СТЕПАН ГАВРИШ: «Я НЕ ТВОРЮ ВОРОГІВ, А ШУКАЮ ДРУЗІВ. НАВІТЬ СЕРЕД ОПОНЕНТІВ»

Те, що в перелицьовану під час лютневої парламентської революції президію Верховної Ради Степан Гавриш потрапив волею сильного на той час Олександра Волкова, ніколи не було таємницею за сімома замками. Завдяки комплекту параметрів, у якому юридична освіта вдало поєднувалася з відсутністю схильності до самостійної гри, Степан Богданович ідеально вписався в керівний орган парламенту, всівшись ошую спікера. Не перша і навіть не друга, але далеко не остання, бодай з огляду на те, що сидить у віце-спікерському кріслі, людина в країні, не входячи в обмежене коло ньюсмейкерів від політики, він задіяний більше в недосяжних для ока масового глядача кулуарних процесах. Що, втім, не зашкодило пильному оку помітити: останнім часом із паном Гавришем відбуваються цікаві метаморфози. Дедалі більші прояви тенденції до незалежності в думках і самостійності в поведінці віце-спікера породили припущення, що Степан Богданович якщо не порвав зв’язки, то принаймні відійшов від тих олігархічних сил, із якими заведено було пов’язувати його стрімке кар’єрне зростання, і в країні ось-ось стане на одного зрілого політика більше. Щоб не плутатися в здогадах, ми вирішили поцікавитися з цього приводу особисто в пана Гавриша. А той факт, що однозначної відповіді так і не було отримано, хтось може розцінити як підтвердження підозр, хтось — як спростування. Певне, в чомусь Степан Богданович усе ж таки не зміниться ніколи.

— Деякі спостерігачі останнім часом, Степане Богдановичу, помічають у вашій поведінці дуже цікаві зміни. І пов’язують їх із тим, що ви відійшли від тих олігархічних сил та осіб, котрі сприяли вашому приходу в парламентське керівництво. Можна поцікавитися, із чим пов’язані зміни, які відбуваються з вами?

— Моє перебування в олігархічних колах має абсолютно віртуальний характер, оскільки я жодним чином не причетний до олігархічних інституцій та суб’єктів. Моя співпраця з багатьма політиками, яких інколи справедливо або несправедливо зараховують до олігархів, не означає, що це результат моєї особистої політичної позиції. Це, загалом, продукт часу: альянси, які я укладаю й укладатиму, спрямовані на те, щоб створити умови рівномірного розвитку мене й того, що навколо мене. Розвиток, який має політичну пропорційність: я не творю ворогів, а шукаю друзів. Навіть серед опонентів. Я не змінив свого ставлення до тих, кого іменують сильними світу цього. Гадаю, за великим рахунком, це золотий фонд України. Ми повинні створювати національну буржуазію, допомагати їй ставати на ноги, перетворюватися з тіньового монстра, що своїми щупальцями обплутує всю систему відносин у нашій країні, на людей, які відстоюють національні інтереси, стають патріотами. Мені дуже хотілося б сподіватися, що мої стосунки з такими людьми спонукали їх задуматися про те, що всіх нас тримає в цьому світі, — про мораль, про цінності вищі, ніж гроші.

Я не відійшов ні від кого, просто рухаюся далі. Перейшовши певні рубікони, я не повертаюся назад, а рухаюся разом із тими, хто сьогодні навколо мене. Відколи я став віце-спікером, відбулися зміни, які, на перший погляд, здаються непомітними і навіть мізерними, але які засвідчили абсолютно іншу епоху життя в країні. І сьогодні чимало з тих людей, хто вчора був зі мною, теж змінилися. Окремі з них, як і раніше, уявляють, що вони так само впливові сьогодні, як і вчора, що вони так само, як і вчора, тримають у руках нитки влади, що вони так само легко відчиняють ті двері, які вчора відчинялися при самій їхній появі перед ними. Все вже не так. Усе змінилося. Вони тримають у руках вже не нитки, а тоненькі павутинки, які поки що пов’язують їх із тими, хто вирішує в країні головні питання. І двері інколи відчиняються, але з великим скрипом. І чим далі, тим це буде важче. Час потребує нових людей. Сьогодні формула ламання суспільства через коліно вже не спрацьовує. Тому і я, очевидно, став інакшим. Але не в тому сенсі, що вчора був поганим, а сьогодні став хорошим. Я просто пішов далі.

— Гаразд, спробую бути конкретнішою. Ви голосували за відставку уряду Віктора Ющенка?

— Ні, я не голосував за відставку Ющенка. Я вважаю, що його уряд зробив те, чого не зробив жоден уряд до нього. Навіть найортодоксальніші його критики, заперечуючи макроекономічні досягнення чи соціальні успіхи, беруть під сумнів не сам факт цих досягнень і успіхів, а кажуть про те, що результати не настільки високі, як того хотілося б. І пов’язують ці результати з тим, що сприятлива міжнародна кон’юнктура затребувала українську продукцію на світових ринках. За великим рахунком, це свідчить про неуцтво і небажання бути чесними. Безумовно, цей уряд, на подив багатьох — і не лише українських, експертів, зумів створити своєрідну національну модель м’яких реформ, які, з одного боку, мінімізували соціальні втрати в суспільстві, а з другого — зробили процес розвитку України повністю передбачуваним. Я критикував і критикую сьогодні Віктора Ющенка за те, що він уперше перетворив Кабінет міністрів не лише на якийсь менеджерський виконавчий інститут, що контролює сьогодні рух усіх матеріальних ресурсів, їх організацію в державі, а ще й на певний політичний штаб. Але при цьому не зумів забезпечити собі підтримку в парламенті й уберегти коаліцію, яка виникла ще до нього. Найбільша наша втрата за останній час — це втрата більшості.

— Ви вважаєте, що винен у цьому Ющенко?

— Я вважаю, що до цього призвело його політичне недбальство. У нього було чимало шансів організувати навколо себе значну частину більшості, скажемо, відсотків 70 її складу. Але, зрештою, у відставці Ющенка немає ніякої трагедії. Віктор Андрійович прийшов відомим банкіром, пішов відомим політиком, і сьогодні в нього, мабуть, є всі можливості, тверезо проаналізувавши ситуацію, зробити висновки і вчинити правильно.

— Створити широку передвиборну коаліцію чи блок демократичних сил?

— Досі в парламенті існують лише певні зачатки блоку правих сил, але я не вірю, що найближчим часом вони зможуть вилитися в щось конкретно відчутне. Що стосується центристських фракцій і депутатських груп, то в них так багато протиріч, що про жодну об’єднаність поки що говорити неможливо. У них збігаються цілі тільки ситуативно і тільки тоді, коли в цих цілях не закладено внутрішньої конкуренції в їхніх відносинах. Конкуренція різного характеру: від впливу «при дворі» до економічних інтересів. Що стосується передвиборного демократичного блоку, про який сьогодні багато говорять, — то це поки що лише спроба добачити у хмарах на небі зміну погоди. І не більше. Жодних реальних дій зі створення демократичних сил сьогодні не відбувається, і в організаційному плані він не лише не визначений, а й хибує на ті ж протиріччя, що й усі решта. Наміри такі є, оскільки, безумовно, Віктор Ющенко залишається надзвичайно сильним харизматичним лідером, який, щоправда, досі перебуває в зайнятій ним одного разу позиції вичікування. Це не позиція нейтралітету. Адже у нього чіткі уявлення про своє політичне майбутнє, він чітко знає, з ким він буде і кому він симпатизуватиме. У цьому жодного сумніву немає. Він не політично індиферентний. Він політично пасивний, бо досвіду тут у нього немає. Його робота в Національному банку і в Кабінеті міністрів була такою, що не терпіла ні метушні, ні друзів, ні ворогів. А сьогодні йому потрібно виходити на майдан, виголошувати запальні промови і вести за собою. Чи є в нього цей ресурс — покаже час. Однозначно, що сьогодні цей час не найсприятливіший. І, певне, якийсь період ще знадобиться для того, щоб підготуватися і самому Ющенку, і тим політичним силам, які мають зробити на нього ставку. Чи буде він єдиним центральним лідером? Я не знаю. Гадаю, його спілка з Іваном Степановичем Плющем — це сильна спілка. Об’єднання двох державників, один з яких має величезний досвід, набутий за тривалі роки політичного життя, і незвичайну політичну інтуїцію, а другий — дуже чітку й тонку харизму, величезну довіру людей, може стати серйозною основою для створення демократичного блоку. Він будуватиметься надзвичайно тяжко, у неймовірних зіткненнях і протиріччях. Побудувати його за старою схемою, за всього бажання тих, хто це планує, не вдасться. Побудувати його за новою схемою буде неймовірно складно. Адже сила-силенна партій, які могли б увійти до цього блоку, можуть бути і потужним локомотивом для його просування, і вибухонебезпечною бомбою одночасно.

— А чи не пов’язане якимось чином із планованим блоком Ющенка—Плюща нове депутатське об’єднання, що зароджується в парламенті, ініціативу створення якого приписують Роману Безсмертному, людині, не дуже віддаленій від Івана Степановича?

— Наскільки я знаю, ні. Так далеко організаційні зусилля можливих штабістів цього блоку не зайшли. Ця група створюється в ситуації, яку двома словами можна охарактеризувати так: «Варта втомилася». Парламент втомився від внутрішніх розбірок, конфліктність у багатьох фракціях сягнула межі, багато депутатів не задоволені своїм становищем у фракціях. Ця група, безумовно, буде центристською, з такими собі, я сказав би, демократичними настроями, і якийсь серйозний вплив на парламентську діяльність у сьогоднішніх умовах навряд чи матиме. Але вона може стати стабілізуючим чинником.

— Степане Богдановичу, наскільки несподіваним для вас стало затвердження Анатолія Кінаха главою уряду? Адже майже до самого голосування його шанси багатьом здавалися не такими вже й великими.

— Шанси Кінаха стати прем’єром не залежали ні від нього, ні від мене, ні від решти членів парламенту. Вони мали виключно кон’юнктурний і ситуативний характер. Усе залежало від того, наскільки влаштує постать Кінаха тих, хто боротиметься за владу завтра. І для Кінаха склалася винятково сприятлива ситуація. Бо значна частина парламенту не хотіла, щоб в Україні був виконувач обов’язків прем’єр-міністра, який належав би до якоїсь фінансово-промислової групи. Кінах же не може належати до якоїсь фінансово-промислової групи, він досить нейтральний, технократ за вдачею. І якщо він лобіюватиме чиїсь інтереси, то лише ті, які збігатимуться з загальнодержавними. Хоча вони позначатимуться на тих чи інших галузях економіки, за якими хтось стоїть.

Сприятлива політична кон’юнктура, прагнення не пропустити вперед сильніших гравців зробили постать Анатолія Кириловича досить компромісною, такою, що дозволяє не руйнувати політичних планів тих, хто брав участь у процесі затвердження нового прем’єра. До того ж Президент дав зрозуміти, що у разі незатвердження Кінаха він не висуватиме нової кандидатури, а призначить виконувача обов’язків. А ця тема обіцяла бути ще гострішою, ніж затвердження прем’єр-міністра в парламенті, адже на Президента чинився б певний політичний тиск із метою поставити на це місце свою людину. Виконувач обов’язків був би дуже залежним, з одного боку, від глави держави, а з другого — від тих сил, які сприяли б його призначенню.

— Країні вдалося уникнути неповноцінного прем’єра з префіксом в.о. Але чи набагато повноцінніший тимчасовий прем’єр, якому віщують недовгий вік до парламентських виборів-2002?

— Гадаю, потенціал Кінаха остаточно ніким ще не вивчено, і не виключаю, що він може проявити характер. Тому наскільки тимчасовим буде уряд Кінаха, залежить від трьох обставин. Перше: чи здатен новий прем’єр програмувати власні моделі реформ в Україні, куди входитимуть відносини із Заходом, відносини з Росією, енергоресурси, приватизація, відносини з Національним банком і так далі. Тут має бути активний гравець, здатний швидко складати мозаїку прогнозів, щоб утримувати ситуацію в стабільному режимі. Друге: чи зуміє він створити команду і вибудувати досить близькі стосунки з Президентом. І третє: чи схвалить Верховна Рада програму уряду. Я не впевнений, що нинішній склад парламенту зможе її ухвалити. Втім, це не має принципового значення, оскільки за останні десять років такої честі удостоїлися тільки два уряди.

Пощастило Кінаху і з тим, що в березні наступного року в сесійний зал прийде новий депутатський склад. Якщо взяти до уваги той факт, що перші місяці своєї діяльності парламент перейматиметься обранням керівництва, розподілом портфелів глав комітетів, затвердженням якоїсь внутрішньої ідеології, побудовою відносин із Президентом, то часу в Анатолія Кириловича більше, ніж дев’ять місяців. А головне — у нього є шанси розпочати новий процес взаємин із новим парламентом, маючи за спиною серйозний досвід роботи з попереднім депутатським корпусом. Тому Анатолію Кінаху можна віщувати перспективний прем’єрський шлях, який дозволить йому, зрештою, спростувати надії деяких політиків на те, що він слабкий керівник.

— З прем’єром більш-менш зрозуміло, а що буде з іншими членами уряду? Чи втіляться нарешті сподівання депутатських об’єднань заволодіти кабмінівськими портфелями?

— Гадаю, що в таких портфелях будуть зацікавлені соціал-демократи, фракція «Яблуко», які як мінімум не виключають свого бажання мати урядові посади. Свої кадрові побажання можуть висловити «Трудова Україна» (хоч поки що вона не заявляла про це) і Демсоюз. Ці фракції можуть виступити ініціаторами переговорного процесу з приводу урядових призначень. Але я гадаю, що в Кінаха є шанси створити технократичний уряд.

— Це з урахуванням побажань депутатських груп і фракцій?

— Ні, з урахуванням ситуації, що складається на сьогодні. Оскільки на момент затвердження прем’єра пакета політичних замовлень на портфелі сформовано не було. І прем’єр вільний у виборі лінії своєї поведінки більшою мірою, ніж залежний від них. На мій погляд, радикальні зміни у складі Кабміну дуже небезпечні для нового прем’єр-міністра. Стабільна робота уряду залежить зараз від того, чи залишиться там достатньо організована і звична до нинішніх умов виконання своїх функцій команда. Тому я прогнозую досить незначні кадрові перестановки в Кабміні.

— А зміни в керівному складі Верховної Ради реальні? Наскільки відомо, підписів за відкликання нинішнього парламентського керівництва зібрано вже достатньо.

— Об’єктивно жодних умов для того, щоб поміняти сьогодні керівництво парламенту, немає. Жодна політична сила не лише не має для цього ресурсу, а й не зацікавлена в цьому. Підписи збираються як такий собі традиційний акт, замість невисловленого бажання сказати: «Іду на ви!». Це один із способів впливу на президію з метою розширення поля для компромісу, який завжди потрібен у парламенті. Наприклад, спроба проголосувати нову редакцію Земельного кодексу може викликати бажання нагадати про те, що в парламенті зібрано таку-то кількість голосів під вимогою відставки керівництва. Але стратегічно сьогодні ніхто не може об’єднатися, щоб піти далі збирання підписів. Адже керівництво парламенту демонструє гнучкість у компромісах із усім сесійним залом і не має яскраво виражених симпатій до тієї чи тієї його частини. Це по-перше. По-друге, переобрання одного із членів президії порушує пакетні угоди, яких було досягнуто в самій президії.

Якщо такі пакетні угоди на рівні фракцій можуть змінюватися, то на рівні президії ці угоди побудовано на особистісних взаєминах. Ми прийшли утрьох, і тому відкликати одного, залишивши двох на місці, або відкликати двох, залишивши одного, нереально. Ми рішуче дотримуємося принципів взаємозалежності, взаємопідтримки і, головне, взаємовідповідальності за прийняті рішення. Це міцні принципи, ми їх ніколи не порушимо. По-третє, я гадаю, жодній політичній силі сьогодні не вигідно відкликати керівництво парламенту. Бо фракціям не вдасться домовитися з приводу нових кандидатур. І всі розуміють, що це може спричинити дострокове припинення повноважень парламенту і дострокові вибори. Дострокові ж вибори можуть стати елементом якої-небудь технології. Ну, наприклад, одночасного проведення з виборами якогось референдуму. А це вже загрожує колосальною громадянською смутою.