Обережно! Планка опускається!

У радянські часи я постійно конфліктував із владою. Дуже довго, ледь не від самого народження, я не міг зрозуміти: чому ця влада мені така ненависна? Чому я не хочу вступати в піонери? Чому я не вступав у комсомол? Чому я не пішов уторованим шляхом сина «статусного» працівника, що має багато можливостей, і чому не став татусиним синком, як мені прогнозували, а розпочав свій трудовий шлях із рядового маляра? Я намагався стати повністю незалежним від цієї влади.

Згодом прийшло розуміння, що я — не якийсь герой або підпільник (адже багато хто приписує собі підпільну боротьбу проти радянської влади мало не з пелюшок) — ненавидів радянську владу з простих міркувань: кожна нормальна людина ненавидить подвійні стандарти, а особливо — подвійні моральні стандарти.

Я з дитинства побачив, що та влада жила за законами подвійної моралі. Одна була для загального споживання, а іншу, дефіцитну (як у спецгодівницях розподіляла ковбасу та пижикові шапки), — вона залишала для себе. Кажу про ту мораль, яка дозволяла владі робити все, що вона хоче, але забороняла народу робити все, що він може.

Як спортсмен у душі, я вважаю, що всі учасники змагань повинні мати рівні можливості. І не розумію, про яке суперництво можна говорити, коли той біжить стометрівку в кирзових чоботях, а той — у кросівках PUMA. Я не міг би дивитися змагання штангістів, де один піднімає штангу обома руками, а іншого змушують піднімати вагу однією рукою... Моє життя перетворилося на безперервну боротьбу за те, щоб усі, хто живе в країні, мали однакові права й умови, навіть у найжорсткіших змаганнях. Нехай це змагання буде виснажливе, нехай буде завдовжки із життя, але всі його учасники повинні бути рівними.

Мені не хотілося жити в суспільстві, де для негідників — умови особливі, а для нормальних людей — вони просто нестерпні. Щоб зламати це, ми й вийшли на Майдан. Нині, правда, команда Ющенка забуває, що ми стояли там не за його президентську посаду. І не за те, щоб нашу країну називали президентською республікою, хай навіть із найчудовішим і найулюбленішим у світі президентом. Ми боролися за те, щоб до влади прийшли люди, які сповідують таку саму мораль, як і та, що в душі кожного нормального українця. Яку дано йому від Бога, від предків, від релігії.

Моральна планка попередньої влади навіть не була низькою. Вони цю планку просто втоптали в землю. Тому в народі й розпочався стихійний процес, результатом якого я б назвав не зміну політичної системи, а моральне відродження України. І ми вийшли на Майдан не задля політичних цілей (адже більшості людей, вибачте, плювати, яке співвідношення повноважень буде між президентом і прем’єром), людям важливе співвідношення моралі народу, з одного боку, і моралі президента і прем’єра — з іншого.

Чому я зупинився на кандидатурі Ющенка? Тому що він мені подобався і, скажу чесно, подобається. Тому що Ющенко — один із небагатьох політиків в Україні, не декларативно віруючий. У чому висока цінність релігії? У тому, що в релігії до всіх однакові моральні стандарти. Якщо ти заходиш до церкви, синагоги, мечеті, то ти схиляєш голову, чи ти король чи жебрак. І церква однаково прощає і благословляє і королів, і жебраків, якщо вони того гідні. Мені здавалося, що Ющенко — це та глибоко релігійна людина, яка ніколи не дозволить у нашому суспільстві панувати подвійним стандартам, та, у кого в серці, як на скрижалях, викарбувані моральні чесноти. Єдині і для еліти, і для народу.

Та ось минуло 100 днів, і я раптом опинився у стані шоку, коли з вуст Ющенка почув заклик до іншої моралі. Тепер наш Президент каже: мовляв, так, хлопці, Зварич побешкетував, але Зварич — наша людина. Виходить, «нашим» людям дозволена низька планка моралі, а решта хай живуть за найвищими принципами? «Наші» нехай порушують що завгодно, а інші хай нічого не порушують? Як тут не згадати принцип Франсіско Франко: «Друзям — усе, ворогам — закон». Але ж Франко був диктатором...

У зв’язку з цим не можна не згадати важливого уроку, який отримали американці. Я кажу про президента США Клінтона, якому, до речі, дуже симпатизую. Так, Клінтон не переступав закон у плані правовому, але він порушив духовний закон суспільства. Він збрехав своєму суспільству. І репутація американського президента постраждала не через те, що він зробив, а через те, що збрехав перед нацією. І це був урок не лише для всієї американської політичної еліти, а й для еліти світової.

Та ж сама ситуація зі Зваричем. Безперечно, задовго до Майдану і під час революції Роман Михайлович виявив себе гідним соратником, справжнім бійцем. Річ не в тому, є в нього освіта чи ні. І не в тому, якою кількістю іноземних мов він володіє. А річ у тому, що він виявився настільки ж неправдивим, як і екс-президент США, якого Зварич напевно колись називав своїм президентом.

Я гадаю, коли Ющенко пропонував усім заплющити очі на неправду міністра юстиції, він керувався не своїми моральними принципами. Гадаю, в той момент він говорив вустами своїх лукавих радників. Або наближених, котрі сповідують філософію, якою, судячи з усього, просочені стіни будинку на Банковій.

Тепер, після історії зі Зваричем, я боюся за долю політреформи, яка перебуває в руках «незалежного» Конституційного суду. Адже судді КС, так само, як виконували волю попередньої влади, виконають і волю влади теперішньої, оскільки вони — теж частина нашого суспільства. І якщо планка моральності виставляється низько, то примірятимуться до неї. Я не можу бути впевненим у незаангажованості Конституційного суду. Як і в незалежності українських судів узагалі. Хіба для когось сьогодні таємниця, що за 10 тис. доларів судді винесуть будь-яке рішення?! Що за дзвінком керівництва країни судді готові виконувати будь-яку команду? Просто вголос цього визнавати ніхто не хоче.

Я вірив словам Президента, що вже через рік ми житимемо в іншій країні, і боровся за це. За країну, в якій пануватимуть цінності Майдану, буде створена республіка, а це передусім — правління народу. Я боровся саме за те, щоб жити у країні, в якій Президент дослухається до голосу народу, а не тих, хто штовхає його на вчинки й висловлювання, які не відповідають його рівню моралі.