацію в Ірані та в Іраку десять років тому, прогнозуючи можливість військового втручання і зміни режиму. Але досвід десятилітньої давності введення військ в Ірак під приводом пошуку зброї масового знищення примушує гарячі голови шукати більш аргументовані й доведені факти для втручання, заручатися підтримкою міжнародних організацій та легітимізувати свої дії.

2003 р. президент США Дж. Буш використав три основних докази для виправдання вторгнення в Ірак: зв'язок Хусейна з "Аль-Каїдою"; необхідність замінити С.Хусейна демократичним режимом для перетворення політики Близького Сходу; і найголовніше - необхідність завадити Іраку створити зброю масового ураження, оскільки багато країн погоджувалися, що Хусейн понад десятиліття ігнорував резолюції Ради безпеки ООН.

Деякі члени американської адміністрації закликали до зміни режиму в Іраку задовго до свого вступу на посаду, однак бракувало доказів і аргументів, які з'явилися після 11 вересня 2001 р. Суспільна думка була готова до різкої відповіді та боротьби із "загрозами", не вимагаючи достатніх фактичних доказів. У результаті тепер багатьох колишніх членів адміністрації Буша обвинувачують у введенні громадськості в оману.

Тим часом дивує, що в нинішніх британських і американських публікаціях більше уваги приділяється питанням вартості іракської кампанії (за приблизними підрахунками, тільки для США вона коштувала майже 1 трлн дол. США, було вбито понад 150 тис. іракців і 4 тис. 488 американських військовослужбовців), ніж питанню відповідальності за прийняття первинних рішень про початок війни або варіантам розвитку подій у майбутньому - як вивести Ірак із тривалої кризи.

Проблема підтримки громадської думки серйозно стоїть не тільки у США, а й у Великобританії - найближчому союзнику Вашингтона часів початку війни. Так, через десять років після початку кампанії, згідно з опитуваннями YouGov, 53% британців упевнені, що вторгатися в Ірак було неправильно. Ще більше людей - 56% - вважають, що вторгнення підвищило ризик терористичних атак на Британію. Ба більше, кожен п'ятий британець переконаний, що Тоні Блер, тодішній прем'єр-міністр Великобританії, навмисне ввів парламент і населення в оману стосовно наявності зброї масового ураження в уряду Саддама Хусейна.

Напередодні десятиріччя іракської кампанії Тоні Блер дав інтерв'ю BBC 2, яке спровокувало десятки статей та коментарів у британській пресі. Відповідаючи на запитання, чи не була ціна, заплачена за участь в іракській кампанії, занадто високою і чи став Ірак безпечнішим після повалення Саддама, Блер запропонував подумати про ціну, яку платили іракці щодня за життя в часи Саддама. Він не приховує, що Ірак не став безпечнішим за ці десять років, але вважає, що "він безпечніший після того, як позбувся Саддама".

Розпочавши кампанію 20 березня 2003 р., американські військові чітко спланували вторгнення, однак абсолютно проігнорували так звану стратегію виходу - те, яким вони бачать Ірак після повалення Саддама Хусейна. У 2003 р. ідеї деяких американських дипломатів про поділ Іраку на три різні держави викликали хвилю критики та докорів. В іракській конституції 2005 р. максимально постаралися передбачити етнічну й географічну розмаїтість країни, фактичну федералізацію, але при збереженні єдності в енергетичній та зовнішньополітичній сферах. У 2013 р. іракські експерти не бачать іншого виходу для розвитку регіону, крім поділу Іраку на курдську, сунітську та шиїтську держави, оскільки жодна етнічна група не готова терпіти правління іншої, а конвергенції між ними не спостерігається. До того ж відбувається більш глибокий етно-релігійний поділ, який вдавалося стримувати Саддаму Хусейну, придушуючи релігійні прояви в суспільстві.

Місцеві експерти відзначають, що сьогодні Ірак опинився посередині між Іраном та США. З одного боку, Вашингтон має серйозний вплив на економіку та безпеку країни, особливо енергетичну сферу. Водночас Багдад усе більше стає схожим на Тегеран у повсякденному житті, а іракський уряд іде під контроль Ірану. Така ситуація дає Іраку можливість виступити посередником між двома сторонами, але поміщає Багдад між два вогні у протистоянні США й Ірану в регіоні.

Однак є й позитивні моменти. У приватних розмовах іракці підкреслюють, що до 2003 р. люди на Близькому Сході не вірили в можливість зміни режиму, оскільки Ірак Саддама Хусейна був одним із найсильніших регіональних військових режимів. Повалення Хусейна дало народам інших арабських країн надію, що режими можуть змінитися через революцію або вторгнення, - Арабська весна не могла відбутися, якби не було Іраку.

Британський експерт Надім Шехеді у своїй аналітичній роботі для Chatham House пішов ще далі, припустивши, що іракські події стали струсом для всього регіону, який вивів його із застою. Однак із цим важко погодитися, адже, крім того, що між іракською кампанією та подіями в арабському Магрибі минуло сім років, на відміну від Єгипту, Тунісу й навіть Лівії, іракський народ слабо відчув причетність до процесу зміни правителів. Певного економічного піднесення у країні вдалося досягти не завдяки поваленню режиму Саддама Хусейна, а через зняття економічних санкцій, накладених на країну впродовж 1990-х. Що стосується демократизації, то це питання також неоднозначне. З одного боку, спостерігається політичний плюралізм, а з іншого - конституція 2005 р., фактично, виявилася менш демократичною, ніж конституція 1925-го: відбувся певний відкіт від секуляризації суспільства, а жінки, хоч їм і гарантовано 25% місць у парламенті, у зв'язку з посиленням впливу Ірану та релігійних радикалів, у реальному житті значно менш вільні, ніж у часи уряду баасистів. 20 років тому Ірак був однією з найпрогресивніших держав Близького Сходу в питаннях прав жінок, тепер же, за словами Янар Мохаммед, президента "Організації жіночої свободи в Іраку", "навіть у сім'ях, які до війни були доволі ліберальними, жінок сприймають такими собі "квочками", що не мають своєї думки".

Позитивніше налаштовані курди, які почуваються в більшій безпеці без Саддама, що в 1987–1989 р. проводив операцію "Анфаль", фактично визнану геноцидом іракських курдів, коли було вбито або пропали безвісти близько 200 тис. представників цієї народності. Недавно один молодий курдський юрист-правозахисник сказав: "Ми почуваємося у більшій безпеці й щасливішими, і ці почуття сприяють тому, щоб люди інвестували і реконструювали. Щодня багато курдів із діаспори повертаються додому, бо вони почуваються як ніколи сильними в Іраку, де вперше за всю його тисячолітню історію президент і міністр закордонних справ - курди".

Однак в Іраку за десять років не вдалося досягти головного - стабільності. Хоч у травні 2003 р. президент США Джордж Буш урочисто проголосив: "Місію виконано", що означало закінчення війни в Іраку, на практиці ще через багато років ці слова не відповідали реаліям. Рівень насильства й терористичної загрози, партизанська війна колишніх прихильників Саддама, що триває багато років, регулярні вибухи в Багдаді та посилення "Аль-Каїди" в Іраку, - колись в історії таку перемогу назвали б пірровою. Уже 2005-го почали говорити про в'єтнамізацію Іраку, що означало одночасно і різке падіння рівня підтримки американських дій у самих США, і бажання передати ситуацію в країні під контроль самих іракців, тобто перекласти основну відповідальність як за нестабільність, так і за низький рівень поствоєнної реконструкції на місцеву владу. Свого часу сенатор Барак Обама голосував проти введення військ в Ірак і свою передвиборну кампанію 2008 р. будував на рішучій обіцянці вивести американські війська, однак зробив це лише перед початком нової президентської гонки, пояснюючи свою "нерішучість" неможливістю гарантувати безпеку без присутності американських військових. У багатьох іракців були дуже високі очікування від нового демократичного процесу, вони вважали, що він вирішить усі їхній проблеми - від поставок води та електрики до безпеки.

Темною конячкою в іракській політиці, окрім Ірану, від якого чекали втручання у внутрішні процеси з самого початку війни, виявилися Росія й Китай, що ще більше активізували свою політику після формального виведення американського військового контингенту у 2011 р. Обидві країни офіційно не підтримали збройну кампанію, але стали активно працювати в післявоєнному Іраку, передусім в енергетичній та військовій сферах. Так, у жовтні 2012 р. прем'єр-міністр Іраку Нурі аль-Малікі вперше відвідав Росію, у результаті чого було укладено великі військові контракти.

А товарооборот із Китаєм за десять років окупації зріс у 34 рази, досягши 17,5 млрд дол. США у 2012 р. (Тим часом товарооборот між США й Іраком за той самий період зріс лише вшестеро, досягши 21,6 млрд дол. США). Торік КНР також стала другим великим експортером й імпортером в Іраку. Більше того, перший нафтовий контракт у країні було підписано саме з Китайською державною компанією, експорт нафти в КНР зріс із нуля до 315 тис. барелів на добу у 2012 р. (при тому що імпорт у США впав, порівняно з довоєнним, із 485 до 473 тис. барелів на добу).

Навряд чи коректним є запитання "А що отримала Україна за свою участь в іракській кампанії?". Фактичних цілей було три - поліпшити імідж країни і її президента на міжнародній арені; налагодити стосунки зі США, зіпсовані внаслідок скандалів навколо "Кольчуги" та справи Гонгадзе; отримати вигідні контракти з відновлення країни та замовлення на військові поставки. Варто зазначити, що при цьому партії, котрі були тоді в українському парламенті і вважалися проамериканськими, голосували проти відправки українського контингенту в Ірак, щоб не допустити поліпшення іміджу президента Кучми, тим часом пропрезидентські партії майже в повному складі підтримали рішення, однак із застереженням, що Україна візьме участь не під американським керівництвом, а у складі багатонаціонального миротворчого контингенту.

Уже до 2005 р. експерти вважали, що від того, чи зможе Україна, спираючись на завойовані позиції, кваліфіковано визначити свою роль у трансформації Іраку, значною мірою залежать дальші успіхи на шляху до перетворення її в активний суб'єкт світових процесів, закріплення на нових перспективних ринках Близького і Середнього Сходу, забезпечення активної участі у формуванні нової системи енерготранспортних комунікацій між Європою та Близьким Сходом.

Фактично, 2004 р. Україна вирішила два з трьох завдань - поліпшила свій ​​міжнародний імідж та відносини із західними партнерами, а також налагодила співпрацю на політичному рівні з Республікою Ірак. Тривалий час Україна намагалася отримати, крім політичних, ще й економічні дивіденди від присутності в цій країні. Аналіз статистики товарообороту між Україною та Іраком з 2001 р. по 2012 р. демонструє цікаву динаміку. За 12 років імпорт із Іраку не перевищував 300 тис. дол. США щорічно, крім 2008 р., коли цифра стрімко зросла до 127 млн, що зумовлено відмовою компанії "Укртатнафта" у січні 2008-го від поставок із Новоросійська та укладенням із турецькими партнерами - компанією Rixo - контракту на поставку в Одесу іракської нафти марки Kirkuk обсягом близько 1 млн тонн. Однак контракт виявився одноразовим і, незважаючи на бажання Української держави диверсифікувати енергопоставки, так і не став довгостроковим як через погіршення ситуації в самому Іраку, так і через внутрішньоукраїнські проблеми. Це при тому що сьогодні Ірак - третій після Саудівської Аравії та Росії постачальник сирої нафти на світові ринки.

Що стосується експорту, то довоєнний рівень 293 млн дол. США у 2001 р. скотився до
29 млн 2007 р., але знову отримав різкий поштовх у 2011 та 2012 рр.. - 609 і 872 млн дол. США, відповідно, завдяки підписанню відомих танкових контрактів. Тенденція свідчить, що, попри потенціал, про який так активно говорилося під час останнього президентського візиту в Ірак ще 2005 р., на сьогодні лише військові контракти дають реальне зростання товарообороту. Однак ще є надія на певні зміни, очікувані після візиту в листопаді 2012 р. тодішнього міністра закордонних справ К.Грищенка в Ірак і проведення в Багдаді українсько-іракського бізнес форуму. Проте ситуація в Іраку свідчить, що, як і в будь-якій іншій арабській країні, великий акцент робиться саме на особисті контакти та візити на найвищому рівні, якими Україна багато років нехтувала.

Через десять років Ірак усе ще залишається темною плямою на карті Близькосхідного регіону, з подій навколо якої ще тільки належить винести науку.