Портрет доби у "Миттєвостях приватного життя"

Тамара Бойко 20 січня, 23:01
миттєвості

Читайте також

На початку ХХІ ст., позначеного перенасиченням інформацією, домінуванням віртуальної культури, психологічною перевтомою, людина знаходить втіху у щоденниках, епістолярії, спогадах. Жанр мемуаристики сьогодні — бажане читання й моральна релаксація для багатьох. У документах із приватного життя сучасника формується неогуманізм пост-постнекласичних ХХ та початку ХХІ століть. 

Книжка О. Петрової "Миттєвості приватного життя" структурована навколо теми Пам'яті. Вона збирає, центрує та випромінює проблеми в житті художнього покоління 1960—1980-х років. У цьому полягає своєрідність видання. Текст книжки — дуалістичний. Читач занурюється в особисту історію авторки (від дитинства 1940-х років до 1986-го — року Чорнобильської катастрофи) і в приватному бачить віддзеркалення історії свого або попередніх поколінь. Так, у першому розділі книжки, "Діти війни", читач відчує ауру повоєнного побуту киян зі свіжою пам'яттю про трагедію Бабиного яру, про голод і про аскетизм щоденного буття, а також про надміру швидке дорослішання дітей війни.

У кожному з чотирьох розділів книжки шарм приватного-індивідуального виносить на поверхню тексту суспільно-значуще.

Авторка тексту — художник і мистецтвознавець, тому приватне життя особистості явлене в динаміці культурної ситуації Києва та України 1960 — 1980-х років. Культурну й соціо-політичну трансформацію соціуму унаочнено через нескореність інтелігентського андеграунду. Натхненним є творчий портрет художника Григорія Хижняка — людини драматичної долі, яку радянська влада виштовхала на маргінеси. Титанами думки, що обстоювали культуру української мови, художнього перекладу та нашу європейськість, в есеях авторки постають образи ерудитів-інтелігентів Григорія Кочура та Миколи Лукаша. У спілкуванні з ними формувався культурний обшир О. Петрової. У другому розділі книжки — драматичні оповідки та історії з життя творчого середовища 1960-х рр. сусідять із парадоксальними й гротескними замальовками сюжетів та портретами окремих особистостей.

1970-ті роки — час юності авторки. Перші закоханості, дорослу дружбу та романтичні стосунки виписано О. Петровою яскраво, соковито, експресивно. Втім, авторське "Я" у книжці поступається образам сучасників: літераторів, архітекторів, художників, лікарів. Це вони формували свою добу, її культуру і мистецтво. Узагальнююче "Ми" вільнодумної інтелігенції у книжці репрезентує тих, хто взяв на себе історичну місію опору стандартам закоркованого суспільства часу пізнього соціалізму. Загалом, книжку присвячено утвердженню цінностей нелінійної та непідцензурної художньої культури інакодумців 1960 — 1980-х років.

Лаконічними та філігранно виписаними є творчі образи С. Параджанова, грузинського художника М. Ігнатова, генія української сценографії Д. Лідера, художників-шістдесятників А. Горської, І. Гончара, О. Мінька, Л. Медвідя, Ф.Семана, інших. 

Близькість авторки до "неформальної Академії" Г. Кочура та М. Лукаша, на яких полювало КДБ, товариські стосунки з С. Параджановим одразу визначили суспільних місце О. Петрової в андеграунді. До того ж вона, як ілюстратор книжки за фахом, почала співпрацю з молодими письменниками В. Дроздом, І. Жиленко, В. Шевчуком. А саме їх реакційно налаштована письменницька громада відсувала на узбіччя.

Ілюстрації до "Божественної комедії" Данте Аліг'єрі, які на початку 1970-х років створила О. Петрова, були визнані сюрреалістичними (ворожими до соцреалізму). Духовна задуха чим далі тим міцніше огортала молоду художницю. Київські видавництва зачинили перед нею двері. Про вступ до Спілки художників годі було й думати.

Г. Кочур — наставник художниці й молодої дослідниці — порадив їхати до культурних установ Москви.

Зигзаги долі то витісняли Ольгу Петрову з України, то повертали її додому. Саме географією перебування пояснюється двомовність книжки.

Епістолярію батька, актриси С. Зайкової, професорів Г. Недошивіна, А. Чегодаєва, О. Анікста, інших подано мовою оригіналу.

Темі епістолярії як жанру та високій культурі цього різновиду слова присвячено чимало сторінок. Сюжет розкрито у листах кохання літнього професора до молодої колеги.

У четвертому розділі книжки О. Петрова з блиском мистецтвознавчого аналізу подала портрети непокірних українських художників: Г. Неледви, М. Вайнштейна, З. Лерман, 
В. Реунова, А. Лимарєва, Ю. Луцкевича, інших. 

На завершення позначено загальні тенденції у мистецтві 1980-х років. Це був час руйнації та знищення системи соцреалізму.

Суспільна напруга тексту спадає — переходить на лірико-щемливі інтонації в Епілозі: його присвячено провесні у стосунках авторки з майбутнім чоловіком — лікарем Євгеном Волгіним.

"Миттєвості приватного життя" написано експресивно, з любов'ю та повагою до сучасників, самоіронією і відвагою щирості. Ілюстративний ряд книжки — широкий та розмаїтий. Видання цікаве як культурним контекстом доби, так і особистим досвідом автора, схильного до саморозкриття та навіть до самовикриття у духовному стриптизі.

Вихід "Миттєвостей приватного життя" у світ відбувся за підтримки Stedley Art Foundation. Книжку видала Дана Павличко. Київ, Основи, 2016.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 27.12
EUR 29.45