Прилетіла "Горлиця"

гор

Читайте також

На екрани країни вийшов фільм режисера Тараса Ткаченка "Гніздо горлиці". А сам режисер тим часом очолив Національну спілку кінематографістів України. В інтерв'ю DT.UA Тарас розповів про найближчі фестивальні маршрути "Горлиці", а також прояснив свої головні кроки на посту очільника кіноспілки. 

Дарина, героїня "Горлиці", їде на чужину, на заробітки до Італії, — не від доброго життя. Її чоловік роботу втратив (став пити гірку), до того ж підросла донька, а грошей на сім'ю не вистачає. Заробітчанство, навіть у чудовій Італії, — це далеко не мед, адже Дарина опікується досить примхливими клієнтами-роботодавцями. І згодом, повернувшись на рідну Буковину, розуміє, що багато чого в її житті помітно змінилось… 

У "Горлиці", як відомо, свою останню головну роль зіграв Віталій Лінецький. У ролі його дружини, заробітчанки Дарини, — Римма Зюбіна. 

Виробництво фільму Тараса Ткаченка збіглося з драматичними випробуваннями для України. Фінансування розпочинало одне Держкіно, очолюване Катериною Копиловою. Продовжило підтримку картини Держкіно вже з новим очільником — Пилипом Іллєнком. 50% бюджету цієї картини — державні гроші, решта 50% — від інвесторів. Як відомо, у розпал роботи над фільмом, у липні 2014-го, відійшов у інший світ Віталій Лінецький… І режисерові довелося дещо змінювати у сценарії. 

Але, на щастя, фільм усе-таки добрався і до вітчизняних екранів, і до міжнародних фестивалів. 

Уперше українці побачили "Горлицю" влітку на Одеському міжнародному кінофестивалі. Тоді ж з'явилися й перші рецензії. Майже всі критики відзначали важливість обраної режисером теми — українські заробітчани. Але, звісно, були й критичні зауваження. Як без цього? 

Сам режисер ще влітку в інтерв'ю ВВС-Україна зазначав: "П'ять мільйонів українців працюють за кордоном. Це кожен десятий українець… Можливо, це наймасштабніше соціальне явище в Україні. Можливо, навіть масштабніше за війну через таку кількість втягнутих у це людей. Україні дуже потрібне актуальне соціальне кіно. Про те, що відбувається з нами — саме зараз". 

Нагадаю, що стрічку знімали на Івано-Франківщині, у мальовничій Вижниці, були зйомки також за кордоном — у Генуї та деяких інших місцях. 

— Пане Тарасе, а скільки копій "Гнізда Горлиці" найближчим часом потрапить на екрани різних міст України? 

— Повірте, аж ніяк не кокетую, та насправді я сам цього не знаю. Дистрибуцією нашої картини займаються Володимир Філіппов із Богданом Батрухом. І кількість копій досі редагується-уточнюється. 

Все залежить від того, скільки копій "Горлиці" погодяться взяти у прокат саме українські кінотеатри. На даний момент це число наближається до ста.

— Можете пригадати, скільки часу тривала робота над цією картиною — від ідеї до фінальних акордів?

— Так, звісно. Продюсер Володимир Філіппов звернувся до мене з цією ідеєю ще в середині 2013-го. Була пропозиція взяти участь у пітчингу. А сценарій фільму "Гніздо горлиці" став одним із переможців конкурсу "Коронація слова" ще у 2012-му. Свій фільм ми завершили буквально у переддень цьогорічного Одеського кінофестивалю, де й відбулася прем'єра. На фестивалі, як відомо, "Гніздо горлиці" отримало Гран-прі як найкращий український повнометражний фільм. 

— "Гніздо" передбачало географію зйомок у різних місцях та містах, отже де вам було найскладніше, а де — найлегше знімати свій фільм?

— Знаєте, самі зйомки були не дуже проблемними. Більш енергозатратним для мене є процес планування таких зйомок. За кордоном, до речі, все було дуже добре. Партнером фільму в Італії виступила Лігурійська комісія. Вона забезпечувала отримання дозволів, допомагала в пошуку локацій. Завдяки цій комісії нам практично безкоштовно надали і проживання, і об'єкти для зйомок. Знімали в Генуї творчою групою з 16 людей. 

Утім, без певних проблем знімальний процес неможливий взагалі. Пам'ятаю, в Карпатах зйомки відбувалися в передзим'я. І вдень було дуже тепло — 15–20 градусів, а вночі — мінус 5. А так якихось організаційних проблем не було. 

— Які міжнародні кінофестивалі покажуть найближчим часом українське "Гніздо горлиці"? 

— Найближчим часом — кінофестиваль у Мангеймі (Німеччина). Це місто чекає наших представників 16 листопада. Далі — Фінляндія, Стокгольм. Нещодавно ми були на Днях українського кіно в Будапешті. Наш фільм відкривав цей кінофорум. 

Я був дуже здивований, що більшість глядачів у залі — угорці, а не українці. А сам показ проходив у найстарішому центральному кінотеатрі міста Uránia National Film Theatre. Це дуже гарний кінотеатр, схожий на оперний театр у мавританському стилі. Зал був переповнений, ставили навіть додаткові стільці.

Після показу багато глядачів підходили до мене, тиснули руку. Отже, виявляється, іноземці зрозуміли українську картину. Хоча я думав, що "Гніздо горлиці" — наша ментальна стрічка, яка буде зрозумілою лише в Україні. Не хизуватимусь, але картину за кордоном приймають добре. 

— Тема українських заробітчан чим далі актуальніша. Адже потік таких заробітчан не вщухає. Можливо, плануєте продовжити цю тему вже в інших проектах? 

— Поки що таких планів немає. Розумієте, я не хочу стати режисером однієї теми, такого собі соціального бекграунду. Мораль "Горлиці": жити треба за будь-яких обставин. Але розробляти цю тему повторно — азарту немає. 

— Не можна оминути постать Віталія Лінецького… Якби була ваша воля і воля Божа, то які класичні сюжети ви екранізували б з цим актором у головній ролі?

— Важко відповісти на це запитання… Адже історія не знає умовного способу. Я як режисер, звісно, кликав би Віталія у свої подальші роботи — і з резону художнього (він був чудовим актором), і суто по-людськи… 

— Стрічку вже побачили глядачі Івано-Франківська та деяких інших міст. У соцмережах з'являються позитивні відгуки. А негативні відгуки вам траплялися, таких багато? 

— Бачите, я сам знаю певні вади цієї картини. Наприклад, не дуже добре зняті-розроблені окремі акторські лінії, зокрема лінія депутата і його сина. Переважно такі претензії. Ще є докір — мовляв, у "Горлиці" я показав жінок сильнішими, ніж чоловіки… Але я б не назвав такі зауваження аргументованими. 

— Чому? 

— Бо така наша історія. І така драматургія в основі фільму. На той момент, коли створювався сценарій, Україна жила в трохи інших умовах. Це вже сьогодні наші чоловіки довели, що мають справжню силу волі. І якби я сьогодні розпочинав роботу над новою стрічкою, то зобразив би чоловіків сильними, мужніми, витривалими… 

— Щойно ви очолили Національну спілку кінематографістів України. Які перші кроки плануєте зробити найближчим часом — у плані оновлення цієї структури та ефективнішого її функціонування?

— По-перше, таку усталену структуру не варто дуже різко торсати, бо можна в результаті наробити багато лиха. Адже до матеріальних активів спілки є дуже багато охочих. По-друге, потрібно прийняти до спілки адекватну творчу молодь, яка дасть життєдайну енергію цій організації. Це дуже важливо — максимально агітувати й залучати молодих до спільної справи. 

З подивом виявляю, що досить відомі українські режисери, оператори, актори і досі не є спілчанами. Ось я й хочу, щоб ці митці стали дієвим ядром організації, адже вони — професіонали. 

І по-третє — треба знайти для спілки юридичну фірму-партнера, яка б допомогла розробити нам пакет авторських угод. Вони би мали бути взірцевими документами для того, щоб аргументовано вести діалог із продюсерами. 

Важливо також залучити до спілки активних продюсерів, щоб між продюсерами і митцями виник діалог всередині спілки, а не зовні. 

— А як сьогодні реально залучити молодих до спілки? Чи охоче вони відгукуються на вашу пропозицію вступати туди?

— Поки що молодь справді сумнівається, чи доречно бути членами кіноспілки. Отож активуємо суто персональний підхід. Тобто з кожним особисто треба говорити й переконувати. Але зауважте, що часу від позачергового з'їзду минуло не так багато — всього три тижні. Робота щойно починається. Та й технічно це складно. Одна річ — людина по телефону погоджується вступити до спілки, а зовсім інша — коли ця ж людина реально знаходить час і фізично доїде до офісу. 

На жаль, електронних підписів у нас немає, залишилася ще стара бюрократія з паперами. 

— Що можна було б зробити найближчим часом, аби кіноспілка стала сучасним суспільним організмом, а не дублювала формат старого радянського кінооб'єднаня? 

— Для цього потрібно перетворити спілку на інструмент професійного захисту. Ще думаємо, яку форму для цього обрати — чи форму профспілки, чи форму творчої гільдії. Кіномитці мають знати, що спілка їх захистить у професії. 

Якщо цієї важливої функції організація не виконуватиме, то й перспектив розвитку така структура не матиме. 

Для мене це також виклик. Це захист професійної діяльності загалом — права режисера, продюсера, взаємні права. А також підтримка авторських прав. Поки що все це тримається на суто приватних домовленостях. 

— Якщо говорити про вашу нову молоду команду, хто ці люди, хто вам допомагатиме розбудовувати оновлену спілку? 

— Наразі ситуація така. Спілка на з'їзді обрала не тільки голову, а й членів правління. 42 людини. Вже з числа правління буде обрано секретаріат. 

Хто ввійшов? Дмитро Томашпольський, Роман Ширман, інші діяльні люди, які здатні працювати. Знаю їхній запал, творчий потенціал. 

Отож створити дійовий секретаріат вдасться — переконаний. 

Я сам працював у попередньому секретаріаті, бачив роботу тих, хто ефективно себе показав — не тільки як генератор ідей, а й як практик.

Наприклад, Дмитро Томашпольський. Він був ініціатором створення кінотеатру українського фільму "Ліра". А Роман Ширман ініціював премію Національної спілки кінематографістів як щорічну нагороду. 

Отож покладаюся на активних фахівців і в майбутньому. Буде також створено окремі комісії, до яких увійдуть члені спілки, більше підкуті в тому чи іншому напрямі. 

— Які бачите шляхи реального фінансування кіноспілки, зважаючи на досить скромні надходження з держбюджету? 

— Зізнаюся щиро: поки що не бачу ніяких особливих. Справді, на утримання спілки Кабінетом міністрів виділяється скромне фінансування. У чому виграємо перед іншими аналогічними громадськими організаціями? У тому, що в нашому розпорядженні є Будинок кіно. І завдяки будівлі можемо заробити такі-сякі кошти. 

Сама будівля, як ви розумієте, давно потребує ремонту, технічного переоснащення. Це, взагалі, першочергове завдання. І на це також потрібні кошти. Залучення ж до цього зовнішнього інвестора — досить небезпечна річ. Адже так можна втратити останнє майно спілки. 

Сподіватися на допомогу держави — наївно. Ось зараз і стоїть питання — як утримати цей баланс? 

Знаю, що мій попередник Сергій Тримбач неодноразово намагався порушити питання переобладнання та ремонту Будинку кіно, навіть склав технічний кошторис... Втім, спілка не може використовувати кінозали Будинку кіно з комерційною метою, оскільки в нас немає ліцензії на комерційні покази стрічок, адже ми неприбуткова організація.

Отож насправді є дуже багато підводних течій довкола цього та інших питань. 

Але все ж таки гадаю, що шлях до становлення Спілки як самодостатньої організації — модернізація Будинку кіно та перетворення його на сучасний кінематографічний і фестивальний центр. 

Ця будівля виконувала таку функцію, коли я був ще студентом. Тепер, на жаль, там не вирує життя так, як вирувало раніше. 

— Можливо, плануєте якусь яскраву творчу акцію, яка би символізувала, власне, ребрендинг кіноспілки, стала точкою відліку нового життя старої кіноорганізації? 

— Наголошую, що я дуже мало часу обіймаю цю посаду. А для того, щоб зробити ребрендинг, треба глибинно зануритись у всі проблеми цієї організації, міцно стати на ноги, залучити творчу молодь. Одне слово, набратися сили і відваги.  

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.10
EUR 28.01