"Майбутнього немає. Світ помирає"

вы_3
Facebook/Гарри Пхотоман

Читайте також

У київському Інституті проблем сучасного мистецтва проходить виставка Зої Орлової та Олександра Найдена "Танго в божевільні". 

Нині все ще недооцінені, саме ці автори, батько й дочка, можливо, вважатимуться гордістю мистецтва України нарівні з Марією Примаченко або авангардистами 1920-х рр. 

Виставки цього інституту в Києві останніх років часто нудні, передбачувані. "Справжніх буйних немає": народ, забувши про дурниці на кшталт "винаходу художньої мови", навперебій намагається догодити потенційним покупцям (або грантонадавцям). І просто відтворює або старі власні прийоми, або підглянуті на Заході тенденції. 

На тлі такої статечності й благості, на тлі майже тотальної перемоги комерції над артом і просто здоровим глуздом, роботи батька й доньки — Зої Орлової та Олександра Найдена (другий переважно відомий як мистецтвознавець, лауреат, спільно з Олександром Бабаком, Шевченківської премії за монографію "Народна ікона Середньої Наддніпрянщини ХVIII–ХХ ст. в контексті селянського культурного простору") — вирізняються як розсип пір'я жар-птиці серед царства вічної ночі. 

Горять, як "мене, текел, фарес" на стіні, наче нагадування про те, якими насправді мають бути мистецтво і "життя в мистецтві". 

вы_5
Facebook/Гарри Пхотоман

Вони — в усьому інші, і ці картини, й самі їх автори. Яскраві, талановиті, не вкладаються в жодні рамки. Включно навіть із просторовими. Більшість монументальних полотен Зої Орлової — габаритами по п'ять метрів, саме така довжина, за її словами, стін її кімнатки-майстерні на столичній Троєщині. (Там художниця проводить більшість часу, живучи, фактично, в "келії", як чернець-відлюдник. Замість арт-тусовок, як би не був потрібен самопіар, Орлова день у день методично працює.) 

Через некарликові масштаби організатор виставки, засновник Фонду культурних ініціатив ArtHuss Костянтин Кожем'яка, разом із куратором Вікторією Бурлакою та художниками, довго не могли знайти для неї приміщення в Києві. ("Мистецький арсенал", на "Арт-Київ" у якому всі розраховували, зі зрозумілих причин, "поза зоною доступу"). Мандрівникам дав притулок Інститут проблем сучасного мистецтва. Де роботи, до всього, виглядають абсолютно на своєму місці.

Але річ, звісно, не в масштабах зображень (та й у Найдена це — цикли біографічних гуашей у стилістиці ар брют на стандартних ватманських аркушах). У їх виході за рамки будь-яких кон'юнктур і очікувань. У повному ігноруванні моди, думок про продажі й затребувані "тенденції". 

вы_4
Facebook/Гарри Пхотоман

Перед нами — справжнє некомерційне мистецтво. Тобто таке, яке живе саме заради себе. 

Найден багато років пише сповідальні гуаші в шухляду. Що є для нього одним зі способів самопізнання. 

По суті, це — його особистий роман із
ХХ ст. у фарбах, а-ля "Самопізнання" Миколи Бердяєва. Щедро пересипаний літературними й іншими цитатами. 

Самі персонажі похмуро-іронічних циклів 2008—2016 рр. "Батова", "Дитя казарми", "Маргінальна зона" тощо пізнавані, від друзів, знайомих і самого автора — до "народної" ляльки зі знаменитої колекції Людмили й Олександра Найденів. А сюжети проростають і в біографічній прозі. (Цикл оповідань "Як я не…" нині опублікував той-таки ArtHuss.)

Та якщо, попри всю повагу, роботи батька, Олександра Найдена, все-таки ближчі до такого ним любимого народного мистецтва, — творчість Орлової взагалі далека від будь-яких аналогій. Можливо, найближчими порівняннями виявляться оп-арт, візіонер-арт, медіа-арт
(але ретельно, в дрібних деталях, промальований олією). 

Хай там як, картини-образи приголомшують. Тут флуоресцентні водорості й навіть жіночі коси, звиті з переплетених м'язів, гойдаються над водою, криваво ширяють у просторах темного світла. 

вы_2
Facebook/Гарри Пхотоман

Циклопічні закинуті "Басейни" вилискують на тлі зеленої трави, і вбивчо-червоні — поверх опалого осіннього листя. 

"Портал" — велетенське, стилізоване зображення радянського бетонного вуличного сміттєвого бака. А он — "мерехтить" циклопічних розмірів картина, яка ніби складається з самих кракелюрів і цитатного напису поверх них. "Не дарма я, мабуть, училася на реставратора", — флегматично констатує Орлова. 

"Майбутнього немає. Світ помирає", — пояснює свою філософію художниця, докладно розповідаючи про кожну з картин. 

Насправді за кожною — думка, філософська, ніцшеанська багато в чому. І — справжній back on throughпортал в інші, кращі (а може, просто — не ті, що тут) світи. 

Усі роботи, крім, здається, райдужних "Психоделічних диванчиків" з однойменного циклу, як і в Найдена, містять ще й текстові відсилання. 

Але живопис Орлової несподівано ніби урівнює графічні й смислові аспекти зображень, слово з його зображенням стає неподільним цілим. 

Із цілком схожої на реальну гвоздику "Квітки" "виростає" роздум на тему Фуко. Який написав "Це не трубка", розмірковуючи про картину Рене Магрітта "Віроломство образів". А й так багатозначний символ "Колесо" отримує епіграф із Кафки — і стає символом уже кафкіанської безвиході. 

Інтелектуалізм, вільне орієнтування в тексті світової культури — це теж те, що дуже відрізняє Орлову—Найдена від, на жаль, багатьох київських колег-художників. 

Але річ, знову-таки, не тільки в цьому. Перед нами — справді нова мова, унікальне світосприйняття — і світовідображення. 

вы_1
Facebook/Гарри Пхотоман

"Естетика, що називається, повстала", — написав би тут Віктор Єрофеєв. Чиє оповідання "Життя з ідіотом", як відомо, колись послужило основою для опери Альфреда Шнітке. 

Прямим відсиланням до його "Танго в божевільні" служить, як ви здогадалися, назва виставки Орлової—Найдена. І, таким чином, воно теж виявляється потрійним, як мінімум, "перевертнем", що примушує згадати неймовірно велетенський пласт світової культури. 

 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
1 коментар
Реклама
Останні новини
USD 26.02
EUR 27.92