Скульптор Назар Білик: "Боятися порожнього простору не слід"

Билык Назар_1

Читайте також

 

За підсумками благодійного аукціону "Мистецтво, що рятує" на допомогу дітям прифронтового селища Мар'їнка було зібрано близько 2 млн грн. Особливість акції (одним з ініціаторів якої став "Мистецький Арсенал") у тому, що коробки від боєприпасів перетворилися на цікаві арт-об'єкти. У проекті були задіяні наші відомі художники, скульптори, серед них — і Назар Білик. Це дуже популярний і талановитий український скульптор, любимець арт-критиків. Його візиткою вважається знаменита робота на Пейзажній алеї — "Дощ" ("Крапля"). Роботи Назара виставлялися на престижних західних аукціонах, сам він викладає в Академії мистецтв. 

Наша розмова з Назаром Біликом почалася з теми, яка сьогодні хвилює не тільки арт-простір: яким має бути вигляд українських міст, коли старих вождів уже майже знесли, а нові вожді гарячково шукають якихось чергових образів для спорожнілих постаментів? 

— Назаре, як відомо, нині не тільки наша столиця переживає період дискусій про оновлення архітектурного і скульптурного простору. Яким, на ваш погляд, має бути адекватний підхід до таких тонких матерій, укорінених і в минуле, і в бурхливе сьогодення? 

— Справді, загалом ситуація непроста. Пам'ятники відбивають і фіксують епоху, лідерів цієї епохи. Вони не тільки несуть історичний смисл, а й передають художній напрям: у плані мови виконання тієї або іншої скульптури. 

Але ж події в Україні дуже бурхливі. І саме суспільство не встигає осмислити, що саме відбувається і як до цього ставитися. Отож це справа часу. 

Таким чином, ця порожнеча на місці пам'ятників Леніну (або іншим вождям радянської епохи) має певний час побути незаповненою. Щоб українці могли подумати, помізкувати, куди йдемо, як бути з нашим важким минулим. Можливо, не слід поспішати зашпаровувати старі пам'ятники ефектним євроремонтом, бо можемо зробити тільки гірше. 

Боятися порожнього простору не слід. Ідеї прийдуть. Адже вже тепер з'являється нове покоління художників, які думають інакше. Вони "перепрошиті" в іншій площині. Тому цікаві композиційні рішення скульптур, пам'ятників Небесній Сотні обов'язково прийдуть, щойно і художники, і суспільство трохи трансформуються. 

Головне — не поспішати. Епоха "данських" пам'ятників минула. Скульптура — це глобальна творчість. Це не живопис, який можна будь-коли перенести в інше місце. Адже навіть у Києві є сумні приклади різних скульптур, які створювалися у великому поспіху. 

Не хочу, щоб повторювалися такі дурощі. Все має йти у спайці з часом, з історією, з обставинами. 

— Нині ви перебуваєте в експедиції в Іршанську. Що це за відрядження? Чому саме там шукаєте натхнення? 

— Так, зараз триває симпозіум сучасного мистецтва в Іршанську. Цьому місту всього 50 років — молоде, зелене. Місто живе за рахунок промислового видобутку титану й граніту (Іршанський гірничозбагачувальний комбінат). Упродовж двох тижнів сучасні художники працюють тут із місцевим контекстом. 

Експозиційним майданчиком стала територія санаторію-профілакторію ІГЗК. Задіяно міські простори та природні ландшафти.

Зі скульпторів — Жанна Кадирова і я. Є також фотографи, живописці, художники, які займаються інсталяціями. Можна сказати тут зібралися провідні представники арт-сцени: Тістол, Братков, Вайда, Соломко. Ця локація для нас — terra incognita. Живописцям легше: у них полотно, фарби, враження, рефлексії. А я як скульптор заліз у величезний кар'єр і намагаюся "відрефлексувати" на тему "Промислове золото для Іршанська". Всього тиждень на роздуми. І ось… народилося кілька ідей! 

Моє ідейне рішення не потребує якихось величезних фізичних ресурсів. Це, швидше, фіксація думок, які треба втілити. Ось я взяв гранітний валун (це верхній камінь, відточений природою з усіх боків) і зробив невеликий зріз на одному боці цього каменю. Необтесане заглиблення каменя — у глині, в моху — покрив золотом. Тепер камінь — як символ Землі, що дає кожному своє золото. Ось так метафорично оспівав щедру землю Житомирщини, багату на корисні копалини. 

Ще одна моя робота на цьому ж симпозіумі. Я взяв валун завбільшки два метри й хочу встановити його на перехресті кількох стежок, як у казках камінь-покажчик: "Праворуч підеш, ліворуч підеш…" Але я виріжу в ньому з допомогою інструменту напрямок не "праворуч-ліворуч", а "вниз-вгору". Це буде величезна зарубка. Тут уже інший смисл, гра з лісовим контекстом. Гадаю, така робота доречна в локації стежок, які незрозуміло куди ведуть. 

— Як вам здається, чи готовий наш середньостатистичний сучасник сприймати у своїх скверах та парках твори не тільки сучасного, а й радикального мистецтва?

— Навіть тут, в Іршанську, можна спостерігати реакцію публіки на сучасне мистецтво. Наш симпозіум проходить у санаторії. І художник Антон Логов зробив зі старих стільців інсталяцію, підвісивши їх. Люди ходять, запитують — мовляв, що це таке? Але запитують не з роздратуванням, а, навпаки, зацікавлено, розгадуючи інсталяцію як ребус. І це шлях, яким має йти сучасне мистецтво, тобто породжувати запитання до суспільства, до людини, а не просто віщати або славити когось. Ось цей принцип дискусійності й цінний. 

— Назаре, одна з ваших найвідоміших скульптур — "Дощ". Згадайте історію її народження: від ідеї до реалізації. 

— Часто творчі люди напружуються, багато думають, хочуть "народити" той або інший твір. А в мене "Крапля" народилася легко, природно. І я почав зразу ж втілювати цей задум, створювати ескіз.

Минуло всього два-три дні, я показав заготовку своєму батькові-скульптору. Він каже, що йому не дуже сподобалося. Тобто не все зрозуміло, але водночас цікаво. А для мене це добрий знак, щоб уже продовжувати втілювати ідею. Адже є питання, є роздуми на певну тему.

І тоді впродовж кількох днів я вже почав створювати повноцінну скульптуру. 

Єдине — коли робив, то шукав типаж людини, котра б змогла позувати. Такий собі збірний образ. І нікого не знаходив! Довелося ліпити без моделі. 

Вже потім залишив цю роботу в глині на кілька тижнів без клейонки, щоб образу надати фактури землі. У результаті, глина дала усадку, з'явилися якісь природні тріщинки, що нагадують землю. Згодом це все й зіграло на концепцію. 

Пізніше на рихлу структуру треба було поставити краплю, яка розкриває весь смисл роботи. Може, це стан людини, котра звертається з якимось основним питанням буття, піднімаючи голову вгору? 

— Ваші роботи неодноразово брали участь у гучних аукціонах. Чи допомагають ці аукціони привернути більшу увагу до тих або інших робіт? 

— До аукціонів треба правильно ставитися. Бо це вже паралельне життя твору, окреме життя скульптур. Та чи інша скульптура потрапляє на аукціон завдяки колекціонерам, які придбали роботу заздалегідь. І я на такий процес аж ніяк не можу впливати. 

Не приховаю, аукціони пожвавлюють інтерес до творів у середовищі не тільки українських, а й західних колекціонерів. Але я ставлюся до цього відсторонено. Бо скульптура виходить у люди, потім з'являється критика. Комусь подобається, комусь — ні. А я можу лише говорити про свої думки, коли ця робота була ще в майстерні…

— Яка з ваших робіт була найбільш затребуваною на аукціонах? 

— У мене як у скульптора не така вже велика історія, пов'язана саме з аукціонами. Наприклад, ескіз до роботи "Дощ" (80 см, бронза) я робив як підготовчий етап до великої скульптури. Це було таким собі роздумом у бронзі. І цей ескізик продався в Америці. 

Ще раз уточнюю, що мова не про двометрову скульптуру, встановлену на Пейзажній алеї, а про 80-сантиметровий відлив, зроблений у 2013 р. 

До продажу цього лота я не причетний. Бо цю роботу свого часу купив у мене один колекціонер. А вже наші газети почали писати, що, мовляв, продався "Дощ" із Пейзажної алеї. І мене постійно на Facebook запитували, коли ж демонтують скульптуру. 

Люди зовсім "не те" подумали. Пізніше для скульптурного парку в Массачусетсі (США) замовили копію "Дощу", яку незабаром там встановлять. 

Є правило: можна зробити 10 авторських копій однієї роботи. Це світова практика. Отож одна копія "Дощу" буде і в Америці.

— А як вибудовуються стосунки між колекціонером-цінителем і власне художником, скульптором?

— У мене в цьому питанні великого досвіду немає. Наприклад, я сам недавно придбав кілька робіт в одного талановитого художника, вони мені сподобалися. Я, взагалі, оцінюю творчість більше як професіонал. Вважаю ці роботи шедеврами, зараз вони перебувають у мене в майстерні. Хоча це роботи не дуже відомого художника, але вони чудові й мене надихають! 

Категорія "подобається" для сучасних колекціонерів — не критерій, на який слід спиратися. Треба пройти певний шлях пізнання, розуміння. Адже сучасне мистецтво потребує певних зусиль як від глядача, так і від колекціонера. 

— Ви викладаєте в Академії мистецтв. Ваш процес спілкування з молодими художниками виявляє в них якісь нові якості, творчі ідеї? 

— Одна річ, коли художник розвивається й щось осмислює в майстерні, а інша річ — діалог із підростаючим поколінням. 

Мої студенти — талановита молодь, із якою треба вибудувати діалог. І, можна сказати, мене в академії тримає коло людей, яке може поділяти мої думки. Або я їх можу чимось цікавити зі своїми ідеями. Такий діалог для мене важливий.

— Натхнення скульптора… Його джерела, імпульси. Можете щось сказати про це? 

— Ось знову ж — приїхали на Житомирщину. Зайшов я в кар'єр. У саме серце землі. Це величезна яма завдовжки півкілометра й 300 метрів завглибшки. Підійшов до каміння, відчув як скульптор фізичну масу каменю. І мене це справді надихає! Це ж круто! 

Я сприймаю енергію матеріалу й трепечу перед нею. Це просто брила. 

Одне слово, підзаряджаюся і в результаті видаю щось своє. 

 
Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 25.90
EUR 29.17