Вони дорогами блукали. Франківці перейнялися поневіряннями українських наймичок в італійських приймах

Національний театр імені Івана Франка продовжує в цьому сезоні активно стріляти прем’єрним конфеті. Не охололи після лютневої спеки у зв’язку з Н.Сумською («Кайдашева сім’я») — нате вам… цілий «жіночий бунт» у авторському проекті активного режисера Олександра Білозуба «…Я згадую… (Амаркорд)». Ви не помилилися: Ф.Фелліні тут теж «при чому».

Доки Богдан Ступка вживається у Польщі в образ подагричного олігарха в новому фільмі Кшиштофа Зануссі, вдома, у підвідомчому йому драмгоспі, підлеглі без діла не нидіють. І без прем’єр не сидять. «Усім роботу знайшов!..» — можна переспівати Марко Вовчок (повість «Інститутка»). Адже в театрі, а це не таємниця, найважливіше — працевлаштування саме жіночого контингенту, який інколи вибухонебезпечніший за будь-який інший «обмежений контингент».

Це вічна прірва і щосезонні зітхання: «мені не дали, а ту розподілили!», «скільки можна чекати, адже пенсія на горизонті?»

І так у кожному академколективі (не «академ» скоро у нас вже не залишиться).

Тому задля пожежно-театральної безпеки багато художніх керівників, не мудруючи, і роблять «безсмертними» зов­сім уже смертні твори на
кшталт «Восьми люблячих жінок» Р.Тома (недавно в столиці навіть бізнес-леді сяйнула в цьому творі) або «Жіночого бунту» Н.Хікмета.

Тільки ми підемо «іншим» шляхом...

І шлях цей — у країну Італію. Куди натовпами, родинами, інколи навіть цілими селищами (останні електоральні заміри на виборах у Західній Україні — тому підтвердження) їдуть наші дочки, сестри, неньки.

Їдуть не по романтичну «пташку щастя завтрашнього дня». Ця птаха давно здохла. І годі чекати її солов’їного співу. Їдуть по шмат хліба насущного. Задля дітей своїх їдуть.

І не зупиняється цей «залізний потік». І тане населення на батьківщині, наче пломбір серед спекотного літа.

Молодий і завзятий постановник О.Білозуб правильно роз’ятрив болісну тему. Тему майже нерозорану рідним театром. А це ж болить. І майже ж кожен у нас про це говорить.

Це ж усе одвічно рідне, класично незабутнє — наймички, бурлачки, безталанні. А тут ще й арт-контекст міжнародний.

Повірте на слово, вже сама ця ідея — просто зашкалюючий рівень блискучості.

Тобто... Є лебедина зграя українських заробітчанок. «Екскур­соводи» заводять їх не кудись, а в той-таки Ріміні — на батьківщину Фелліні. Там, де і народився геній, де і прах його упокоївся. І про них — наших безталанних — знімають фільм ніби в манері «документального Ф.Фелліні». Монологи на задані теми — на камеру. З усією жіночою невимушеністю і безпосередністю. Є, звісно, й блукаючі фантоми з «Амаркорду» — знаменитого фільму-спогаду. Силами сценографа Володимира Карашевського та італійського композитора Алессіо Влада навіюється відповідна атмосфера кіномістечка, де, судячи з усього, нічого не змінюється з часів Федеріко... Адже музика — вічна. Особливо якщо справжній композитор — Ніно Рота. А вже «аранжувальник» деяких його тем — власне Влада, що неодноразово працював із Дзеффіреллі (музика в цьому спектаклі справді чарівна).

І от наші «Марічки» згадують на камеру...

Одна про маму: як вона там, старенька, може, померла вже?

Інша про своїх школярів, яких колись навчала вдома, в українській школі.

Третя — ще раз про кохання, після якого лишилась дитина (вона виросте ближче до фіналу, а потім чомусь кинеться під поїзд).

У четвертої вже «новітня» історія — про породистих собак, яких доглядає-плекає в італійському особняку.

...Всі ці окремі «монокліпи» — справжні бенефісики для актрис, не дуже балуваних головними ролями. Вони розуміють свою «місію». Усвідомлюють всю «історичну відповідальність». І в старанні своєму, у дисциплінованості актрис-учениць — кожна по-своєму і симпатична, і переконлива.

Кожна зворушлива.

Ніхто з них не викликає здивованого скепсису: «А цій не вірю!» Як же не вірити? Адже не Шекспіра чи Бомарше грають, а матеріал у вигляді «домаш­ньої заготовки». На кшталт «що режисер побачив — про те вони й заспівали». І, скажу вам відверто, деякі дівчата значно рельєфніші на цій сцені (в цьо­му творі), ніж у «Фігаро», наприклад. Маю на увазі Наталю Ярошенко і Тетяну Олексенко. Перша — помірковано ексцентрична. Друга — сором’язливо драматична. «На розрив аорти» монокліп у Любові Кубюк: давненько не грала з такою пристрастю й самозреченістю ця чудова актриса. Її героїня — серед гучного шосе... Вона чи то машину ловить, чи то кинутися під неї хоче — від розпачу. І всі її волання про стару маму, про втрачену батьківщину — дуже, ну дуже боляче.

Несподівано здивувала народна артистка Л.Смородіна. Можна, виявляється, грати навіть двох великих королев в одній, «малій», виставі, а толку — мало. А можна стати «червоною ганчіркою» для биків (її сукня — один з найяскравіших знаків спектаклю), можна безоглядно «влити» свою майстерність у потрібну форму, можна переломити під потреби матеріалу всю свою складну психофізику — і очей не відвести.

Приємно, звісно, що постановник чуйний і чутливий до невикористаних можливостей артистичних потенціалів. Хоча (начебто ) його більше захоплюють і не лицедійські метаморфози, а інше. «Феллінізація» й візуалізація сценічної дійсності. Його «творчий метод» (коли згадати ще й бородаті шаблони) — це «стратегія рефлексивності» часто з приводу, а іноді й без. І Карашевський йому в допомогу: відомий художник, який упевнено рухається «лідерською» сценографічною дорогою. «Почерк» Карашевського і суворий, і об’ємно-метафоричний водночас. Італійське містечко — як знімальний павільйон. Вокзальний візок — як вагон у нікуди. Середземне море — як «кілометри» целофану, використовуваного виключно для сміттєвих потреб.

Сміттєвий вітер колише хвилі цього моря.

І життя людини — тільки смітинка у вихорі вітру. Але це в житті.

А в кіно невгамовні фелінівські бешкетуни (Дмитро Рибалевський, Олександр Форманчук) й шанований кіномаестро (Олексій Пєтухов) — ніби уклін старому великому сінема, рівного якому нема й не буде. Ці ритми Фелліні «прошивають» слайди історій про безталанних — віднесених тим-таки вітром у чужі, хоча й теплі країни.

…І саме на цьому місці, гадаю, слід озирнутися. І помітити ось що. Режисер О.Білозуб — свого часу підмайстер в А.Жолдака, а нині «довірена особа» у Б.Ступки — насправді молодчина. Наступальний креатив вирує в його непосидючій натурі. На відміну від інших своїх ровесників-сучасників, він без діла не тиняється. Вічно десь щось вигадує. Без кінця і краю перетрушує старі міфи. Як у випадку із «Соло для годинника з боєм», коли дав «побенефісити» не зіркам, а «рядовим» франківцям старшого покоління. Без жодних гальм він вигадує свої новаторські космогонії. І «велика німа» Крушельницька у спектаклі-дивертисменті ще й досі в репертуарі, і мене насправді дивує несподіване естетство нашої «міщанської» глядацької аудиторії. Старе добре пекло, відоме нам зі шкільної програми «укрліт», цей режисер самотужки вивертає «загубленим раєм». Як це в нього й вийшло на матеріалі неканонічної долі Т.Шевченка: суперечливий, але цікавий спектакль «Божественна самотність» (іде раз на рік — в день народження Кобзаря).

І треба було облаштувати захід таким чином, аби особисто посол США пан Тейлор на цю прем’єру завітав, а потім радісно аплодував у благосному невіданні особливостей естетського зіткнення двох світів — кіношного й заробітчанського... Раніше, мені видається, зі знатних дипломатів на київських прем’єрах вирізнявся, мабуть, лише В.Черномирдін. Переважно в Російській драмі. Тепер, судячи з усього, навіть сфери театрального впливу вже поділили. Американський — в українську (драму). Російський — до своїх же. Втім, у кожного свій шлях. Ось і я повернуся на торований...

Не переконаєш мене (за жодних обставин!) у тому, що «сканування» назви великого фільму Фелліні для афіші франківців — дуже вдалий креатив. За назвою Фелліні — своя історія, своя філософія, дуже особистісна тема. І «примазуватися» начебто негоже. І жодні ігри в постмодерн не виправдають здатності співвідносити велике й тимчасове. Це те ж саме, якби на афіші Російської драми красувалося, приміром, «Олег Вергеліс, «Гамлет». Смішно. Ось і тут садистський гумор — «Олександр Білозуб, Олена Сікорська, «Амаркорд».

Але це зовнішнє — суто обгортка. У «начинці» самої вистави теж є продукт важко засвоюваний. Власне, літературна якість монологів наших красунь. Тут уже справді невідповідність блискучого задуму і рівня художнього наповнення. Під час перегляду думаєш: ех, до цієї б ідеї ще й Тоніно Гуерра — як драматурга. І зійшлися б тоді усі шви в італійській сукні на виріст. Найсильніший монолог, як зауважено вище, у героїні Кубюк. Все інше — може бути, а може й не бути. Тобто інші актриси взагалі можуть городити будь-які відсебеньки, і спектакль від цього, можливо, тільки покращає, набуде природної пругкості.

Але знову про «зовнішнє». Очевидно, що перспективному режисерові була б корисною «помірність» — для художнього самопочуття особливо. Помірність і обмеження у плані автонадмірностей. У спектаклі можна зчитати три рівноцінні фінали. З нього можна викинути кілька «висячих» сцен і персонажів. Його можна стиснути в одну тугу пружину — потім розтиснути... І він нарешті вистрелить. А не вихолоститься, як це сталося на третій годині перегляду (без антракту).

З цієї причини поки що найдосконалішим твором режисера-візуаліста, на мій погляд, слід вважати «Голодний гріх» у Центрі Леся Курбаса. Там «обмежувачем» був сам Стефаник. Сам матеріал, який не дозволяв розтікатися мислію по морю.

А якщо ж у цілому, то «Амар­корд», безумовно, знайде свою фарбу в репертуарній палітрі франківців. Поряд із великим «Тев’є», вульгарними «Зайцями», актуальною «Наталкою», сімейним «Кіном», жахливим «Ромео», веселою «Кайдашевою», цей «Амар­корд» — «корисний спектакль». Як для десятка акторок, які ніби стрепенулися в складній роботі. Так і для світлозвукотехніків: не щодня живі композитори-класики на прем’єри приїжджають.