Хроніка, що зайшла у хроніку

У плані прав та ініціатив наш народ животіє. Втома "людського матеріалу" така велика, що рутинні проблеми країни, щойно з'явившись, відразу ж ідуть "у хроніку". Навіть молодь сподівається на краще майбутнє переважно пасивно. Соціологічні дослідження підтверджують: наша людина живе за формулою Лесі Українки - "без надії сподіваюсь". Але на те й дослідження, щоб суспільство, наче в дзеркалі, побачило власні недоліки і спробувало виправити як свій світогляд, так і перебіг історії.

Наш співрозмовник - доктор економіки та соціології, завідувач відділу соціальних експертиз Інституту соціології НАНУ Юрій САЄНКО.

Політизований попит
на нормальне життя

- Моніторинг Інституту соціології НАНУ дає можливість проаналізувати зміну деяких характеристик і рис суспільної свідомості в різних вікових когортах із 2005-го по 2013-й р., коли пік "майданної" ейфорії змінився розквітом нинішньої комуно-олігархічно-кримінальної системи, - розповідає вчений. - Слід пам'ятати, що до революційних потрясінь або до еволюційних змін суспільство приводить зміна свідомості громадян. У кращому разі, модернізація - зміна на кращих прикладах гуманістично цивілізаційних надбань. І відповідна цьому зміна соціально-політичної системи. Рушійною силою зазначених процесів завжди була молодь.

У дослідженні ми розмежували дві групи молоді: 18–24-річні, виховані в незалежній Україні (230–240 осіб), і 25–34-річні, які пам'ятають епізоди радянського гарту від дитячих садків до 13-літнього віку (340–350 осіб). Для порівняння взято ще три групи: 35–49-річні (450–460 осіб), 50–59-річні (320–330 осіб), 60-річні та старші (440–450 осіб).

- Однак молодь на тлі старших поколінь має аж ніяк не прогресивний, а такий самий блідий вигляд. І перебуває в хронічному невір'ї щодо сьогодення та майбуття країни.

- У нас країна без сьогодення і майбутнього. Майже повна невизначеність: одна половина молоді націлена на азійську неоімперію, а друга - на цивілізовану демократичну Європу. Однакові групи молоді містять по 20% тих, хто бажав би відновити "радянську планову систему". Мене вражають 18–24-річні - вони ж нічого не пам'ятають про радянську владу! Пам'ять транслюється в родинах представниками старших поколінь, які розповідають про радянську "соціалку": безплатні гарантовані послуги, медицину та освіту, безплатне житло, гарантовані місця роботи після закінчення вузу й навіть про боротьбу з дармоїдами, яких залучали у сите і святкове трудове життя...

- За даними моніторингу, частка бідних, за самооцінками, громадян зросла з 40 до 46%, а частка людей із середнім статком зменшилася з 53 до 49%. Така тенденція простежується в усіх вікових когортах. Як наслідок - лише 11% громадян упевнені у своєму майбутньому.

- Нинішня система наглухо замкнена й відтворює себе, не створюючи нічого нового. Єдина надія - на асоційоване членство з Європою. Для розвитку та оздоровлення відсталі й слабкі мають тягнутися до передових і сильних, учитися в них. У цьому - сенс прогресу.

- Довіра до соціальних структур теж падає. Президентові сьогодні довіряють 11% громадян, Верховній Раді - 5, уряду - 8, місцевій владі - 14%. З 2005 р. армія втратила 14% своїх прихильників: було 36%, стало - 22. Податковій інспекції довіряють 8% громадян. Прокуратурі, судам і міліції - по 7%, профспілкам - 15, політичним партіям - 7, банкам - 13%. І це при тому що люди намагаються зайвий раз не мати нічого спільного ні з "силовиками", ні з місцевою владою, ні з фінустановами.

- Показники недовіри до соціальних структур по-справжньому жахають. Насправді більшість проблем громадянина має вирішуватися на місцевому рівні. Свого часу я вивчав принципи соціальної політики у Фінляндії і Голландії. Аналогічні нашому соцзабезу організації там - цілі комплекси, які займаються професійною підготовкою та роботою з дітьми бідняків. Налагоджено інформаційне забезпечення. Серйозні суперечки вирішуються не президентом та урядом, а незалежним судом. До речі, і навчальний процес контролюється не тільки дирекцією та вищими інстанціями, а й волонтерами і просто громадянами, які мають право поцікавитися, як витрачаються їхні податки на освіту.

- Загалом, на 5% менше, ніж у 2005-му (49%), у нас прихильників приєднання до союзу Росії та Білорусі. Однак насторожує, що у віці 18-24 років за нього виступають 37%, а в 25-34 роки - 40% респондентів. На 5% у цілому поменшало і прихильників вступу до Європейського Союзу (42%), у віці 18-24 років за нього виступають 52%, а в 25-34 роки - 46% опитаних.

- Пояснюється це трьома причинами: по-перше, молодь не їздить до Європи через безгрошів'я. Відвідують розвинені країни переважно багаті люди. По-друге, Росія з перемінним успіхом веде інформаційну війну проти України. І, по-третє, у молоді - консервативні вчителі, які мимоволі передають їй ностальгію за країною, котрої більше немає. З часом цю когорту вчителів замінять молоді педагоги.

- Спілкуються в сім'ях переважно українською 39% опитаних (у віці 18-24 років - 42%, у 25-34 роки - 36%). Вважають українську мову рідною 67% респондентів (у 18-24 роки - 70%, у 25-34 роки - 69%). А підтримують надання російській мові статусу офіційної в Україні 37% респондентів, по 34% - у молодіжних когортах. Чи не видається дивним таке тяжіння молоді до офіційного визнання мови сусідньої країни?

- Російська мова не виходить із публічного і повсякденного спілкування. Молоді потрібно подавати приклад. Перейти з мови на мову - це як змінити налаштування душі, опанувати іншу музику мови, і кожен із нас відчуває це на собі. Це Путін каже, що ми - один народ, а ми - не один народ, ми дуже різні - у культурі, мові, поведінці... До речі, вважають, що доцільно, крім української, вивчати російську мову, 69% респондентів (51% - 18–24-річних і 65% - 25–34-річних). А вивчати англійську мову вважають за необхідне 83% респондентів (89% - 18–24-річних і 86% - 25–34-річних).

Етапи падіння "планки"

- Усього 21% опитаних (18-24 роки - 29% і 25-34 роки - 24%) визнають себе інтерналами, тобто вважають, що їхнє життя залежить переважно від них самих. Це пригнічує.

- Немає ні економічних, ні політичних, ні культурних умов для того, щоб людина виявила свою індивідуальність. Країну залишають діячі культури та науки - тут вони "зайві люди".

- Рішучість у досягненні своєї мети властива 34% опитаних (її в себе відзначили 42% тих, кому 18-24 роки, і 39% тих, кому 25-34 роки). Що б це означало?

- Дуля в кишені - теж рішучий жест, коли людина вирішила нічого не робити... Рішучість може бути і вольова, коли людина хоче чогось досягти. Уже те добре, що хоче...

- Загалом, 26% громадян відзначили, що їм вистачає підходящої роботи (у 18-24 роки - 20%, у 25-34 роки - 30%).

- У дуже багатьох, навпаки, підходящої роботи немає. Бояться зростання цін 82% респондентів (у 18–24 роки і у 25–34 роки - по 74%); невиплати зарплат і пенсій - 76% громадян (18–24-річні - 71%, 25–34-річні - 74%); безробіття - 78% (78 та 75%). Бояться зростання злочинності 49% громадян (51 і 44%); зупинки підприємств - 36% респондентів (32 і 34%); голоду - 30% (30 і 26%).

Одне слово, гнітючі тенденції. Переконані, що неможливо терпіти наше тяжке становище, 34% громадян - на 13% більше, ніж у 2005-му. У віці 18–24 роки так вважають 25% опитаних, а в 25–34 роки - 29%. Люди знизили "планку" до рівня виживання. Я очікував, що заявлять про неможливість терпіти 60%. У людей немає відчуття, що хата ось-ось згорить, хоча так воно і є...

Усього 3% наших громадян у всіх вікових когортах реалізували себе як роботодавці. Це досить низький показник. Самозайнятих усього - 12%, у віці 18–24 роки - 12%, у віці 25–
34 роки - 9%.

- Пишаються громадянством України 48% громадян, що на 6% менше, ніж у 2005-му. Серед 18-24-річних пишаються країною 54% опитаних, а серед 25-34-річних - 51%.

- Мене тішить цей показник. З огляду на ситуацію повного занепаду в Україні, думав, що людей, котрі пишаються своєю країною, буде менше.

Точка неповернення
чи "точка пробуксовки"?

- Однак і гордість за країну, і працьовитість, і ініціативність не особливо тримають наших людей "на плаву" - впевненість у майбутньому відчувають 11% наших громадян (у віці 18-24 років - 13%, а в 25-34 роки - 12%).

- Хвороба "країни без майбутнього" заходить у хроніку. І якщо ми не врятуємося, прийдемо в точку неповернення. Що це таке? Якщо система деградує, є точки переходу: нормальний стан, передкризовий, кризовий, деградаційний та повний обвал. З кожної точки можливе повернення, але є межа, коли повернення вже неможливе, і все валиться, як свого часу Радянський Союз. Точка неповернення позначає розпад. Наприклад, приєднання у вигляді колонії до Росії, яка розвиває неоімперію. І надія в нас має бути на молодь, - вона "відсуватиме" цю точку неповернення. Вона повинна це робити, а не представники влади.

- Встановлення диктатури в країні бояться 15% 18- 24-річних респондентів, 17% - 25-34-річних. Розпаду України як держави бояться 16 і 13% у групах 18-24 та 25-34 роки, відповідно.

- У наших людей є потужний громадянський потенціал, і він не допустить такої трагедії, як розпад країни.