Квиток на той світ. Нічна варта біля могил Івасюка і Крушельницької

Віднедавна у Львові усім охочим добряче полоскотати нерви надається така можливість — адміністрація Личаківського цвинтаря за досить помірну ціну пропонує здійснити нічну мандрівку між могилами Соломії Крушельницької, Анатолія Кос-Анатольського, Ірини Вільде, Івана Франка... Принагідно зазначу, що ця доволі запаморочлива (чи тільки на перший погляд запаморочлива?) ідея виникла в директора музею «Личаківський цвинтар» Ігоря Гавришкевича торік 1 листопада, коли він повертався з кладовища після відправи (саме 1 листопада на Західній Україні поминають померлих. — Т. К.) і, озирнувшись, побачив вервечку з червоно-жовтих лампадок. Каже, що його тоді до глибини душі вразила ця краса, бо «все світилося, немов людські душі…»

Невеселий туризм

Відомо, що люди з давніх-давен полюбляли навідуватися на цвинтарі, а особливо, якщо там не поховані їхні близькі. Така прихильність до мандрівок кладовищами навіть має назву — «невеселий (рос. — мрачный) туризм». Найбільш популярними в цьому сенсі є паризькі «Пер-Лашез», «Монпарнас», московські «Новодівоче» та «Ваганьковське», лондонське «Хайгейт», нью-йоркське «Грин-Вуд», японське «Йокогама», болівійське «Сан Вісенте», ірландське «Карроумор», чеське «Челяковіцьке кладовище», краківське «Раковіцьке».

А в Румунії у селищі Сапін­це є навіть так званий Веселий цвинтар. А веселий він тому, що на надгробках із гумором, більше того — у віршованій формі описані гріхи покійників. Наприклад, палка любов до алкоголю та наркотиків чи розпусти. До речі, там і сувенірчики можна придбати — це міні-могилки з хрестами і кумедними віршиками. Щоб не сумувати!

Усі згадані кладовища туристам дозволено відвідувати вдень. Нічні ж оглядини пропонують тільки на цвинтарі у Сантьяго (Чилі), де озброєних ліхтариками «пізніх гостей» супроводжує вбраний як монах гід. А тепер до цвинтарного екстриму запрошують і в Україні!

Що кажуть наука і міські посадовці?

«Личаківський» експеримент тлумачить психотерапевт, психоаналітик, а ще — директор департаменту «Адміністрація міського голови» Львівської міськради Олег Березюк: «Аби зрозуміти, про що йдеться, пропоную, поринувши в дитинство, покопатися в пам’яті. Пригадуєте? В чорному-чорному лісі була чорна-чорна кімната. У чорній-чорній кімнаті була чорна-чорна кішка… Згадали? У психології є поняття «контрфобія». Контрфобія захищає від страху. Тобто коли мені страшно, я розповім собі страшну історію, яка насправді не є страшною, бо я її розповідаю. І тоді мені легше буде жити з тим страхом. Так діти опрацьовують страх. Так само страх опрацьовують і дорослі, шукаючи контрфобійні історії іншого регістру. Тому я би розглядав цю дію директора «Личакова» як несвідому, що має у свідомій частині поліпшити фінансовий стан підприємства, налагодивши нічні атракції як варіант дорослої контрфобійної історії».

Страх має великі очі?

Завідувач наукового відділу «Личакова» Михайло Нагай вважає, що у некрополі дуже багато цікавих об’єктів, «в яких удень люди губляться, не знаючи, на чому зупинити погляд». Натомість під час нічних мандрівок, коли могили підсвічені, відвідувачі мають змогу «більше зосередитися».

Удень екскурсія триває 1 годину 15 хвилин. За бажанням замовника, її можна подовжити до двох і навіть трьох годин. Нічна триває, як правило, годину. Хоча… «Замовлення клієнта — закон!»

Нема нічого дивного в тому, що вночі люди зазвичай хочуть побачити щось екстремальне. «Але ми, — говорить М.Нагай, — відразу попереджаємо: жодних страшилок не передбачається». Відвідувачам обіцяють не просто цікаву екскурсію, а й таку, що збагатить певними знаннями.

Розповідають гіди й легенди, причому тільки такі, що мають під собою підґрунтя. Наприклад, про гранітну гробницю-сейф банкіра Сверчинського. Схожості до сховку їй надає не тільки таємничого вигляду ручка, а й дві потужні чотиригранні колони з боків. За легендою, саме у колонах міститься код, і якщо їх обертати, можна відчинити гробницю. За архівними записами, гробниця збудована на десять місць. Але, кажуть, із часом код втратили. І банкір досі спочиває сам.

Такими історіями, переконує завідувач наукового відділу, насичені і денні і нічні екскурсії. Більше того, за словами М.Нагая, гіди аж ніяк не прагнуть перетворити нічну мандрівку між могилами на шоу: «Жодних привидів та інших страшилок!»

На нічні екскурсії треба записуватися заздалегідь. Можна й телефоном. Замовлень, кажуть, багато. Охочим показують могили Івана Франка та його дружини — Ольги Хоружинської (яка заповідала поховати себе в тіні від пам’ятника чоловікові), Соломії Крушельницької, Маркіяна Шашкевича, Василя Барвінського, Станіслава Людке­вича, Івана Крип’якевича, Марії Конопницької, Анатолія Кос-Анатольського, Ірини Вільде, Віктора Чукаріна, Володимира Івасюка, Ігоря Білозора… «Попри те, — говорить М.Нагай, — є багато поховань людей менш відомих, історії життя яких є дуже цікавими. Або цікавими є надгробки».

Розпитую, кого більше на нічних екскурсіях: молоді чи людей середнього і старшого віку? У відповідь чую, що приходять здебільшого поважні і самодостатні люди, зокрема нещодавно завітали члени львівського «Ротарі-клубу». Приїжджали й кілька народних депутатів, прізвищ яких мені так і не назвали. А найбільше записуються на нічні мандри наші східняки. Принагідно цікавлюся цінами. За словами М.Нагая, вночі ціна на вхідний квиток подвоюється (стає 6 і 10 гривень), а ціна на екскурсії — потроюється і, залежно від кількості екскурсантів, становить 75 — 120 гривень із групи.

До речі

Надгробки на «Личакові» створювали у різні часи Гартман Вітнер, брати Шімзери, Паріс Філіппі, Павло Евтельє, Абель Марія Пер’є, Генрік Пер’є, Юліан Марковський, Григорій Кузневич та інші. А кілька останніх десятиліть тут працювали Євген Дзиндра, Еммануїл Мисько, Лука Біганич, Яків Чайка, Теодозія Бриж, Михайло Посікіра, Дмитро Крвавич, Ярослав Скакун… Усього ж на «Личакові», за словами директора музею, понад 300 тисяч поховань, розкиданих на 42 гектарах. Цвинтар досі залишається елітним — як і 222 роки тому. Є тут гробовець Віктюків, де спочивають батько і мама московського режисера. Знайшли на «Личакові» останній притулок журналіст Олександр Кривенко, співак Іван Мацялко, тележурналіст Неоніла Братунь-Шпаківська…

Думка

Стефан Пальк, настоятель релігійної громади Різдва Івана Хрестителя УАПЦ (Київського патріархату):

— Це не є амфітеатр чи цирк. Цвинтар — місце для молитов. Тут людина має думати про життя земне і вічне. Не варто зайвий раз тривожити мертвих. Зрештою, у році визначені дні, коли треба відвідувати могили. А про те, щоби приходити на цвинтар уночі, взагалі не може бути мови! На жаль, ми живемо в такий час, коли все збізнесоване…

Дещо з історії «Личакова»

Як розповів «ДТ» директор музею-заповідника, кладовище офіційно відкрили 1786 року. Назвали за місцевістю, на якій воно розташувалося. Відразу після відкриття кладовище стало елітним. Ховали тут відомих політиків, діячів культури, духовенство, військових, вищих урядовців та багатих купців міста, що стало столицею Королівства Галичина і Lodomerija.

Минули століття, але й досі не з’ясовано, чому відомі люди віддавали перевагу при похованнях саме території з назвою «Личаків», вкладаючи шалені кошти у пам’ятники і перетворюючи цвинтар у музей-некрополь. Багато хто будував собі надгробні пам’ятники ще за життя, зокрема вірменський архієпископ Самвел Кирил Стефанович, який, маючи 75 років, спорудив кам’яну фігуру на смертному ложі і потім 28 років її доглядав.

У 1856 році за дорученням Львівського магістрату один із найкращих садівників К.Бауер спланував на цвинтарі алеї і доріжки, надавши йому вигляду розкішного парку. Відтоді місцева публіка мала звичку приходити сюди на прогулянки («Личаків» став у Львові другим місцем після Стрийського парку за кількістю відвідувачів). «Така традиція справді існувала! — розповідає Михайло Нагай. — Причому левову частку охочих прогулятися між могилами становили не родичі померлих і навіть не туристи. Це були пересічні городяни, які не тільки самі приходили сюди — на прогулянку, а й приводили гостей!». На думку Ігоря Гавришкевича, саме Личаківський цвинтар узвичаїв прогулянки цвинтарем, «а в Європі така традиція з’явилася значно пізніше».