Анатолій ГАЛЬЧИНСЬКИЙ: "Україна пройшла точку неповернення"

Підписання так званої економічної частини Угоди про асоціацію з ЄС, яке відбулося 27 червня ц.р., - подія, що може мати воістину епохальне значення для України, визначивши майбутнє країни на багато років уперед. Однак навряд чи в нинішній ситуації доречні надмірні радощі - факт підписання відкриває лише вікно можливостей, скористатися яким буде непросто, навіть якщо не брати до уваги путінського фактора.

Про те, з якими ключовими викликами поєднуватиметься подальша інтеграція України в загальноєвропейський ринок та як із цими викликами впоратися, ми розпитали нашого традиційного співрозмовника - багаторічного президентського радника, доктора економічних наук Анатолія ГАЛЬЧИНСЬКОГО.

- Як ви оцінюєте факт підписання Угоди про зону вільної торгівлі України і ЄС?

- Наша країна вистраждала цю угоду. Ми йшли до цієї події дуже довгою (із припливами та відливами), тернистою, повною політичних колізій, включаючи події на Майдані, дорогою. Хочу нагадати, що ще 2002 р. тодішнім президентом Л.Кучмою було внесено на розгляд українського парламенту комплексну програму "Європейський вибір", у якій Угода про асоціацію з ЄС, створення зони вільної торгівлі (ЗВТ), а в перспективі - і єдиного митного простору розглядалися як етапні рішення на шляху реалізації нашої головної стратегічної мети (якщо хочете, національної ідеї) - повноправного членства в Європейському Союзі. Ця позиція зберігає принципову значущість і сьогодні. Відкрита не лише військова, а й економічна агресія Росії проти нашої держави, путінська політика "на поразку" лише актуалізують її.

Важливо й інше. Будуючи впродовж понад 20 років ринкову економіку, ми де-факто залишалися структурною частиною пострадянського економічного простору, прямо чи побічно підпорядковувалися впливу його принципів і прерогатив. Угода про ЗВТ із ЄС - це реальний вихід за межі цього простору. Підписавши угоду, Україна фактично пройшла точку неповернення. Дуже важливо, що підписання угоди не відкладалося, як ми вміємо це робити, "на потім". Мене турбує фактична пауза в економічних перетвореннях, що виникла останніми місяцями, їхня безсистемність і хаотичність. Це істотно мультиплікує і без того гранично складні проблеми. Нині створюються передумови подолання цієї ситуації.

Сьогодні увага влади природно концентрується на питаннях національної безпеки, збереження соборності нашої держави. Але соборність - це не тільки політика, це й економіка, можливо, передусім економіка. Радянський Союз розсипався, як картковий будиночок, через неадекватність новим реаліям своєї економічної системи. Ми не можемо, не маємо права ігнорувати й цей бік суті проблеми.

У зв'язку з цим я проти однобічної персоніфікації джерел сепаратизму. Копнімо цю проблему глибше, подивімося на неї через призму економічних реалій. Чому після більш як п'ятирічного економічного буму ми так різко посипалися: світова економіка в роки економічної кризи (2008–2009) скоротилася на 2,8%, а наша - на 15%. У роки правління Януковичів ситуація в економіці взагалі стала непередбачуваною. У світовій практиці після кризи завжди починається піднесення, ми ж і в цьому стали винятком. Лише за останні три роки промислове виробництво впало майже на 10%.

Економічна система почала втрачати свою дієздатність, перспективність. А це не лише корупція й "тупа" централізація, як стверджують політики. У цих процесів глибші системні передумови. Джерела відцентрових тенденцій, джерела сепаратизму у своїй значній частині починаються з цього. Пацюки тікають із корабля, коли він починає тонути. Переконаний, що Угода про ЗВТ формує принципово нову ситуацію і в цьому питанні.

- Чи все так однозначно? Адже угода - це не тільки позитиви, а й реальні складнощі та загрози. І не враховувати їх - це навіть не шапкозакидальство...

- Ви абсолютно праві. В економічних реаліях завжди присутні плюси та мінуси, позитиви й негативи. Політики зазвичай акцентують увагу лише на якомусь одному аспекті, професіонали - намагаються зрозуміти й те, й інше. Про позитиви угоди, а вони досить вагомі, справді вже багато сказано. Нині час акцентів на проблемах. Вибудовувати принципово нову стратегію економічних перетворень можливо лише з урахуванням системного осмислення проблемних ситуацій. Вони не зводяться лише до питань децентралізації. Проблема - хто повинен ділити, має сенс, якщо вирішене питання, що ділити. Оцінювати дієвість ЗВТ необхідно насамперед із цієї позиції.

Про що свідчить світовий досвід? Він однозначний - механізми вільної торгівлі можуть діяти симетрично виробничій сфері тільки у разі взаємодії рівновеликих економік. Я на цьому вже наголошував раніше. Не слід ховати голову в пісок і замовчувати те, що наш рівень ВВП на душу населення майже у вісім разів менший, ніж у ЄС. Коли країни Східної Європи інтегрувалися в ринкові структури ЄС, цей розрив був набагато меншим. Але суть проблеми навіть не в цьому. Як члени ЄС, відповідні країни мають право користуватися при виникненні економічних колізій структурними субсидіями Євросоюзу. У нас, природно, такої можливості немає.

Потрібно розуміти й інше: ЗВТ сама по собі не вирішує проблеми конкурентоспроможності економіки, залучення іноземних інвестицій. Вона формує економічні передумови розв'язання цих проблем, але для їхньої реалізації необхідні у відповідний спосіб адаптовані механізми, які нам потрібно ще сформувати. Як правило, в таких випадках кажуть, що перед нами відкривається величезний європейський ринок. Але й тут потрібні уточнення - ринок ЄС справді в 5–6 разів більший за російський, але він гранично насичений, у ньому немає розрідженого простору. В освоєнні таких ринків зниження митних бар'єрів і збільшення квот далеко не завжди є визначальним. Гранично заповнені ринки освоюються якістю, інноваційністю та конкурентністю продукції. Будувати свої стратегічні плани необхідно, виходячи і з цієї реальності. В "технологічну добродійність" грати з нами ніхто не збирається.

Нагадаю читачу ситуацію й на кредитному ринку. Її можна і не коментувати: у країнах ЄС вартість кредитів - 2–3%, у нас - більш як 20%. На 1 червня 2014 р. ставка рефінансування ЄЦБ становила 0,25% (5 червня її було знижено до 0,15%. - Ред.), НБУ - 9,5%.

Особливо складною є проблема структурних перетворень. Ціною неймовірних зусиль ми зуміли в роки трансформаційної кризи 1991–1999 рр. зберегти основний кістяк нашої економіки - промисловість. Локомотивом економічного підйому 2000–2004 рр., коли в нас були найвищі в Європі темпи зростання (більш як 8% у середньорічному обчисленні), була не просто промисловість, а її функціональне ядро - машинобудування. Кажу не про якісь абстракції. Українське машинобудування - це (усе ще та не дивлячись ні на що) й одні з найкращих у світі у своєму класі космічні ракети, і літаки сімейства АНів, і експортоване в більш як 40 країн гірничо-металургійне обладнання Краматорська, і авіаційні двигуни "Мотор-Січ", і танки заводу Малишева, і енерготехнологічне обладнання сумчан, яке має високий попит на світовому ринку, і багато інших найменувань, що формують досить респектабельний технологічний бренд української економіки. Чи залишаться затребуваними ці виробництва в новій структурі поділу праці, що формується на основі ЗВТ, не знаю.

Та знаю інше, знаю загальні принципи: у своєму традиційному втіленні ЗВТ не містить механізмів подолання технологічної стратифікації країн-учасниць. У реальній практиці поділ праці за принципом "високотехнологічний центр" і "периферія", що спеціалізується на індустріальному виробництві, не лише не девальвується, а й поглиблюється. Пропоную вам, журналістам, звернутися у зв'язку з цим до президента - нехай дасть доручення Академії наук розробити можливу структурну матрицю української економіки-2020, і опублікуйте її на сторінках вашої газети. Нам необхідно мати науково-обґрунтовані орієнтири в цих життєво значущих для нас питаннях та адекватним чином уже нині разом із нашими західними партнерами, які, не сумніваюся, дуже добре розуміють ці проблеми, почати формувати філософію попередження можливих колізій. Відверто кажучи, я не можу собі уявити українську економіку, яка спеціалізується в межах ЗВТ в основному лише на виробництві металу та аграрної продукції. Однак така загроза реально існує.

- Які у світлі сказаного перспективи зростання нашої економіки, і як вплине розрив економічних зв'язків з Росією? Що можна зробити?

- Спочатку про Росію. Є путінська економічна політика стосовно України - вона ніколи не була конструктивною, завжди несла на собі печатку політичної домінанти, сенс якої нам нині добре зрозумілий, і є реалії російської економіки, так само, як і економіки інших країн СНД. Не вважаю коректними урядові "декларації" з приводу нашого виходу з цієї організації. Навіть при існуючих реаліях нам необхідно демонструвати протилежне: розуміння того, що Путін і російська економіка - не одне й те саме, що ми не збираємося йти з ринків СНД, ініціативно згортати економічні зв'язки з суб'єктами російського ринку. Що в нас зберігаються хороші перспективи поглиблення торгівлі з Білоруссю, Казахстаном, Узбекистаном та іншими країнами співтовариства. І що, нарешті, ми будемо використовувати найменші шанси в реалізації цих намірів. До речі, цього очікують від нас і наші західні партнери. Україна завжди розглядалася Заходом як сполучна ланка зі Сходом, і навіть у нинішній ситуації ми маємо шукати шляхи реалізації цього статусу.

Було б проявом державної мудрості, якби в графіку першочергових зарубіжних візитів Порошенка, крім Варшави, Брюсселя та Вашингтона, значилися б, попри всі наявні колізії, Мінськ, Ташкент та Астана.

Скажу й про інше. Уважно стежу за російською економікою та маю власні уявлення про її потенціал. Він досить вагомий. Системно уразливою робить її путінський режим управління - реанімація більшовицького принципу "першості політики над економікою". Результат відомий: поглиблюється структурна розбалансованість. Велика частина фінансових ресурсів формується на основі рентних надходжень. Економічне зростання 2000–2007 рр. більш як на 90% формувалося за рахунок зовнішнього фактора - зростання цін не енергоносії. Проголосивши стратегію випереджального зростання, Росія має забезпечувати мінімум 4–5% щорічного збільшення ВВП. Торік було 1,2%, нинішнього очікується лише 0,5%. Економіка крок за кроком втягується в стан глибокої депресії. Щойно опубліковані прогнози російського Центру макроекономічних досліджень: передбачається падіння ВВП у
2015 р. на 2%, а у 2016-му - на 3%. Для порівняння: нинішнього року очікується зростання ВВП у Німеччині на 1,9% (2015 р. - 2,0%), США - близько 3%.

Привертає увагу й інше: Європа й нині залишається найбільш привабливою зоною іноземних інвестицій. Торік їх обсяг зріс майже на 25%. У Росії інше - посилюється відплив капіталу. За даними російської преси, за п'ять місяців поточного року з Росії "пішло" понад 50 млрд дол. (2013 р. -
80,5 млрд дол.). Уперше за останні роки статистика фіксує падіння реальних доходів населення. Така ситуація не може не мати далекосяжних політичних наслідків. Вони стають смертельно небезпечними для режиму. Ми маємо бути розумними - враховувати, що обов'язково буде постпутінська Росія, з якою нам доведеться вибудовувати нові геополітичні відносини. Політикам ніхто не давав права ігнорувати це.

Однак наша стратегія зростання має, природно, будуватися не на цих узагальненнях. Дозволю собі стверджувати й те, що основний пласт резервів зростання міститься навіть не в ЗВТ. Наші резерви - в нас самих, і в цьому наша перевага. Маю на увазі потенціал економічного зростання, пов'язаний насамперед з освоєнням внутрішнього інвестиційного ринку. У нас дуже багато говориться на цю тему, але майже нічого не робилося й не робиться для реалізації цієї мети. Нова економічна стратегія має бути сконцентрована на цьому.

Стрижневою ідеєю тут є інноваційна реконструкція наявного виробничого потенціалу. Це, по-перше, політика реіндустріалізації базових галузей. По-друге, здійснення дуже жорсткої, заснованої одночасно на максимально можливих фіскальних стимулах, комплексної програми енергозбереження. По-третє, технологічне переозброєння агропромислового комплексу. По-четверте, інфраструктурні проекти й проекти реконструкції ЖКГ. Ще раз повторюю: багато аспектів названих проблем можна вирішити на власній основі, хоча я в жодному разі не применшую їхньої привабливості і для зовнішніх інвесторів.

У цій системі заходів особливо вирізняю пов'язану з переозброєнням нашої армії проблему розвитку підприємств ВПК, які можуть і повинні стати локомотивом технологічної модернізації всієї економіки. Я переконаний, що в реалізації цього комплексу проблем є й інтерес Заходу. Скажу лише одне - якби на початку 2000-х років Захід із розумінням поставився до намірів політичного керівництва країни з приводу нашого членства в НАТО, і було б
реалізовано ці наміри, ми уже були б членами ЄС, а наш
АН-70 (і не тільки він) перебував би на озброєнні альянсу. Нинішня політика путінської Росії фактично спрямована на те, щоб реанімувати цю перспективу. Нам просто не залишають у цьому вибору.

- Хочу, щоб ми хоча б пунктирно торкнулися теми ЗВТ і реалій соціальної політики. Ви говорили про гігантську різницю у ВВП на душу населення, але ж відносно соціальних стандартів прірва ще більша. Тим часом, беручи на себе непомірні соціальні зобов'язання, наша держава весь час балансує на межі банкрутства. Як вирішувати цю проблему?

- Це справді принципово значуща проблема нашого стратегічного курсу. Вона доволі багатоаспектна й потребує окремого розгляду. Спробую позначити лише її вихідні позиції. Реалізуючи в цьому нашу євроінтеграційну стратегію, ми маємо враховувати, що сучасний капіталізм уже давно переріс сам себе, що йдеться про посткапіталістичне суспільство, про суспільство глибоко соціалізованого капіталізму. У цьому суспільстві держава вже не є комітетом з управління справами буржуазії (у нас ще недавно - комітетом з управління справами сім'ї Януковича), а виконує функцію welfare state - держави загального добробуту. Це перша вихідна позиція.

Друга стосується структури посткапіталістичного виробництва: його безпосередня мета - примноження багатства людської особистості, її творчого потенціалу й самодостатності. І це не декларація: інвестиції в людину в багато разів перевищують відповідні вкладення в матеріально-виробничі ресурси. Ми наголошуємо у зв'язку з цим на тому, що знання й інформація, людський і соціальний (побудований на довірі) капітал уже давно оцінюються як основний виробничий ресурс економіки. Визначати наші перспективи соціальної політики, якщо ми справді вважаємо євроінтеграційний курс серйозним наміром, слід, відштовхуючись від цих реалій.

Що з урахуванням цього особливо значуще? Усього дві конкретні позиції: по-перше, продумана політика істотного (адекватного своїй реальної цінності) підвищення вартості робочої сили. І, по-друге, збільшення соціальних інвестицій підприємницького класу. У багатьох країнах ЄС вони перевищують 40% загального обсягу соціальних видатків.

Знаковим у наших президентських виборах стало таке переконливе обрання главою держави представника підприємницького класу. Уже сам по собі цей факт заслуговує на пильний розгляд. Ідеться про якісні зміни у світогляді наших людей, що відбулися за роки побудови ринкової економіки. Ми маємо опиратися на ці зміни. Але підприємницький клас має стати сучасним, європейським. Один із критеріїв цього - відносини довіри та конструктивного співробітництва між працею й капіталом, які вже давно домінують у Європі. Це одночасно й інтеграція працівника в структури виробничого управління тощо. Використовуючи правові, фіскальні й організаційні механізми, держава повинна активно стимулювати ці процеси. Вони дуже важливі для формування сприятливого соціально-психологічного середовища економічних перетворень, чому на Заході приділяють дедалі більше уваги. Ми ж навіть не говоримо про це.

- Ви весь час говорите про принципи нової економічної політики, але чи можна конкретизувати, яка їхня узагальнююча суть, логічна основа, філософія?

- Нині у світі акценти зміщуються від переважно монетаристських до новокейнсіанських інструментів економічної політики. Йдеться про відмову від політики невтручання в механізми ринкових регуляторів. Ринок багато чого може, але ринок не все може - йому треба допомагати, його можна і слід в певних (нестандартних) ситуаціях дієво регулювати. Ми говоримо про післякризові (2008–2009 рр.) новації економічної політики багатьох західних країн. Особливо значущі вони й для країн наздоганяючої економіки. Я знаю законодавчу базу в нашій країні, свого часу я брав активну участь у її формуванні. У своїй основі вона побудована на принципах монетаризму (невтручання). Це слід виправляти.

Мова фактично про формування нової філософії економічної політики. У цій політиці не ставляться під сумнів регулюючі переваги ринку, не йдеться про повернення до так званого адміністративного ринку. Дж. Кейнс був стовідсотковим риночником, лібералом. І водночас саме йому належать ідеї ринкового регулювання. Сьогодні ж ми говоримо про економічну політику, що формується на світоглядних принципах синтезу соціального лібералізму й західної соціал-демократії. Економічна політика західних країн, насамперед країн ЄС, дедалі більшою мірою опирається на концептуальні постулати цих принципів. Нам треба розібратися і в цьому. Угода про ЗВТ зобов'язує нас до цього.

У зв'язку з цим виникає ще одне доволі делікатне питання. Позначу його лише одним словом: радники. Добре усвідомлюю зміст цього поняття і в жодному разі не хочу кинути хоча б якусь тінь на їхню завжди корисну для нас місію. Насторожує інше: у нас тепер усі тільки й говорять про досвід Грузії, Польщі, Балтійських країн. Згоден - їхній досвід справді цікавий для нас. Але я про інше. У Кучми є книжка "Україна - не Росія". Але Україна й не Грузія, і навіть не Польща. Я завжди був і залишаюся противником "стандартних матриць", які нам постійно намагаються нав'язати. Скажу конкретніше: я проти поклоніння новим ідолам, проти того, щоб наші правителі вибудовували для себе "новий дах", щоб вони перетворювалися на маріонеток, яких смикають за ниточки інші, котрими управляють ззовні. Ми це вже проходили, хорошого від цього в сухому залишку завжди мало.

І останнє. Ми говорили про найбільш уразливу сторону путіноміки - домінантності в її системі політичних прерогатив. Дуже боюся, щоб такі принципи не почали домінувати і в нас. Сила євроекономічної системи - в її аполітичності. Йдучи в Європу, ми не можемо керуватися протилежним.