Наша "неправильна" революція 1917–1920 років

Петро Кралюк 24 березня, 23:02
123

Читайте також

Події 1917–1920 рр. в Україні часто іменуються визвольними змаганнями. 

Однак цей термін має певною мірою аморфний, невизначений характер. Є й конкретніше означення — Українська революція.

Революційні "сценарії"

Можна виділити певні закономірності, за якими відбуваються революції. Дослідники, зокрема американський історик Крейн Брінтон, вважають, що революції мають кілька етапів розвитку.

Перший — переворот і тимчасова ейфорія після краху режиму. До влади приходять революціонери, які "засвітилися" під час перевороту, — представники нової еліти, ображені на старий режим.

На другому етапі революціонери, що прийшли до влади, намагаються легітимувати своє становище. Це здійснюється в умовах поступового згасання революційного ентузіазму. "Помірковані революціонери" і "помірковані колишні" примирюються — відбувається злиття частини нової еліти із частиною старої.

На третьому етапі поміркований революційний уряд може втратити владу. І тоді відбувається переворот на користь революційних радикалів. Прийшовши до влади, "справжні революціонери" намагаються прибрати до рук ресурси, які ще не встигли розграбувати і поділити екс-революціонери. Суспільство розбалансовується, що спричиняє соціальний хаос.

Усе це зрештою призводить до четвертого етапу революції — "термідоріанського перевороту". Під останнім розуміється встановлення авторитарної і навіть тоталітарної влади, яка "наводить порядок".

Проте це не означає, що революції обов'язково проходять усі окреслені вище етапи. Справді, події 1917–1920 рр. в Україні можемо охарактеризувати як революцію. Але це була специфічна, "неправильна" революція, яка, з одного боку, коригувалася подіями загальноросійського характеру й іноді була ніби "калькою" цих подій, а з іншого, на неї істотно впливали міжнародні події. Метою цієї революції було як національне, так і соціальне визволення.

Найбільшою революційною силою тих подій було селянство, яке хотіло отримати землю, стати повноправним господарем на ній. Водночас воно було одним з найголовніших хранителів українських традицій, завдяки чому живило національний рух.

Національні й соціальні моменти революції 1917–1920 рр. не лише поєднувалися, а й конкурували між собою, вступали у протиріччя. "Земля і воля" для селян часто виявлялися більшими пріоритетами, ніж національна держава. Це й стало однією з причин того, що не відбулося ефективної розбудови українських державних інституцій у той період.

Революція без початку

Українська революція не пройшла початкової фази — повстання і державного перевороту. Вона була "заведена" Лютневою революцією.
23 лютого (8 березня) 1917 р. у Петрограді почалися масові страйки робітників, до яких приєдналися частини столичного гарнізону. Державна дума перейшла в опозицію до уряду. 27 лютого (12 березня) повнота влади зосередилася в руках Тимчасового комітету Державної думи. 2 (15) березня члени цього комітету прийняли від царя Миколи ІІ акт про зречення і сформували Тимчасовий уряд.

Лютнева революція відбулася відносно мирно. Революційні виступи знизу були підтримані верхами. Цар і його оточення не чинили серйозної протидії.

Чим пояснити такий революційний консенсус? У літературі зустрічається думка, що самодержавство "прогнило", царський режим утратив ефективність, події Першої світової війни загострили протиріччя в країні і т. ін. Все це так. Але невже прихильники монарха були такими безсилими? Подальші події, які розгорталися на теренах колишньої Російської імперії, показали — аж ніяк. Монархічна влада мала достатній ресурс, щоб чинити опір революції. Однак вона цього не зробила.

Важливими виявилися чинники зовнішнього характеру. Якраз тривала Перша світова війна, в якій Росія була членом Антанти. Напередодні Лютневої революції оточення Миколи ІІ здійснило кроки для того, щоб встановити контакти з Німеччиною та укласти з воюючою стороною мир. Ці люди розуміли: продовження війни для Росії може мати небажані наслідки. Якби сепаратний договір між Німеччиною і Росією було укладено, це стало б великим ударом для Антанти. На цьому могла би закінчилася Перша світова, в якій, за великим рахунком, не було б ні переможців, ні переможених.

Посольства Антанти, які працювали у Петрограді, знали, що цар і його оточення готові піти на перемир'я з німцями, і вирішили завадити цьому, прибравши Миколу ІІ як політичного гравця. Звісно, не будемо стверджувати, ніби Лютневу революцію організувала агентура Антанти. Але вона вміло скористалася революційними виступами, знайшла спільну мову з політичною елітою Російської імперії й відсторонила від влади самодержця.

Ліквідація монархії в Росії потребувала кардинальних правових і політичних змін. Органи державної влади втрачали свою легітимність. Натомість почали з'являтися органи громадського представництва. Результатом цього стала політична анархія. Не останню роль у них відігравали зовнішні чинники — втручання держав Антанти та їхніх противників, держав Четверного союзу.

Відразу після Лютневої революції у Петрограді паралельно з Тимчасовим урядом утворили Совєт робітничих і солдатських депутатів. Відповідні совєти (ради) почали утворюватися й на місцях. У Росії настало дво- і навіть багатовладдя, коли діяли різні структури, що претендували на частину влади.

В умовах "багатовладдя" й розпочалася українська революція 1917–1920 рр. На початку березня 1917-го на території України було ліквідовано органи царської адміністрації, виконавча влада перейшла до призначених Тимчасовим урядом губернських і повітових комісарів.

7 (20) березня відбулися вибори керівного ядра Української Центральної Ради, яка почала претендувати на представництво інтересів населення України. Головою ЦР обрали відомого історика Михайла Грушевського. Цю дату умовно можна вважати початком Української революції. Адже було створено орган, який із часом заявив про свої претензії на владу на українських землях. Певна його легітимація відбулася 6–8 (19–21) квітня 1917 р. на Всеукраїнському національному з'їзді в Києві, де було близько 900 депутатів від різних українських політичних, громадських, культурно-освітніх та професійних організацій. На з'їзді, обговоривши різні аспекти національно-територіальної автономії України, ухвалили рішення про створення крайової влади і вироблення проекту автономного статуту України, обрали 118 членів Української Центральної Ради. 15 (28) червня Комітет Центральної Ради створив Генеральний секретаріат, який мав бути виконавчим органом Ради. Його очолив письменник Володимир Винниченко.

123
Мітинг під час проведення III Військового з’їзду. Київ. Листопад 1917 р.

У діях Центральної Ради загалом спостерігаємо поміркованість. ЦР не лише уникала різких рухів, а й навіть придушувала радикальні виступи. Так, на початку липня 1917 р. в Києві близько п'яти тисяч проукраїнськи налаштованих солдатів зажадали від влади дозволу сформуватися в окрему військову частину — полк імені гетьмана Павла Полуботка. Полуботківці планували захопити всі найважливіші пункти в Києві, а відтак скинути з посад "усіх росіян і ренегатів, які гальмують українську роботу". Також вони збиралися проголосити незалежну Україну. Захопивши в ніч на 5 (18) липня зброю в казармах 1-го запасного Українського полку, полуботківці взяли в Києві під контроль штаб міліції, заарештували коменданта міста, зайняли інтендантські склади, намагалися захопити скарбницю і банк, затіяли перестрілку з юнкерами і солдатами 2-го запасного понтонного батальйону. Але вранці 5 липня путч було придушено. Бунтівних солдатів роззброїли і відправили на фронт.

Виступ полуботківців зійшовся в часі з антивоєнними виступами у Петрограді, що їх 3–4 липня організували більшовики. Більшовиків, надаючи їм фінансування, у своїх цілях використала німецька влада. Подібні виступи призводили до дезорганізації в Росії, яка воювала з Німеччиною, і, цілком закономірно, були на руку німцям. Схоже, виступ полуботківців теж був спровокований німецькою агентурою.

Після перевороту 25 жовтня (7 листопада) 1917 р., організованого більшовиками у Петрограді, Центральна Рада здійснила низку важливих змін. 7 (20) листопада вона ухвалила Третій Універсал, у якому йшлося про створення Української Народної Республіки (УНР) у федеративному зв'язку з Російською республікою, про націоналізацію землі, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення державного контролю над виробництвом, розширення місцевого самоврядування, забезпечення свободи слова, друку, віросповідання, зборів, союзів, страйків, недоторканності особи й житла, скасування смертної кари. Лише 9
(22) січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Четвертий Універсал, що проголосив незалежність України.

Є сенс трактувати період діяльності Центральної Ради як другий етап революції — правда, з певними елементами третього етапу. Після більшовицького перевороту російська революція перейшла до наступного, третього етапу, коли влада опинилася в руках радикальних елементів. Були також спроби більшовиків захопити владу в Україні. У відповідь на такі дії Генеральний секретаріат наказав розрізненим українізованим частинам, які перебували за межами України, передислокуватися на територію УНР, а 30 листопада (13 грудня) 1917 р. роззброїв і вислав з Києва пробільшовицьки налаштовані частини міського гарнізону.

Коли більшовикам не вдалося захопити в Україні владу з допомогою "внутрішніх сил", уряд радянської Росії розв'язав війну проти Центральної Ради. Наприкінці січня 1918 р. структури останньої були змушені перебратися з Києва до Житомира. 26 січня більшовицькі війська захопили Київ.

Проте в останній момент, 27 січня (9 лютого) 1918 р., Центральній Раді вдалося в Бресті укласти договір з державами Четверного союзу. Сторони висловили бажання жити в мирі, відмовилися від претензій на відшкодування збитків, завданих війною, зобов'язувалися відновити економічні відносини, обмінятися військовополоненими тощо. Договір також дозволив ЦР з допомогою військ Німеччини й Австро-Угорщини очистити українські землі від більшовиків.

123
Підписання Берестейського миру. 27 січня (9 лютого) 1918 р.

Звісно, і німці, й австрійці, укладаючи договір із Центральною Радою, керувалися своїми інтересами. Вони були зацікавлені в тому, щоб отримувати з України продовольство й деякі сировинні ресурси, яких їм катастрофічно бракувало. Проте були в них і більш далекі плани. Німеччина бачила в незалежній Україні свого сателіта. Те саме стосується й Австро-Угорщини.

Попри інтереси німецької та австро-угорської сторін, договір між державами Четверного союзу й Центральною Радою був корисний і для останньої. Він допоміг їй зберегти Українську державу. Вигідний він був і економічно. Україна за свою сільськогосподарську й сировинну продукцію отримувала промислові товари, які доти доставлялися переважно з Росії. Але Центральна Рада не змогла скористатися вигодами, які їй давав цей договір, бо її керівні органи складалися переважно з людей, що не мали ні адміністративного, ні господарського досвіду роботи.

Кадрова проблема була однією з головних причин "бездіяльності" української влади. Її представники могли виступати з гарними заявами, деклараціями, але, коли доходило до діла, часто виявлялися безпорадними. Це породжувало невдоволення владою.

Маючи підтримку Німеччини й Австро-Угорщини, які фактично стали гарантами безпеки молодої Української Народної Республіки, діячі Центральної Ради могли б у відносно спокійних умовах розбудовувати державні структури. Проте вони взялися за звичне для них — затіяли міжпартійну боротьбу. Центральна Рада часто не виконувала зобов'язань перед своїми союзниками. У такій ситуації німці й австрійці мали якось реагувати. Вони почали шукати людей, які змогли б очолити Українську державу і діяти ефективно. Пропозиції було зроблено кільком діячам.

Перший "термідор". Гетьманський

29 квітня 1918 р. відбувся т. зв. гетьманський переворот, коли до влади прийшов Павло Скоропадський. Цю подію в літературі часто подають як таку, що була організована німцями. Насправді Скоропадський не належав до симпатиків німців, з якими воював під час Першої світової війни. Він їх сприймав як ворогів. І був не в захваті від того, що вони ввели свої війська на українські терени. Але це була реальність, з якою йому доводилося рахуватися. Смішно те, що Скоропадського німецькою маріонеткою виставляли діячі Центральної Ради, які самі привели німців на українські землі.

Події розгорталися так. 29 квітня в Києві зібралося близько шести з половиною тисяч учасників Всеукраїнського з'їзду хліборобів з восьми губерній. На ньому Скоропадського було проголошено гетьманом.

Цього ж дня військовики, наближені до Скоропадського, почали захоплювати урядові установи. У ніч на 30 квітня всі вони опинилися під їхнім контролем. Відбулося це майже безкровно. У Центральної Ради симпатиків лишилося небагато. Що ж до участі німців у цих подіях, то вони на позір зайняли нейтральну позицію.

У Києві поширювали підписану Скоропадським "Грамоту до всього українського народу", в якій ішлося про перехід повноважень очільника держави до "гетьмана
всієї України" (власне Скоропадського), перейменування УНР на Українську державу, її виконавчого органу — на Раду міністрів, а також про відновлення права приватної власності. Проголошувалася свобода купівлі й продажу землі. Широкі владні повноваження гетьмана було закріплено в "Законі про тимчасовий державний устрій України". Проголошення гетьманату стало ніби апеляцією до давніх українських традицій. Хоча насправді крізь усе це проступає й "калькування" царської (монархічної) влади.

Гетьман скасував закони Центральної Ради й Тимчасового уряду. Обмежувалися демократичні свободи. Заборонялося проводити деякі партійні й представницькі з'їзди, припинявся випуск низки видань, запроваджувалася цензура.

Гетьманський переворот і майже восьмимісячне гетьманське правління можна вважати українським "термідором". Правда, цей "термідор" теж виявився "неправильним".

З одного боку, його дещо проблематично розглядати лише в контексті розвитку української революції. Це був важливий момент загальноросійського революційного процесу. На весну 1918 р. спостерігалися "втома від більшовиків" і намагання повернути старі порядки. Відтак почали організовуватися антибільшовицькі сили. І одним з найбільших їхніх утворень стала Українська держава гетьмана Скоропадського. Її очільник сподівався, що Україна перетвориться на плацдарм, звідки розпочнеться наступ на більшовицьку Росію.

Проте, з іншого боку, маємо розглядати гетьманат і як український "термідор", що мав на меті стабілізувати ситуацію в Україні. Гетьманат сприяв розбудові Української держави. Чимало важливих державних і культурних інституцій було створено під егідою Скоропадського.

123
Молебень за гетьмана Павла Скоропадського, 1918р.

Гетьманат мав двоїстий характер. Що зумовлювалося як двоїстістю самого гетьмана, так і двоїстістю тодішньої ситуації в Україні.

Скоропадський належав до відомого старшинського козацького роду. У дитячі роки він познайомився з "українською старовиною", зацікавився українською історією і культурою.

Однак політично Скоропадський належав до лояльних підданих Російської імперії. При цьому вважав себе людиною російської культури. Українському національному рухові не симпатизував. Особливо негативно ставився до проукраїнськи налаштованих галичан. Останніх навіть ладний був вважати окремим народом, відмінним від "справжніх українців".

Формуючи урядові структури, гетьман добирав на керівні посади таких самих малоросіян, як і він сам. Часто це були люди, що мали українське походження, певні симпатії до українських традицій, але політично й культурно тяжіли радше до росіян. Також росіян Скоропадський широко залучав до державного будівництва.

На початку серпня 1918 р. українські політичні партії і громадські організації створили Український національний союз (УНС), який проголосив своєю метою утворення суверенної демократичної Української держави парламентського типу. Ця організація погодилася визнати гетьмана очільником держави, але вимагала створення за своєї участі нового уряду та обрання на Всеукраїнському конгресі державної ради з функціями вищої законодавчої влади.

Скоропадський змушений був піти на співробітництво з УНС. Це йому рекомендували представники німецької влади. 24 жовтня 1918 р. було сформовано новий склад уряду, до якого ввійшли представники УНС. Проте співпраця цього уряду і гетьмана тривала недовго. Наприкінці жовтня УНС призначив на 17 листопада відкриття Національного конгресу, на якому пропонувалося розглянути питання міжнародного становища України, легітимності влади гетьмана, економічної політики. Дозвіл на проведення конгресу мала дати Рада міністрів. Голоси в уряді розділилися майже порівну: 7 міністрів голосували за проведення конгресу, 8 висловилися проти. Після цього 5 міністрів, що представляли УНС, подали у відставку. Скоропадський розпустив уряд.

13 листопада 1918 р. гетьман підготував, а наступного дня видав грамоту "До всіх українських громадян", в якій ішлося про федерацію Української держави з небільшовицькою Росією, і затвердив новий, проросійський склад уряду. Того ж дня, 13 листопада, на засіданні УНС було сформовано Директорію на чолі з Володимиром Винниченком. Після проголошення Скоропадським нового державного курсу УНС заявив про повстання проти влади гетьмана. Це стало початком кінця гетьманату. Скоропадський протримався при владі ще місяць, але це вже були конвульсії режиму.

Розглядаючи діяльність гетьмана, можемо констатувати, що він будував малоросійську Україну. Тут був певний політичний резон. Адже в Україні, особливо у містах, проросійські сили мали значну підтримку. Скоропадський у своїй діяльності ніби намагався досягнути компромісу між проукраїнськими і проросійськими силами. Але симпатії його були на користь останніх. Це й зумовило його долю. Він втратив підтримку проукраїнських сил, а проросійські не виявили великого бажання боротися за гетьмана.

Попри помилки й невдачі, гетьманський "термідор", який тривав неповних вісім місяців, дав чимало позитивних результатів.

По-перше, незважаючи на складні умови, в Україні вдалося стабілізувати економічну ситуацію. І хоча говорити тут про якісь економічні успіхи немає підстав, але на тлі інших територій колишньої Російської імперії, які були в стані цілковитої розрухи, Україна видавалася острівцем достатку.

По-друге, почалася розбудова державних структур, судової системи,  створювалася регулярна армія. При цьому було взято курс на українізацію державного апарату.

По-третє, чимало було зроблено для розвитку української культури — створено низку українських початкових шкіл, Всеукраїнську академію наук, відкрито близько сотні українських гімназій, два українські університети (в Києві та Кам'янці-Подільському), Український державний театр у Києві тощо.

Отаманщина, що призвела до більшовицького "термідора"

Ще до антигетьманського повстання було відомо: лідери українських соціалістичних партій готують проти Скоропадського виступ. До цього їх підштовхували російські більшовики, сподіваючись, що така акція дезорганізує Українську державу і дозволить їм захопити землі України. З організаторами повстання контактували представники більшовицького керівництва, навіть пропонували їм усіляку допомогу й гроші.

Повстання, очолюване Директорією, перемогло. 14 грудня 1918 р. Скоропадський зрікся влади. Почався новий, і знову ж таки "неправильний", етап революції. Повстання ніби "компенсувало" відсутність першого етапу української революції 1917–1920 рр.: вона не почалася, як це буває зазвичай, з перевороту. Тепер переворот відбувся. Правда, після нього розпочався не другий етап, коли досягається компроміс між революційними й поміркованими консерваторами, а третій, коли до влади приходять радикали. Директорія, в руках якої опинилася влада після падіння гетьманату, виступила з близькими до більшовизму заявами.

До середини грудня 1918 р. війська Директорії зайняли всю територію України, крім східного Донбасу та міст Приазов'я. Проте це була піррова перемога. Як і передрікав Скоропадський, вона занурила Україну в стан хаосу, війну "всіх проти всіх".

Керівники Директорії, які колись входили до складу Центральної Ради і були її лідерами, не зробили висновків з помилок минулого. Вони й далі продовжували міжпартійну боротьбу. Лише 26 грудня Директорія, яка заявила про відновлення УНР, спромоглася створити уряд. Того ж дня вона видала свою програмну декларацію: Директорія стає тимчасовим верховним органом і передасть владу Конгресу трудового народу України; влада в УНР має належати лише "класам працюючим — робітництву і селянству".

Конгрес розпочав свою роботу 23 січня 1919 р. в Києві. 28 січня він висловився за демократичний лад в Україні, заявив про підготовку закону про вибори до парламенту і до наступної своєї сесії наділив Директорію верховною владою в республіці.

Однак влада Директорії виявилася слабкою. Уже 2 лютого 1919 р. вона змушена була покинути Київ. Почався тривалий "кочівний" період її діяльності, коли керівний склад Директорії переїжджав з одного міста до іншого. На деякий час, під час наступу денікінців у 1919 р., а потім поляків у 1920-му, Директорії вдалося повернутися до Києва, але ненадовго. Зрештою, вона остаточно була витіснена з української території і опинилася в еміграції.

Не вдаючись до історії поневірянь Директорії, скажемо про таке.

По-перше, історія Директорії — це значною мірою історія міжпартійної боротьби. Її лідери, принаймні на початковому етапі, не могли визначитися, якою вони бачать Україну — демократичною республікою чи республікою рад; на кого їм орієнтуватися — на Антанту, білогвардійський рух чи більшовиків. У результаті міжпартійної боротьби від Директорії відійшов її лідер Винниченко, який готовий був порозумітися з більшовиками. У ній перемогло "помірковане" крило на чолі з Петлюрою. Зрештою, коли він став лідером УНР, його теж намагалися змістити конкуруючі сили, через що неодноразово виникали конфлікти. На конструктивну державотворчу діяльність у Директорії не залишалося ні сил, ні часу.

123
Симон Петлюра, 1919–1920 рр.

По-друге, становище УНР ускладнювалося втратою боєздатності армії, яка утворилася у перебігу антигетьманського повстання і не вирізнялася дисциплінованістю. На місцях командири (отамани) часто діяли на свій розсуд, не надто зважаючи на центральне керівництво. Петлюра як головний отаман не мав авторитету серед інших отаманів. Доходило до того, що деякі з них узагалі виходили з підпорядкування УНР.

По-третє, Директорія навіть у тих сферах, де, здавалося б, її керівники могли показати себе, виявлялася безпомічною. Зокрема, це стосується пропагандистської діяльності. Ісаак Мазепа, один з керівників уряду УНР часів Директорії, писав: "Большевики мали рацію, коли пізніше писали, що Україну вони опанували не так збройною силою, як силою своєї пропаганди серед дезорієнтованих українських мас".

По-четверте, завдяки Директорії вдалося підписати 22 січня 1919 р. Акт злуки УНР і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Однак говорити про реальне об'єднання цих держав складно. ЗУНР як окрема держава зберігалася — просто тепер вона іменувалася Західна область УНР (ЗО УНР). Керівники ЗУНР багато що зберегли від державних структур Австро-Угорщини, на відміну від керівників УНР не вдавалися ні до революційної, ні до соціалістичної риторики. І культурно, і політично керівники УНР і ЗУНР різнилися між собою. Між ними не раз виникали конфлікти. Зрештою, коли Петлюра пішов на союз із поляками, погодившись віддати їм західноукраїнські землі, між цими двома державними структурами відбувся остаточний розкол.

По-п'яте, УНР опинилася в кільці фронтів. На півдні проти неї воювали війська Антанти. З південного сходу наступали білогвардійці. З півночі й сходу йшли більшовики. На заході доводилося воювати з поляками. На Катеринославщині проти Директорії діяла потужна армія Нестора Махна. Такий стан речей став наслідком політики УНР. Її керівництво так і не змогло знайти собі союзників, які б допомогли йому обстояти державну незалежність.

Петлюра на завершальному етапі існування УНР вдався до неочікуваного кроку — 28 квітня 1920 р. підписав у Варшаві договір із Польщею, за яким та визнавала незалежність України, зобов'язувалася не укладати жодних угод з третіми країнами, ворожими Україні, визнавала за УНР право на територію східніше від кордонів Речі Посполитої 1772 р. 25 квітня об'єднані війська Польщі й УНР перейшли в наступ на Червону армію. Шостого травня вони оволоділи Києвом. Проте після цього наступ польсько-українських військ практично припинився. Почалася війна, де з одного боку воювали польські й українські війська, з іншого — більшовицькі. Не вдаючись у її подробиці, зазначимо, що тривала вона з перемінним успіхом. Сподівання на те, що Польща допоможе українцям зберегти незалежну державу, виявилися марними.

18 березня 1921 р. в Ризі між Польщею з однієї сторони і Радянською Росією та маріонетковим "соціалістичним українським урядом" з іншої було підписано мирний договір, за яким Польща в обмін на територіальні поступки, аналогічні тим, що мали місце у Варшавському договорі, визнала т. зв. Українську Соціалістичну Радянську Республіку.

Таким чином більша частина земель Сходу і Центру України опинилася під більшовицькою окупацією. Словом, українці, відмовившись від "буржуазного" гетьманського "термідора", прийняли "термідор радянський". І за цей вибір їм довелося дорого заплатити. Скоропадський іще в 1919 р., передрікаючи ситуацію в Україні, писав: "Я не сумніваюся, як і не сумнівався раніше, що всякі соціалістичні експерименти, якби у нас уряд був соціалістичним, повели б негайно до того, що вся країна в 6 тижнів стала б здобиччю всепожираючого молоха-більшовизму. Більшовизм, знищивши всяку культуру, перетворив би нашу чудову країну на висохлу рівнину, де з часом усівся би капіталізм, але який!.. Не той слабкий, м'якотілий, що тлів у нас досі, а всесильний Бог, у ногах якого буде валятись і плазувати той самий народ".

Передбачення виявилося точним…

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
10 коментарів
  • talymon 26 марта, 21:38 Ті, хто намагається називати Росію Ордою, недооцінюють її, забувають, що вона, тоді Московія, насправді, є переможницею Орди- хай гібридною, але справжньою переможницею: http://www.vsesvit-journal.com/old/content/view/501/41/ .
    Vadim Melnik 27 марта, 16:28
    Називати Росію Ордою або Московією є дуже велика дурниця. З таким же успіхом росіяни можуть називати "Киявія". Термін "Московія" прийшов до нас із Західної Європи. Але навіть там розумні люди казали, що термін некорректний. А наші високорозумники і зараз хизуються своїм невченням.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Олєкса Моцкаль 26 марта, 20:22 Не погоджуюсь з автором в тому, що то була "Українська революція" 1917-20 р.р. Основним і останнім етапом революції є перехід суспільства на більш високий рівень розвитку. Тобто в суспільстві зростає матеріальний і моральний достаток. Розвивається економіка, наука, культура. Припиняються міжнаціональні, релігійні протистояння. Суспільство стає більш згуртоване в протидії, як внутрішнім так і зовнішнім викликам. Тому вважати, "Політичні змагання" 1917-20 років, "Українською революцією" не варто. Швидше то був національно-народний вибух чи спротив. Звичайно плани на стратегічну перспективу були прогресивними, але вони не були досягнуті. Звичайно автор показав, які були допущені в той час помилки. Головна помилка це намагання триматися Росії. До чого це привело, історія добре показала в ті роки і добре показує сьогодні. Як в ті часи, так і сьогодні, переважна більшість так званої "еліта" українського суспільства тягнеться до Росії. До чого це приведе, історія показала уже.
    talymon 26 марта, 22:15
    А до кого ж було тягнутися, притулятися? Чи ж було до кого??? http://www.e-reading.club/chapter.php/1021644/53/Mirchuk_-_Koliivschina._Gaydamacke_povstannya_1768_r..html
    Vadim Melnik 27 марта, 16:23
    Та наша так звана українська "еліта" весь час тільки теі робить, що до когось притуляється: то до Польщі у XVI-XVII століттях, то до Швеції (Мазепа), то до Росії (Хмельницький), до Австо-Угорщини и Німеччини. Зараз от до ЄС та США. У мене складається таке враження, що й еліти у нас немає. А так, вихідці із низів... Але "із хама не буде пана".
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Олєкса Моцкаль 26 марта, 20:04 «Уроки истории заключаются в том, что люди ничего не извлекают из уроков истории» О. Хаксли, *** От щось подібне відбувається і у нас сьогодні. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Олєкса Моцкаль 26 марта, 19:45 "Рассматривая деятельность гетмана, можем констатировать, что он строил малороссийскую Украину." *********Интересно, что строит сегодня Порошенко? Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • zxcvb 25 марта, 03:53 "гетман подготовил, а на следующий день издал грамоту "Ко всем украинским гражданам", в которой речь шла о федерации Украинского государства с небольшевистской Россией" - весь опыт отношений Украины и России свидетельствует о невозможности достичь признания Россией суверенитета Украины, многие это понимали в 1918 г., но этого не понимал Скоропадский. "В результате межпартийной борьбы от Директории отошел ее лидер Винниченко, который готов был достичь взаимопонимания с большевиками" - весь опыт отношений Украины и России свидетельствует о невозможности достичь признания Россией суверенитета Украины - Винниченко не достиг бы никакого взаимопонимания, кроме полного подчинения Украины России, его взгляды только способствовали развалу Директории. И еще не УНР первая "сдала" полякам ЗУНР, а галицкие полки первые пошли на договоренности с украинофобом Деникиным, но "весь опыт отношений Украины и России свидетельствует о невозможности достичь признания Россией суверенитета Украины". Так что
    zxcvb 25 марта, 04:10
    не нужно в отрыве от этого рассматривать соглашение Петлюры и Пилсудского. Сложная была политическая ситуация, никто особенно не ждал, что Польша за Украину поможет ей построить свое государство, но было ли на тот момент что сохранять, так что утверждение "Ожидания, что Польша поможет украинцам сохранить независимое государство, оказались напрасны" несколько подменяет смысл того что произошло, когда "Петлюра ... предпринял неожиданный шаг: 28 апреля 1920 г. подписал в Варшаве договор с Польшей", по крайней мере Пилсудский сделал попытку помочь части Украины отбиться от большевиков, потому что "весь опыт отношений Украины и России свидетельствует о невозможности достичь признания Россией суверенитета Украины", потому что "умом Россию не понять... у ней особенная стать", у нее булемия к поглощению всего что ее окружает, в первую очередь к захвату Украины, чтобы замаскировать агрессивность, ее идеологические шаманы забивают головы ордынской биомассы всякой болтовней о "скрепах",
    zxcvb 25 марта, 04:15
    и ордынская биомасса с удовольствием делает вид что им верит, потому что кремлевские шаманы обосновывют сотворение ордынцами зла другим народам, придают ему смысл некой мессианской провиденциалистской духовностью Орды, которую другие народы не понимают.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 26.76
EUR 28.75