Примушення українців до миру

Роман Клочко 27 січня, 23:00
просв
Читальня "Просвіти" у с.Гаї Львівського повіту знищена 5 жовтня 1930 р.

Читайте також

Пацифікація 1930 року в Галичині.

Масові побиття й арешти, погроми українських кооперативів та осередків "Просвіти", нищення українських вивісок… 

Ні, це не розправа з політикою українізації та НЕПу. Усе це відбувалося по інший бік Збруча, в Галичині, коли польська влада у вересні 1930 року розпочала так звану пацифікацію, прагнучи залякати тих українців, які вперто не бажали відчувати себе громадянами ІІ Речі Посполитої…

Галичина у вогні

1930 рік був для Польщі непростим. Прем'єр-міністр Юзеф Пілсудський і далі посилював свою владу. Конфлікт між ним та опозиційними партіями (до яких належало й Українське національно-демократичне об'єднання — УНДО) завершився тим, що 29 серпня парламент було розпущено. Опозиціонерів, які втратили недоторканність, заарештували й кинули до фортеці у Бересті. Нові вибори призначили на листопад. 

Олії у вогонь підливала й ситуація в економіці. Економічна криза, що охопила світ восени 1929 р., докотилася і до Польщі. У здебільшого аграрній Галичині, де й раніше було важко з роботою, криза відчувалася особливо гостро. Українська молодь не мала жодних перспектив — шлях на державну службу для неї був закритий, місць в українських організаціях на всіх бракувало, а на селі робочих рук було більше, ніж земельних ділянок. Польський уряд і далі роздавав землю колишнім польським військовим: 1930-го до сейму було подано аж чотири законопроекти так званого осадництва на кресах. Депутати від українських партій у польському парламенті відверто заявляли, що влада сама кидає в маси "палаючий смолоскип". А їхні радикальніші колеги переходили від заяв до дій.

Ще 1929 року на конгресі у Відні було створено Організацію українських націоналістів (ОУН), що об'єднала у своїх лавах різні націоналістичні організації, які діяли у Польщі і Чехословаччині. Сюди ж увійшла й Українська військова організація (УВО) на чолі з Євгеном Коновальцем. Але об'єднання не було ані швидким, ані легким. У націоналістичному середовищі існували різні погляди на те, як має діяти ОУН далі. Старше покоління на чолі з Коновальцем вважало, що націоналісти повинні пропагувати свої ідеї в масах (зокрема й через пресу) і брати участь у політичному житті — або самостійно, або разом з іншими українськими партіями. Молодь була налаштована радикальніше, наполягаючи на збройному опорі владі. Саме такі настрої панували у Крайовій екзекутиві (виконавчому комітеті) ОУН. Її представники активно залучали до лав організації молодь, розбудовуючи так зване юнацтво — осередки, до яких входили молоді люди віком від 15 до 21 року. 

просв
Іван Габрусевич
"Юнацтво" було найрозгалуженішою структурою ОУН у Галичині і одночасно найрадикальнішою. Її очільники — Іван Габрусевич і Богдан Кордюк — активно пропагували націоналістичні ідеї серед молоді, схиляючи її до терористично-бойової діяльності. На сторінках журналу "Юнак" та інших націоналістичних видань публікували інструкції з виготовлення вибухівки, ілюстрації вогнепальної зброї та ручних гранат. Крім того, Габрусевич проводив вишколи молоді.

У липні 1930 р. "юнацтво" самочинно розпочало кампанію саботажів, що стала неприємним сюрпризом для вищого керівництва ОУН. У різних місцях Галичини підпалювали польські маєтки, виводили з ладу телефонні й телеграфні лінії. 30 липня під Бібркою було здійснено напад на поштовий транспорт, що перевозив 55 тис. злотих. Після цього кількість підпалів зростала шаленими темпами. За даними польського МВС, що їх наводить український дослідник Роман Скакун, на території Львівського, Станиславівського й Тернопільського воєводств з липня по листопад 1930 р. було зафіксовано 191 акт саботажу. Здебільшого це були підпали скирт і господарських споруд. 

З початком кампанії саботажів керівництво ОУН потрапило у незручну ситуацію. Відмежуватися від цих актів означало втратити авторитет серед радикально налаштованих українців та ще й публічно визнати відсутність дисципліни в іще не до кінця сформованій організації. Відтак проводу довелося санкціонувати акцію постфактум. У вересневому числі оунівського журналу "Сурма" з'явилася стаття "Частинний виступ УВО", де про кампанію саботажів писали як про заздалегідь сплановану акцію, що "має на меті організованим способом ширити неспокій у краю, паніку між польським населенням, ломити експансивного духа польського кресового елементу, посіяти в нім зневіру в успішність його охорони державними властями перед наступом українських елементів та викликати психічний вплив на маси українського населення в крайно ворожім напрямі до польської нації". У статті йшлося й про припинення акції саботажів, бо вони досягли своєї мети — ворогові завдано матеріальних і моральних збитків. 

Втім, незважаючи на команду згори, хвиля підпалів стихла не відразу — у жовтні польська влада зафіксувала в галицьких воєводствах 26 подібних випадків, з яких 20 виявилися вдалими. На сторінках "Сурми" ці акти трактували як помсту за каральні заходи влади, що увійшли в історію під назвою "пацифікація" (у перекладі з польської — "придушення бунтів"). 

Пацифікація

голов
Юліан Головінський
З кінця серпня 1930 р. польська поліція провела арешти членів ОУН. За ґратами опинилися близько 20 чільних діячів, серед яких був і Іван Габрусевич. 20 вересня заарештували керівника ОУН у краї — Юліана Головінського, якого вже за десять днів застрелили нібито при спробі втекти. Та арешти не припинили кампанії саботажів — вона за інерцією тривала й далі. 

На початку вересня Пілсудський ухвалив рішення розмістити загони поліції та кавалерії в селах, де відбувалися підпали. Керувати акцією за наказом міністра внутрішніх справ мав комендант поліції Львівського воєводства Чеслав Ґрабовський. Остаточно методику проведення каральних експедицій затвердили 23 вересня на нарадах у МВС та Президії Ради міністрів. Втім, на місцях перейшли від "теорії до практики" значно раніше. Вже 14 вересня у кількох селах Львівського та Бібрського повітів з'явилися улани, які вчиняли реквізиції та побиття мешканців.
З 20 вересня пацифікацію розпочала поліція, а за кілька днів до неї приєдналися військові загони. Процес пішов…

Офіційно каральні експедиції відбувалися за такою схемою. Поліціянти оточували село, потім викликали війта й представників волосної ради, вимагаючи видати зброю, агітаційну літературу та вибухівку, виказати підозрілих осіб. Після цього влаштовували обшуки у будинках мешканців та громадських закладах. Проте на практиці пацифікація перетворилася на звичайні погроми. 

голов
Читальня "Просвіти" у с.Княгиничі Рогатинського повіту

Ось, наприклад, як, за свідченнями очевидців, відбувалася каральна експедиція у Новому Селі (нині Підволочиський район Тернопільської області). 23 вересня о 6-й вечора сюди прибуло приблизно 130 поліцаїв. Навідавшись до місцевого відділку, вони зайшли потім до корчми поляка Качоровського, щоб трохи випити "для розігріву", і вже потім узялися до справи: "Коло 8 год. вечера, вже напідпитку, зачали "ревізувати" хату за хатою, де жили українці. Ревізія, а радше погром, полягав у тому, щоб знищити все. Основну ревізію перевели в місцевій кооперативі "Народний дім" тим способом, що ціле урядження знищили, всі товари порозкидали та полили нафтою. Крамаря, Володимира Ткача, збили немилосердно. В "Народнім Домі", де міститься читальня "Просвіти", сокирами порубали підлогу, крісла, шафи з книжками, всі книжки подерли, сцену порубали, куртини і декорації понищили, м.ин. великий портрет Тараса Шевченка, Франка, Мазепу, Хмельницького і Шмігельського".

Не менший погром учинили і в хатах інтелігенції та селян. В адвоката Данила Сеника зірвали підлогу, шукаючи зброю, і подерли всі документи в канцелярії. Його колезі, Іванові Калині, зламали друкарську машинку й понищили все канцелярське приладдя. Селянське майно все докупи скидали на середину хати, топчучи ногами. Господарів змусили розкрити дахи на хатах та стодолах. Пізніше пішов дощ, який намочив зерно, завдавши селянам ще більших збитків. Обшуки супроводжувалися побиттям. Так, Петрові Москалюку дісталося за те, що…мав сина — студента філософського факультету, Мар'яну Коменді — за те, що був справником кооперативу і секретарем товариства "Рідна школа". "Ця масакра тривала в Новім Селі до 3 год. ночі. Декому, хто дуже кричав, затикали уста землею і били далі".

Від побиття не рятував навіть духовний сан. У збірнику "На вічну ганьбу Польщі", виданому Проводом Організації українських націоналістів у Празі 1931 р., звідки взято опис погрому в Новому Селі, є й свідчення греко-католицьких священиків, які постраждали від пацифікації. "Зі страшним галасом і прокльонами стягнули з мене пальто. В реверенді (рясі. — Р.К.) кинули мене на землю. Кілька поліцаїв держали мене за голову й ноги, а решта била. Били нелюдськи, вигукуючи "на, маєш Україну". Щоб я не кричав, один з поліцаїв затуляв мені рота. Били понад чверть години", — згадував парох М.Блозовський з Підгайців на Тернопільщині. Не менше дісталося й Є.Мандзію з с. Богатківці Підгаєцького повіту, від якого поліцаї вимагали видати кулемети. "Троє з них почали бити мене щосили прикладами рушниць, приказуючи: "А, Україну, псякрев, будував з учителями й хлопами". Інстинктивно закривався я від ударів руками, в які четвертий поліцай колов мене багнетом. Били по голові, лівім боці і грудях", — згадував священик. Але й цього "правоохоронцям" було мало: в напівпритомного чоловіка полетіли баняки, тарілки, горнята, склянки — все кухонне начиння, що було в хаті. Недивно, що після погрому селом пішла чутка про його смерть. 

Під час каральних експедицій поліцаї та військові ні в чому собі не відмовляли. Так, у с. Денисів Тернопільського повіту селянам, щоб нагодувати поліцаїв, довелося принести більш як 100 курей та качок, 10 кілограмів масла і близько 300 яєць. Військові теж вирізнялися неабияким апетитом: у с. Грусятичі Бібрського повіту командир відділу наказав "протягом двох годин доставити 25 ц вівса, 3 свині вагою по 100 кг, 25 кг ярини (городини та овочів. — Р.К.), 1,5 ц картоплі, 100 боханців хліба, 1200 яєць, 5 м полотна тощо". 

Оскільки в листопаді 1930 р. у Польщі мали відбутися парламентські вибори, пацифікацію використовували і для "передвиборної агітації" за провладні партії. Селян часто змушували демонструвати лояльність до чинної влади за допомогою отаких-от декларацій: "Сьогоднішнього дня розв'язуємо місцеву читальню "Просвіти" як вогнище протидержавного руху і всі одностайно обіцяємо під час виборів до сейму та сенату голосувати за урядовий список" (у с. П'ятничани). Або: "У цей гарячий для нас час недвозначно заявляємо, що ефект, який мав місце в день 11 жовтня, буде для нас раз і назавжди наукою — не слухати підшептів різних юд ані тих газет, що підбурюють до незгоди з братнім народом…" (у с. Великі Хлібовичі). Коли читаєш ці рядки, стає моторошно — вони, мов дві краплі води схожі на заяви, що з'являлися на шпальтах газет по інший бік Збруча…

голов
Феліціян Славой Складковський,міністр внутрішніх справ Польщі 1930–1931 рр., один з організаторів пацифікації
Каральні операції дали бажаний для польської влади результат, та лише на короткий час. На парламентських виборах 1930 р. за "урядовий список №1" проголосувало 52,5 % виборців Галичини (1928 року ця цифра становила 28,5%). Представництво ж українських партій істотно зменшилося: якщо 1928 року вони мали 46 місць у сеймі й 11 у сенаті, то тепер лише 20 у сеймі і чотири в сенаті. У спустошених погромами селах на певний час пригасла діяльність осередків "Просвіти", кооперативів, товариств "Луг" і "Сокол". Польська влада навіть не приховувала свого задоволення такими підсумками "пацифікації", яка спочатку спрямовувалася нібито проти виконавців актів саботажу. "Кампанія пацифікації викликала явний перелом у настроях людності. Тепер ми на кожнім кроці бачимо вияви лояльності щодо держави, а ворохобну інтелігенцію ізольовано від селянської маси", — звітував міністр внутрішніх справ Славой Складковський, виступаючи у польському парламенті 10 січня 1931 р.

Інформаційний контрудар

Втім, приводів для задоволення насправді було не так багато. Інформація про каральні заходи потрапила за кордон. Українська діаспора разом з ОУН зробила все, щоб про "примушення українців до миру" дізналися в усьому західному світі. Статті про каральні експедиції з'явилися в таких виданнях як "Манчестер Гардіан", "Нью-Йорк геральд триб'юн", "Нейшн". До пацифікованих сіл почали навідуватися іноземні кореспонденти і представники міжнародних громадських організацій. Так, наприклад, кореспондент "Манчестер Гардіан" Фредерік Фойт у листопаді 1930 р. встиг поспілкуватися з покаліченими пацифікацією українцями, які лікувалися в українському шпиталі у Львові, і сфотографувати їх. "Цікаве те, що коли польська влада тут, у Львові, довідалася про існування тих фотографій, тоді перешукано не тільки український шпиталь, але й помешкання всіх українських лікарів", — писав журналіст. 

Провід ОУН намагався надати подіям якомога ширшого розголосу. Осередки ОУН надсилали телеграми урядам різних держав і до попередниці ООН — Ліги Націй, зв'язувалися з українськими громадськими організаціями в різних країнах, і ті своєю чергою організовували протестні акції, розсилали тисячі телеграм — до парламентів, урядів, президентів, до Папи Римського (адже саме йому підпорядковувалася Греко-католицька церква, священики і парафіяни якої постраждали під час каральних операцій). Українське питання вийшло далеко за межі газетних шпальт, "опинившись на вулицях та у парламентських залах". Перед польським посольством у Вашингтоні відбулася демонстрація, учасники якої роздавали перехожим листівки з інформацією про пацифікацію. На демонстрації протесту вийшли також українці Пітсбурга, Нью-Йорка, Детройта, Клівленда, Філадельфії та інших міст США й Канади. Про пацифікацію заговорили у британському парламенті — 3 листопада 1930 р. депутати Лейбористської партії на засіданні Палати громад закликали уряд вжити заходів для захисту меншин у Польщі. Пізніше лейбористи неодноразово "бомбардували" своїми запитами британські державні установи, а в серпні 1931 р. двоє депутатів від цієї партії, Джеймс Райс і Райс Том Девіс, особисто приїхали до Галичини, де поспілкувалися з українськими діячами, а потім виступили зі звітом у парламенті. 

Українська пропагандистська акція завдала серйозного удару по міжнародній репутації Польщі. Вже у жовтні 1930 р. пацифікацією зацікавилися в Лізі Націй, куди почали надходити петиції з протестами проти дій уряду Польщі. Далеко не всі з них відповідали вимогам тодішнього законодавства, але кілька з них таки прийняли до розгляду. У січні 1931-го було утворено "Комітет трьох" у складі Великої Британії, Норвегії та Італії, який мав розслідувати викладені в петиціях звинувачення. Але далі ситуація склалася не на користь українців. 16 квітня на засіданні комітету було ухвалено рішення відкласти розгляд справи, оскільки між УНДО та проурядовим Безпартійним блоком почалося обговорення українсько-польських відносин. Насправді переговори припинилися ще на початку березня, бо від українських політиків вимагали відкликати скарги, подані до Ліги Націй, і заявити про цілковиту лояльність до уряду. Але польська дипломатія використала сам факт переговорів як доказ того, що ситуація нормалізується. Британські дипломати теж не хотіли зчиняти галасу, щоб не заохочувати німців, які мали до Польщі свої претензії. Розгляд справи відклали до вересня, ну а потім Лізі Націй було вже не до українців. У вересні 1931 р. японські війська вдерлися до Маньчжурії… 

Резолюцію Ради Ліги Націй в українській справі було ухвалено 30 січня 1932 р. Хоча в ній і засуджувалися каральні заходи польської влади стосовно українців, цей документ Варшаву ні до чого не зобов'язував — навіть до виплати відшкодування постраждалим від пацифікації.

Напруга на українських землях від пацифікації не зменшилася. Знекровлена арештами ОУН поступово відновила свою діяльність, але тепер уже перейшла від масових акцій до терору проти польських урядовців. Політика ж польської влади щодо українців, попри окремі поступки, загалом залишалася незмінною. Україно-польське протистояння набирало обертів, аж доки на початку 1940-х рр. не переросло у криваву війну…

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 27.15
EUR 29.57