Празників празник і торжество торжеств

Володимир Олійник 28 квітня 2016, 22:01
Пасха

Читайте також

 

З усіх великих релігійних свят нашого народу найшанованішим був і залишається найбільш давній, урочистий, радісний Світлий Празник Христового Воскресіння. Останній, завершальний акорд боротьби світла з пітьмою, добра зі злом, життя зі смертю. "Празників празник і торжество торжеств" називав Великдень візантійський богослов VIII ст. Іоанн Дамаскін, а нині співає клір під час великоднього богослужіння.

Празник Паски — свято духовного оновлення, радості, світлої весни, є й сам радісним та світлим, як весна. І, де б не перебували українці, всі радіють, промовляючи "Христос Воскрес!". Кожному "дороге яєчко в Христовий День", і кожен прагне розговітися свяченою паскою та похристосуватися з близькими і рідними.

Великий піст

Світлому Воскресінню передує Великий піст, званий також Чотиридесятницею. Це час духовного і фізичного очищення, подвигу душі й тіла, молитви і покути.

У другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. серед киян були дуже популярними так звані силуети — малюнки, виконані тушшю, що являли собою лише контури предметів у вигляді чорних плям. На силуетах "Великий піст" художника й етнографа Миколи Каразіна бачимо жанрову сценку Чистого четверга: "Витягнуті, опухлі, ще не зовсім пробуджені обличчя. Усе входить у звичну колію буденного життя. Звучить великопісний дзвін, з правого боку видно церковні свічки і проскуру. Починається звичайний день: ген двірник тягне дрова, чиновник з віником іде до лазні, повезли лід з річки, кухарка заготовила великодні припаси і п'є чай, а Васька дивиться, чи не перепаде йому рибки. У громадські чайні потягнувся робітничий люд. Вулиці чистять від мерзлої землі та снігу. А в церквах звучить сувора єктенія і висока молитва про "смиренномудріє, терпимість і любов", закликає всіх до покаяння, нагадуючи, що всьому є кінець і границі".

Вважається, що піст триває 40 днів. Утім, у Східній Церкві він триває лише 36 днів. Сім тижнів посту без субот і неділь, коли дозволяється вживати скоромну їжу, дають 35 днів. Додамо Велику суботу, і отримаємо 36. На Великий піст інколи припадають дванадесяті свята (Стрітення, Благовіщеня) — і тривалість посту ще зменшується. Крім того, кияни любили відзначати традиційні народні гуляння, коли мимохідь забувалися будь-які заборони: 1 квітня — День дурня (докладніше див. DU.UA від 30.03.2012 р. "Міжнародний День дурня: звідки "есмь многрешный"?), 23 квітня — Юріїв день, 1 травня — щось на кшталт "дня студента".

Юріїв день і першотравневі гуляння

23 квітня — старовинне, чи не найпопулярніше народне гуляння киян. У цей день вони здійснювали масове паломництво в гай Видубицького монастиря. Основну масу публіки завжди становили корінні київські міщани, які відвідували свято за традицією, ретельно готуючись до нього. Але не гребували празником і аристократи.

Утім, не тільки бажання пообідати на свіжому повітрі вабило на природу тисячі киян. З круч Видубицького монастиря відкривався неймовірний краєвид на Дніпро з його мостами, залитими весняними водами берегами...

Про святкування Юрієвого дня у Києві 1877 р. сучасник писав: "Яка міцна традиція і звичка, можна переконатися вже на підході до воріт гаю монастиря з боку Звіринця. На пагорбі перед ворітьми стояв великий гурт людей, а всередині його під звуки скрипки і бубна цілком пристойна міщанська публіка, незважаючи на дощик, витанцьовувала польку. Полька — найулюбленіший танець київських міщан. Через брак кавалерів на різноманітних торжествах, як і 23 квітня, дівиці зазвичай танцюють одна з одною. Танцюють до знемоги, чи... допоки не втомляться грати музики.

У гаю... продавалися пряники, квас, ковбаси та інші наїдки. А поважні родини, розмістившись під голими деревами, а інколи під парасольками, пили чай, співали змішаним чоловічо-жіночим хором: "Ой за гаєм, гаєм, гаєм зелененьким". Десь грала гармоніка, але не проста за четвертак гармоніка минулого десятиліття, а гармоніка з різноманітними фокусами, і власник її не якийсь собі столяр, а маляр чи набирач, словом — сучасна людина...

На пагорбах і урвищах стовбичило безліч любителів краєвидів. А види цього року, коли десятки верст водної рівнини навіювали думку про безкраїсть і безкінечність Дніпра, — були незвичайними, гідними подиву, давно-давно небаченими... З гулянь розходилися вже у сутінках".

Перше травня — чи не найдавніше світське свято міщан, що проходило без участі священнослужителів. У Києві впроваджене у XVII ст. спудеями Києво-Могилянської колегії: молодь разом із професурою спочатку збиралася на "рекреації" на горі Щекавиці, а після відкриття там цвинтаря перебралася до гаю біля кадетського корпусу на Шулявці. Пізніше першотравневі гуляння стали загальноміським святом "культурних верств". Гуляння в гаю тривали з досвітку до наступного ранку. Там продавалися горілка, пиво, збитень, чай, підсмажені горішки тощо. Народ пиячив цілу добу. Нерідко відбувалися серйозні бійки, а вглибині гаю можна було наштовхнутися на сороміцькі сцени. Закінчувалася дводенна "Вальпургієва ніч" разом із випитою горілкою.

Удосвіта дорогою до Києва, і в гаю, і по ярах, валялися сотні п'яних, нерідко напівроздягнених або роздягнутих злодіями. Вранці всі київські поліційні відділки були переповнені "потерпілими", яких усю ніч підбирали поліцейські. Після протверезіння гуляки отримували від начальника відділку напучення у вигляді різок і відпускалися по домівках, а більш винні посилалися на п'ять діб підмітати вулиці. У другій половині ХІХ ст. першотравневі гуляння набули благодійного характеру під орудою Київського жіночого благодійного товариства, і поступово інтерес публіки до них згас.

Мироваріння

У Страсний понеділок у Києві раз на два-три роки відбувалося мироваріння. Слід зазначити, що цей священний обряд у Російській імперії здійснювався лише на двох православних катедрах: Московській і Київській. У Києві до 1840 р. мироваріння відбувалося в Софійському соборі, а коли митрополит Філарет перебрався з митрополичих палат до Києво-Печерської лаври, миро почали варити в лаврській Трапезній церкві. Для закупівлі необхідних інгредієнтів з казни щорічно виділялося для Київської катедри 306 руб.

Для мироваріння застосовували понад 20 екзотичних речовин, серед яких: вино, різні оливи (прованська, мускатна, розмаринова, гвоздикова, лавандова, бергамотова та ін.), коріння калгану, імбиру, кардамону, стиракс (смола близькосхідного дерева), індійський сандарак, венеційський терпентин та ін. Ці речовини під наглядом міського аптекаря ретельно зважувалися і змішувалися, а потім освячувалися митрополитом. Варили миро у вівтарній частині храму під безперервне читання Євангелія. Закінчувалося священнодійство ввечері у Страсну середу, після чого миро розливали у срібні посудини по пів- і три пуди й переносили до Успенського собору, де його освячував митрополит. Освячені посудини опечатували і ставили на зберігання в ризницю, звідки за потреби миро розсилалося по єпархіях.

Цікавий факт: хоча миро готували в лаврі, казенні гроші отримував Софійський собор, ченці цього ж монастиря закуповували складові для мира, ключник Софійського собору пломбував посудини з миром соборною печаткою.

Великдень

Минуло сім тижнів Великого посту. Настала ніч напередодні Світлого Празника. Притихлий з настанням сутінків Київ десь опівночі починав оживати. Богомольці пішки і в екіпажах поспішали в храми, щоби почути давноочікуване "Христос Воскрес!". У переддень цієї урочистої хвилини місто причепурилося: всюди розвішені прапори, увімкнено всі вуличні ліхтарі, освітлений хрест на пам'ятнику Св. Володимиру.

Гудуть і розливаються вранішнім містом дзвони, сповіщаючи радісну вістку про "Воскресіння з мертвих Спасителя світу", визволення Ним людства від влади гріха, відродження надії на вічне спасіння, на майбутнє вічне райське блаженство, загублене гріхопадінням першої людини. Рвуть горлянки півчі на чолі з дячком, який єдиний раз на рік облачився в новий, лискучий у світлі численних свічок і лампад стихар. Співають усі охочі. Іншим разом оборонець правильного співу і заодно власник нового стихаря обов'язково дав би прочухана горлопанам, але нині можна все.

У церкві всі парафіяни не поміщаються. Удвоє більше їх стоїть на церковному дворі. Всі двері та вікна храму відчинені, отож жодне слово, сказане чи проспіване в церкві, не пролетить мимо настороженого вуха зовнішнього слухача.

Під кінець служби ночви, кошики, рушники, а то й просто хустки з наїдками утворюють біля церкви суцільне коло. Поросята, ковбаси, паски, крашанки, писанки та інші великодні смаколики чекають своєї черги бути окропленими. Під купою харчів, як контрабанда, де-не-де причаївся штофчик сивухи, запіканки, варенухи чи медовухи, яких господар також хоче потішити освяченням. Щойно вийшли хоругвоносці, і дзвони закалатали прискореним передзвоном, — усе стихло...

Розговляються поспіхом. Кожен прагне чимскоріше зійти на дзвіницю і вдарити у дзвони. Власне, у всіх християн є звичай проявляти свою радість у свято Воскресіння Христового в той чи інший спосіб. В Україні здавна ця радість проявлялася церковним передзвоном. Двері дзвіниць відчинені для всіх охочих протягом усього Світлого тижня. Від обідні до вечірні лунає дзвін. А біля церкви гамірно, молодь затіває всілякі ігри, дівчата співають веснянок...

Проспати заутреню у Світлий Празник вважалося неприпустимим. Існував звичай: того, хто провинився таким чином, у понеділок чи вівторок Світлого тижня обливати холодною водою або купати. Тому, ймовірно, в деяких місцевостях ранок Світлого вівторка називали "купалищем".

Радість і торжество проявляються в традиції христосуватися. Під час зустрічі кожен хоче поділитися з рідними і знайомими великою вісткою. "Христос Воскрес!" — каже один, а йому відповідають: "Воістину Воскрес!", обнімаються і тричі цілуються, прощаючи при цьому всі взаємні образи, а також обмінюються крашанками — символом надії на майбутнє воскресіння. Звичай мінятися крашанками відомий здавна. Яйце, як вияв життя в такій "мертвій", застиглій формі, водночас обіцяє дати нове життя. Важко придумати кращий символ воскресіння: нині він мертвий, але в ньому прихована життєва сила. Першому освяченому великодньому яйцю ("найсвяченішому") надавали особливої ваги. Його зберігали весь рік до нової Паски. Вірили, що коли таке яйце перекинути через палаючу будівлю, то пожежа згасне.

У деяких повітах Київської губернії існував обряд христосування з покійними, — у перший чи другий день Світлого тижня йшли на могили родичів і заривали там освячені яйця; тим, хто помирав на Паску, клали до рук крашанку.

А діти залюбки гралися в "цоканьє" — биття яєць: кому вдавалося розбити крашанку суперника, забирав її собі. І начувайся той, у кого знайдуть яйце, налите воском чи гіпсом або взяте від курки кращої породи (так звані "вощанки", "гіпсовки" і "цесарки"). Неодмінна умова забави — перевірка перед змаганнями крашанок постукуванням по зубах. Скільки сліз і благань коштувало хлопчаку, який програв у нерівному двобої всі свої крашанки, виблагати в матері чергову порцію "биток"! Зате з яким урочистим виглядом він прибігав знову на "поле бою" з новим "бойовим запасом" і як поважно брав у суперника його "щасливе яйце", щоби знову перевірити "на зуб" усі його переваги.

Молодь розважалася, а статечні люди чинно сиділи вдома: зазвичай у перший день Паски гостей не приймали, хіба що завітає духовна особа. Рідних і знайомих відвідували на другий і третій день, інколи — четвертий (у середу).

…Сучасник стверджував, що лише в Києві перед Великоднем кололи близько 50 тис. поросят. Про київські паски (у народі їх називали "бабами") годі й казати. Паски пекли у Страсну п'ятницю. Якість ритуальної "баби" визначалася не тільки на смак, — величезне значення мала її висота. У деяких домівках для того, щоб паска вийшла вищою, розбирали печі. Свято вважалося невдалим, якщо паска випікалася кривою або невисокою.

Дехто святкував увесь тиждень, але більшість людей, зважаючи на польові роботи, скорочували свято на два-три дні. Проте це чоловіки, жінки ж побожно утримувалися від будь-якої праці, навіть не виносили сміття з хати. Виміталося воно тільки після Проводів, але не викидалося, а спалювалося або висипалося "на воду", — що як серед сміття трапиться крихта освячених харчів або шкарлупа від крашанки!

Проводи

Щороку через тиждень після Великодня влаштовували Проводи ("гробки") на спомин про всіх покійних предків. У різних місцевостях їх відзначали в різні дні. Залежно від того, скільки в населеному пункті цвинтарів, стільки й днів тривали Проводи. Були села з приписаними до них присілками. Тоді в першу після Великодня неділю Проводи справляли на цвинтарі головного села, у понеділок — наступного, більш велелюдного присілку і т.д. Так само відзначали Проводи і в містечках та великих селах, де налічувалося кілька цвинтарів. Утім, не всі селяни й міщани могли пожертвувати робочими днями задля пам'яті рідних. Тому Проводи приурочували до Фоминої неділі (друга неділя після Паски), Жон Мироносиць (третя неділя після Паски) і навіть Трійці (на Поділлі).

До Проводів знову фарбували яйця, розмальовували писанки, пекли книші, пшеничні калачі тощо. Заможніші господарі приносили на церковне подвір'я сирі продукти, з яких там-таки у величезних казанах варили різноманітні скоромні страви. Після богослужіння накривалися столи, до яких запрошували всіх охочих. Оскільки обід влаштовувався "за помин душ" покійних членів громади і для живих її представників, гроші на закупівлю напоїв виділялися з сільської казни. Проте такі витрати не були передбачені в офіційних волосних кошторисах, тому горілки закуповувалося небагато. Втім, харчу завше буває більше, ніж дармової випивки. Мудрі селяни, а радше — заможні селянки завбачливо запасалися кількома пляшками домашньої настоянки чи наливки, і коли казенна горілка вичерпувалася — починалося частування із власних запасів.

Але найгучніша учта влаштовувалася на цвинтарях. Після відправи панахиди окремо на кожній могилі селяни чи міщани вмощувалися на траві біля рідних могил і влаштовували ритуальне частування. Перш ніж розпочати трапезу, обдаровували старців, які в ці дні сходилися на цвинтар звідусіль. Розбивши об могильний хрест крашанку, голова родини віддавав її жебракові зі словами: "Помолися, дідуню, за померлого татуня/мамуню) сеструню..." Текст змінювався, залежно від того, хто лежить у могилі; повідомлялися імена покійників, яких треба було пом'янути.

Вважалося, що й покійники беруть участь у трапезі. Тому перша чарка горілки виливалася на могилу. Туди ж таки вихлюпувалися рештки з кожної недопитої чарки, виливалися недоїдений борщ або каша. Звичка супроводжувати випитий шкалик горілки побажаннями виявлялася й тут. До кожної стопки промовляли: "Тут моя родинонька, тут моя мати"; "Тут будемо і ми колись спочивати"; "Їжте, пийте і нас, грішних, споминайте"...

Тризна затягувалася до пізньої ночі, і нерідко святе місце мирного спочину здригалося від писклявої пісні добряче підпилої молодиці. Недарма колись Проводи називали "бабським великоднем". У деяких селах жінки збиралися у ватаги на церковному подвір'ї й затівали там усілякі ігрища, причому нікого з чоловіків до свого гурту не брали. Священнослужитель, на віддяку за великодні пожертви, виносив жінкам гостинці. А ті, своєю чергою, суто по-жіночому дякували: вилазили на дзвіницю і до нестями били у дзвони. Церковному сторожеві треба було добряче пильнувати, щоби, бува, дзвонарі в спідницях не порозбивали дзвони. А у разі непослуху він міг без зайвих церемоній зігнати "шалених баб" із дзвіниці.

Після масового, гучного, майже двотижневого святкування життя знову поверталося у свою буденну колію, до тяжкої праці. З оновленими силами трударі бралися до роботи, сподіваючись дожити до наступного Великодня…

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 27.15
EUR 29.57