ЗНАХОДЖЕННЯ ДУШІ

«Русалонька» Молодого театру, морська легенда в двох діях за знаменитою казкою Андерсена, — це історія знаходження душі, де душа — дарунок, що потрібно заслужити, а не атрибут, що розуміється сам собою. Ми чомусь відвикли розмовляти з дітьми на такі теми, не розуміючи, що річ не у вигаданій неприступності проблеми, а у відсутності її адекватного перекладу дитячою мовою. Режисер Євген Курман спробував, і в нього вийшло — може, не завжди гладко, але в цілому вдало.

Як випливає з класичної літератури, гусари закохуються в циганок, а принци — у русалок. Від всіляких ундін німецького романтизму до «Морської царівни» Лермонтова — така любов звеличувалася й оспівувалася. Андерсен учинив якоюсь мірою переворот — він пожалів романтичну пару і їхню приречену на катастрофу пристрасть. Андерсенівську Русалоньку насамперед шкода, і шкода до сліз.

У постановці Молодого театру Русалонька викликає шляхетну, я б навіть сказала піднесену, жалість. Піднесену тому, що, за великим рахунком її жаліти немає за що — у фіналі вистави героїня, звісно, не отримувала кохання принца, але зате здобула душу — дарунок теж неймовірний… Цей дарунок дозволив Русалоньці стати незримою супутницею коханої людини, майже «дочкою повітря», як у Андерсена. Тому багато юних глядачів не сумували за Русалонькою — адже вона не померла, а стала невидимою, то ж ніякого сумного фіналу, прямо таки хепі-енд.

Однак головна героїня у виставі Молодого театру не просто перетворюється на «дочку повітря» і летить у позахмарний світ, як у фіналі андерсенівської казки. Вона набуває дару всеприсутності, можливості перебувати в небесному світі, світі людей і душі принца одночасно. «Я — твоя душа!», — каже Русалонька (Ірма Витовська) принцу (Ігорю Портянку), але, оскільки в казках трапляється й не таке, подібний фінал викликав подив скоріше в батьків, аніж у їхніх дітей.

Особливу трудність для театральної інтерпретації цієї андерсенівської казки завжди складало те, що Русалонька безмовна. Головна героїня — русалка, та ще й без голосу (принаймні в другій дії) — неприпустиме перевантаження для дитячої вистави! У постановці Молодого театру бідолашна Русалонька, у котрої морська відьма забрала голос за можливість потрапити у світ людей, говорить уголос лише сама із собою, а з оточуючими, і навіть з улюбленим принцом, знаходить спільну мову жестами, мімікою і танцем. Останній засіб за задумом режисера виявляється найбільш естетично важливим, і тому Русалонька в кульмінаційних моментах свого життя серед людей вдається до мови Терпсихори.

Однак конфлікт вистави в проблемі розуміння і, як зараз модно говорити, у розбіжності дискурсів. Принц залишається далеким від танцювальної мови Русалоньки і навіть не здогадується, що саме вона, а не іноземна принцеса, врятувала йому життя. Справа, виявляється, в адекватному перекладі й у самій наявності перекладача-посередника. Ним могло бути взаємне кохання, але на жаль...

Втім, режисеру вдалося перекласти андерсенівський шедевр театральною мовою й піднести його дітям, не впавши в банальне сюсюкання. Як з’ясувалося, із юними глядачами можна говорити і про душу, і про перевтілення, і про кохання. І навіть про те, що саме наявністю душі андерсенівські дочки моря відрізняються від дочок повітря. Втім, «діти моря» — це не обов’язково мешканці підводного царства, а, як випливає з «Русалоньки», люди, котрі забувають про свою душу. Поки про неї не нагадає кохання.