ЧОМУ МИ ВВАЖАЄМО, ЩО МУЗИКА МАЄ БУТИ БЕЗПЛАТНОЮ?

18 серпня 2000, 00:00

Читайте також

Це не виступ проти копілефту в Інтернеті. Це спроба зрозуміти, як змінилася ситуація з «постачанням музики» за останні три десятиліття й звідки взялася загальна впевненість у тому, що музику можна слухати, не платячи ані цента музикантам, котрі створили й озвучили пісні.

Коли музика була живою

У шістдесяті роки на будь-якому шкільному танцювальному вечорі грав оркестр.

Мало хто з тих музикантів грав по-справжньому добре, але це були живі люди. У ті часи типовий напівпрофесійний музикант був мрійником, який сподівався колись зайнятися музикою всерйоз, а поки що трудився в денний час на звичайній роботі і грав у вихідні — чи постійно в барах або інших закладах, де завжди лунала музика, або давав разові концерти на весіллях чи шкільних танцювальних вечорах.

Тоді в кожній середній школі був свій хор і ансамбль. Якщо ти вмів бодай більш-менш пристойно співати й видобувати чотири-п’ять гітарних акордів і здатен був умовити двох-трьох друзів скинутися на інструменти й підсилювачі, ти набирав собі репертуар із 20—30 пісень і міг знайти вдосталь разової роботи, аби окупити витрати та ще й одержати щось на додачу. Яку б музику ти не грав, попит був майже на все: класику, бі-боп, мелодії балканських народних танців, рок-н-рольні хіти. Мені подобався фолк і кантрі, і хоч я ніколи особливо не намагався досягти в своїх вправах фахового рівня, у шкільні роки мені вдавалося заробити трохи грошей грою на скрипці й гітарі, самотужки чи в складі груп моїх друзів. Не те щоб я був хорошим музикантом, але я міг порівняно чисто співати та грати, як казав Арло Гутрі, «з почуттям». А більше в ті роки нічого й не треба було в Південній Каліфорнії та Південній Аризоні, щоб одержувати гроші за свою гру.

Подвійна напасть: записи та музичне відео

Уперше я став підозрювати, що нам загрожує майбутнє без музикантів того дня, коли в Таксоні (штат Аризона) відкрилася перша «дискотека». Якщо не помиляюся, 1969 року. Це був перший бар на всю околицю, де влаштовувалися танці й лунала музика, але не було живого оркестру. Замість цього в них був хлопець, що ставив записи та найпростіші спецефекти на кшталт стробоскопічного світла й штучного туману. Незабаром біля цього закладу почали вишиковуватися черги на вулиці. Не тільки тому, що все це було новиною, а й тому, що там не брали плату за вхід, а напої продавали дешевше, ніж у будь-якому іншому танцювальному барі міста. Пам’ятаю, содова там коштувала 25 центів за склянку, а кухоль пива від 50 центів. У тодішніх барах із живою музикою, коли грали музиканти, ціни зазвичай були вдвічі вищі.

Майже водночас на іншому кінці країни державний службовець Балтимор-Сіті на ім’я Філ Сіблі здійснив щось таке ж підступне, як і заміна живих музикантів музикою в запису: він знімав на плівку концерти місцевих груп і знаменитих музикантів, котрі приїжджали з гастролями й виступали в Baltimore Civic Center. Філ робив це у вільний час з допомогою апаратури, що належала міській адміністрації. У неї ж він брав напрокат і відеомагнітофони, для демонстрування своїх записів у місцевих барах, і часто оживляв ці відеопокази (тогочасні фільми були чорно-білими, із звуком низької якості) власними коментарями. У результаті Філ не лише винайшов музичне відео, а й став першим у світі відеожокеєм.

Власник бара міг запросити дискжокея або одного з фахівців (тоді ще рідкісних) з музичного відео за значно менші гроші порівняно з тими, які належало сплатити найпосереднішій групі за живий виступ, — і в його закладі могли лунати останні хіти Rolling Stones замість різношерстих мелодій, підібраних місцевими групами на слух з радіо, вивчених за нотами чи написаних самими. Якщо діджею вдавалося зібрати хоча б удвічі менше відвідувачів, ніж приходило послухати живу музику, це вже було добре: звичайно діджею платили менше однієї п’ятої суми, отримуваної групою музикантів. Для власника бара, котрого цікавив лише прибуток, це був привабливий варіант, а тих, хто взагалі рідко міг дозволити собі кудись вибратися, заклади із записаною на плівку музикою приваблювали цінами, як правило, нижчими, ніж там, де давали живу музику.

Музика перетворюється на золото

Будь-який живий концерт — це унікальна подія. Ти або присутній на ньому, або ні. Щораз, коли слухаєш у запису пісню «Daydream Believer», вона звучить однаково, а на концертах її автор Джон Стюарт не завжди співав її з тими самими словами і часто супроводжував цю «розмазню» з розряду 40 суперхітів тонким натяком на приховану гомосексуальність, зовсім трішки змінюючи приспів.

Якби Grateful Dead робили одне й те саме на всіх своїх виступах, люди не стали б супроводжувати їх на гастролях упродовж усіх цих років. Phish, Dave Matthews Band та інші, молодші групи теж полюбляють урізноманітнювати свої виступи залежно від реакції слухачів. Їхня протилежність — Джанет Джексон, виступи якої настільки відрепетирувані, що живий концерт максимально наближений до студійного запису. Відмінності між виступами пояснюються лише акустичними характеристиками концертного залу чи стадіону й особливостями конкретної аудиторії. Тому немає ніякої рації супроводжувати Джанет Джексон у її поїздках. Її «живі» концерти — це майстерно зроблений товар для продажу, що нагадує відеофільм, де повторюється все, аж до рухів кожного вокаліста на підспівуванні. По суті, ці шоу — продукт масового вжитку, так само, як і всі записи, відеокасети, лазерні диски й MP3.

Піаніст, що грає в ресторані, — жива людина. Якщо вам подобається, як він грає, ви можете підійти й висловити свою подяку в матеріальному вигляді — для цього є кухоль, куди можна покласти гроші. Вам сподобалося, як грає місцева рок-група в барі? Поставте їм випивку під час перерви, і, цілком імовірно, на початку наступного відділення вони вам подякують, назвавши на ім’я, — так само, як і піаніст винагородить вас посмішкою та приглушеним «спасибі», коли ви покладете в його кухоль долар або п’ять. Це певний обмін на людському рівні. Хтось для вас грає, і ви його за це винагороджуєте — поверх того, що він одержує за свою роботу від власника бара. А спробуйте зробити подарунок Джанет Джексон — або Metallica, або Мадонні, або Рікі Мартіну, — й подивіться, чи висловлять вони вам свою вдячність. Коли спробуєте що-небудь особисто передати комусь із цієї компанії, у вас будуть усі шанси дізнатися, як викручує руки охоронець із основним радіотелефоном. Пославши відомому поп- музикантові подарунок поштою, навряд чи дочекаєтеся від нього особистої подяки. Коли пощастить, ви отримаєте у відповідь фотографію зі штампованим автографом, а створивши в Інтернеті сторінку фан- клубу вашого улюбленого виконавця, замість листа з подякою, швидше за все, одержите від його адвоката вимогу не зазіхати на авторське право.

Тепер я зроблю невеличкий відступ, щоб дорікнути The Beatles за те, що вони істотно посприяли зміні ставлення музикантів до слухачів: вони були першими відомими виконавцями, які записали суто студійні альбоми, що ніколи не виконувалися, та й не могли виконуватися вживу. Це були чудові альбоми, і, я переконаний, коли вони створювалися, ніхто не очікував, що це нововведення так приживеться. Але ці альбоми вперше показали, як музика зі своєрідної послуги (живі виступи) може перетворитися на чистий продукт (записи).

Уявлення про невід’ємні права

Назвіть це прихованою тугою за соціалізмом або якось іще, але більшість громадян розвинених країн у глибині душі, очевидно, вірять у те, що деякі речі «належать» їм згідно з їхнім невід’ємним правом. Природно, до них відносяться їжа і притулок, і в тих країнах, де доступ в Інтернет став справою звичною, так чи інакше можна задовольнити ці насущні потреби, навіть не маючи трудового доходу. Можливо, американський, канадський або європейський притулок для бездомних і не найприємніше місце для сну та споживання їжі, проте це набагато розкішніше пристановище, ніж те, на яке може розраховувати більшість жителів Африки, як би наполегливо вони не працювали. Книги безплатні практично для всіх у будь-якій розвиненій країні, де існує система суспільних бібліотек. Дедалі частіше бібліотеки надають доступ в Інтернет; у багатьох з них також можна взяти напрокат музичні диски й відеокасети. Ви можете зауважити на це, що бібліотеки не безплатні, просто вони існують на гроші платників податків. І будете праві. Але факт залишається фактом: усі ці послуги доступні користувачам, що платять за них не більше, ніж за можливість слухати радіопрограми й дивитися по телевізору кінокомедії, при тому, що й перші та другі приносять прибуток від реклами.

Крім того, є ще Muzak й інші ресурси записів фонової музики, яку ви чуєте всюди: у торгових пасажах, на автозаправках і в кімнатах чекання. Хтось за все це платить, але ж пересічного відвідувача торгового пасажу не просять при вході опустити монетку в щілину як плату за музику. Вона там просто... є, так само, як (майже обов’язковий) декоративний басейн і кафе. Погодьтеся, музика стала товаром! Ви коли-небудь чули, щоб імена композиторів, аранжувальників або виконавців згадувалися в зв’язку з «ніжними звуками» музики, що звично лунає в ліфтах та інших місцях суспільного користування?

Ось до чого ми дійшли з нашим прагненням задовольнити всі насущні потреби: вже вступає в зрілість ціле покоління, котре все життя, починаючи з материнського лона, всюди супроводжувала безплатна музика.

Чи варто Американській асоціації індустрії звукозапису — чи комусь іншому — дивуватися, що тепер усі ці люди сподіваються безплатно одержати в Інтернеті музику за своїм вибором? Я вбачаю певну логіку в розвитку подій, наслідком яких стало загальне схвалення існування в Інтернеті безплатних файлів у форматі MP3, і не вважаю за можливе повернути час назад. Або індустрія звукозапису знайде засіб пристосуватися до того, як сучасні меломани сприймають музику (як товар), або вимре, як вимерли гільдії переписувачів середньовічної Європи, коли з’явилися друкарські верстати зі складальними шрифтами.

Джерело: www.russ.ru

Переклад Ольги ЮРЧЕНКО

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.73
EUR 28.60