Піднята цілина: український ретродетектив

Константин Родик 31 березня, 23:03
123

Читайте також

Якби існував спідометр на вимірювання швидкості професійного зростання літераторів, то він би нині вказував на позначку "Владислав Івченко". За п'ять років цей сумський журналіст, що забавлявся веселими вигадками у кунсткамері недавньої української міфології, перетворився на майстра "жанрового фристайлу" (за означенням А.Кокотюхи; Буквоїд, 25.05.2015). А по виході двотомового роману "2014" (К.: Темпора, 2015) Тетяна Трофименко навіть обережно згадала ім'я Ремарка (ЛітАкцент, 18.11.2015).

Почалося з написаної Владиславом Івченком у співавторстві з Юрієм Камаєвим книжки "Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори" (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2011) — циклу оповідок про агента Київського охоронного відділення початку ХХ століття. То була відверта пародія на Фандорінський серіал — наші автори вчинили з Б.Акуніним так, як свого часу Котляревський з Вергілієм.

Івченко з Камаєвим насмілилися на скандал із прогнозованим негативним резонансом (так сталося колись і з Котляревським). Підняли руку на "святе", позаяк проект "Б.Акунін" — найяскравіший літературний феномен пострадянської Росії; лише в Україні розійшлися сотні тисяч акунінських книжок.

Скандал — найефективніший спосіб увірватися в літературу, аби лиш вистачило пального на ривок. Співавторам вистачило — ерудиції, спостережливості, навичок публічного письма для популярної газети, почуття гумору. Плюс редактор книжки, Галина Пагутяк.

Отже, перелицьована фандорінада. Іван Карпович Підіпригора — відбиток Ераста Петровича Фандоріна у дзеркалі кімнати сміху, де один стрункий — інший приземкуватий. Московський аристократ знається на пластичних бойових мистецтвах японців, полтавський міщук надає перевагу різким англійським розвагам — боксу й футболу. Обидва чутливі до технічних новацій: але Фандорін встановлює собі телефон, а Підіпригора — парове опалення. Протиставлення декларовано й на рівні стилістики: "Ось чого я не вмів ніколи — слова до слів підбирати. Тому і записки мої читати вишуканій людині нецікаво. Бо в мене якщо людина підвелася і пішла, то так і пишу: "Підвелася та пішла з кімнати". А ось у графа вона б "підвелася з рипучого крісла, підвелася легко і швидко, щось було в цих рухах хижого та небезпечного, якась довершена швидкість. Сама хода цього чоловіка була стрімка та неочікувана, він озирнувся навколо і продовжив свій шлях вперед, вийшов із кімнати, у якій залишилося ще якесь відчуття порожнечі".

Проте обидва герої схожі в одному — вони незамінні. Перший — як віртуоз особливих доручень, другий — як ас зовнішнього стеження. Обидва — профі, яким доручають справи з довгими кінцями, тож Підіпригора (як і Фандорін) багато мандрує — то він у князівстві Фінляндському, а ось уже в Одесі. Навколо обидвох згромаджуються всілякі дивовижі: у нашому випадку — вуду, продаж жінок у борделі, "конторські" спецоперації, корупція у правоохоронних органах, торгівля військовими секретами, масони, патологічний шопінґ, чорний піар.

Навмисно застосовую на означення тодішніх реалій сучасну лексику, якої немає у "Стовпі самодержавства", — але автори повсякчас тримають у голові день нинішній. Бо пересмішування Б.Акуніна — лише троянський кінь головної мети книжки — покепкувати з політичного завіконня. Либонь не випадково збірка починається з розслідування справи літератора-"порнографа" на виконання постанови Синоду "про обществєнну мораль і протидію поширенню атеїзму" — коли писалася книжка, саме в розпалі був судовий процес проти Олеся Ульяненка, роман якого "Жінка його мрії" (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2009) звинувачували так само безглуздо. Сторінками пропливають тіні "професора Бузинова-Семиножкова" (хатню собачку котрого звуть Табачок), "відомий на усю імперію малоросійський поет" Чехов; "факір Симонелло викликає страшних демонів минулого".

Подібних алюзій у Б.Акуніна вже не знайдемо, натомість бачимо у Івченка—Камаєва загравання з відомими українськими колегами. Пригадується Василь Кожелянко ("негри — це такі дикуни чорного кольору, наче сажотруси після роботи, тільки п'ють менше") або Андрій Курков ("Шевченко ж у засланні в Оренбурзьких степах був і там здибався з дівчиною місцевою. Він був до жінок небайдужий, кажуть, і сифілісом хворів, хоч українствующі це не визнають. Так ось, завагітніла там дівка місцева, кара-кайсачка, від нього. І народила батька Вєліханова. Була вона з родини знатної, кажуть, що предки її від самого Чингізхана походили!").

Є у "Стовпі самодержавства" і Лєнін — але не як реальна історична особа, а як фігурка пострадянського ідеологічного вертепу. Софіти магічного підсвічування згасли, й у природному освітленні стало видно потворність і самого ідола, і його ідологем — "щось там про революцію та комунізм, коли все задарма і жінки зі всіма сплять. Проста людина, як почує таке, то одразу уявить, що ото зайшов у трактир, горілки випив, пивом зверху усугубив і все надурняк, а потім баришню на вулиці схопив і в кущі, так вони відразу за комунізм обома руками".

Задля повноти спостереження варто згадати ще одну російську книжку: Максим Чертанов, Дмитрий Быков, "Правда" (Санкт-Петербурґ: Амфора, 2005). Вона ніяк не пов'язана з фандорінським циклом, і Лєнін там так само — ідейна карикатура; схожий на Чічікова дрібний біржовий спекулянт, який на еміґрантському зібранні соціал-демократів просторікує: "Знаю я этот пролетариат… Ему дай волю — чистого ватерклозета в стране не останется. И потом, ежели будет диктатура — стало быть, твёрдые цены? Чего доброго, биржу вообще прикроют". Або такий ось "спогад про майбутнє": "Иногда он просматривал русские газеты: писали в них такую чушь, что он, окажись у него избыток свободного времени, мог бы стать ведущим журналистом в любой".

Лєнінові прислуговує "кухарка Лена, баба Лена, Алёна Родионовна", яка раптом каже притчову фразу: "Подует ветер восточный — и дети у вас все дураки родятся" — і ми досі видихаємо міазми того прозріння. Чи такий спосіб зграювання електорату, традиційно плеканий російською владою, котрий також інфікував Україну: "Чуть что — сразу: "Расстрелять!" Некоторым интеллигентам это весьма импонирует". Це все до того, що шість років тому подібної стилістичної сміливості бракувало не лише Івченкові, а й усьому українському поп-письменству.

За два роки вийшло продовження пригод Івана Карповича Підіпригори: "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу" (К.: Темпора, 2013). В.Івченко продовжив писати сам. Зі співавтором Камаєвим з оповіді пішов карнавальний гумор і відверте пародіювання Б.Акуніна. Лишилася м'яка іронія, гоголівська, сказати б, — від пасічника Рудого Панька. Наш детектив вийшов у відставку й осів на підполтавському хуторі — дістав час на непоспішне філософування, часом видобуваючи з того процесу афоризми: "Брехня на дурниці сидить і помилкою поганяє"; "Отруту коли капаєш, то з посмішкою вона краще за все пече"; "Кожна зроблена справа, зроблена добре, кожна річ викохана — то як молитва, як подяка Отцю нашому". Та це, ясна річ, — у вільний від роботи з приватних розслідувань час. Ті розумування — як скрипка для Шерлока Голмса (який до речі, також з'являється в одній зі справ — на рівні з тінями-персонажами Рєпіна, Чуковського, Бабеля, студента-медика Булгакова та уродженого ним професора Преображенського). 

Схоже, саме з "Найкращого сищика…" бере початок сучасний український ретродетектив. Раніше фіксується лише одна вартісна спроба опанувати цей піджанр — "Срібний павук" Василя Кожелянка (2003). Але там детективна фабула була допоміжною; твір замислювався радше як ностальґійний ретро-роман, що дістав розвитку в українському письменстві лише через багато років (Софія Андрухович, "Фелікс Австрія", 2014; Юрій Винничук, "Цензор снів", 2016). 2013-го вийшла ретроповість Олександра Гавроша "Капітан Алоїз" (Тернопіль: Богдан), де детективна складова розчинялася у фантастичних маніпуляціях із часом, а вже 2015-го стався ретровибух: видавництво "Темпора" випустило дві чергові книжки пригод від Владислава Івченка ("Найкращий сищик імперії на Великій війні" й "Найкращий сищик та падіння імперії"), а видавництво "Фоліо" започаткувало для свого постійного автора Андрія Кокотюхи особисту серію "Ретророман".

Вийшло вже чотири книжки серії — "Адвокат із Личаківської", "Привид із Валової", "Автомобіль із Пекарської" та "Різник із Городоцької" (2016) — і вони лишають по собі доволі втішне враження, насамперед несподівано колоритною мовою. Секрет простий: на припочатку зазначено — головний літературний консультант Юрій Винничук. Це красиве визначення відсутнє в номенклатурі редакційно-видавничих посад, а отже й не тягне за собою чітких обов'язків. Так, текст став помітно барвистішим, але якби пан Винничук був простим традиційно надійним редактором — напевно не пропустив би ані тавтології "дебелий грубий вусань", ні сучасного терміна "геополітика" у мові персонажів із 1908-го року, ні відсутнього тоді ж таки сленгу (як-от: "поняття зеленого не мав").

Андрій Кокотюха — сумлінний дизайнер літературних путівців, аніматор жанрових маршрутів. Свого читача він водить виключно окультуреними хідниками, аби той ніде й ніяк не напружувавсь.

Проект "Ретророман" — відшліфовування до масового споживання двох раніше реалізованих ідей. Сім років тому відомий польський детективіст Марек Краєвський дістав від так само знаного у Польщі видавництва Znak відрядження до Львова задля написання циклу ретродетективів у місцевих декораціях (із завданням успішно впорався, і львівське видавництво "Урбіно" переклало й видало усі ті книжки). Згодом подібний сценарій реалізував міський голова Львова Андрій Садовий: запросив Андрія Куркова, аби той написав "львівський" роман ("Львівська гастроль Джимі Хендрікса". — Х.: Фоліо, 2012). Тепер ось пан мер забезпечив умови для просякнення галицькою атмосферою Андрієві Кокотюсі — і з'явилася серія "Ретророман". 

Мер Садовий витратився не дурно: вийшло симпатично. З одного боку, презентовані в обидвох книжках інтриги вигадливо-динамічні, чому посприяв добрий вплив критичної маси прочитаних автором детективів, класичних і сучасних. З іншого, можливість дистанціюватися в текстах від реальних історичних постатей (а отже й від конкретних ситуацій) позначилася вільнішим, аніж у його "історичній прозі", фантазуванням. Плюс до всього, відчувається ейфорійний азарт неофіта, що добре передається читачеві-нельвів'янину (розслідування веде київський адвокат, що емігрує з Києва). 

Словом, у Кокотюхи вже давно не було все так добре. Аж так, що у персонажів з'явилися нарешті зрілі думки; приміром, оця, що неабияк резонує з нашою традиційною виборчою ситуацією: "Негідників багато, і їх не завжди вгадують через наявність тих чи інших поглядів". Вільна від зобов'язань адекватності ретро-оповідка — та вода, в якій наш автор справжня риба, а не рак з "історичних" опусів. Це не лише оптимальне середовище для Кокотюшиних історій, а й його особиста, як на сьогодні, літературна вершина. Вершина доволі помітна — згадаймо бодай російського автора ретродетективів Лєоніда Юзєфовіча, перекладеного на основні європейські мови, а українському читачеві-глядачеві добре відомого за вправним телесеріалом про дореволюційного сищика Івана Путіліна.

Серію "Ретророман" розширено ще одним автором — львів'янином Богданом Коломійчуком, котрий яскраво дебютував на конкурсі гостросюжетної прози "Коронація слова-2013", де його історико-реконструкторський рукопис "Людвисар. Ігри вельмож" здобув Ґран-прі й того ж року став книжкою у "Фоліо". Далі там само вийшло три збірки його детективних оповідань про суворого, як вікінґ, комісара Вістовича, й ось тепер маємо ретроповість "Візит доктора Фройда", де знову зустрічаємо цього львівського правоохоронця початку ХХ століття, що за стилем своєї роботи дуже нагадує МУРівця Глєба Жеглова.

Уведення до галицького сюжету австрійського батька світового психоаналізу — сильний хід. Дивно, що раніше ніхто цього не зробив, бо привід лежить на поверхні: "З Бродів родом моя мати", — зізнається пан Зіґмунд-персонаж. Утім, Фройд у цій повісті — радше ефектна рамка для картини; блешня на читача. Авжеж, "в свете юпитеров заметнее нелитературные ценности, а литература используется как орудие окололитературных махинаций", — значить польський критик Марек Залєський, розбираючи механіку жанрових творів ("Иностранная литература". 2006, №8).

У текстах Б.Коломійчука поки що більше нелітературних цінностей, проте динамічний сюжет та невтомно-рішучий комісар забезпечують йому більш-менш масового читача, якого не відлякують стилістичні покручі на кшталт: "Він підійшов до ліжка і помацав перину. Вона була м'якою і манила до себе, наче розкішна жінка в пеньюарі". Або й геть карикатурні "красивості" типу "на очі йому наліз туман, і свідомість залишила його, як ображена коханка".

А тим часом Владислав Івченко випустив четвертий том походеньок Івана Карповича Підіпригори: "Одіссея найкращого сищика республіки" (К.: Темпора, 2016) — і ця книжка помітно відрізняється від його першої, монографічної. Після подій 2014-го багато що стало справжнім; абстракції набули реальної сили, а брязкальця перетворилися на зброю. Додалося з величезного письменницького досвіду, здобутого в романі "2014". Афоризми сягнули вищих ознак парадоксу ("Нерішучість і лінь уберігають людей від багатьох дурниць"; "Надія — одна з найпотужніших отрут") та зберегли іронічну принадність ("Свобода від хоті й тілесних забаганок на кшталт куріння чи пияцтва дозволяє зосередитися на заробітку"). 

Як бачимо, навіть на рівні стилістики Івченкове письмо чимдалі щільніше рефлексує на сьогодення. І хоч книжка лишається повноформатним ретродетективом, текст провокує на несподівані зіставлення з актуальною проблематикою. Наш сищик повсякчас кружляє навколо простої, але завше упосліджуваної істини: "Люди схильні обманюватися щодо простих рішень". Звісно, передовсім це стосується розслідуваної справи. Але ось наштовхуємося на фразу молодих підприємців "Ми хочемо працювати і багатіти" — й мимоволі пригадується апологетика правого лібералізму з роману Айн Ренд "Атлант розправив плечі" (К.: Наш формат, 2015). Але Іван Карпович дивиться на нічим не стримуваний капіталізм геть не так романтично: "Гроші можуть дуже змінювати людину, і саме в цьому велика небезпека… Плавити, наче вогонь залізо. Ось воно ще тверде, не ламається, а ось уже потекло і може будь-якої форми набути. Людина без грошей така, а з грошима стає зовсім інша".

А далі пригадується ще одне "просте рішення", що гуляє українською масовою свідомістю: успішних бізнесменів — у владу! У Івченка в одному з розділів-розслідувань одеський кримінальний авторитет остерігає Підіпригору щодо контактів із цілком легальними бізнесменами: "Люди, яких я назвав, досягли успіху в цьому жорстокому світі. Вони дуже і дуже небезпечні". Хоч-не-хоч, а роззирнешся навкруги: а хто у нас нині заправляє на Банковій, на Грушевського?

Події в "Одіссеї найкращого сищика республіки" розгортаються упродовж кількох місяців 1917-го: між лютневою російською революцією та жовтневим більшовицьким заколотом. То був час, дуже схожий на наше нинішнє помайдання — з розчаруванням, огидою, зневірою: "Мені подобалися ці хлопці, мені здавалося, що вони і є тими новими господарями країни, які заступлять чиновників і знать. А вони виявилися такими самими душогубцями. Від цього на душі зробилося гидко. І я подумав, що не хочу тут залишатися".

Звичайно, усі ті паралелі є факультативними для ретроповісті. Але їхня непоказна наявність — свідчення доброго рівня літературного тексту. Такого, коли оцінка реалій сторічної давнини раптом виявляється придатною для орієнтації у справах нинішніх. Як-от міркування Івана Карповича про публічні заяви тогочасних новоявлених патріотів: "Нехай спробують золото обдурити, тоді подивимося".

Усього в цій номінації оцінювалися 62 твори. А це засвідчує наявність конкуренції на ринку жанрової літератури — і то неабиякої. В тому числі й серед книжок ретро-стилю.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.73
EUR 28.60