ЧОРНО-БІЛА ПАМ’ЯТЬ

Олена Чекан 28 липня 2000, 00:00

Читайте також

Ну навіщо знову про війну? Давно пора б забути, викреслити. Навіщо продовжувати біль? Але всупереч здоровому глузду, у кожній старій київській родині є особливий куточок пам’яті. І з покоління в покоління історія про те, як молода, тепер уже прабабуся, їздила до такого ж молодого, тепер уже прадідуся, на фронт, на передову до Голосіївського лісу. На звичайному київському трамваї. І як потім прольотами висадженого залізничного мосту пробиралася через Дніпро до Дарницького концтабору для військовополонених, і не встигла: колючий дріт, пісок і купа іржавих від крові бинтів. Мертвих закопали, живих погнали.

І ще історії. Про жінку, що дорогою до Бабиного яру віддала свою малесеньку доньку до рук зовсім незнайомого дівчиська, а німець відвернувся. Про хлопчика чотирьох років, що на все життя запам’ятав Хрещатик, що вибухає, смак ерзац-хліба і сльози матері, коли з чорної картонної тарілки радіо пролунало: «Повій вітре на Вкраїну, де покинув я дівчину...»

Тисяча київських військових історій. І якщо є кому їх розповідати і слухати, отже, вони зі щасливим кінцем: тому що, незважаючи на біль втрат, вижили, вистояли, підняли дітей. І Київ із руїн.

От про неї, про тих, хто жив і вмирав в окупованому місті, нова робота відомого історика і знавця Києва Дмитра Малакова, справжнього патріота України і Києва. До речі, того самого чотирирічного хлопчика, на очах якого вибухав і горів Хрещатик.

У фотоальбом «Київ, 1941—1943» увійшли знімки з фондів Музею історії міста Києва, Центрального державного кінофотофоноархіву України, бібліотеки сучасної історії м.Штутгарта, німецької, чеської, американської періодики 40-х років і, звісно ж, із приватних зібрань. Більшість із них публікується в нас уперше.

Видання унікальне не тільки за добором фотодокументів. Вражають коментарі — дуже влучні, історично обгрунтовані, найдокладніші, де розшифровано абсолютно все: від численних перейменувань тих самих вулиць до ледь помітних написів на вивісках магазинів. У них долі тих будинків, що назавжди зникли в полум’ї війни, і тих, що дотепер прикрашають наше місто, у них винятковий київ- ський фольклор і мода минулих років. Щедро і безоглядно автор дарує нам свій Київ, те давно зникле воєнне місто, дарує з таким болем, сумом, любов’ю і ніжністю, від яких стискається серце.

14 липня в Музеї історії Києва відбулася довгождана презентація фотоальбому «Київ. 1941— 1943». У своїх виступах перший заступник начальника Головного управління культури Київської міської держадміністрації Валентина Линовицька і директор Музею історії міста Києва Тамара Хоменко дали високу оцінку дослідницькій роботі Дмитра Малакова. Про уроки історії, мужність пам’яті говорив Надзвичайний і Повноважний Посол Федеративної Республіки Німеччини в Україні доктор Еберхард Гайкен, завдяки зусиллям якого стало можливим це видання. Але, мабуть, найцікавішими були виступи-експромти киян — спогади, ті самі, із заповітних куточків пам’яті родини.

І останнє. Про видавництво «Кий», що випустило цей фотоальбом, і його директора Зінаїду Каменецьку, людину мужню і цілеспрямовану. Ось уже кілька років вона з рідкісною для нинішніх часів самовіддачею допомагає воскрешати забуті фрагменти історії нашого міста. Згадаємо хоча б «Меценати Києва» Віталія Ковалинського, «Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва» Михайла Рибакова, «Архітектор Городецький» Дмитра Малакова, видання про київські музеї Олександра Пушкіна і Михайла Булгакова. Зараз у видавництві готується новий проект — книга Ольги Друг і Дмитра Малакова «Сто особняків Києва».

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.77
EUR 27.74