Тетяна Яблонська: життя у роздвоєнні

Яблонская
imagency.org.ua

Читайте також

Україна відзначає 100-річчя від дня народження видатної художниці Тетяни Нилівни Яблонської (1917—2005). НБУ ввів в обіг пам'ятну монету "Тетяна Яблонська" (номіналом 2 грн). Відкрито виставки, присвячені знаковому ювілею. В інтерв'ю DT.UA донька художниці Гаяне Атаян розповідає про життя та творчість Тетяни Нилівни у складну радянську епоху. Зокрема про те, як у різні періоди велику українську художницю обвинувачували то в "імпресіонізмі", то в "націоналізмі", то в "радянськості". 

— Гаяне, сама Тетяна Нилівна вважала себе українською чи радянською художницею?

—Українською.

— У радянські часи про життя та творчість Тетяни Нилівни Яблонської писали багато. А тепер виходять нові дослідження з сучасними інтерпретаціями? 

—Не ті часи. Я нічого не чекаю, коли чесно. Тепер, мені здається, слово за самою художницею. Найважливіше й найцікавіше, що може бути, — це публікація рукописів Яблонської. Було б добре, щоб вийшла наша книжка. У видавництві "Родовід", до речі, зовсім недавно вийшла невеличка, але дуже симпатична книжечка "Тетяна Яблонська в колекції Запорізького музею". Там теж використано один її мемуарний текст.

— Можете розповісти про нотатки Яблонської докладніше?

—У її нотатках — ключі до розуміння багатьох речей, що відбувалися в ту епоху. І прямі нитки тягнуться звідти до нашого часу. 

Мені, поки я працювала з цим матеріалом як упорядник книжки, боліло, бо я розуміла, що багато речей, про які пише мама, зараз, по суті, повторюються одна в одну. Ті ж таки трактування мистецтвознавців і чиновників від культури. Так чи інакше вони робляться "під період", під певну кон'юнктуру. 

У 1947-му Яблонську обвинувачували в "імпресіонізмі". У 1960-х — в "українському націоналізмі" (при цьому виставку її декоративних робіт показали в Москві, возили в Будапешт, а в Києві — побоялися). 

Після 1991-го Яблонську оголосили "радянською", її роботи (і не тільки її, а й усіх її колег, котрі працювали в другій половині XX ст.) зникли з постійних експозицій багатьох наших музеїв. Зникли надовго… Ось вам і "трактування".

— Як сама Тетяна Нилівна реагувала на такі експозиційні новації?

—Їй було гірко. Це очевидно: минулу епоху треба розглядати складніше, а не вихлюпувати з водою дитину. 

Та мама робила свою справу. Головним для неї була робота, а зовнішні обставини — остільки оскільки. 

Зараз, коли чую про "декомунізацію", про те, як її спрощено розуміють мало обізнані люди, просто знизую плечима: нудно все це! Те, що відбувається в культурі, набагато складніше, ніж грубі ідеологічні схеми. Треба вміти цінувати талант і професійний рівень. А всі ці трактування — по суті, форма безкультур'я.

— До речі, про безкультур'я. Чим скінчилася скандальна історія з фальшивими картинами Тетяни Яблонської? Знаю, що ви навіть подавали позов до Європейського суду з прав людини…

—Нічим. Із ЄСПЛ десь у 2008-му ми отримали гарний лист про те, що справу взяли до розгляду. І рівно через рік — другий, з відмовою розглядати. З якихось формальних причин, начебто через неправильне оформлення. Усі позовні заяви в ЄСПЛ проходять через певного уповноваженого від країни, на яку подано позов. Імовірно, саме цей хтось і "злив" нашу справу. 

Ну що ж, Європейський суд — теж не Господь Бог. 

Перед нами так ніхто й не вибачився. Очільник антикварної мафії (колишній міністр освіти) — в бігах. Інші фігуранти — як і раніше, на місцях. Вони виграли суд. 

Нічого складного в наших умовах! І все-таки вважаю, що в тій історії я перемогла. Тепер уже навряд чи хтось спробує "легалізувати" фальшивки через виставку в державному музеї.

— Життя і творчість Тетяни Нилівни зараз, як і раніше, обговорюють у рамках радянського міфу. Тільки до історії про Попелюшку намагаються причепити ще й модний фемінізм. Ні феміністкою, ні Попелюшкою, ні казковою щасливицею, яка легко зробила кар'єру, Яблонська точно не була. 

—Знаєте, як писала сама мама? "У житті, як на довгій ниві, усього було". Вона прожила довге життя людини яскравої й неформатної. Вона й тепер неформатна, незручна для багатьох. 

— Віхи біографії Тетяни Яблонської, наче зумисне, збігаються з усіма віхами часу, в якому вона жила. Народилася 2017-го, за два тижні до "березневої" революції. В інтелігентній викладацькій сім'ї у Смоленську. На початку 1920-х її батько, а ваш дідусь, філолог і самодіяльний художник Нил Олександрович, за одними даними — заснував у Смоленську Пролеткульт, а за іншими — просто брав участь у його роботі. Потім сім'я переїхала до Одеси, намагаючись емігрувати з СРСР. А коли не вийшло, вирушила в Кам'янець-Подільський, щоб нелегально перетнути кордон уже там. Як Пролеткульт узгоджується зі спробами втекти з Союзу?

—Він не організовував Пролеткульт. Дід працював у цій організації. Це відомо з маминих щоденників. Особливого вибору не було. Де можна було, там і працював. Ще — працював у газеті "Рабочий путь". Малював для заробітку портрети. До ідеології його діяльність не мала прямого стосунку. Були надзвичайно складні 1920-ті роки. Люди виживали, як могли, в тодішніх умовах.

— Я запитую, щоб зрозуміти: що насправді думала про довколишню реальність молода Яблонська. З моменту її вступу до київського художнього училища, з якого вона перейшла в художній інститут, у біографіях читаємо про еталонну комсомолку.

—Сам той факт, що дідусь усі сили поклав на те, аби виїхати, — відповідь на ваше запитання. Як пише мама, знову ж — у щоденниках, вони жили в ситуації "роздвоєння". Те, що говорять у сім'ї, не можна говорити в школі чи інституті. Треба уважно стежити за всім, що говориш "назовні". Вона згадувала, як в 1930-х, коли навчалася в інституті, несподівано зникали студенти й викладачі. Пропав — і всі мовчать. Це неможливо зрозуміти й уявити собі тепер. А люди тієї епохи з дитинства знали, що є жорсткі рамки дозволеного. А що вже думали "для себе", то…

— Живопис став для неї можливістю дистанціюватися від політики, від жахіть сталінізму?

—Мама з юності поставила перед собою завдання — стати хорошим художником. Була захопленою студенткою, дуже багато працювала. Доки весь курс писав одну постановку, вона встигала написати її з кількох ракурсів. Її перша персональна виставка відбулася вже у студентські роки. 

— А вас як вона виховувала? 

—Для нас не були важливі "зовнішні" речі. А різні "соціальні" моменти сприймалися більше через гумор. Хоча, звісно, різне траплялося. Пам'ятаю, фарбували яйця на Великдень, — і мама боялася, щоб у мене на пальцях не залишалася фарба. Хоча часи були вже брежнєвські, нічим страшним, якби помітили, це не загрожувало. 

Чим таке могло обернутися за Сталіна, можу собі уявити з маминих текстів, — жах! 

Приміром, мама згадує, як навіть фотографію її діда з шістьома синами, серед яких був і Нил Олександрович, завжди ретельно ховали. Бо дід там був в облаченні священика. Потім це фото зникло. Про історію втечі сім'ї, внаслідок якої мама потрапила в Україну, вона боялася говорити мало не до останніх днів. Я сміялася: "Мамо, та що ти?" А вона у відповідь: "А раптом знову комуністи прийдуть?.." 

Атаян
Гаяне Атаян
neboartgallery.com.ua

— В 1941-му — війна. І ваша мама опинилася в колгоспі під Саратовом. Там і народила дитину…

—Народила вона в Саратові. А молодша сестра Леля не мала дозволу на виїзд і сіла разом із мамою в поїзд нелегально. Їхня мама, моя бабуся, наказала: "Ти Тетяну не залишай!" Коли поїзд рушив, Леля зізналася перевіряльнику, що їде без документів. На щастя, він її пожалів — не висадив із поїзда. 

Уже в 1942 р. сестри з немовлям переїхали в село. Дуже важко виживали! Це описано в маминих спогадах. 

Мама з Лелею працювали в колгоспі. У мами був єдиний дорогоцінний альбомчик для малювання. Коли до когось приходила похоронка, їй приносили фото загиблих. Вона збільшувала ці фотографії — робила з них портрети. За це жінки могли дати трохи молока або кілька яєць.

— У 1947-му в Ірпені, під Києвом, помер її вчитель, Федір Кричевський. За чутками, від голоду. Пишуть, що, мовляв, намагаючись його врятувати, Яблонська возила йому їжу… Це правда?

—Кричевського після війни обвинуватили у співпраці з німцями. Це була брехня. Мама казала, що він їй пропонував — очевидно, напередодні евакуації: "Приїдьте на Полтавщину, там пересидимо!" Наскільки мама знала, жодної співпраці з німцями і близько не було. 

Хтось його оббрехав. До війни він був авторитетним, номером першим. Очевидно, знайшлися заздрісники. 

Через пляму в біографії Кричевському не дозволяли жити в Києві. 

До речі, майстерня моєї мами, де ми зараз із вами сидимо, колись була його майстернею. Після Кричевського тут містилася майстерня Шовкуненка. Після війни в інституті мама була його асистенткою. Ось як усе переплітається. По його смерті, уже в 1970-х, приміщення передали Яблонській.

Інші люди розповідали, що Кричевський жив в Ірпені у становищі ізгоя. І мама була однією з небагатьох, хто не боявся до нього їздити. Не знаю, як там вона його підгодовувала… Але, можливо, допомагала. Вона взагалі була людиною гуманною. Це проявлялося в різних ситуаціях.

— І, я так розумію, була прямолінійною?

—Так. Інколи говорила що думала навіть собі на шкоду. Потім дуже переживала: чому ж я не стрималася? Але це — інша тема. Що стосується Кричевського — так, вона не боялася підтримувати з ним стосунки. Не тільки вона була така, було ще кілька художників, які до нього їздили і підтримували чим могли.

— У 1947-му за картину "Перед стартом" художниці ладили Сталінську премію. А натомість у газеті "Культура і життя" 31 жовтня 1949 р. вийшла стаття "За соціалістичний реалізм у живописі" критика А.Кисельова. В якій автор, серед інших, обвинуватив Яблонську у формалізмі ("в картинах реалізм принесено в жертву так званій "живописності"). А вже 11 лютого 1950 р. у газеті "Культура і життя" виходить "покаянний" лист художниці. З приводу якого вона жалкувала до кінця життя. І написала в мемуарах, що після цього випадку "начисто забула всі живописні завдання". Вам не відоме підґрунтя цієї історії? Хто міг примусити Тетяну Нилівну написати в "Культуру"? Чи не була пов'язана вся ця ситуація з її підтримкою Кричевського?

—Мама справді жалкувала з приводу якоїсь статті. Можливо, ви маєте рацію, — примусити щось написати її могли. Час був жорсткий. 

У 1960-х траплялися ситуації, коли її примушували виступати на задану тему. А потім — раз, і відлягло від серця: виступати вже не треба. 

Знаєте, що я можу вам точно сказати про свою маму? Вона ніколи нікого не обмовляла. Жила по совісті. Не бігала в ЦК, ні на кого не скаржилася, не чинила підлот. 

Коли вона ще була студенткою, її намагалися завербувати. Вона ж була старостою курсу. Викликали в "органи" і розпитували про студентів. Вона відповіла: "Я нічого не знаю — нічого не можу повідомити!"

Мама вміла залишатися собою. Це було дуже важливо. Так, казала, згадуючи ту ж статтю, я могла в чомусь помилятися. Траплялися неприємні історії, коли у творчості її намагалися "схилити", — з тією ж картиною "Життя йде", на якій молодиця й старий сидять під хатою. Тоді її примусили написати іншу картину, більш жанрову. Таке було з картиною "Весілля", яку примусили переробити. Але це не було підлістю стосовно інших людей. До речі, якщо вже про кон'юнктуру, — Тетяна Яблонська жодного разу не писала ні Сталіна, ні Леніна. Тільки те, що хотіла.

— У Тетяни Нилівни були вороги?

—Так.

— Хто?

—Не називатиму імен. Не час. Вона була яскравою, а таким завжди заздрять. Різні бували ситуації. 

— А з ким вона дружила?

—Із багатьма. Всіх не перелічити.

— Багатьом здається, що 1970-ті — початок 1980-х у Тетяни Силівни — найбільш "благополучний" період.

— Тоді від декоративного живопису вона поверталася до живопису валерного. І було важко знову почати писати складніше. Рука звикла до іншого. Мама була дуже імпульсивна. Могла, розгнівавшись на себе, проткнути "неслухняне" полотно пензлем. Багато полотен палила — тут, у грубці. (Показує на камін.) Мама взагалі не "бронзовіла". До своєї творчості ставилася критично. Завжди співвідносила себе з "першими величинами" — Тиціаном, Рембрандтом, Пісарро. Все життя вчилася. У мене зберігся альбомчик, у якому вона малювала композиційні схеми своїх етюдів. Біля деяких слівце: "Дурниця!" 

— За хрестоматійну сьогодні картину "Хліб" у 1949-му Тетяна Яблонська отримала Сталінську премію 3-го ступеня. Писати її почала в 1948-му. А 1947-го був голод. І помер Кричевський. Чи можуть ці біографічні підтексти бути зашифровані в картині?

—Ні. Вона багато разів говорила про "Хліб". Після війни та двох напівголодних років — 1946-го і 1947-го, у 1948-му з'явився нарешті хліб. Мама побачила гори пшениці, — і це її вразило. Вона написала картину під враженням від побаченого.

Навіщо щось вигадувати? Мама була життєрадісною людиною. В ній жив характер переможця. Радість у ній була сильнішою за інші емоції. Звідси — картина "Хліб", або той-таки "Ранок". Хоч би як їх тлумачили, вони звучатимуть по-своєму. Я впевнена: її картини переживуть усі часи. Їх, до речі, навіть у Китаї знають, — я бачила їх репродукції в недавно виданій популярній книжці з мистецтва. 

— У 1960-х у Тетяни Яблонської розпочався новий період у творчості — захоплення Закарпаттям, народною культурою. І її швидко звинуватили тепер уже в українському націоналізмі. В 1969-му, коли художниці виповнилося 52, у друкарні порізали її спільну з Іваном Драчем книжку. Як вона сама про це все згадувала?

—З гіркотою. А книжка, про яку ви кажете, — ось вона, дивіться… Коли-небудь, сподіваюся, ми її перевидамо — щоб відновити справедливість. Можливо, в Івана Драча є авторський примірник. Балади написані Іваном Драчем за маминими картинами. Праворуч на кожному розвороті — репродукція, ліворуч — текст. 

— Що написано від руки під картинками? Це Тетяна Нилівна писала?

—Так, вона. Написано, хто був прообразом кожного героя. Ось — тітка Химка і її сестра Лизавета. Вони жили в Каневі. А тут пише: "Задумала в хаті нащадків сестри Тараса Шевченка в селі Шевченкове — Кирилівці". А ось, дивіться, мамин улюблений вірш. "Балада роду". Вона його напам'ять знала.

— У 1970-му вбили Аллу Горську. Почався погром "національного відродження". Як ці події торкнулося Тетяни Яблонської?

—Частково торкнулося. Вона була дотична до того кола. Одну ситуацію мама згадує у своїх нотатках. Це історія про лист на захист Опанаса Заливахи. До мами прийшов її колега, пропонуючи підписати. Вона знітилася. І тут її зять, чоловік моєї старшої сестри Арсен Бейсембінов (вони з Лелею тоді жили в Києві), каже: "А що там? Давай, я підпишу!" Тут і мама підписала — мовляв, він, молодий, не боїться, а вона?.. Коли "підписантів" почали громити, тут, у Художньому інституті, відбувалися збори. Мама казала — жахливі, кров холонула в жилах (ще студенткою вона була свідком "розгрому" бойчукістів у Трапезній лаври, і тут історія ніби повторилася). Мама все чекала, коли і її назвуть. Але не назвали. Чиїхось підписів нібито не розшифрували. Її підпису не можна було не розшифрувати й не помітити. Нею володіло двоїсте відчуття. З одного боку — страшно. З другого — як же так, я ж теж із ними? Але заявити вголос, що підписала, страшно. Вже через багато років мистецтвознавець Ігор Іванович Верба розповів їй: виявляється, з "органів" надійшла вказівка: "Бережіть Яблонську!" Очевидно, їм було невигідно, щоб вона опинилася серед бунтарів… 

— Як Тетяна Нилівна сприйняла розпад Радянського Союзу?

—Плакала від щастя. А до того, коли стався путч і здалося, що ось-ось знову закрутять гайки, в неї стався інфаркт. Вона раділа Помаранчевій революції, яку застала. Тоді часто по телевізору Пономарьов співав гімн: ми співали разом із ним. Мама казала: "Іди на Майдан!" У котрусь із ночей, пригадую, лякали штурмом. І мама, зовсім уже слабенька, наказала мені: "Вдягай шубу, йди туди!" Ми наївні були — хотіли змін. Незадовго до того пережили гидку історію з підробками в музеї…

— Вона не жалкувала, що довелося прожити життя в СРСР?

—Ні. Альтернативи ж не було. І ще. Вона ніколи не жалкувала, що батькові не вдалося вивезти сім'ю за кордон. Казала, що тут вона отримала дуже добру школу живопису. А на Заході — невідомо що було б. Вона дуже любила свою землю, прикипіла до неї душею. 

— Тетяна Яблонська вірила в долю?

—Вона вірила у своє призначення. І, швидше, була людиною, яка долю долає. Мама сама робила своє життя. Завдяки своїй енергії, радісному сприйняттю життя. Пастелі, які вона наприкінці життя навчилася малювати лівою рукою, — це ж теж було доланням таких складних обставин…

Із досьє. Тетяна Яблонська народилася 24 лютого 1917 р. у Смоленську, в сім'ї художника Нила Яблонського. У 1928-му сім'я переїхала до Одеси, в 1930-му — у Кам'янець-Подільський, згодом — у Луганськ. Яблонська закінчила КДХІ за фахом художник-живописець (майстерня професора Ф.Кричевського). Серед її найвідоміших картин — "Хліб" (1949), "Весна" (1950), "Стара яблуня" (1986), "Весілля" (1963), "Разом з батьком" (1962), "Літо" (1967). Не стало художниці влітку 2005 р. 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
1 коментар
  • Artur Rudzitsky 25 февраля, 23:06 Уважаемая редакция ! Было бы желательно указать что фото Татьяны Яблонской, с которого начинается материал - авторства Игоря Пальмина, замечательного фотографа. Игорь Пальмин свои фото Татьяны Яблонской передал для публикации на сайт Ассоциации Европейских журналистов. http://aej.org.ua/History/345.html В любом случае, прошу указать фамилию фотографа. Заранее благодарен. Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 26.55
EUR 28.89