Останні попередження Анджея Вайди

Любов Журавльова 5 листопада, 00:01
Прообраз

Читайте також

Анджей Вайда пішов із життя 9 жовтня 2016-го. Наприкінці жовтня, на закритті київського Міжнародного фестивалю "Молодість", показали останній фільм майстра — "Післяобрази", сюжетна тканина якого є і напуттям, і прощанням, і попередженням. 

Прем'єра цієї картини відбулася на кінофестивалі у Гдині. Там її визнано однією з найсильніших робіт майстра (стрічку висунули кандидатом на "Оскар" від Польщі). А на 11-му Кінофестивалі в Римі зал прийняв цю картину овацією, стоячи. 

Презентуючи фільм у Києві, актор Анджей Северин сказав: "Усі розуміли, що Анджея рано чи пізно не стане… Люди не живуть вічно. Коли ми зустрілися у Гдині, Анджей жартував: "90 років — це ще нічого, зовсім не вік". І коли після цих оптимістичних слів його не стало, в нас був шок. В Анджеї жила приголомшлива любов до минулого своєї країни. І він з надією дивився в її майбутнє. У ньому не було ненависті. Це важливо. Його прощальний фільм адресований людям світу. Це попередження: переосмислення непростої долі митця в умовах несвободи. Зараз нам сумно. Але якби Анджей побачив цей наш смуток, він би розсердився й скомандував: "За роботу!".

На екрані перші кадри. Пагорб. На ньому залита сонцем галявина. Посеред неї гурт. Внизу ясноока дівчина з поклажею. Вона зупинилася перепочити, щоб зійти нагору. Раптом хтось кидається їй назустріч. Попросту мчить стрімголов. І скочується до її ніг. За його прикладом так роблять й інші. У кадрі миготять червоні спідниці, голі коліна, чується сміх. Тут-таки зрікаєшся всіх своїх упереджень, із захватом відчуваєш: "Це ж треба — такий смак життя в 90 років!". 

Наступний епізод дозволяє роздивитися того самого героя, що "скотився" першим. Він найстарший, він із милицею, він без руки й ноги — в центрі гурту. 

Актор Богуслав Лінда у ролі викладача-інваліда чимось скидається на молодого Анджея Вайду. Можливо, зачіскою, яку тоді носило післявоєнне покоління? 

Варто було художнику обізватися, стає зрозуміло — схожість невипадкова. Героя й режисера об'єднує "співзвучність". 

"Ви зараз на пленері. Перед вами один і той самий пейзаж. Кожен у ньому бачить щось своє, значуще. І те, що ви перенесете на полотно, і є ваше індивідуальне, те, що залишається після образу. Людина бачить тільки тоді, коли усвідомлює побачене". 

У перші хвилини фільму Вайда розкриває глядачеві і своє поняття "Післяобрази". 

В основі картини — біографія художника й теоретика авангардизму Владислава Максиміліановича Стржемінського. Якби за екранізацію долі цієї людини взявся хтось інший, то, можливо, ми б із цього "іншого" фільму довідалися історію юного дворянина, нагородженого за хоробрість і відданість батьківщині Георгіївською зброєю та орденом Св. Георгія. Дізналися б, чому поляк Стржемінський, народжений 1983 р. у Мінську, обрав кар'єру військового, яка перетворила його в 22 роки на інваліда.

Анджей Вайда свідомо уникає теми поневірянь, становлення художника, показуючи нам лише останній етап його життя й максимально позбавляючи глядача тілесних страждань героїв, чітко акцентуючи на болі душевному. Акцент — на протистоянні вільної особистості режимові й суспільству, обплутаному жорстокою ідеологією. 

З мальовничого пагорба дійство символічно переноситься в аскетичну квартиру-майстерню, де починається нерівна сутичка з системою. Художник наміряється доторкнутися до чистого полотна, — і раптом його простір багровіє. 

Це один із найсильніших символів у фільмі, що вказує на криваву політику минулого. 

Тим часом на вулиці всього лише йде підготовка до святкування, демонстрації. На пів будинку вивішують кумач із зображенням Сталіна. Художник, втративши можливість бачити світ таким, який він є, розриває плакат зі свого вікна. Не сокирою й не ножем — милицею. Зразу ж за ним і приходять. 

Талановитого художника не садять за ґрати, а схиляють до співпраці. Пояснюють, що настав час зробити вибір. Коли розуміють, що Владислав не готовий підкоритися, починають попросту зживати його зо світу. Спочатку залякують, знищуючи виставку учнів і колег. Забирають його картини з музею. 

Він опирається, незважаючи на те, що колишня дружина, скульптор Катаржина Кобро, смертельно хвора і донька постійно бігає до нього просити грошей на ліки. 

Режисер так жодного разу й не показав нам умираючу. Навіть коли її не стало, донька зазирнула під натягнуте простирало не з боку глядача. І без цього спостерігати страждання підлітка нестерпно. 

Тим часом художника звільняють з вишу. Він досі ще не самотній, до нього бігають студенти. Вони сподіваються, що це лише непорозуміння. Він любить їх і починає потихеньку віднаджувати. 

Потім його позбавляють посвідчення Спілки художників, а отже й можливості гонорарів та карток на харчування. Без посвідчення йому не продають фарб. Художник приречений. 

У цей момент і підвертається робота — малювати ті самі ненависні плакати. Його вмовляє колишній студент, бентежачись і уточнюючи: "У продмагах не знають, хто ви, — візьмуть". І художник вимушений іти на компроміс, адже гасло гласить: "Хто не працює, той не їсть". 

Ця остання для нього робота обертається кривавим плювком, що його художник символічно утирає об обривок плаката. 

Зразу ж, тільки-но прийшла директива про те, що він звільнений, глядач розуміє: художник смертельно хворий. І допомогти йому може тільки диво. 

Ось жінки у величезній черзі по м'ясо, вони готові пропустити інваліда. Але без продовольчої картки він залишається ні з чим. Люди, взяті за горло системою, не в змозі діяльно співчувати. 

З цього моменту режисер починає ще сильніше затягувати петлю на шиї героя, не залишаючи нам, глядачам, жодної надії. 

Добродушна хатня працівниця, яка весь цей час переживала, щоб суп не дай Боже не охолов, виливає паруючу страву назад у каструлю, із зовсім іншою інтонацією: "Ви заборгували мені за два місяці. Я не серу грішми". 

Герой (Богуслав Лінда) з незворушним обличчям облизує порожню тарілку. 

І раптом з'являється ясноока студентка. Вона й раніше з'являлася, записуючи його теорію. У відчайдушний момент освідчується художникові в коханні. Вона може стати рятівною ниточкою, що зв'яже його з цим божевільним світом. 

Художник відповідає їй: "Я думав, гірше бути не може". Обриваючи тим самим цю останню нитку. А далі Анджей Вайда показує, як Стржемінський втрачає рівновагу серед манекенів. Над ним повисає на ниточці бездушна рука. 

Може, це тільки фантомні болі? Чи це і є фінал? 

Загнаний герой фільму "Попіл і алмаз" помирає на смітнику. Зомлілого від голоду Стржемінського знаходять на вулиці. Єдиний відданий друг, Юліан Тувім, привозить йому ліки зі Швейцарії. Але пізно. 

І ось уже донька, що мусила через непристосованих до системи батьків самостійно піти в дитячий будинок, горює на порожньому лікарняному ліжку… 

Таке гірке послання залишив Анджей Вайда. Як попередження нащадкам — це не повинно повторитися.

Анджея Вайду називають совістю польського кіно. Але совість він тільки для тих, у кого вона є. Він — взірець того, як можна гідно жити у тяжкі часи, не зраджуючи себе. 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56