Артхауз проти хаосу. «Інше кіно» нарешті здобуло постійну київську прописку

Катерина Константинова 14 березня 2008, 15:08
689-17f3-.jpg

Читайте також

У «дубляжній кіновійні» — затишшя, можливо, перед бурею... Оскільки кінобізнес продовжує втрачати (у зборах), а чиновники залишаються ідеологічно непохитними (як за часів КПРС). Де вихід? Чи є «інший» шлях? Здається, деякі кінотеатри його намацують. Компанія «Артхауз Трафік» і столична «Кінопанорама» вирішили повністю переорієнтувати зал цього найстарішого кінотеатру, запустивши в прокат суто артхаузне кіно: стрічки, що здобули визнання кінопрофі, престижних кінофестивалів. Це в основному авторське кіно, а в ряду їхніх авторів такі гучні режисерські бренди, як Ларс фон Трієр, Педро Альмодовар, брати Коени та багато інших.

Вже починаючи з цієї весни, найкращі зразки «іншого кіно» демонструватимуть киянам у залі цього найпопулярнішого кінотеатру.

У 1940-х у США артхаузами стали називати кінотеатри, що спеціалізуються на «розумних» фільмах, які демонстрували мовою оригіналу із субтитрами. Такі кінотеатри існують майже в кожній країні — «Синематека» у Парижі, Delphi — у Берліні,
«35 мм» у Москві.

Хічкок якось сказав: «Кіно — це життя, із якого вирізано все зайве...». Тому «Кінопанорама» відтепер і бере собі в супутники Доннесмарка, Дрезена, братів Коенів, Фассбіндера, Лінча, Альмодовара, Трієра... Режисерів, які не мають нічого «зайвого».

Директор «Кінопанорами» Наталя Соболєва зізнається, що проект цей ризикований, і в певному сенсі страшнувато бути першопрохідцями у складній царині «розумного кіно».

Однак у столиці чимало глядачів, які перебувають у постійному пошуку і яким вже приїлися голлівудські шаблонні блокбастери. Тому «Кінопанорама» й пропонує альтернативу.

Наталя Соболєва
Наталя Соболєва
На стінах у кабінеті директора «Кінопанорами» Наталі Соболєвої пам’ятні автографи — Говорухін, Драч, Кадочникова, Ступка... Здається, немає кінодіяча, який би не засвідчив свою повагу кінотеатру...

— У цьому кабінеті вже багато років висить портрет Олександра Довженка, який залишився після колишнього директора Тамари Шулакової, — розповідає «ДТ» Наталя Соболєва. — Уявіть, через нього Тамару Іллівну не раз викликали в обкоми, виконкоми... Казали: тут мають висіти інші обличчя! Колись у цьому ж кінотеатрі після звільнення з в’язниці приймали Параджанова. Так, зараз це дивно, бо демократія... А от коли до Італії виїхав Тарковський і в нашому залі було показано «Ностальгію», то на той час це могло погано скінчитися... Пам’ятаю, на вечорі пам’яті Івана Миколайчука його дружина Марічка заспівала прямо з місця. Потім підвівся весь зал і почав співати разом з нею. Такі речі не відрежисуєш. Тому я й хочу і надалі підтримувати цю атмосферу. Сьогодні, звісно, приходять більш молоді глядачі, але й вони потребують духовного підживлення.

Власне, сукупність цих чинників і об’єднала мене в моїх міркуваннях щодо цього з директором «Артхауз Трафіка» Денисом Івановим. Він запропонував: «Давайте?». А я у відповідь: «А давайте!». Так і прийшли до ідеї артхаузного кінотеатру, де з ранку до вечора буде «інше кіно». Це кіно виходить за рамки стандартів маскульту. Це кіно — в пошуках форми, стилю. Нині ця тема особливо актуальна.

***

У ситуації «дубляжної» війни «Кінопанорама» вирішила не брати участі у розбірках двох бізнесменів... Тому й фільми тут демонструватимуть із субтитрами.

Готові копії поставляє фірма-дистриб’ютор. Наталя Соболєва вважає, що ще рік тому субтитри могли злякати глядача. Зараз люди вже розуміють, що фрази на екрані не потрібно читати від слова до слова: головне — схопити авторську думку.

— До питання дубляжу я ставлюся як людина законослухняна, — каже Наталя Соболєва. — Є закон. Тим паче що це не така вже проблема — живучи в Україні, вивчити українську. Весь світ знає по три-чотири мови. Та й глядач цей процес сприймає більш природно, ніж його роздмухують у пресі. Треба пройти цю маленьку революцію.

Хоча офіційне відкриття «арт­хаузної» «Кінопанорами» відбулося тільки цього тижня, глядачі вже встигли оцінити фільм «Весілля Туї». Це трагікомічна любовна історія з життя кочівників Внутрішньої Монголії — у дусі «Урги» Михалкова. У картині вгадується гранично автентична й піднесена до філософських узагальнень фассбіндерівська драма про жіночу долю. Відчуття справжності абсолютне, а історія дівчини Туї зачіпає за живе. Картину оцінили в Берліні — «Золотий ведмідь» і приз Екуменічного журі.

Незабаром на екрані «Кінопанорами» з’являться стрічки «Паризька історія», «Спадщина», «Літо на балконі».

Останній фільм купили 25 країн світу. У ньому задіяні лише три актори. Це фільм про беззахисність людини перед смертю і коханням — перед «простими» речами.

Директор кінотеатру каже, що важко бути першовідкривачами в артхаузі. Мовляв, глядач, не побачивши на афіші звичних назв, може розвернутися й піти геть.

— Але невже в такій великій країні, у столиці з цікавим народом не знайдеться інтелігенції, котра захоче це побачити? Сподіваємося, що похід у кінотеатр стане для глядача певною «культурною подією». Щоб люди, приходячи сюди, пили каву, слухали джаз, обговорювали кіно. У нас навіть крісла такі, що в них не розтікаєшся, не засинаєш, як у кабінеті дантиста, який має приспати твою пильність... У Європі взагалі всі дорожать такими-от залами, тягнуться до приватних речей, коли адміністратор знає кожного глядача в обличчя. Інженери мультиплексів мені якось сказали: «З вашого залу можна зробити цілих чотири!». А я їм: «Краще вісім!».

Вже зараз, за визнанням пані Наталі, «зріє» один вітчизняний проект, за право прем’єрного показу якого змагаються три київські кінотеатри.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Курс валют
USD 24.83
EUR 27.56