Американський арт-куратор Клеменс Пул: "Політичне мистецтво має впливати на людей"

Ганна Пароваткіна 3 жовтня 2014, 21:56
Клеменс Пул

Читайте також

Ще влітку арт-спільноту вразила звістка про те, що бойовики ДНР захопили й розгромили Фонд "Ізоляція" в Донецьку. Це всесвітньовідомий український арт-кластер. Кажуть, по арт-об'єктах, які зберігалися на території заводу ізоляційних матеріалів, де успішно працював Фонд, стріляли з "калашів". Відтоді "Ізоляція" працює "в екзилі" — у столиці. До середини жовтня на вулицях Києва можна побачити новий проект — цикл із дев'яти перформансів "Захоплення". (Взяти участь у цих спонтанних для глядачів, а насправді досить ретельно підготовлених українськими та нью-йоркськими художниками акціях можуть усі охочі). 

Докладніше про проект "Захоплення", назву якого навіяли, звісно ж, останні події на Сході України, спеціально для DT.UA розповів куратор проекту з Нью-Йорка Клеменс Пул.

Але спочатку кілька слів про самого арт-куратора… Він народився у штаті Меріленд, у містечку Чесапік Бей на Західному узбережжі. Багато подорожував Америкою та Європою. В університеті Коннектикуту вивчав латинь, потім в Cooper Union в Нью-Йорку — мистецтво. Сьогодні — вільний художник. Співпрацює з різними інституціями. Зокрема — з "Ізоляцією". З представниками культорганизації познайомився у Нью-Йорку.

— На жаль, я так і не побачив самого Донецька, — розповідає Клеменс Пул. — Прилетів в Україну 8 червня, а вже 9-го "Ізоляцію" захопили! Це й підштовхнуло мене зайнятися проектом "Захоплення". У проекті особливо приваблює його "часовий" характер. Те, що всі події відбуваються в публічній площині — посеред мегаполіса. 

— Чому в розмові називаєте проект тільки українською, не перекладаєте назву англійською (навіть для себе самого)?

— Це ж суто український проект, ідеться про українські проблеми і внутрішньополітичну ситуацію. Тому вирішив звертатися до української, а не до міжнародної аудиторії. Беруть участь у нашому проекті теж переважно ваші митці, які не з чуток обізнані з цими проблемами. (Виняток становлять мобільні інсталяції SKRYF Гріт Менчаерт і Гійса ван Бона, Нідерланди, та "Радіо-Цепь" нью-йоркця Джо Райлі). Так, у соціальному хеппенінгу Сашка Курмаза "Заручники" задіяні реальні біженці із зони АТО. Київська група "Убік" запропонувала аудіоінсталяцію "Дощ", де на п'ятачку 5 на 5 метрів у 100 навушниках іде "дощ" із записів найважливіших подій України за останній рік, починаючи з Майдану. 

— В одному з інтерв'ю ви казали, що в Нью-Йорку за несанкціонований перформанс можуть заарештувати. А як на ваші публічні акції реагують наші київська влада, міліція? 

— Не можу сказати, що очікував якоїсь конкретної реакції від українців. Але мені була цікава будь-яка реакція. Що стосується вашої влади, то ми досить ретельно готували кожну акцію. За отримання офіційних дозволів у нас відповідає мистецтвознавець Женя Моляр. І вона зробила багато, і працювала тяжко саме для того, аби проблем не було. 

Ми, певна річ, не просили допомоги від держави. Нам потрібно було, щоб нам просто не заважали — і дали можливість проводити перформанс на такому-то місці в такий-то час. 

Скориставшись нагодою, хочу подякувати працівникам "Ізоляції" за все, що вони зробили і роблять сьогодні для організації "Захоплення".

— Чим реакція українців на паблік арт відрізняється від реакції жителів інших країн?

— Різниця є. У кожного суспільства — свої стандарти взаємодії. Втім, мене, коли роблю перформанси, найменше цікавлять "загальні" усереднені реакції. Досліджую індивідуальні відгуки людей. Працюю з емоціями. У перформансі важливий момент, коли ти "вихоплюєш" глядачів із загальної маси перехожих, заражаєш інтересом тих, хто щойно, здавалося б, квапився у власних справах. Купуючи товари або навіть квитки в автобусі, люди звикли поводитися однаково: вони говорять приблизно одне й те саме, навіть рухи їхні — стандартні. Але, згідно з одним науковим дослідженням, якщо їм при цьому сказати більше п'яти звичних слів, їхня мозкова активність посилюється. Перформер виступає продавцем автобусних квитків. Він запалює вогники в головах людей. 

Три акції, які ми провели в Києві, дали масу інформації. Наприклад, із хвилюванням чекали, як пройде наш проект "Люстрація". (Під час перформансу київські митці Антон Малов і Наталя Галенчик продавали поруч із Верховною Радою саморобні люстри. — Авт.). Адже цей перформанс передбачав масу транзакцій між учасниками. Відтак, продати вдалося всього одну люстру! Очікували іншого результату. Але, з іншого боку, люди підходили, активно реагували на те, що відбувається, вступали в діалог... І це добре. Якщо результат, хай і не такий, на який розраховували, є — акція вдалася.

— Клеменсе, вашу акцію можна назвати комерційно успішною. В українців немає грошей — а ви змогли продати саморобну люстру, не зовсім "гламурну", прямо скажемо…

— Ну це — питання до художників. Вони не випадково задумували свою акцію саме такою. Мабуть, плата за люстру для них еквівалентна символічній платі за зміни в уряді. Продаж потрібен був для того, щоб спровокувати глядачів на певні думки. 

До речі. Можливо, заява, яку я наразі зроблю, небезпечна, але… Я вважаю, що розділяти мистецтво і бізнес — некоректно. З бізнесом можна досить добре гратися в сучасне мистецтво. 

Бізнес — це мікроекономічна репрезентація влади. Я зацікавлений не в тому, щоб самому мати владу, а в дослідженні її як "ідеї": як вона впливає на людей, завдяки яким механізмам впливає на суспільство. 

Не можна заперечувати того факту, що саме економічні чинники вплинули на ситуацію в Україні і на розподіл влади в ній. Заплющувати очі на взаємодію влади, суспільства й мистецтва — це означає позбавляти себе важливих інструментів висловлювання про те, що відбувається навколо.

— Вважається, що акціонізм в Україні "не приживається". Олег Кулик свого часу змушений був виїхати — і прославився на Заході. У вас є ідеї — чому українці не сприймають перформативних акцій? Чи, може, за вашими спостереженнями, — "вже" сприймають? 

— Ні. Я говорив про це і з українськими художниками, які організовували в Києві на Позняках (ще до нашого "Захоплення") акцію "Канікули на районі". Вони теж зізналися, що не змогли залучити публіку. Люди у своїй масі просто не хотіли з ними співпрацювати. Але, з іншого боку, — це теж результат. Я вважаю, це чесна реакція.

— Якщо вже ми торкнулися теми люстрації... Наскільки вам самому близьке політичне мистецтво?

— Я не думаю, що політичне мистецтво існує як таке. Мистецтво — це те, що впливає на людей. Воно може містити певний чіткий месидж чи ні, може бути як політизованим, так і залишатися абсолютно поза межами політики. Мистецтво має "спрацьовувати". "Люстрація" була політичним проектом. І вона "спрацювала", на мій погляд.

— Що вам відомо про український контемпорарі арт?

— На мене не впливає авторитет того чи іншого "імені". Для "Захоплення" я вибирав не відомі "імена", а справді хороші проекти. 

— В Україні постійно скаржаться, що десятиліттями вимушені вибирати серед одних і тих самих прізвищ художників.

— У 21 рік я переїхав із Нью-Йорка в Техас. Розраховував зустріти однодумців, "влитися в художнє середовище". Одне слово, мрії більшості молодих людей. Але… На мене ніхто не звертав уваги. І тоді ми з друзями, замість того щоб "вливатися" в місцеву арт-спільноту, самі створили свій маленький гурток, власну спільноту. Хоча відтоді минуло вже 7 років, нас згадують досі. Так і тут, у Києві…

— Як відреагувала на захоплення та розгарбування "Ізоляції" в Донецьку арт-спільнота у Нью-Йорку, де ви живете?

— З працівниками "Ізоляції" я познайомився завдяки своїй колезі й учителю, фотографу Маргарет Мортон. Вона писала про ситуацію з Фондом у нью-йоркській пресі. Те, що тепер уже я, працюючи тут, сприяю більшій "видимості" "Ізоляції" для Заходу, — для мене велика честь.

Дякуємо за сприяння в організації інтерв'ю Фонду "Ізоляція".

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 24.82
EUR 27.27