Андрій Содомора: "В античності, окрім засторог, знайдемо й розраду в наших клопотах"

Тетяна Костенко 16 жовтня 2015, 00:00
Античность

Читайте також

Перекладач, письменник, науковець, філософ, Андрій Содомора — один із найвидатніших українських інтелектуалів сучасності. Автор перекладів з давньогрецької творів Менандра, Арістофана, Софокла, Есхіла, Еврипіда, з латинської — Горація, Овідія, Сенеки, Лукреція. Його називають найвизначнішим перекладачем античних творів другої половини ХХ і початку ХХI ст. 

Про нього пишуть: "Содоморі вдається пробитися через товщу віків, вловлювати, реагувати і виношувати настрій слова". До своїх перекладів автор додає коментарі, завдяки яким читач може відчути себе в одному духовному просторі з античними авторами. Цьогоріч вийшла друком книжка Содомори "Шевченків садок і Франкове поле. Спроба прочитання"; а торік книжка "Сто загадок Симфосія" в перекладі з латинської Андрієм Содоморою отримала Гран-прі і визнана найкращою. Унікальність таланту цієї людини хоча б у тому, що Содомора чи не єдиний в Україні в наш час так плідно й талановито перекладає античну поезію — що неймовірно складно. Здається, він сам живе у дивовижному просторі: між античністю і сучасністю. Власне, у такому вимірі й тривала наша розмова — між минулим, повсякденним та вічним. 

— Пане Андрію, між нами й античними — понад два тисячоліття. Чи є шанс, розгорнувши книжку античного автора, знайти в нього щось таке, що не лише збагатило б нашу думку, а й торкнулося б серця? 

— У когось із японських поетів є, пам'ятаю, така фраза: "Розгорнувши давній сувій, душу зустрів я близьку". Античні над усе шанували розум, але їхня думка завжди була зігріта живим почуттям. Воно, те почуття, й не дозволяє нам назвати "мертвими" ні античні мови — греку і латину (що, на жаль, робимо), ні, тим паче, саму античність. Читаючи давніх авторів, час од часу мимоволі зупиняємося на рядках, що справді торкаються серця, — зауважуємо живий, душевний зв'язок поколінь. 

Ось найсвіжіший приклад (їх безліч) — із грецької епіграми, яку я нещодавно перекладав (мова про прекрасного юнака, персонажа "пастуших пісень" Дафніса): "Що мені з тих гір, — снує свої жалі сопілкар, — що мені з них? Загинув же Дафніс..." І раптом — у сучасного французького поета Робера Десноса: "Вулиця Сен-Мартен — що мені вона, як Андре Платара на ній нема?" Через тисячоліття ми наче у той самий слід ступили: що вони відчували — те й ми, сьогоднішні. І коли Гомер каже: "Наче те листя дерев — отак і людські покоління...", то хіба не провадить ця почуттєва, а водночас і філософська стежка до Франкового "Зів'ялого листя", до безлічі інших творів, від епічних до ліричних, де зів'ялий листок торкається людського серця, як це, скажімо, в М.Самійленка: "Часу спинить не можна, / Весни мої збулися, / На серце моє тривожне / Осінь скидає листя". 

— Чим найбільше приваблює вас саме античність? 

— Власне, всім тим, про що тільки-но йшлося. Але розуміння, радше — відчування тієї спорідненості між нами й ними, античними, прийшло лише згодом, коли я знайомився з новою європейською літературою, коли дедалі глибше, а не поверхово, як у студентські роки, прочитував античні тексти, коли зрозумів, що до поетичного слова, таких авторів, як Вергілій і Горацій, треба йти впродовж усього життя; йти — і зростати при їхньому слові. Вабила й тим, що античні були передусім тонкими психологами, що вони були задивлені у зоряне небо (як згодом і наші неокласики, наприклад М.Зеров). Психологія ж і зоряне небо — у тісному зв'язку, недарма ж так часто звертаємось до небесних світил, ведемо з ними душевну бесіду ("Зоре моя вечірняя..."). У школі, до речі, мене найбільше цікавили саме ці два предмети — психологія й астрономія.

— Перекладам з давньогрецької і латинської мов ви присвятили десь понад півстоліття. Що відчуваєте нині, озираючись на десятки перекладених авторів, серед яких ці ж таки Вергілій і Горацій? 

— Не вагаючись можу повторити відому латинську фразу "Feci quod potui, faciant meliora potentes" — я зробив що зміг, хто може — хай зробить краще. Чи я задоволений?.. І так, і ні. Задоволений, що вдалося заповнити чимало прогалин у нашій перекладній літературі; що завдяки перекладацькій праці зумів проникнути у винятково складне поетичне мистецтво стародавніх (сучасний читач, як справедливо зауважують знавці античності, давно від поезії такого високого ґатунку відвик); що, перекладаючи, зумів сягнути належного рівня у володінні рідною мовою, без чого не зміг би реалізувати своїх власних літературних задумів. 

Незадоволений, як, мабуть, і кожен сумлінний перекладач античних творів, тим, що, попри найбільші зусилля, лише якоюсь мірою вдалося дати читачеві відчути потужну художню експресію першотвору. Лише якоюсь мірою, а не повністю, саме тому, що він — читач: античне слово — мовлене; звукові образи були визначальними, а передати їх українською мовою (і не лише українською) майже неможливо через іншу, часокількісну, систему віршування, але це — окрема розлога тема...

— Як ви поєднуєте перекладацьку й оригінальну творчість, і взагалі — як прийшли до написання власних творів? 

— Спочатку, як, певно, кожен, пробував і я, ще школярем, писати щось своє, здебільшого вірші. На щастя, впору зрозумів: щоби писати щось гідне уваги, окрім вродженого хисту (я завжди тягнувся до слова, музики, малюнка), потрібні знання і майстерність, а їх набуваємо поступово — напруженою, щоденною працею. Перекладання, скажу ще раз, було великою і цікавою школою, яка готувала мене до власної творчості. У ній — сучасний матеріал (власні спостереження, настрої, переживання), але в тому "сучасному" — неодмінно й минуле. 

Насамперед — моє родинне село Вирів, батьківська хата, де зі словом завжди єдналася музика, непримітна, але така зворушлива природа села; потім — Львів: його відчуваю наче б на тлі села, він промовляє до мене різними тонами — "сільські" й "міські" настрої гарно між собою гармоніюють, збагачують одні одних. Далі — й античність, якій завдячую також і темами для писання. Чи не найулюбленіша моя тема — "людина й речі"; її започаткував ще Вергілій знаменитим рядком з "Енеїди": "Сльози — в природі речей; що смертне — торкається серця". 

А серед різних жанрів, у яких випробовую своє письмо, найулюбленіший — жанр малих форм (психологічна новела, настроєвий образок, есей). І в прозі, і в поезії, десь за текстом, непомітний з першого погляду, — античний "матеріал", потяг до психологічних спостережень, філософських роздумів. Ось, наприклад, подих античності (згадаймо Діогена) у таких-от рядках: "Дрібненьке пір'ячко — на камені, на камені. / Над містом — неба скло в камінному обрамленні. / Зі скла на камінь той — сльозина за сльозиною: / Людина й нині тут шукає за людиною".

— Пане Андрію, хто з античних авторів, на ваш погляд, виявився найбільшим пророком, не тільки найглибше відчув сучасний йому стан речей, а й зазирнув у майбутнє? 

— Один із синонімів слова "поет", що є спільним для греків і римлян, — латинське vates, натхненний співець, пророк. Такими співцями, що прозирали майбутнє, були Вергілій, Горацій, із греків — передусім Гомер, "батько поетів". На знаменитому погрудді, що дійшло до нас із античних часів, незрячий співець дослухається, а дослухаючись — бачить, бо ж "розум бачить і розум чує", бачить не тільки минуле, "славу мужів", а й майбутнє. 

Гарно сказав про це М.Зеров у своєму сонеті "Лотофаги" (за мотивами "Одіссеї"): "Та мудрий цар не дав лишитись нам / І силоміць нас повернув отчизні / В науку іншим людям і вікам" — повернув тих, хто, засмакувавши солодкого забуття, хотів назавжди залишитись у чужому краї, "на готовизні". Але античні, передбачаючи майбутнє, не так повчали, як застерігали: передусім — охочих до війни, як це у Софокла: "Який же нерозумний, хто міста бере, / Могили, храми, все святе спустошує! — / Він завтра ж не уникне й сам загибелі. / Отож розумний хай війни сторониться, / А почалась — за край свій хай життя кладе", і в унісон тому Шевченкове, пророче: "Борітеся — поборете"). 

У т. зв. "гимні людині" цього ж Софокла (з трагедії "Антігона") — теж засторога "найдивнішому з усіх див — людині": "Є витвори мудрі в людей — / Ясніші від світлих надій, / Та часто біди від них більш, як блага…" Про це, згодом, — Овідій: "Видно, кмітливість твоя — таки проти тебе, людино: / Надто вигадлива ти, жаль, що на шкоду собі". Чому радше на шкоду, ніж на добро, — знову ж Софокл: "Хто в шані мав клятви міць, / Батьків закон, гнів богів, / Той — преславний. / Безславним хай буде, хто посмів / На кривдну путь серцем стать — / Щастя не знайти йому". Античні передбачали, що людина, переступаючи відвічні моральні засади, — а без них, погодьмося, й закон мало що важить, — часто звертатиме саме на "кривдну путь". За всіх сказав, мабуть, Сенека, звертаючись до сучасників: "Не для вас працюю — для прийдешніх поколінь". 

Наче у наш день дивився, коли писав: "Хто всюди є — ніде не є" або: "Найганебніше з усіх рабств — добровільне рабство" (проти такого рабства, власне, й повстав Майдан). 

Отож кожен із античних поетів сказав щось своє, "пророче", а вся античність достукується до нас нині міфом про Антея: небезпечно відриватися від Матері-Землі, зневажати Природу, бо, врешті, розтратимо всю свою снагу, без якої (згадаймо І.Франка) годі і "в бою стояти"… 

І все-таки, коли йдеться про постаті, то слава провидця по праву — за найвидатнішим поетом давнини, Вергілієм. Припускали навіть, що у своїй четвертій еклозі (одна з "пастуших пісень") він пророкує народження Божого Сина — Спасителя. В усякому разі, своєю "Енеїдою" він вчить, як будувати державу, а "Георгіками", тобто "Землеробськими піснями", — як у ній господарювати. Нічого не буде з того господарювання, застерігає поет, коли не матимемо належної шани до плуга, отже до землі; коли не навчимося вдовольнятися достатнім — не перестанемо догоджати тілу, яким володіємо нарівні з тваринами, упосліджуючи душу, якою володіємо нарівні з богами…

— Що у вашому житті означає Львів? Які найяскравіші сюжети у вашому житті пов'язані з цим містом?

— Передусім, це — Львівський університет, що носить ім'я Івана Франка. Це — представники колишньої гімназійної освіти, які виховували в нас увагу й повагу до слова, отже й патріотизм, заохочували й до перекладацької праці (а вступив я на відділ класичної філології ще в далекому 1954 р.). Вони, наші викладачі, озвучували нам латинське й грецьке слово. Але ми й бачили латину — афористичну мудрість, карбовану в камінь львівських ренесансних кам'яниць, що й своєю архітектурою доносять до нас фундаментальні засади античних: збудовані вони на засадах Евклідового золотого розтину. 

Тож промовляє тут і Горацій, співець золотої середини (не посередності!). А на "Кам'яниці Пір Року" — барельєфи-ілюстрації до Вергілієвих "Георгік"; подих села — і латинські гекзаметри, які вже мало до кого промовляють. А ще десь у ХVІ ст., засвідчують документи, латиною можна було порозумітися з пересічними міщанами. До речі, латиномовні, писані на пергаменті документи я відчитував, будучи працівником Львівського історичного архіву, де після закінчення університету працював кілька років — за товстенними мурами Бернардинського монастиря, у книгосховищах, вдихав подих середньовічного Львова… 

І все-таки для мене Львів, як і село, де я народився і зріс, — це переважно геть непримітні моменти, які чомусь запали в душу, а потім, через десятки років, коли я навчився володіти словом, і стали "сюжетами" моїх оригінальних творів: травинка, яка хилилася за прозорою, ледь помітною течією Горпинки, що пропливає через моє село (інші повлягались на дні, лиш одна вона, ця травинка, мірно хилилась, наче поклони відважувала тікаючій хвилі — й хвилині); опалий листок, уже над львівською бруківкою, що перед тим, як упасти, хитнувся, мовби хотів продовжити мить свого лету; чоловік із вітряком у руці (людина-вітряк), що ловить подуви вітру на одному із львівських передмість; казковий, різними забавками населений світ між шибками низеньких вікон скромних особнячків, світ міжвіконня на тих же передмістях (з євровікнами й він відійшов у минуле); темна жіноча рукавичка — на сліпуче-білому, що випав за ніч, морозному снігу; самотнє, серед ночі, торохтіння селянського воза бруківкою післявоєнного Львова… 

Усе це, побачене й почуте, й не ожило б на папері, якби не було занурене й відповідно осмислене у контексті античної, загалом європейської літератури, якби не набуло своїх аналогій, свого сенсу; і тут знову ж таки домінує Вергілій своїм знаменитим рядком з "Енеїди": "Сльози в природі речей, і що смертне — торкається серця"… 

— Деякі режисери, зокрема грузин Роберт Стуруа, трактують трагедію античного царя Едіпа як трагедію людини, засліпленої владою. Як ви гадаєте, політики тих часів і наші сучасні представники політичних кіл — мають хоча би якісь спільні якості, характеристики? Чи, може, часи зруйнували таку спільність між політиками?

— Мало що змінилося в природі людини за тих пару тисячоліть, якщо дивитися на речі у зрізі вічних тем: багатство — вбогість; щастя — нещастя; життя — смерть; людина — речі та ін. Щоправда, не пригасла, можливо, й ще жагучішою стала "золота клята жага", а з нею — посягання на чуже, сусідське: "несите око" (античний архетип) — залишилося неситим… 

Є тут, однак, і таке, що видається нині дивним, навіть неймовірним. Один лише приклад. Імператор Август, що вже за життя приймав божественні почесті, дуже обережно й тактовно шукав стежки до Горація, сина відпущеного на волю раба (Шевченко — відпущений на волю син кріпака), який був на той час чільним римським ліриком. "Чи не боїшся, бува, зажити лихої слави в потомків через те, що був близьким до мене?" — писав поетові, коли той не надто квапився до його "володарського столу — допомагати у писанні листів"… Він же, земний бог, пильно слухав Вергілія, коли той виголошував свої "Георгіки". 

Правою рукою у його політичних справах був благородний не лише за походженням, а й за вдачею опікун поетів Меценат. "Та встань же, нарешті, кате!" — передав він якось табличку з таким написом Августові, коли той захопився підписуванням смертних вироків у суді… 

А за декілька століть перед тим римський сенат покликав до диктаторських обов'язків, прямо таки від плуга, Квінкція Цінцінната, що жив на селі і був взірцем порядності й мужності… Александр Македонський (учень Арістотеля) не розлучався з "Іліадою" й "Одіссеєю", знав ті поеми напам'ять. Що вже казати про імператора-філософа Марка Аврелія — про його ставлення до слова, розуміння його ваги у формуванні людської особистості, у цивілізаційному поступі загалом!

— Ваше заглиблення в сиву давнину, в античність, можливо, не виключає вашого зацікавлення сучасними проблемами в Україні — зокрема гуманітарними проблемами. Які, на ваш погляд, гуманітарні проблеми в Україні на сьогодні найбільш значущі?

— Гуманітарні проблеми в Україні, попри всі наші нинішні негаразди, мають чимало спільного з тими ж проблемами в усьому світі. Адже планета поступово стає спільним домом усього людства: "екологія", з грецької, — наука про дім. Господарі ж того дому рідко доходять порозуміння у найважливішому — в дотриманні тут належного порядку: вже й за порогом дому — космічне сміття: близько 20 тис. некерованих об'єктів антропогенного походження. Спадає на думку Горацій — "…вже й до неба пнемось, несповна розуму"; і Рей Бредбері, його бачення тих, які таки допнули свого: "Тепер їм кортіло напитися, горлати, постріляти вгору з гвинтівок, щоб показати, які-то вони молодці, що пробили дірку в космосі й примчали ракетою аж на Марс"… 

З виокремленням точних наук, що обслуговують потужний науково-технічний прогрес, і, відповідно, з відходом на другий план наук гуманітарних, що покликані примножувати духовні багатства людини (згадаймо "суперечку між ліриками й фізиками") фактично перестав діяти моральний імператив. Особливо боляче відчула ці переміни Україна, де завжди в такій пошані було пісенне слово, що сягає своїм корінням у глибини нашої історії, озвучує прадавні моральні засади народу. Людській душі дедалі важче "скарби прадавні берегти", бо дедалі гучнішими стають "вигуки прогресу" (Ліна Костенко). 

Ось тут і мала б сказати своє слово освіта. Бо що таке освіта, як не світло; світло ж — це не сукупність знань, що їх визначають тестами, а, власне, та енергія, що йде від слова, яким людина живе, при якому зростає. Освіта, передусім гуманітарна, в один голос стверджували гуманісти всіх часів, повинна бути легкою й радісною, про що самі назви: "школа", з грецької, — це "дозвілля"; латинське "ludus" (школа) — гра, забава. Не надто радісно й легко, обтяжені рюкзаками й правилами, поспішають до школи нинішні наші школярики. До речі, "учень" латинською мовою — слово того ж кореня, що й "дисципліна". 

А дисципліна, в цьому теж сходилися гуманісти, не повинна ні прутом підтримуватись, ні медяником, ані, скажемо нині, "престижністю" якогось предмета; дисципліна — це налаштований для сприймання знань стан душі учня, студента, його зацікавленість, бажання йти далі й далі. Бо навіть якщо знання він засвоюватиме добре, але неохоче, проти своєї волі, то це однак не буде добре (св. Августин): такі знання не будуватимуть його особистості, вони не будуть "моральними"… Втім, найкращою наставницею тут — Природа: вона не поспішає, не робить нічого зайвого і безкорисного, пильнує порядку, вона завжди доцільна — так розважає чеський гуманіст Ян Амос Коменський у "Великій Дидактиці" і такою ось бачить сучасну йому освіту: "Школа — не місце для приємних занять, а сутолока, місце для катування умів". 

Наводить він, до речі, цікаву думку: "Маючи своїми наставниками дуби й буки (тобто гуляючи й роздумуючи в лісах), дехто пішов значно далі, аніж ті, що перебували під пильним оком учителів". А це вже чистої води античність: тодішні юнаки здобували освіту в Афінах, у "садах Епікура", в "гаях Академа" й загалом — у діалозі з природою; згадаймо, врешті, й Франка: "мій друже, вірний гаю…", а також усі наші пісенні звернення до природи. Перерваний діалог людини з природою не міг не позначитися на стані людської душі, отже й на рівні гуманітарної освіти, на її місці в освіті загалом. 

Отож, якби в наші дні міг увійти Ціцерон, який уперше впровадив в обіг слово "humanitas" (освіченість, духовність, доброта, порядність, гідність, скромність…), то багатьох компонентів цього найважливішого поняття не дошукався б. Людина, дарма що все начебто орієнтовано на її потреби, при всіх своїх винаходах, — охоче ступаючи у віртуальний світ, — виснажується (наснажує — реальний світ), занурюється у свої тривоги й страхи, наче смакує їх: "…не перемикайте: далі буде ще жахливіше", — заохочує голос із телеекрана. І все-таки в античних, окрім засторог, знайдемо й розраду в наших клопотах. Як у "найтрагічнішого з-поміж трагіків" Еврипіда — голосом Геракла, великого трудівника, що боровся зі злом і насильством — "Найкращим той є, хто й у скруті має ще / Надію; безнадія — знак лихих людей". 

Слова, які знайшли своє відлуння в Лесі Українки ("Без надії сподіваюсь"), у Франка: "Лиш хто любить, терпить, / В кім кров живо кипить, / В кім надія ще лік, / Кого бій ще манить, / Людське горе смутить, / А добро веселить, — / Той цілий чоловік". Сьогоднішня людина й покликана, всупереч усім звабам споживацького світу, при всій девальвації слова, отже й любові, виборювати для себе таку "цілісніть" — боротися за світло у слові, в освіті, отже й житті…

— Що маємо робити, аби не допустити створення бездуховних ареалів в Україні, які часто призводять до воєн, як це сталося на Сході? 

— Бездуховні ареали — це наче білі, радше чорні плями на карті нашої країни. Щоб їх не було, необхідні передусім виважені, розумні заходи на державному рівні: підтримка української книжки, українського друкованого слова, якісна просвітницька робота з залученням усіх засобів масової інформації і, знову ж таки, — належна, орієнтована на людину, що має не лише розум, а й душу, справжня освіта, де переважає живе слово, а не комп'ютер, де мало б бути реалізоване античне гасло: "Вчимося не для школи, а для життя" (жити й існувати, знаємо, — не одне й те ж саме), а також — наше: "Своє любім, чуже шануймо". Бо лише через любов до свого можемо прийти до пошани — і до любові — чужого. "Я люблю Україну" — сказала, відвідавши Львівський університет корінна британка Віра Річ, перекладачка творів Т.Шевченка. Це нелегка стежка, але тільки важка праця може протистояти бездуховності…

— Ви — нащадок славетного роду Крушельницьких. Як, на ваш погляд, сьогодні у Львові, та й в Україні загалом, вшановується і підтримується пам'ять вашої великої родички Соломії Крушельницької?

— Є у Львові Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької в будинку, що був колись її власністю, на вулиці, яка й названа іменем славетної співачки. Її ім'я носить і Львівський театр опери та балету. Є й Музична школа імені Соломії Крушельницької. Отож ім'я Соломії звучить у Львові щоденно. І це зрозуміло, адже тут вона навчалася співу, виступала на львівській сцені, давала численні концерти, мала друзів і шанувальників свого таланту. Тут — відійшла з життя. Тут, на Личаківському цвинтарі, й знайшла вічний спокій… 

Але хто хоче відкрити для себе велику співачку, тому варто ступити на поріг Соломіїного помешкання — згаданого Музично-меморіального музею. Можна знати безліч подробиць із її життя, знайомитись із науковими розвідками, але тут, в її оселі, є щось таке, чого не замінить жодна література. 

Є — аура, живий подих. Бачимо речі, що їх торкалась і рука, й душа Соломії, сотні зібраних пам'ятних речей; чимало й досі ще розкидано по всьому світу. Приглядаємось до тих речей. Та головне — чуємо: у Музеї, з запису на платівках, звучить Соломіїн голос, який називали великим голосом. І проріс той голос із великої любові Соломії до своєї малої вітчизни — села Білявинці на мальовничій Тернопільщині (зростала майбутня співачка в сусідньому с. Біла). 

І коли б ми зазирнули у тодішні часи, на батьківщину Соломії, то побачили б стару священичу хату, в якій "все біліло і віяло свіжістю", обійстя, де моріжком зеленіло подвір'я, гули бджоли на пасіці коло садка, різноцвіттям ряхтів — "співав" — розкішний квітник; самого отця Амвросія, що порався коло пасіки, вчив дітей співу, організував сільський хор — дбав, як інші священики, про духовне життя селян, а у вільні хвилини брав до рук скрипку чи в оригіналі читав Ґете… Соломія — із саду пісень… Тож із найбільшим почуттям, повертаючись із широкого світу, співала пісню Віктора Матюка "Родимий краю, село родиме…" Але Музей — лише на другому поверсі Соломіїного будинку. Та біда не тільки в тому, що тут тісно особистому архіву співачки, — тут йому небезпечно: час од часу мешканці квартир затоплюють експозиційні зали і приміщення Музею. Отож працівники Музею, врешті й усі львів'яни плекають надію, що Соломія колись знову стане повноправною господинею свого будинку…

 

Андрій СОДОМОРА народився 1 грудня 1937 р. в селі Вирів на Львівщині, у сім'ї священика. У
1959 р. закінчив Львівський державний університет імені Івана Франка (спеціальність класична філологія). У 1961 р. світ побачила перша публікація — переклад з латинської мови ліричного твору Горація. Відтоді з невеликими перервами в часі виходять друком його переклади з давньогрецької мови, зокрема — творів Менандра, Арістофана, Софокла, Есхіла, Еврипіда, давньогрецьких ліриків, а також із латини — творів Сенеки, Вергілія, Овідія, Лукреція, Горація та ін. 1983 р. на полицях книгарень з'являється перший оригінальний прозовий твір "Жива античність", перевиданий згодом у 2003-му та 2009 рр. Гідне подиву розмаїття жанрів оригінальної творчості: есе і новели, роман-есе, поетичні збірки, літературні портрети, спогади, літературні етюди, образки. 

Перекладацьку й оригінальну творчість Андрія Содомори відзначено літературними преміями імені Максима Рильського, Михайла Возняка, Григорія Кочура, Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів, Романа Федоріва. Всесвітня неполітична громадська організація "Ротарі Інтернешнл" нагородила його відзнакою Пола Харріса Феллова "За вагомий внесок у справі кращого порозуміння і дружних відносин між народами світу". Визнаний почесним громадянином Львова.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
1 коментар
  • Богдан Дячишин 17 октября, 22:16 "Кожен поет намагається вчити, або звеселяти" (Горацій). Андрій Содомора усім своїм життям, творчістю доводить, що його літературні здобутки призначені для того, щоб вчити і виховувати читача, залучати його до співпраці, і у цьому його призначення: "Між міфом і геніальністю є не тільки риси подібності, а й дуже тісний і важливий природний зв'язок. Більше того, геніальне відкриття чи поява мистецьких шедеврів є співпрацею обраних Богом з-поміж смертних і Творцем" (Ольга Слоньовська, "Слід невловимого Протея"). Тільки добротне поетичне, прозове і перекладне слово здатне розбудити сплячу людську душу і змусити її трудитись, думати. Щоб читач співпрацював з автором, важливо про що книжка говорить і як говорить. Андрій Содомора має щось своє, неповторне, загадковий вплив на читача. До письма він підходить як турботливий і кваліфікований садівник, кожне слово, як доглянуте дерево, мусить бути на потрібному місці і давати відповідні плоди — важити: "Кожне дерево казку шепоче" (Богдан Лепкий Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56