Вони зійшлися

Олег Вергеліс 5 листопада, 00:05
те

Читайте також

У столиці підбито підсумки роботи Міжнародної режисерської лабораторії у жанрі малих театральних форм Small Theater Productions.

При перенесенні на театральні колізії слово "лабораторія" одразу ж навіває щось смішне, старовинне. Наприклад, історію-анекдот, пов'язану з українським коміком Миколою Яковченком. Колись він прийшов у гості до Юрія Шумського, а потім зник у його маленькій кімнаті, що служила "театральною лабораторією". Яковченка довго шукали, зрештою його знайшли під ліжком. Запитують: "Що це ви тут робите?" — "Так це ж лабораторія! Тому я й шукаю: де ж ті кляті пробірки?" 

Що стосується недавньої київської "лабораторії" (тут без жартів), пробірок ніхто не шукав. І дослідів над людьми не проводили. Усе пройшло досить мирно й дружелюбно: приїхали режисери з Грузії, Франції, Азербайджану, РФ.

Патронами лабораторії виступили Національний театр оперети і Театр "Золоті Ворота". На їхніх малих майданчиках і розгорталися експерименти — ескізи можливих (майбутніх) спектаклів. 

Уже те, що молоді люди приїхали до Києва з різних країн, — факт утішний і корисний для столиці як театрального центру. 

Одним із помітних міжнародних персонажів лабораторного зібрання виявився не конкурсант, а гість і експерт — грузинський режисер Іраклій Гогія. Вітальна особистість, багато в чому мій однодумець. Розумний грузин, який сміливо говорить — про Саакашвілі, мудро — про Роберта Стуруа, дипломатично — про все інше. 

У процесі спілкування з ним і в момент демонстрації відеофрагментів його грузинських постановок нарешті знайшов споріднену душу, яка теж упевнена, що… Одна з головних причин глобальної трагедії В.Шекспіра "Ромео і Джульєтта" — не тільки ворожнеча сімейств (у генеалогічних та історичних масштабах), а й конкретний фігурант криміналу — священик Лоренцо, втілення віри. Іраклій так і вибудовує свій спектакль: священик у нього — і провокатор, і подразник у love story. А дія розкручується в реверсному напрямку: від дискотеки-шабашу (де зустрічаються сучасні закохані) до старовинного склепу, де вони зустрічаються знову, але вже востаннє, під склепінням невблаганної вічності. 

Іраклій стосовно подій на наших лабораторних майданчиках, був досить об'єктивним і добродушним. І тут ми знову зійшлися. Принцип відбору режисерів-претендентів на участь у фінальному лабораторному зібранні все-таки (насамперед) передбачав тематику (текстів), а не декларацію про режисерські наміри. 

Втім, якщо тема хороша — теж непогано. 

Був би, як мовиться, текст, а інтерпретатори завжди знайдуться. 

Говорячи про інтерпретаторів — дітей різних народів, — не можна не відзначити досить толерантне їх ставлення до вибраних текстів. Не варто було очікувати від ввічливих людей радикальної контраверсійності, нестримного постдраматизму, навіженої провокативності. 

Ні, ні і ще раз — ні. Тут усе чинно, шляхетно, місцями — зі смаком. 

Ніхто з них не поривався з шаблею наголо довбати старі шафи в розорених маєтках, у вишневих садах. Ну й не треба. 

Київський режисер Юлія Мороз (студентка 5 курсу КНУКіМ) запропонувала ескіз на основі матеріалу, давно знайомого киянам-театралам. Це твір Едни Мазія "Ігри на задньому дворі". Не один рік він значиться в репертуарі Російської драми. Але нічого порівнювати не збираюся. А віддам належне Юлії, як дівчині самостійній, схильній до хвацького монтажу міні-атракціонів на міні-майданчику. 

Проблематику свого ескізу вона піднесла, мабуть, усе ж таки провокативно. Як проблему "культури зґвалтування". Можливо, це справді цікава проблема, яка чинно вмостилася в одному ряду зі схожими — "культура вбивства", "культура рекету", "культура єврейського погрому". Всім тим, що за "межею" культури — як такої. 

Мороз точна у виборі сценічних типажів, якими правильно наповнила ескіз. Півгодини без перепочину неї грають світло, колір, чорний кабінет. І молоді актори. Оскільки ескіз — ще не спектакль (а лише заявка), то й гамбурзький рахунок недоречний. 

Тут доречно виявити особливості або хоча б проблиски індивідуального режисерського почерку. І мені здається — сильний темперамент дівчини з часом "відформатує" її ж сценічний стиль. Принаймні глядачеві буде не нудно на спектаклях, які вона поставить згодом. 

Цю ж малу сцену "Золотих Воріт" дорогий гість із Франції, молодий режисер Жюль Одрі трохи розгорнув, посадивши глядачів не в партерчику, а вздовж стінок самої сцени. Для дослідів на українському полі мсьє Жюль вибрав сучасну п'єсу "Страждаючі" (іспанський автор Антоніо Аламо). Це розповідь про останні дні Й.Сталіна, що якось зібрав своїх друзів-упирів на банкет, а потому — тирана знайшли непритомним. Не допоміг навіть історичний вигук: "Хрустальов, машину!" 

Ескіз француза, на мій смак, стильний і обміркований. Він використовує не тільки матриці бородатого сталінського кітчу, а й елементи шоу-бізнесу ХХ ст. "Друзі" тирана (Булганін, Маленков, Берія, Хрущов і навіть нещасний композитор Прокоф'єв укупі зі своїм контрабасом) — представлені режисером трохи обкуреними гутаперчевими хлопчиками-мажорами. У стильних краватках і завужених штанцях — вони ніби учасники заходів категорії stand-up comedy.

Тому що тут комедія в гостях у моторошного трагіка ХХ ст. (Йосипа Віссаріоновича).

Француз, мабуть, дав артистам точні вказівки. І за півгодини кожен із цих stand-up-мажорів явився досить самобутнім. Зі своїми властивостями й проявами відтінків характерності. Вони зійшлися. На одному корпоративі. Лиходій Сталін і його раболіпна, підла молода команда. 

Тільки, звісно, це не сходка історичних привидів у Хеловін, а вільна гра на тему неминучості й безперервності тоталітарних комплексів — у будь-яку епоху. Навіть у нашу (звичайно). Тобто в епоху тотального й тоталітарного comedy club. 

Хлопці-актори вміло танцюють, гарцюють: на майданчику, на столі. Їхні партії в пекельному ансамблі — то несміливі, то лицемірні, то підкреслено підступні. Соло-параноїк-тиран. І режисерам хороших київських театрів (такі ще залишилися) годилося б звернути увагу на молодого актора Івана Шарана (Сталін), виконавця з печаттю лицедійської таємниці (хоча він ще й молодий). 

Полеміку в рамках лабораторії викликав ескіз режисера з Краснодара Олександра Ніколаєва — "Нечиста сила", за мотивами казок В. Короліва-Старого. Інтелігентний режисер, чимось схожий на шляхетних героїв картин І.Хейфіца, начитавшись цих казок на ніч, очевидно, довго й болісно шукав сценічне рішення для півгодинного ескізу. 

Пошук привів до знаків і символів вітчизняних естрадних концертів у пластмасових вінках і з такими самими пластмасовими деревами по периметру сцени. Власне кажучи, це добре знайома всім нам продукція, відображення якої часто можна бачити в масових видовищах КНУКіМ... 

Але тут я затулю рот долонею! Тому що КНУКіМ (тепер, у Києві) — щось на кшталт Школи-студії МХАТ (періоду В.Сахновського) — судячи з кількості активних і всюдисущих (і, до речі, обдарованих) режисерів-випускників. 

Тому досвід п. Ніколаєва — чи то пародія на наші штампи й старі форми, чи то сама по собі стара форма, куди не влили свіжого режисерського змісту? 

Ірада Гєзалова (Азербайджан) прикрасила дощовий день лабораторних пошуків подорожжю у підвали підсвідомості М.Гоголя. Вона взяла за основу для свого ескізу "Старосвітських поміщиків", а місцем дії вибрала неглибокий андеграунд центру ім.І.Козловського (на Хрещатику). 

Слід зазначити, що партії скрипок у цьому півгодинному етюді — Афанасія Івановича і Пульхерії Іванівни — виконані солістами Національного театру оперети (а не, скажімо, Національного театру ім. І.Франка). Кирило Басковський і Оксана Прасолова тим часом показали себе цікавими драматичними артистами. Гоголь не опирався їхньому напорові й емоційності. Обоє грали тему споріднених душ, що здригнулися в якийсь момент перед неминучістю земної розлуки. І ці дві бентежні душі вели за собою лабіринтами підвалу зграйку глядачів-свідків. Перетворювали камерну сповідальну історію Гоголя на подобу "ток-шоу", коли біль і любов двох людей — "все на виду, все на беду, все в этой роли одинокой" (як писала з іншого приводу Б.Ахмадуліна). 

Ірада Гєзалова використала для цього ескізу технологію квест-проекту, тобто вистави-подорожі холодними лабіринтами чужої нетлінної пристрасті. Свідок якої — глядач. Тіснота простору і навіть його температурні особливості якось згуртували зграйку свідків, що спостерігали за імпульсивними рухами гоголівських поміщиків і ловили відлуння їхніх голосів, які танули в гулких коридорах
андеграунда. 

Уся ця режисерська радість, тобто витівки молодих, не мине марно. А буде продовження відразу у двох театрах. "Золоті Ворота" візьмуть в оборот і досвід француза про сталінських соратників, і єврейську історію про "культуру зґвалтування". А в царстві оперети (одним із плацдармів якої є центр І.Козловського) стане на одну камерну історію більше — тут обіцяють прописати гоголівських поміщиків із "Пульхафонії". Отож усе зійшлося: лабораторія провела свої досліди. 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.02
EUR 27.92