Послухайте… Євген Станкович: «Спілка композиторів має змінити свій статус і перерости в іншу організацію»

Національна опера України вже «звітувала» про свої плани на новий сезон. Серед задумів – відразу два твори відомого українського композитора Євгена Станковича за мотивами творів ювіляра-2009 Миколи Гоголя: балет «Ніч перед Різдвом» (уперше на тій самій сцені ставився у 1993 році) та опера «Страшна помста». Два монументальних твори сучасного композитора та ще й за один сезон, та ще й на такій консервативній сцені, як Національна опера… Це дійсно подія і нечувана, і очікувана. Така, що сама собою вже заслуговує на увагу. Проте ім’я композитора упродовж останнього часу часто «вистрілювало» й в інших контекстах. Його «Панахида за померлими з голоду» на вірші Дмитра Павличка ось уже рік разом із Національним симфонічним оркестром та хоровою капелою «Думка» мандрує світом, сповіщаючи про українську трагедію. На час його головування в Національній спілці композиторів України припали й рейдерські атаки на спілчанські будівлі, які команді митців на чолі зі Станковичем поки що довелося відбити... Поки що… Про музику і про деякі проблеми «навколо» української музики і видалась розмова з Євгеном Станковичем – ексклюзивно для «ДТ».

«Композитори не живуть з творчості»

Станкович вважає, що для будь-якого композитора найголовніше — це щоб його музика виконувалася. Саме Станковича і виконують активно, багато, вдома й за кордоном. У нього в руках Спілка композиторів, що потребує якнайшвидшої реорганізації, та консерваторська кафедра композиції, яку він очолює і через яку передає своїм учням та колегам професійний досвід. Його праця — не лише написання музики, а й створення умов для того, щоб вітчизняна музика продовжувала жити і щоб тим, хто її пише, теж жилося добре. Власне, про все це і йдеться у нашій розмові.

— Євгене Федоровичу, вам, мабуть, відомо як нікому іншому, що це за «постать» така — сучасний український композитор?

— Раніше казали: «И я, как весь советский народ...». А що таке тепер композитор? Він — різний. Не знаю, який зараз середній вік членів спілки. Знаю одне: щороку ми приймаємо до спілки багато молодих композиторів і музикознавців. Пригадую, як важко було раніше вступати у Спілку композиторів, а тепер почалася велика лібералізація. Практично жодних вимог немає. Бажано лише, щоб людина мала вищу спеціальну музичну освіту.

— Бажано — означає, що можна й не мати її?

— Так, можна й не мати. Приймають і тих, хто просто показує п’ять-шість своїх творів. Або ж музикантів суміжних спеціальностей, наприклад диригентів. Недавно прийняли Івана Гамкала. Він, наприклад, не лише диригує, а й багато пише статей. Приймали й за інші заслуги, якщо людина багато працювала як музикознавець, журналіст музичного профілю. Але, як правило, бажано, щоб була музична освіта. Це ж усе-таки професійна спілка. Щось схоже на англійський клуб, у який вступають за уподобаннями, за гроші чи ще за чимсь іншим...

Бувало й таке, що людина закінчила духовий факультет, але при тому пише музику. І в 50—60 років раптом вирішила вступити ув Спілку композиторів. Такі випадки теж траплялися.

А як живе сучасний композитор? На превеликий жаль, і це в усьому світі так, композитори, за поодинокими винятками, не живуть із творчості. Це можливо хіба що в Німеччині, бо там до композиторів серйозно ставиться держава — я підкреслюю: саме держава. Як правило, композитори, котрі займаються виключно, так би мовити, своєю професійною діяльністю, — це кінокомпозитори, які і в радянські часи отримували пристойні гроші.

— Але ж із кіно в Україні ситуація така ж, як і з музикою.

— Таж і люди, які цим могли займатися, поступово відходять у вічність. Зараз у нас два-три композитори продовжують писати для кіно і добре з цього жити. Олег Кива, уже покійний, до кінця своїх днів працював у кіно. Писав музику до тих фільмів, які йому замовляла Москва. Але він — виняток. Ніде не живуть із творчості, а в нас — особливо, бо зруйноване все, що працювало раніше: державні замовлення або, як це називалося, «приховані дотації». Кіновиробництва практично немає. Те, що композитори отримують від виконання своїх творів у концертних залах, — взагалі копійки. Захист інтелектуальної власності на папері є, а реально — не спрацьовує.

— Ви самі реєструєте офіційно власні твори?

— У принципі, так. Я особисто цим не займаюся. Але якщо твір виконується, то його заведено реєструвати. Проте відсотки за виконання — це теж дуже малі суми. Наприклад, у Штатах за п’ять-шість виконань на рік, сплативши всі податки, можна отримати досить пристойні гроші.

— Ви самі могли б прожити на авторські відсотки від творів?

— В Україні? Абсолютно ні! Це абсурд! На пару копійок жити не можна. Проте навіть у сусідній Росії ця система працює дуже добре. Ось я раніше багато працював у кіно і тепер якісь гроші можу отримувати з Росії, коли там показують фільми з моєю музикою. Там існує захист композиторів: композитор реєструється, реєструється кожен його фільм, і навіть таким іноземцям, як я, там виплачують винагороду. Все влаштовано дуже чітко, все під контролем. І це дуже правильно, що люди отримують гроші за свою роботу.

У нас же поки що на цю тему — самі розмови. Ніяк не можуть реформувати сферу. Одночасно діє десять «ваапів», і жоден із них нормально не працює. Що буде далі — не зрозуміло...

Власне, тому композитори все життя змушені шукати якусь паралельну роботу. А якщо хтось не може писати й одночасно десь працювати — тоді він ледве-ледве «штовхає» дні без копійки. І таких композиторів, котрі живуть як жебраки, нічим не забезпечені, — ціла когорта.

Решта ж — хто викладає у вузах чи музучилищах, хто в школі. Хтось десь працює музичним редактором. Хтось просто зайнявся стороннім бізнесом. Багато людей не витримують життєвого пресу і взагалі перестають писати музику. Хтось відходить сам, когось відійти примушує доля. Але в Києві є ядро активних композиторів, які, незважаючи на всі життєві та свої власні негаразди, постійно працюють. І, думаю, писатимуть завжди, незважаючи на обставини. Бо очевидно, що саме музика — їхнє призначення на землі.

«У мистецтві не бажано, щоб виживав сильніший»

— Що ж тоді зараз примушує композиторів об’єднуватися, триматися спілки, яка втратила повноваження у розподілі матеріальних благ та будь-який реальний вплив на культурну ситуацію у країні?

— Тепер від Спілки композиторів залишилася тільки назва. А раніше це була для композитора або музикознавця досить важлива організація. Бо був Ворзель (дачний комплекс НСКУ неподалік Києва), де родина композитора могла відпочити за півціни. Були путівки різного роду з пільгами, що давало композиторам можливість почуватися досить упевнено на цій землі. Спілка допомагала фінансово, якщо в когось були проблеми зі здоров’ям, виплачувала лікарняні, забезпечувала житлом. «Музфонд» і «Центрмузінформ» надавали в оренду музичні інструменти.

Досі ніхто цього не скасовував. Але тепер усе це існує лише на словах. Все руйнується, і стримати процес неможливо.

Спілка композиторів має змінити свій статус. Вона повинна перерости в якусь іншу організацію. До неї мають прийти нові люди, які займуться тут, у повному розумінні слова, менеджментом.

А наразі завдання спілки і мене як її голови — утримати хоча б те, чого поки що в нас не забрали. Щоб зберегти надбане і чекати позитивних змін.

Тому навіть секретарі спілки десь працюють викладачами. А тут збираються, щоб зберегти за собою статус композитора.

Письменникам і художникам, наскільки я знаю, нелегко по-своєму. У них проблеми іншого ґатунку. Втім, як і у всіх творчих спілках, створених за Радянського Союзу. Всі вони тепер переживають якщо не крах, то серйозні зміни. І цих змін не зупинити — хочемо ми того чи не хочемо.

За статусом, який уже начебто затверджений, ми — «Національна» спілка. Але насправді ми безсилі перед будь-яким клерком, який захоче забрати у нас приміщення. Ми не маємо пільг на сплату оренди... Держава виділяє якісь гроші, і більша частина їх повертається тій-таки державі у вигляді плати за приміщення. Ось такий абсурд!

Я не беруся судити про те, який може бути вихід із ситуації. Мені — та й, думаю, не лише мені — важко передбачити, що відбуватиметься далі з нашою країною і як розвиватиметься суспільство... У всіх країнах є чіткий поділ між академічною та маскультурою. Там серед виконавців і продюсерів циркулюють великі гроші. Літератор може заробити, якщо напише бестселер. А композитор може написати найбільш вдалий твір, але на цьому все одно не заробить. Навіть знаменитий П’єр Булез заробляє не композицією, а диригуванням.

— Можна сказати, що в композиторській спільноті в умовах ринкових відносин все ж таки запрацював закон «природного відбору»?

— У мистецтві не бажано, щоб «виживав сильніший». Одна річ, коли якась молекула «заковтує» іншу, тому що вона сильніша... Зазвичай талановиті люди — трохи «не від цього світу». Їх дуже легко «з’їсти». В мистецтві закон розвитку популяції не повинен працювати. У Дарвіна це пов’язано з одним із можливих поглядів на світ. Але ж світ набагато складніше влаштований. Це не може бути найважливішим після того, як людям було дано Слово і Душу. Бо інакше б ми вже давно одне одного з’їли! Правда, все одно хтось когось «з’їдає», але не такою мірою, як у Дарвіна.

— Тож у професії залишаються кращі — чи саме вони йдуть?

— По-різному. Хтось живе надголодь, хоча зараз таких уже, здається, немає. Були й зовсім відсторонені від світу композитори — наприклад, Алемдар Караманов. Він дуже відома постать, але я не знаю, як далі житиме його музика... Він ніколи ніде не працював, жив, говоритимемо чесно, у злиднях, самою тільки музикою. Йому допомагали і родичі, і колеги-музиканти. Хоча таких фанатів своєї справи теж одиниці. Решта — «крутяться». Основна маса музикантів — і композиторів, і виконавців — забезпечує себе роботою не за спеціальністю. Не можу сказати, добре це чи зле, просто такий реальний стан речей.

За «імперії» велику роль відігравала ідеологія. Саме вона вважалася одним із пріоритетів держави. Тоді ж було чітко визначено, що держава підтримує Шостаковича і Прокоф’єва, і підтримує істотно. Якщо Шостакович писав симфонію, він отримував за неї вдесятеро більше грошей, ніж інший — «рядовий» композитор. Не тому, що він «служив» чи «не служив». Тоді просто було зрозуміло, що він — видатна постать, яка справді необхідна суспільству і країні.

— У Києві тоді ж жив Борис Лятошинський — постать цілком сумірна названим вами композиторам. І ось для мене завжди було загадкою поєднання стосовно особи цього митця двох цілком достовірних «міфів»: що він — найвидатніший симфоніст України ХХ століття, який офіційно перебував на верхівці суспільної ієрархії, обіймав усі можливі посади, та що він — композитор, переслідуваний системою.

— Лятошинський потерпав трохи більше, ніж Шостакович. Потерпав суто в моральному аспекті. В Радянському Союзі його творчість інколи навіть замовчувалася. Він не виконувався в Москві на з’їздах так, як мав би виконуватися композитор його класу. І це було пов’язано з тим, що він жив тут, у Києві. Якби він жив у Ленінграді чи Москві, про нього б набагато більше писали. Лятошинський був постаттю масштабу Шостаковича і Хачатуряна — за рівнем таланту, рівнем знань... Він входив до обойми видатних митців. Проте коли Хачатуряна, Шостаковича чи Прокоф’єва лаяли, і дуже жорстоко, в 1948 році, у них все-таки завжди був вихід. Їхні твори виконувались, у них були замовлення. Навколо них не було такого сильного морального пресу. А Лятошинський завжди відчував тиск. Особливо завдяки колегам, які саме тут, у Києві, завжди дуже «старалися».

Пригадую одну історію... Одного разу незадовго до смерті Лятошинського йшов до нього на урок, а перед тим у газеті побачив указ про присудження йому звання народного артиста України. Заходжу в клас і кажу: «Борис Николаевич, поздравляю!» А він мені відповів: «Вы что, издеваетесь?» Тоді я запитав, чому, і він пояснив, що у 75 років отримати «народного України» — соромно. Він знав собі ціну.

— Образа тоді була?

— Якщо він так мені відповів, то була. І це постійно відчувалося. Було багато людей, котрі цінували його талант. Але справжніх подій у його житті було не так і багато. Одного разу Геннадій Рождественський виконав його Четверту симфонію, і це було святом. У нього ж за життя в Києві відбувся всього один авторський концерт! Зрозуміло, якби Лятошинського виконували за життя так само часто, як Прокоф’єва і Шостаковича, то образи б не було. До нього не ставилися так, як він того заслуговував. І я вас запевняю: якби Хачатурян жив у Вірменії, ставлення до нього було б таке саме. Це щастя, що він жив у Москві. Тоді все найкраще мало бути тільки там, це правда. Навіть Кара Караєв чому відбувся? Тому що він практично жив у Москві. А про Мєлікова, тепер відомого на весь світ, який жив у себе вдома, хто знав?

— Але ж тепер усе інакше?

— Тепер ситуація справді змінилася — будь-який з українських композиторів може зав’язувати контакти з ким завгодно по цілому світу. Але тепер ми практично не знаємо, що робиться в тій-таки Москві...

«Можливостей стає дедалі менше…»

— Наскільки українська музика реально сьогодні присутня у світі?

— Українська музика постійно і скрізь виконується. У нас є композитори, яких у світі знають давно. Це і Валентин Сильвестров, і Мирослав Скорик, і Валентин Бібік. Вони не настільки популярні, як Кшиштоф Пендерецький, скажімо, але й раніше багато виконувалися.

Скорика добре знають в Америці, в Німеччині, хоча це не означає, що його грають щодня.

Сильвестров знаний у Німеччині, його грають в Англії, у країнах Бенілюксу.

Це високорозвинені країни, в яких українська музика принаймні щомісяця точно виконується. Твори композиторів молодшого покоління там також активно виконують. Зокрема Юрія Ланюка, Олександра Щетинського, Сергія Пілютикова, Анни Гаврилець, Ігоря Щербакова. До них треба додати ще десяток імен.

Ось кого з нині відомих англійських композиторів ми можемо назвати, крім класика Бенджаміна Бріттена? Я, наприклад, не можу. Хоча з десять композиторів у них, безперечно, виконуються. Так і в нас. Я несу повну відповідальність за свої слова, коли кажу, що українські композитори мають стільки ж виконань на фестивалях у світі, скільки й зарубіжні композитори виконуються на українських фестивалях.

— Тобто із «закордоном» у нас все гаразд?

— Не бачу тут проблем. Коли ми жили в закритому суспільстві, бажання потрапити «туди» було хворобливе. Тепер цього нема, і важливо навіть не те, чиї твори й де виконуватимуть, а що залишиться від цього виконання. Твори всіх композиторів, яких я знаю, рано чи пізно виконують за кордоном. Навіть зовсім молодих — Івана Тараненка, Золтана Алмаші...

— А чим, на ваш погляд, молоді принципово відрізняються від старшого покоління?

— Можливостями. А більше нічим! Не видно, щоб вони були консолідовані, прагнули всі чогось одного. Одні тягнуться до так званих авангардних течій, інші — поміркованіші. Тепер усе «розмивається» — в житті, в музиці. Не тільки в нас, а й у всьому світі.

— У майбутньому вони стануть черговою «іпостассю» Спілки композиторів?

— Вони вже вступають у спілку. Будуть «гризтися поглядами» — тут вдосталь місця для цього. Десять композиторів — і всі по-різному мислять. А що спілка? Для них, як і для нас, — це можливість виконання творів. Для композитора це взагалі один з факторів його існування на цьому світі.

Одне з питань, яке вирішує спілка, — виконання нових творів оркестрами. Насправді важко зробити так, щоб тебе виконав симфонічний оркестр. На Заході — в Канаді, в Америці — це майже неможливо, бо дорого. Плати — і твій твір гратимуть. Для цього й там існують певні спілки, які отримують від держави якісь кошти й організовують фестивалі. Зрештою, і ми йдемо до того самого, хоча в нас ситуація краща. Є музиканти — Володимир Сіренко, Микола Дядюра, Валерій Матюхін — які, за інерцією, постійно виконують сучасну українську музику. Але ж можуть прийти люди, що скажуть: «Давай гроші, і тоді будемо грати!».

Саме життя примушує оркестри вступати у «грошові відносини». І вони гратимуть те, за що їм платитимуть. Саме тому у всьому світі оркестри підтримують різні організації, мільйонери, мультимільйонери... А у нас досі навіть закону не можуть ухвалити, щоб не оподатковувати тих підприємців, котрі підтримуватимуть сучасну академічну музику.

На жаль, можливостей у композиторів стає дедалі менше, бо податки і гроші — найбільша вада організацій, які живуть на державні дотації. Але якщо припустити, що раптом не стане Спілки композиторів, — тоді взагалі розмиється поняття «професійна музика».

— Музика молодих композиторів, суто суб’єктивно, вам подобається?

— Вона різна... Як і в старшого покоління. Серед молодих композиторів трапляються надзвичайно обдаровані. І тут велика небезпека тільки в одному — що людина з якихось причин не втримається у професії. Бо можна написати чудовий твір і на тому зупинитися. Таких прикладів багато. Інший, навпаки, починає не дуже вдало, але згодом поступово набирає обертів. Музика — це не спорт, де ти маєш прибігти першим, зовсім навпаки.

— Ви усвідомлюєте, що доволі багато молодих композиторів наслідують саме вас?

— Трошки відчуваю. Можна навіть сказати, що це мене робить щасливим. Інколи навіть хотів би допомогти зробити це наслідування ще точнішим. У чомусь же ж маю відчувати свою користь у світі. І мені приємно, що на своєму шляху я не останній.

«Багато організацій вже розпродали свої будинки творчості, а ми тримаємось»

— Мистецька громада столиці наразі дискутувала на тему рейдерства, яке торкнулося, здається, чи не всіх. Яка зараз ситуація з будинком Спілки композиторів на Пушкінській, 32?

— Поки що нічого не вирішено. Підтримуємо статус-кво. Ця проблема торкнулася всіх київських спілок — або їхніх основних приміщень, або ж додаткових. Дійшло до того, що керівництво спілок мусило звертатися з цим питанням особисто до президента. Після того київська влада, яка на той час встигла ознайомитися з проблемою, постановила: поки що спілок не чіпати.

Проте якщо ми вже йдемо в цивілізований світ — чи, скажімо так, пробуємо, намагаємося йти, — бажано було б і в цьому питанні перейняти закордонний досвід. У США таким спілкам приміщення віддані у довічне користування за символічну ціну. На Мангеттені я бачив величезне чотириповерхове приміщення, орендоване якоюсь організацією за один долар. Просто «дарувати» там не заведено. Гадаю, для громади було б найкраще, якби держава віддала Спілці композиторів її ж приміщення у довгострокову оренду. Але так, щоб ніхто не мав права приватизувати його, навіть члени спілки. Я вже казав про цей «дисонанс»: практично половину суми, яку держава виділяє нам на різні заходи, фестивалі, концерти, ми змушені повертати державі у вигляді плати за комунальні послуги — газ, воду і таке інше.

А що буде далі? Термін оренди закінчується наступного року, і сподіватимемося, що нам дозволять «якось» існувати й надалі. Спілка може звертатися куди завгодно — в суд, прокуратуру, — однак почуваємося беззахисними. Нас знищити — не проблема.

— А що із спілчанськими будинками відпочинку у Ворзелі? Яка ситуація тепер навколо них?

— Багато організацій розпродали свої будинки творчості, а ми тримаємося. Звісно, все розвалюється. Уже п’ять чи шість років шукаємо людину, котра могла б вкласти у реконструкцію цих будиночків якийсь капітал, допомогти нам і щось від того мати. Тож поки що невідомо, скільки протримаємося. Як на війні.

— Останній із масштабних проектів, у якому ви задіяні, — світове турне Національного симфонічного оркестру України та хорової капели «Думка» із вашою «Панахидою за померлими з голоду».

— Сам я з різних причин не їздив. Але мене тримають у курсі справи. Ще раніше я обіцяв Родіону Щедріну, що приїду в Санкт-Петербург на конкурс композиторів. Коли розпочалося турне, був на конкурсі. Можливо, вдасться поїхати восени, коли до справи має долучитися і Симфонічний оркестр Національної філармонії, яким керує Микола Дядюра.

— Це акція суто Міністерства культури?

— Участь Міністерства культури в цій акції умовна. Наскільки мені відомо, програму було розроблено за наказом президента. Працював над цим цілий комітет. «Панахида за померлими з голоду» — лише одна з акцій, яка має розповісти світові про українську трагедію. Зовсім недавно один із представників Європарламенту підтвердив, що важливо саме таким чином широко висвітлювати тему, про яку люди мають знати.

— Тобто це свого роду пропаганда?

— Звісно... Розпочалася акція виконанням твору в Єрусалимі і Тель-Авіві. Потім були Англія, Амстердам, Прага, Братислава, Польща. З оркестром і хором їздив Павличко, автор текстів «Панахиди», він мені постійно телефонував, запрошував приєднатися...

Траплялося по-різному. В Тель-Авіві було багато публіки. В Єрусалимі — менше, бо через теракти люди не могли потрапити на концерт. Фінал у Києві заплановано на осінь, коли офіційно відзначатимуться 75-ті роковини Голодомору.

— Для вас особисто що означає ця акція?

— Радий, що мій твір звучить у багатьох країнах. Для мене це важливо, але не в сенсі «композиторського успіху». Після виконання цього Реквієму я в жодному разі не вийду на поклін...

— Тобто ви сприймаєте «Панахиду» як свого роду церковний твір?

— Ні, це не церковна музика. Це данина пам’яті. Одного разу мене запитали, чому я написав цей великий твір (а він справді за розміром великий) і чому звернувся саме до цієї теми. Я тоді відповів, і наполягаю на цьому: кожна невинно вбита душа має бути згадана. Верді написав «Реквієм» пам’яті свого товариша, і він став «Реквіємом» для всіх. А тут мільйони людей були просто ні за що знищені. Хоч хтось має помолитися за них. Звісно, тут немає мого героїзму, цей твір було мені замовлено. (Так само, як свого часу реквієм-каддиш «Бабин Яр», коли 1991 року про цю трагедію вперше офіційно згадали.) Тоді ж, у 1993 році, коли Леонід Кравчук був президентом і Голодомор відзначався вперше. Проте мова про таку масштабну акцію, як тепер, іще не йшла.

«Записи моїх творів можна купити тільки за кордоном»

— На цей сезон у Національній опері заплановано відразу дві ваші «гоголівські» прем’єри — світову прем’єру опери «Страшна помста» та нову редакцію балету «Ніч перед Різдвом».

— Гадаю, балет ітиме у старій редакції, нічого нового там не буде. Зрештою, редакцію балету робить не композитор, а балетмейстер, а вони зазвичай роблять усе наперекір композитору, все навпаки. Поновлюватиме балет Віктор Литвинов, бо саме він його ставив у 1993 році, коли був головним балетмейстером Національної опери. Диригент Володимир Кожухар тоді щойно повернувся з Москви, це була одна з перших його робіт у Києві.

— Ви тоді були задоволені постановкою?

— Загалом — так. Хоча балет — специфічний жанр, там усе гладко не буває. Здавалося б, «Ромео і Джульєтта» Прокоф’єва — геніальний балет, у якому всі номери зв’язані драматургічно і якого взагалі не бажано чіпати. Але навіть там балетмейстери переставляють номери! До самого себе у «Ночі перед Різдвом» також були претензії. Деякі речі я б тепер написав простіше. Коли, як кажуть, «мозок уже вивітрився», хочеться повітря. Якщо раніше для того, щоб щось написати, мені треба було три-чотири лінії, — то тепер вистачає однієї.

Взагалі, я ще подумаю... Можливо, буде іншим фінал. Або щось балетмейстеру бачитиметься інакшим. Це також залежить і від трупи, солістів. Гірше інше: якщо на прем’єрі все йде нормально, то потім без репетицій вистава починає «просідати» і виникають проблеми у звучанні. Хтось із оркестрантів знає партії, хтось — не знає, хтось не довчив. Після першої прем’єри минуло вже 15 років, а часова відстань для твору завжди дуже багато важить. Тому це буде свого роду «перевірка».

— Опера у вас ще в роботі?

— Сподіваюся, вдасться вчасно її завершити, бо це має бути «ложка до обіду». Задум теж виник не тепер. ...В останні роки життя мій учитель Борис Лятошинський працював у консерваторії на півставки, в нього тоді вже було мало учнів. І ось одного разу між заняттями в розмові він випадково сказав: «Якщо у когось буде бажання написати оперу, то зверніться до «Страшної помсти». «Страшна помста» була його ідеєю-фікс. Якщо не помиляюся, він навіть сам написав до неї лібрето, але знайти я його тепер уже не зміг.

— На чиє лібрето пишете ви?

— У мене лібрето Юрія Іллєнка. Це вже друге його лібрето за «Страшною помстою» Гоголя. Перше він написав у 1982 році, коли ще диригент Київської опери Стефан Турчак пропонував мені взятися за цю роботу. Але сталося так, що я почав працювати, а Турчак невдовзі помер, і робота зупинилася. Тепер, коли минув певний час, я спробую «добити» цю справу. Це дуже специфічна робота, і тема дуже специфічна...

— Театр «Київ модерн-балет» у таких випадках завжди спрацьовує дуже мудро: кидає «в народ» певне «гасло», на фундаменті якого глядач, що прийшов на прем’єру, може надбудовувати свої власні міркування. Яке, умовно кажучи, «гасло» «Страшної помсти»?

— «Страшна помста» Гоголя — це біблейська тема братовбивства. У принципі, все починається зі зради і все до неї йде. Брат убиває брата, добро бореться зі злом, тінь — зі світлом. У Гоголя все закінчується темнотою, бо для кожної людини колись настає кінець світу...

— Це вже далеко не перша постановка ваших творів у Національній опері. Ви відстежуєте всі вистави — десяту, двадцяту? Якщо вас щось не задовольняє, втручаєтесь?

— У балеті «Ольга» я нічого не міняв протягом десяти років, доки в театрі працював Турчак. Потім прийшли нові люди — і вистава пішла зі сцени. У балет «Вікінги» втручатися не буду, там усе зрозуміло.

— Що зараз у вас у роботі?

— Працюю... Наразі закінчую флейтовий концерт для солістки зі Сполучених Штатів, яка виконуватиме його разом з оркестром Володимира Сіренка. Це твір для великого оркестру. Закінчив твір на вірші Бориса Олійника, називається «Сільська опера». Назвав — «опера», а взагалі там змішаний жанр, жанри теж розмиваються...

— Відпочиваєте як?

— Ніяк. Я ніколи в житті не відпочивав. Навіть якщо їду у відпустку, то працюю. Наприклад, для Лятошинського відпустка була єдиною можливістю попрацювати як композитор. В інший час заважало не лише викладання, а й суто побутові речі, які завжди забирають багато часу. Симфонії він зазвичай закінчував на дачі. Як можна відпочивати, якщо є вільний час?

— Де тепер можна знайти записи вашої музики?

— На жаль, записи моїх творів купити можна тільки за кордоном, практично будь-де — у Франції, в Лондоні, у Нью-Йорку. В Україні більшість відомих компаній звукозапису не мають представництв. У нас або піратство, або диски «для внутрішнього вжитку», щоб комусь подарувати. Ось Гобдич записує перед концертами нові програми і роздаровує.

Мої камерні скрипкові твори, які недавно записала Богдана Півненко, дозволено розповсюджувати тільки в Україні, вони не можуть вийти на міжнародний ринок.

Великих творів тепер практично не записують. А ходити, бігати, клянчити у великих банкірів, щоб записали… Хай краще полежать...

— Як лежать в архівах сотні партитур, які 70 років держава замовляла композиторам…

— Це трагедія. Трагедія зміни однієї системи на іншу. Та система була заідеологізована. Тепер ніби «свобода», а насправді — бардак і недбалість. 17 років чекаємо, що покращиться ситуація, а вона не покращується! Насправді якщо не вдасться зберегти всі раніше написані твори, то буде велика біда, чергова велика біла пляма. Хай та музика різного рівня, але вона є. Є ланцюг, без якого довелося б щоразу будувати спочатку.

З досьє «ДТ»

Євген СТАНКОВИЧ — видатний композитор сучасності, співголова Національної спілки композиторів України, завідувач кафедри композиції Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського, професор, академік Академії мистецтв України.

Народився 1942 року на Закарпатті. Закінчив Ужгородське музичне училище та Київську консерваторію (навчався у Бориса Лятошинського і Мирослава Скорика). У доробку композитора — твори практично всіх жанрів: опери, балети, ораторії, симфонії, камерні симфонії тощо. 1985 року ЮНЕСКО зарахувало Третю камерну симфонію Євгена Станковича до десятки найкращих творів світу.

Народний артист України (1986). Лауреат премій ім. М.Островського (1976), імені Тараса Шевченка (1977), «Визнання» (2001), ім. А.Веделя (2002), «Людина року» (2002). Нагороджений орденами Дружби народів (1982), Святого Володимира (2001), Ярослава Мудрого (2003).