Біля «штурвала» прославленого народного хору Анатолій Авдієвський опинився рівно 40 років тому. Тоді йому «передав справи» сам легендарний Григорій Верьовка. Сьогодні хор його імені переживає не найкращі часи, власне, як і багато аналогічних колективів. Практично немає теле- і радіоефірів, хор став певною мірою навіть «невиїзним»: із різних причин колектив не може собі дозволити вирушити на великі гастролі… Хоча вагомих інформаційних приводів для таких поїздок чимало.
Якщо казати саме про інформприводи, то варто було б нагадати, що зовсім недавно виповнилося 110 років із дня народження засновника колективу — Григорія Гурійовича Верьовки, котрий у воєнні роки, а саме 1943-го, зробив здавалося б неможливе... Він зібрав талановитих людей і організував у Харкові унікальний колектив. 1966 року хором став керувати Анатолій Авдієвський. І донині він продовжує кропітку роботу зі збереження безцінної фольклорної спадщини країни (у репертуарі хору також твори Володимира Верменича, Платона Майбороди, Ігоря Шамо, Миколи Луценка; а недавно Володимир Зубицький спеціально для хору Верьовки написав музику до «Сорочинського ярмарку»). Хор досі базується у відремонтованому колись завдяки Георгію Кірпі будинку, по бульвару Шевченка, 50/52. Хоча, за словами Авдієвського, саме це приміщення в центрі столиці «дуже приваблює бізнесменів, і напевно вони хотіли б або ліквідувати, або переселити наш колектив». А вони, бізнесмени, — такі, вони можуть... Сьогодні й не такі «операції» можливі. Монологи Анатолія Авдієвського про історію і нинішні проблеми хору імені Верьовки деяким читачам, може, нагадають «книгу скарг» — нині дійсно все дуже непросто, і вижити в умовах конкуренції з тотальним поп-пресингом не всім дано. Однак вони не виживають, а живуть. Сьогодні в колективі 140 чоловік творчого складу, є три групи — хорова, оркестрова й танцювальна. За словами Авдієвського, «хор навіть перевиконує план, адже в рік планується 70 концертів, а 2005-го вони виступали 80 разів у найрізніших регіонах країни».
— Зараз, на жаль, ми не можемо говорити про свою активну концертну діяльність, — зізнається «ДТ» Анатолій Авдієвський. — Через те, що протягом багатьох років не тільки для мене, а й для моїх колег, керівників інших національних колективів, налагодити гастрольні-концертні заходи — велика проблема. До нас усі байдужі. Я не хочу виглядати песимістом, тому що за природою оптиміст, та й хор живий, його пам’ятають... Але... наші спроби щось зробити, на жаль, часто супроводжуються байдужістю і з боку Мінкульту, і секретаріат президента на наші прохання не реагує. Це повне ігнорування працівників культури, на жаль, уже не дивує. Зверталися до прем’єра Єханурова... Але на жаль, у програмних заявах багатьох партій навіть не існує такого розділу, як «культура»... І часто у виступах президента і віце-прем’єра з гуманітарних питань узагалі нічого не почуєш про культуру. Ми тільки спостерігаємо за тотальною державною підтримкою «творчості» безголосого ректора Поплавського, а не, наприклад, капели «Думка», бандуристів чи хору Верьовки. Планових заходів у нас немає, але отримуємо запрошення з різних регіонів України. Ще 30 років тому ми ризикнули підняти фолк-оперу, маю на увазі «Цвіт папороті» Євгена Станковича, він написав його спеціально для хору Верьовки. Свого часу цей твір називали націоналістичним… Але ж кожна людина, якщо вона патріот, мусить бути в хорошому сенсі націоналістом. А вже інтернаціоналізм виникає на основі любові до свого рідного, до матері, і тільки потім починаєш розуміти й цінувати культури інших народів. Адже пісня має не лише естетичну спрямованість, а є й носієм історичних фактів.
Хор Григорія Верьовки завжди славився прекрасними національними костюмами — унікальними вишиванками ручної роботи, причому в усіх «тематичних» піснях (а це весільні, веснянки, купальські, козацькі, колядки, щедрівки…) було витримано «дрес-код»…
— На превеликий жаль, і з костюмами нам зараз ніхто не допомагає. Свого часу співробітничали з майстернями з виготовлення костюмів, і, як правило, нам їх робили на замовлення (гроші виділялися Мінкультом). Ці вбрання мали художню цінність. Вони вишивалися справжніми майстрами своєї справи в Решетилівці, на Івано-Франківщині, у Львівській області, у Закарпатті... Ці майстерні Всеукраїнської музичної спілки виготовляли також і інструменти. Зараз усе розпалося, нічого не діє. Звісно, окремі майстри продовжують працювати, виготовляючи костюми ручної роботи. І зроблено їх за найкращими зразками жіночих і чоловічих убрань усіх регіонів України. Вони їх продають — це вигідний бізнес. Попит великий. Але часто для козацького танцю потрібен не тільки костюм, а й аксесуари у вигляді шаблі та порохівниці… Звісно, якщо виходити лише з фінансових міркувань, то хор вигідно вдягати в «уніформу» народного костюма. Але психологія жінки так влаштована, що їй хочеться відрізнятися від інших... У селі кожна дівчина вишивала собі «ексклюзивне» вбрання, яке потім дарувала своїй дочці, і це несло в собі велику цінність для мистецтва, позаяк ця орнаментика коренями сягала углиб віків.
Колектив зараз «виїзний» лише в межах нашої країни. А раніше хор Верьовки скрізь зустрічали і приймали на найвищому рівні нарівні з оперою, балетом. Наш хор виконував своєрідну функцію місіонера, представляючи українську народну пісню. Але остання за часом закордонна поїздка хору була 2000 року (до США), та й то їх запросили «за інерцією», адже 1996 року хор три з половиною місяці гастролював по Америці, виступаючи в престижних залах. Колектив тоді мав такий успіх, що його запросили вдруге…
— Культурна політика країни виявляється ще й у тому, що у нас абсолютно немає ефірів, — каже Анатолій Тимофійович. — Нещодавно до Києва приїжджав наш колега — керівник Білоруського народного хору імені Цитовича Михась Риневський. Від нього дізналися, що в Білорусі хор отримує і дотації від держави, і костюми... Існує хибна думка, що творчістю народного хору цікавиться лише старше покоління. Але от ми недавно були запрошені в Суми, де проводили майстер-клас для найкращих колективів області. І, уявіть, було дуже багато молоді. Адже блюзнірство — ізолювати її від традиційної культури предків. Свого часу Григорій Гурійович зі своєю дружиною Елеонорою Павлівною викладали в нашій консерваторії.
Наповненість залу і цінова політика на квитки залежить від організаторів, від їхньої мотивації якомога більше заробити. Наприклад, у палаці «Україна» квиток коштує близько 150 грн., тому що оренда залу обходиться в 5 тис. грн. На жаль, для нас немає ніяких знижок, хоча раніше існували дотації. Концерт у філармонії дешевший, тому що вони отримують компенсацію за пропаганду народної та класичної музики. У регіонах ми одержуємо по 3 тис. грн. за концерт. Усе залежить від реклами. Я був здивований, що в Америці ніде не видно ніяких афіш. Там люди усе дізнаються через Інтернет. І зал на 5 тис. місць був повний, і не було жодного мікрофона — тільки природна акустика: фірма-організатор виконує бажання людей чути звук без жодного підсилювача.
Не зайвим буде нагадати, що свого часу прославлений хор був одним із рекордсменів продажів аудіоносіїв — платівок фірми «Мелодія». Їм навіть вручили «Золотий диск» (плюс вагому грошову премію) за великі вінілові наклади — близько 8 млн. примірників. У контексті Радянського Союзу хор Верьовки тоді виявився єдиною творчою одиницею з України, що удостоїлася таких переможних показників (тиражні рекорди тоді била Алла Пугачова).
— Пам’ятаю, коли ми були в Латинській Америці, в Іспанії, люди нам через вікно показували ці платівки — давали зрозуміти, що вони нас слухають, — згадує Анатолій Тимофійович. — А що зараз зі спадщиною Григорія Верьовки? На жаль, фонду його імені немає. Але нас обнадіяли, що не залишать без уваги всі починання, котрі стосуються популяризації творів Верьовки. Та й потік бажаючих співати в хорі не висихає, тому й вакантних місць майже не буває. Наприклад, у нас у студії на 25 місць 600 бажаючих. По шість днів комісія прослуховує усіх від і до. Свого часу і Ніна Матвієнко брала участь у подібному конкурсі. А 1967 року, коли була перша поїздка хору Верьовки на «Експо-67» до Мексики, де ми брали участь у культурній програмі, Ніна, ще навіть не закінчивши студію, після першого року навчання поїхала з нами, хоча таке трапляється дуже рідко. На жаль, зараз ЗМІ націлені більше на популяризацію поп-музики, і це дає свої результати. У програмах радіо або ТБ не виділяється спеціальний час на звучання наших національних колективів — Верьовки чи «Думки»… В ефірі або естрада, або сесія Верховної Ради…
Був і драматичний період у кар’єрі Авдієвського, коли він 1966-го щойно почав продовжувати справу свого попередника. Тоді йому доручили «омолодити колектив»:
— Я ж не знав, що Григорій Гурійович серйозно хворий, а він мені казав: «Я вже не можу їм приділяти стільки уваги — здоров’я підводить». А я йому: «У вас такий вигляд козацький, покеруєте ще!..» — «Ні, ні...» А я тоді керував хором «Льонок». У той час багато було хорових колективів — Закарпатський, Буковинський, Волинський, Прикарпатський... Зараз до цих колективів повна байдужість — і ліквідувати їх рука не піднімається, і підтримки вони позбавлені. Ну а як інакше можна поставитися до того, що їхній артист одержує зарплату в 250 гривень? А в моєму «Льонку» тоді лише молодь була — 17—20-річні хлопці та дівчата. Так от майже на всіх засіданнях функціонери казали Верьовці: «Григорію Гурійовичу, бачите, які молоді колективи — приємно глянути, вони і співають, і танцюють, а у вас усі похилого віку, прямо пансіонат якийсь, треба думати про омолодження!» Він мені: «У мене рука не піднімається когось звільнити, вони всі прийшли до мене молодими...» І от мені доручили провести цю акцію з «омолодження». Тоді ми скоротили хор десь на третину. Я відчував біль. Адже для артистів це була трагедія. Іншого фаху вони не мали… Пам’ятаю, влаштовував їх навіть у газетні кіоски, загалом, брав досить активну участь у їхньому житті. Досі серце ниє від того, що саме мені довелося проводити цей «захід». Але й сьогодні треба тримати планку, щоб відповідати рівню тих талантів, які знаходив і огранював Григорій Гурійович, — а це Тамара Савченко, Галина Бережна, Іван Гур’єв, Надія Бугайцева, Наталка Лепетун, Лідія Заболотна, бандуристи Володимир Перепелюк і Сергій Баштан, сопілкар Євген Бобровников, Одарка Фоменко, Олександра Горова, Валентина Назаренко, Валентина Черкун — усіх не злічити…
Життя триває... Попри те, що хор Верьовки для багатьох проходить тільки під рубрикою «ретро», а на ТБ його записи зберігаються лише в архівах, колектив продовжує гастролювати. Попереду — концерти в столиці, є запрошення до багатьох обласних центрів. А те, що кращі зразки нашої пісенної спадщини не бачать «там — за обрієм», то це вже дійсно не приватна проблема, а державна... Може, й до цієї колись руки дійдуть.