СИНЬО-ЖОВТИЙ ДЕНЬ КАЛЕНДАРЯ

18 серпня 2000, 00:00

Читайте також

Ось і прийшло на нашу вулицю свято. Дев’ять років минуло відтоді, як у нашому календарі прописався ще один «червоний день» — найголовніший. І як би кожен із нас не ставився до Дня незалежності, ніхто не ризикне заперечувати його значущість для нашої історії.

А тому на привітання цілком можуть розраховувати всі. І ті 11%, для яких День незалежності — найбільше свято. І 48,1%, котрі вважають його тривіальним офіційним торжеством. І 23,6%, що не відрізняють його від буденних днів. І навіть 13,9%, котрі сприймають 24 серпня як дату зникнення з політичної карти великої країни, в якій жили.

Наведені вище цифри взято з соціологічного опитування, проведеного Українським центром економічних і політичних досліджень на прохання «Дзеркала тижня». 2012 наших співвітчизників з усіх українських регіонів відповіли на кілька десятків запитань, підготовлених журналістами «ДТ». Ознайомившись з відповідями, опублікованими на сторінках нашого тижневика, читачі, гадаємо, зроблять висновок, який зробили ми: український народ так само важко запідозрити в зайвому оптимізмі, як і закинути йому зайву наївність.

«Народ може не бачити, але він завжди відчуває», — стверджував англійський філософ Джеймс Харрінгтон. Рік у рік наш народ стає дедалі чутливішим, оскільки день у день його дедалі старанніше оберігають від реальної інформації, яка пішла з газетних шпальт і телевізійних екранів, затишно влаштувавшись під владним килимом. Ось чому обиватель, намагаючись знайти головного винуватця своїх нещасть (як нам здається), часто рухається потрібною вулицею, але при цьому стукає не в ту хвіртку. Але в головному його, обивателя, не обдуриш: коли він відчуває одне, а по телевізору бачить інше, то схильний не вірити очам своїм.

«Можна обдурювати частину народу весь час, можна обдурювати весь народ певний час, але не можна обдурювати весь час увесь народ», — уїдливо зазначив колись Авраам Лінкольн. Наш народ із кожним новим Днем незалежності стає все більш недовірливим. І це не так зле. Тому що означає: ще зовсім небагато — і настане свято остаточного прозріння. Коли ми навчимося дивитися правді в очі й при цьому бачити світло за деревами.

Чого ми навчилися за ці дев’ять років? Навчилися самостійності. На жаль, поки що не в геополітичному, а лише в обивательському сенсі. Суворий учитель в особі держави привчив нас покладатися на самих себе.

Хтось навчився боротися з соромом, який раніше не дозволяв простягнути руку в підземному переході чи засунути її в сміттєвий бак. Хтось подолав уроджену інтелігентність і, освоївши мудроване мистецтво «давати на лапу», більше не червоніє й не плутається в банкнотах. Хтось вичавив із себе по краплі генетичний страх і відважно бере хабар не за чином. Хтось остаточно розпрощався зі зворушливою огидою і вже не комплексує, потискаючи руку якомусь ясновельможному бандитові.

Ми навчилися пропонувати, а, за потреби, й продавати себе. Навчилися писати резюме, витримувати виснажливі, а іноді й принизливі співбесіди, іспити та тестування. Навчилися не чекати роботи, а шукати її. І більше не розмахуємо обурено вузівськими дипломами у відповідь на пропозицію поторгувати бюстгальтерами з лотка чи помити посуд у запаскудженій забігайлівці.

Життя змусило нас вичавлювати максимум можливого з того, що ми маємо і що ми вміємо. Ми розбиваємо грядки на екс-газонах перед багатоповерховими будинками, розводимо несучок на балконах, збираємо передові врожаї з ліліпутських присадибних ділянок і смажимо біляші на кухнях. Безробітні автолюбителі стають нелегальними таксистами, багатодітні домогосподарки — приватними куховарками. Архітектори не бояться йти старшинами будівельних бригад, оптики-механіки — продавцями окулярів, офіцери — викидайлами в барах, філологи — коректорами. Вчорашні школярі без тіні страху реєструють приватні підприємства, позавчорашні сержанти — вербуються в гарячі точки. Дипломовані математики успішно реалізовують свої знання, впорядковуючи газотрейдерські схеми, а «фахові комсомольці» з радістю використовують організаторські навики на банківській ниві. Дійсність змушує колишніх партійців учити «феню», а «нових українців» — освоювати правила етикету.

Талантам стало ще важче пробити собі шлях, але професіоналам — легше себе реалізувати.

Ми стали більш самостійними. І більш залежними. Ми навчилися боротися за себе. І тому досі живі. Але зовсім розучилися боротися за свої права. І тому живемо гірше, ніж могли б.

Ми відчули справжню ціну грошей. І стали ще ощадливішими. Просто, з огляду на становище, одні навчилися заощаджувати на собі, інші — заощаджувати за рахунок інших. Ми навчилися «робити», «варити» й «вибивати» гроші. Але здебільшого, на жаль, не навчилися їх заробляти. Заодно досягли певних висот у мистецтві їх витрачання. За ці дев’ять років грошові знаки стали чи не головним інструментом розв’язання проблем — політичних, економічних і особистих, з успіхом витісняючи інші механізми: зв’язки, дружбу, страх, професіоналізм. Ми платимо за те, щоб проштовхнути закон, потрапити на прийом, одержати кредит, «відмазати» сина від армії, уникнути в’язниці, відвоювати для себе місце під сонцем або на паперті. Переплачуємо лікареві, щоб він не просто не зарізав тебе на столі, а ще й вилікував. Провідникові, щоб він приніс суху та чисту білизну. Чиновникові — про всяк випадок.

Ми стали мудріші, але мудрість чомусь лише побільшила наші страхи й сумніви. Ми залишилися щирими в душі, але при цьому навчилися вишукано лукавити, оскільки неправда, несподівано для нас, раптом стала одним із засобів виживання. Ми брешемо виборцям, глядачам, читачам, начальству, податковій інспекції, сусідам, колегам, конкурентам, партнерам, священикам на сповіді, друзям, самим собі та своїм дітям.

Ми, як і раніше, любимо своїх дітей, але в нас залишається дедалі менше на них часу, і з кожним днем між нами й ними додається нерозуміння й страху. У нас такі ж добрі серця, але набагато жорстокіші обличчя. Ми все ще любимо Вітчизну, але вже соромимося в цьому признаватися. Ми готові її захищати, ось тільки не можемо зрозуміти, від кого.

Ми ще багато чого не втямили і не встигли. Ми, на жаль, як і раніше, «західняки» та «східняки». Ми молимося одному Христу, але у ворогуючих православних храмах. Ми не вміємо пишатися собою. Але, здається, поступово починаємо себе цінувати.

Нас стало менше на три мільйони. Ми стали багатші на дев’ять років.

Зі святом, пані та панове!

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.77
EUR 27.74