КОКТЕБЕЛЬ. ВІДКРИТИЙ ЛИСТ...

Ольга Петрова 1 вересня 2000, 00:00

Читайте також

«Мой кров убог. И времена суровы».

М.Волошин

Будинок поета й художника Максиміліана Волошина (1877—1932) у Коктебелі вже протягом сторіччя залишається духовною Меккою для всіх небайдужих до культури. Завдяки самовідданій наполегливості Марії Степанівни — вдови поета, яка пережила його майже на 50 років, і клопотанням інтелігенції лише 1984 року будинок набув статусу музею.

Очевидно, для наших музеїв тяжкі часи не кінчаються ніколи. Сьогодні для того, щоб функціонував «Будинок-музей М.Волошина», його співробітники не шкодують титанічних зусиль, — їхнє подвижництво дивує.

Осереддя будинку — високе, двоколірне приміщення майстерні, мольберт, пензлі, фарби. Про побратимів-живописців М.Волошин якось сказав: «Вони відкривають у світі образи, яких ніхто не бачив до них... вони — «очі людства», які вірять, що земля, як і людина, здатна бачити сни».

Пейзажі були «снами» М.Волошина про сувору й таємничу країну Кімерію з нерозгаданими таємницями Карадагу, його геології та археології.

Над диваном, де поет і художник читав улюблених авторів, досі висять японські гравюри. Колись Максиміліан Олександрович привіз їх з Парижа. Над полицями — портрети господаря дому, написані його сучасниками — Дієго Ріверою, Петровим-Водкіним та іншими. Чарівлива аура духовності наповнює простір цього храму мистецтв.

До будинку майстерні, як до гнізда, ліпляться флігельки, верандочки, прибудови — житло для всіх, хто бажав тут працювати.

Бурхливий у творчості і щедрий у дружбі, Максиміліан Волошин споруджував будинок як «пристановище поетів». Він не мислив власного життя без побратимів по духу. Його покликання на землі — «зводити людей, творити зустрічі та долі», — сказала про нього Марина Цвєтаєва.

Ілля Еренбург, рекомендуючи Й.Мандельштаму коктебельський «притулок», наполягав: «Їдь до Волошина, це людина вірна — з ним не пропадеш». А пропасти в 1917—1919 роках від голоду й безпритульності було ой як легко, особливо поетові.

Історія нині славетного Дому починалася дуже прозаїчно. Коктебельська долина у XIX столітті була безлюдна та безводна, випалена сонцем, поросла полином. Професор-офтальмолог Едуард Юнге (1833—1898), за скромну суму купивши цю землю, вирішує перетворити її на квітучий сад, проте грошей на реалізацію утопії мрійника-інтелігента не вистачає. Землю розбивають на ділянки, щоб кожен, хто стане їхнім власником, втілював у життя програму Е.Юнге. Згодом місцевість стане курортом інтелігенції. Мати Максиміліана Олена Оттобальдівна Кирієнко-Волошина (батько поета — українець, Максиміліан народився в Києві) була жінкою сильної волі та практичного розуму. Вважаючи, що сухе повітря Коктебеля виявиться цілющим для сина, який з дитинства хворів на астму, вона купує ділянку й споруджує будинок, що зберігся до сьогоднішніх днів. Через наше нехтування історією цей будинок досі не став частиною меморіально-художнього комплексу «Будинок-музей Волошина». «Дім Пра» (прародителькою називали друзі Коктебеля Олену Оттобальдівну) і нині використовується як спальний корпус будинку відпочинку. Тому зрозумілі слова розпачу, але водночас і надії, з якими співробітники «Будинку-музею М.Волошина» звертаються до міністра культури і мистецтв України Б.Ступки: «Вельмишановний Богдане Сильвестровичу!.. Родина Кирієнко- Волошиних (мати та син) будували не житло, а Храм культури для кола друзів-поетів. Зараз ця аудиторія розширена до всенародної. Завдячуючи цьому духовність поетів «срібного віку» не загасла у важких випробуваннях XX століття, у нашій драматичній історії. Аура родини Волошиних тому першопочаток.

Все це дає нам підстави звертатись до Вас із проханням вирішити питання про приєднання дому Олени Оттобальдівни до Дому-музею М.Волошина. Їхня розірваність — це не лише історична недоречність, але й культурний нонсенс».

Колись будинки матері й сина тонули в зелені посадженого ними саду. Високі вікна майстерні дивилися на море. З «вежі поета» М.Волошин та його гості вітали сонце нового дня, біля стін будинку був пустельний пляж, праворуч височів хребет Кучук-Єнішар, ліворуч синіли гострі зубці Карадагу.

Сьогодні «Дім поета» можна порівняти з благородною твариною, оточеною та обгавканою зграєю безрідних собак. Вузька набережна перед вікнами майстерні захаращена лотками та пивними закладами. Вона вщерть заповнена напівголим натовпом, який тоннами поглинає кавуни й морозиво. Рікою ллється алкоголь, його запахом просякнуті асфальт і пісок пляжів. Нові прибульці Коктебеля відпочивають. Гар шашличних загрожує схоронності музейних експонатів. Здоровезні хлопці, всуціль обвішані золотими ланцюгами «з гімнастом або без оного», промишляють чимось у густому натовпі гуляк. Духовна ніч накрила лагуну Коктебеля, як і весь простір совісті кримської влади, покликаної захистити «Дім поета», велика частина якого є аварійною й травматично небезпечною. Цей будинок — єдиний центр культури в Коктебелі, і ставлення до нього сьогодні — трагічний приклад змертвіння гуманітарного інтересу народу до культури, не до минулого — до майбутнього.

Проте повернімося до поета. У Коктебелі Макс Волошин оселився, коли йому було двадцять шість років. Ще до осілого життя активна, допитлива, освічена людина «обросла дружбами», ніби корабель черепашками. Він був своєю людиною не лише у творчих колах на батьківщині, а й у Європі.

Але якби навіть М.Волошин не був наділений численними талантами, самого дару дружби вистачило б, щоб стати «живою легендою». За життя поета до нього в гості приїздили найвидатніші вчені — відкривачі планеризму, підводної археології, історії Криму та древніх цивілізацій. Щасливі місяці творчості в будинку Волошина провели М.Цвєтаєва, М.Гумільов, О.Грін, К.Бальмонт, А.Бєлий, В.Вересаєв, О.Толстой, І.Еренбург, М.Горький, М.Булгаков, Й.Мандельштам, К.Чуковський і ще багато інших. Українські письменники до будинку поета приїдуть уже після смерті М.Волошина, оскільки в 30-ті роки Сталін відсилав їх на інші «курорти». У 60—70-ті роки в Коктебелі (нині вже в будинку відпочинку Літфонду) часто бували М.Рильський, О.Гончар, М.Лукаш, М.Упеник, О.Тараненко, Л.Вишеславський та багато інших. Максим Рильський, палко підтримуючи зусилля вдови М.Волошина щодо створення музею, залишив теплі слова на титульному аркуші книги «Зимові записи»: «Милій Марусі з перекладом одного вірша Максиміліана Олександровича. 12.IV.64 р.»

За стінами поетичного притулку були скелі, застигла вулканна магма та зелена глина Карадагу, багатства Сердолікової бухти. Уся ця кам’яна пишнота стає справжнім насланням для кожного, хто відкриває для себе Коктебель. Каміння збирають усі. Поети присвячують камінню вірші. Можна скласти столітню антологію поезії, що оспівує сувору красу Східного Криму. Каміння тут стало поштовхом до безлічі відкриттів.

Так, Й.Мандельштам — автор книги «Разговор о Данте», на Карадазі відкрив літературну структуру «Божественної комедії». «Позволю себе маленькое автобиографическое признание, — писав Мандельштам, — черноморские камушки... оказали мне немалую помощь, когда созревала концепция этого разговора. Я откровенно советовался с халцедонами, сердоликами, кристаллическими гипсами, шпатами, кварцами и т.д. Тут я понял, что камень... дневник погоды, как бы метеорологический сгусток... как сама погода, выключенная из атмосферического и упрятанная в функциональное пространство». І далі: «Поэзия, завидуй кристаллографии... Камень... — аладдинова лампа, проницающая геологический сумрак будущих времен».

У зачарованому світі «Дому поета» поєдналися струми древньої землі з молодими талантами. Тут самі собою виникали дружби, спілки, відбувалися заручини, — траплялися й драми розривів. У багатьох позначилися основні лінії творчих біографій. Саме тут Марина Цвєтаєва познайомилася з Сергієм Ефроном і поїхала з Коктебеля його нареченою. У флігелі, де нині міститься один зі службових кабінетів, вона завершила збірник «Юношеские стихи. 1913—1914». Сюди ж Марина приїжджала з донькою Алею, із подругою С.Парнок, тут почалася її дружба з Й.Мандельштамом. Про кожного з гостей дому можна розповісти стільки ж.

Зберегти цю ауру намагаються сьогодні співробітники «Будинку-музею М.Волошина». Тому на побачення з домом приходять сотні й тисячі людей. А будинок старіє... У багато приміщень уже неможливо ввійти — частина дерев’яних конструкцій зруйнована на 100% (висновок експертизи «Кримпроектреконструкція» №БД-77—98). На думку фахівців, велика частина музею «категорично аварійна». При цьому з 78 тисяч гривень, виділених 1999 року на ремонт Дому, до музею дійшло тільки 3,5 тисячі.

Будинки, як люди, — народжуються, живуть... проте, на відміну від нас, вони здатні не вмирати. Нам під силу допомогти їм залишитися для нових поколінь. Афінський Акрополь, Нотр-Дам де Парі, палаци Венеції, Софія Київська безсмертні завдяки людині, закоханій у культуру. Античним Помпеям, як і нашим Михайлівському та Успенському соборам, випало щастя одержати нове життя. Людина, коли вона в ладах із власною совістю і з традиціями народу, спроможна відродити не тільки красу, а навіть втрачений час.

Вхід до майстерні М.Волошина поки що можливий, і багато радості є в тому, щоб бачити осяйні обличчя відвідувачів під час зустрічі не з будинком — із самим поетом. Цей дім давно став знаком, символом та образом М.Волошина. Нові покоління приходять до майстерні, занурюючись в атмосферу безсмертних дружб, книг, у м’яке мерехтіння акварелей, у таємницю усмішки царівни Таїах, зліпок з голови якої поет привіз з Єгипту. Люди люблять волошинську Кімерію, його вірші про цю древню землю, де й сьогодні археологи розкопують не лише окремі фрагменти культури древніх аланів, таврів, хазар, греків, а й цілі городища, відтворюючи, за словами М.Волошина, «історичний портрет землі».

Андрій Бєлий, провівши багато днів у домі М.Волошина, після смерті поета записав: «Не музей — а подих життя... один із культурних центрів Європи».

До цього музею нині я ввійшла не з парадного входу. Службовий кабінет співробітників міститься в одній з прибудов. Висловлюють припущення, що саме тут була «келія» М.Цвєтаєвої. Маленька, свіжовибілена кімнатка закладена каталогами, книгами, заставлена стародавніми, ніколи не реставрованими меблями. У «червоному кутку» на місці ікони розміщено палітру художника. Гостро пахнуть сухі трави. Вікна кімнати загратовані. Над одним вікном — фотопортрет Цвєтаєвої. Підводжу очі, зустрічаюся поглядом із Мариною. Не мовчи! Врятуйте дім! — її прохання і наказ.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.73
EUR 28.60