Як Тимошенко злила НАТО і влилася в Потік

Тетяна Силіна 1 лютого 2008, 16:30
683-timosh.jpg

Читайте також

Три кроки до чого тихо навшпиньки?

Якщо наша країна і мала якісь шанси отримати План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) на саміті альянсу в Бухаресті у квітні цього року, то після візиту Юлії Тимошенко до Брюсселя вони розтанули остаточно. Укотре вибір шляху розвитку країни та реалізація одного з її стратегічних завдань виявилися заручниками досягнення цілей особистих, а кон’юнктурне рішення однієї людини одним махом перекреслило результати багатомісячної роботи десятків людей.

І в цьому сенсі роль Юлії Тимошенко в історії розвитку відносин України з НАТО мало чим відрізняється від ролі Віктора Януковича, який відвідав штаб-квартиру альянсу восени 2006 р. і зірвав отримання Україною ПДЧ на саміті в Ризі. Правда, Віктор Федорович був послідовним у своїх діях і жодних листів на ім’я натовського генсека разом із президентом і спікером не підписував...

Юлія Володимирівна свій підпис під відомим «листом
трьох» поставила і, судячи з усього, вирішила, що на цьому її зобов’язання, зафіксовані в коаліційній угоді щодо натовського питання, закінчуються. Роль агітатора та пропагандиста євроатлантичного майбутнього України — не для претендента на пост президента, котрий прагне отримати 50% плюс один голос населення країни, якому в пам’ять запало ставлення до НАТО, сформульоване газетою «Правда».

Попри цілком чіткі директиви глави держави, видані прем’єру напередодні візиту до Брюсселя, зустрічі з генсеком НАТО і членами Північноатлантичної ради в її офіційній програмі не значилися. Замість Тимошенко відвідати штаб-квартиру альянсу збирався віце-прем’єр із питань євроінтеграції Григорій Немиря. За інформацією «ДТ», напередодні відльоту і прем’єр, і його заступник завзято уникали дзвінків із Михайлівської. Керівництву МЗС довелося докласти чимало зусиль, щоб нагадати главі уряду суть президентських директив. Проте інтрига зберігалася до останніх годин візиту. І, попри отримані вранці у вівторок запевнення Г.Немирі, що Тимошенко все-таки проведе «протокольну зустріч» із генсеком НАТО, ввечері журналісти, які вже сиділи в літаку в очікуванні прем’єра, все ще гадали: чи не вистрибнула Юлія Володимирівна дорогою з машини, щоб не опинитися в штаб-квартирі НАТО, або чи не залишилася вона чекати на Не­мирю в авто, поки той замість неї зустрінеться зі Схеффером і послами країн — членів альянсу.

Для подібних підозр було досить підстав: упродовж усього візиту і сама Юлія Володимирівна, і члени її команди всіляко уникали питань із приводу зустрічей у НАТО і, тим більше, щодо ПДЧ. Спроба ж Григорія Немирі пояснити відсутність від початку в програмі прем’єра пункту про відвідини штаб-квартири альянсу труднощами узгодження графіків єврокомісарів, натовського генсека і надзвичайною насиченістю програми візиту не могла задовольнити навіть тих, хто не надто обізнаний у дипломатичних тонкощах. Тому що зазвичай, якщо програма виходить надто напруженою, візит просто подовжують на один день. Якщо ж цей день у графіку прем’єра ніяк не можна було викроїти, то «насиченість» можна було зменшити за рахунок численних інтерв’ю, розданих Юлією Володимирівною західним ЗМІ, які виявилися для українського прем’єра важливішими за державне питання стратегічного значення — євроатлантичну інтеграцію. Зрештою достатньо уважно вивчити програму візиту, щоб зрозуміти: оскільки в Тимошенко вже була зустріч із першою особою Єврокомісії — її президентом Ж.М.Баррозу, то зустріч із віце-президентом ЄК Ф.Фраттіні цілком міг провести віце-прем’єр Немиря, а на заплановану на цей самий час зустріч із першою особою керівництва НАТО логічно було б поїхати самій пані прем’єр-міністру.

Отже, річ аж ніяк не у графіках. А в позиції Тимошенко щодо натовського питання. І, певне, не випадково напередодні її поїздки до Брюсселя заступник глави секретаріату президента О.Чалий публічно підкреслив обов’язковість виконання директив глави держави офіційним делегаціям всіма посадовими особами, уповноваженими представляти на переговорах нашу державу. При цьому було зроблено акцент: «імпровізації під час двосторонніх зустрічей можливі, але виключно в рамках президентських директив». Однак, попри попередження Банкової, імпровізації були. Відповідно до директив, на зустрічі з генсеком НАТО прем’єр мала підкреслити не тільки важливість поглиблення діалогу Києва з альянсом, а й «позитивні очікування щодо розгляду останніх українських ініціатив» (тобто прохання приєднатися до ПДЧ) на саміті в Бухаресті. «Важливість поглиблення» Юлія Володимирівна підкреслила, але тільки в рамках Інтенсифікованого діалогу. Тим самим, по суті, давши зрозуміти, що в приєднанні до ПДЧ особисто вона не зацікавлена. У рамках же Інтенсифікованого діалогу Україна перебуває вже майже три роки, причому тісними для неї вони були від початку. І нової якості співробітництву з НАТО міг додати саме ПДЧ. Однак головним у приєднанні до цього Плану для України був би навіть не стільки розвиток відносин з НАТО, скільки передбачувані ним глибокі реформи у всіх сферах і допомога в їх здійсненні з боку альянсу. Юлія Володимирівна такої можливості Україну на найближчий (?) час позбавила. Але ж вона, за бажання, могла б зробити дуже багато. З її харизмою, енергією, пристрасністю та вмінням переконувати, вона могла вплинути на думку не тільки генсека НАТО і послів країн — членів організації (до речі, спеціального засідання Північноатлантичної ради з Україною так і не було — ні за участю Тимошенко, ні за участю Немирі). Тимошенко, напевно, могла б переконати навіть деяких перших осіб держав, які скептично ставляться до українських євроатлантичних амбіцій. Могла б, але не хоче.

Озвучувані нею на всіх брюссельських зустрічах і прес-конференціях аргументи є такими: натовське питання надто болюче для нашої країни, воно спричиняє великі внутрішньополітичні ускладнення та розколює українське суспільство. Тому «поглиблення відносин із НАТО має проходити не революційним, а еволюційним шляхом — крок за кроком». І на нинішньому етапі Україні потрібна публічна багатостороння дискусія щодо участі країни в колективних системах безпеки, а також широка інформаційна кампанія щодо НАТО.

Однак при цьому Юлія Володимирівна жодного разу не висловила своєї особистої думки ні з приводу НАТО, ні з приводу того, чи повинна Україна прагнути стати його членом. Навіть у Європарламенті, демонстративно намагаючись відповідати на всі запитання євродепутатів, які приймали її більш ніж прихильно, ЮВТ проігнорувала запитання представника Болгарії, котрий наївно поцікавився, чи може Тимошенко в ході цієї «публічної багатосторонньої дискусії», яку вона описує, особисто звернутися до українського народу і пояснити, що вступ до НАТО — у його, народу, інтересах.

Але ми й самі знаємо відповідь: не може. Тому що це не в її, Тимошенко, інтересах. У Брюсселі, відкидаючи можливість для України приєднатися до ПДЧ в Бухаресті, вона йшла своїм «еволюційним шляхом — крок за кроком». Один крок — у бік Москви, куди їй доведеться їхати через три тижні й на два фронти вести боротьбу за зміну схеми газопоставок. Другий — у бік Партії регіонів, підтримка якої їй, не виключено, дуже скоро буде потрібна в боротьбі з президентом. Третій — на електоральний Схід, чиї симпатії їй як повітря потрібні для реалізації головної мети...

Президент Ющенко тепер щосили намагається виправити ситуацію, зокрема й із допомогою глави Білого дому, який скоро піде зі своєї посади. Та хоч би скільки він повторював хороші фрази про те, що «Україна послідовно йде до досягнення своєї стратегічної мети — повної інтеграції в НАТО», у міжнародного співтовариства є всі підстави сумніватися в цій «послідовності». Український політикум, як і раніше, демонструє повне нерозуміння того, чим є альянс і, головне, що може дати Україні членство в ньому. Яку інформаційну роботу з населенням може проводити влада, яка сама не знає, навіщо їй НАТО? Хто і з ким дискутуватиме — Тимошенко з Богословською й Вітренко?

Самим листом із «підневільними» підписами, до того ж відправленим у Брюссель із порушенням елементарної етики міжнародного спілкування, НАТО не переконати в необхідності ПДЧ для України. Для цього потрібна щоденна й копітка праця, а не гучні спорадичні акції. У Брюсселі відзначають усі нюанси «послідовного» руху України до НАТО: і продовження політичної невизначеності, і недовиконаний у 2007 р. Цільовий план (підписаний президентом лише торік у червні), і відсутність ЦП на рік поточний, і президентська кадрова політика у сфері оборони та безпеки, і відсутність протягом кількох місяців глави місії України при НАТО, і... Загалом, має рацію Ющенко: краще не словом, а ділом. Але тепер, схоже, про ПДЧ всерйоз може йтися тільки після наших президентських виборів. Коли з’явиться час некон’юнктурно діяти і думати про країну.

Царівна Мідас

Заради справедливості зазначимо, що свою європейську програму Юлія Володимирівна відпрацювала блискуче. Вона потішила самолюбство Брюсселя тим, що він виявився першим у її списку закордонних візитів. І торкнулася потрібних струн у душах сентиментальних європейців, нагадавши їм про часи Майдану. Створивши потрібну атмосферу, ЮВТ повною мірою скористалася своїм даром, і, як той цар Мідасу, що перетворював на золото все, до чого торкався, примусила заграти новими, яскравішими барвами багато тем, які давно обговорюють Київ і Брюссель. Більше того, вона зробила з них для широкої публіки — гучні ньюси, а для єврочиновників і євродепутатів — надала цим питанням особливих значення й важливості.

У Брюсселі Тимошенко встигла: першою прийняти привітання із завершенням переговорів про вступ України в СОТ; отримати запевнення у якнайшвидшому початку переговорів про створення зони вільної торгівлі з ЄС; почути похвалу Україні за ефективну роботу над новою посиленою угодою з Євросоюзом, значну частину якої сторони хочуть завершити до вересневого саміту у Франції; одержати підтримку в розв’язанні прикордонних проблем із сусідами України й пообіцяти переконати європейців розпочати з Києвом переговори про безвізовий режим; постаратися сподобатися ЄСівським чиновникам, чомусь пообіцявши їм відправити наших солдатів у Чад; запевнити всіх у гармонії між президентом та коаліцією; послати привіт надміру перстовказуючій Банковій, напівжартома сказавши про можливу коаліцію з «Регіонами»; роздати безліч солодкавих компліментів і найнижчих подяк усім своїм візаві.

Але особлива увага Тимошенко — до енергетичних питань. У Брюссель вона приїхала з пропозицією до Євросоюзу розглянути його участь у проекті White Stream («Білий потік»), який передбачає будівництво нового газопроводу для поставок газу з Каспійського регіону в Європу через Україну й виконуватиме також функцію диверсифікації. Смілива пропозиція, подана до того ж ефектно й переконливо.

Проте широкій спільноті був невідомий той факт, що це представники Євросоюзу планували обговорити з Тимошенко участь України в «Білому потоці». А саму ідею проекту «хтось повторив» ще до того, як її взяла на озброєння команда прем’єра. Розробником трансчорноморського проекту транспортування газу, що про нього раніше неодноразово згадувалося з боку України (але переважно у прив’язці до іранського газу) став міжнародний консорціум, до якого входять інжинірингові й консалтингові компанії Pipeline Systems Engineering (PSE) і Radon-Ishizumi, де працює частина фахівців, відомих своєю участю у створенні проекту «Блакитний потік». Шукаючи можливість транспортувати блакитне паливо з Каспійського регіону, з ідеєю «Білого потоку» (який спочатку називався GUEU — за першими літерами латинського написання Грузія—Україна—Європейский Союз), спеціалісти консорціуму вперше відвідали Київ навесні 2006 р. Однак невдовзі у прем’єрське крісло повернувся Янукович, і пропозиції консорціуму його уряд поклав під сукно. Але західні спеціалісти не здавалися. Вони зареєстрували у Великобританії GUEU-Wite Stream Pipeline Company і, провівши активну роботу в Брюсселі й Вашингтоні, змогли зацікавити тамтешніх представників своїм проектом. 11 травня 2007 р. на газовому форумі у Відні було проведено першу публічну презентацію «Білого потоку». Хоч на конференцію запрошували й українську делегацію, у столицю Австрії НАК надіслав лише лист «підтримки», який викликав посмішки учасників форуму. Ще одна презентація проекту відбулася зовсім недавно — у жовтні на саміті з питань енергетичної безпеки у Вільнюсі.

Відповідно до презентаційних матеріалів, газопровід «Білий потік» стане відгалуженням від Південно-Кавказького трубопроводу. Передбачається, що на першому етапі по ньому йтиме газ із азербайджанського родовища Шах-Деніз (8 млрд. кубометрів на рік), другий і третій етапи передбачають використання родовищ Східного Каспію (Казахстану, Туркменістану), а оптимістичні розрахунки свідчать про можливість у результаті постачати в Європу додаткові
32 млрд. кубометрів газу щорічно.

«Білий потік», що почнеться на території Грузії й вийде на узбережжя Чорного моря в районі Супси, далі має пройти по дну моря в одному з двох альтернативних напрямків — у бік або українського Криму, або Румунії. Переваги українського напрямку очевидні: у такому разі підводна частина трубопроводу (прокладання якої надзвичайно складне технічно й потребує дуже великих фінансових витрат) становитиме всього 630 км, а до румунського узбережжя газопровід доведеться тягнути під водою
1120 км. І якщо після проходження всього лише 250 км територією Криму й будівництва відтинку в напрямку Вінниці «Білий потік» можна буде під’єднати до української ГТС, то румунський варіант більш витратний і технологічно складний. Підкреслюючи переваги «Білого потоку», Тимошенко абсолютно правильно говорила, що для цього проекту в Україні є вся необхідна інфраструктура. Проте вона помилково неодноразово називала цей проект конкурентним іншому — «Набукко», замовчуючи про реальну конкуренцію в реалізації самого White Stream із боку Румунії, до переваг якої розробники проекту й потенційні експортери газу зараховують політичну стабільність, незмінність бажання брати участь у проекті, а головне — її членство в ЄС і НАТО як запоруку стабільності й сталості.У галасі, що зчинився після брюссельських заяв Тимошенко про гаряче прагнення спільно з Євросоюзом побудувати «Білий потік», чітко прорізаються коментарі російських і проросійських експертів, які називають White Stream фантазіями й піаром Тимошенко і обґрунтовують неможливість реалізації проекту. Так, наприклад, «за найскромнішими підрахунками» народного депутата Юрія Бойка, вартість «Білого потоку» становитиме 10—15 млрд. дол., а Європа, на його думку, не зацікавлена у фінансуванні проекту, який конкуруватиме з «Набукко». Тому спішимо повідомити, що, за оцінками самих авторів проекту, на реалізацію першого етапу «Білого потоку» знадобиться значно менше інвестицій — 2,5—3,5 млрд. дол.

Що ж стосується зацікавленості європейців, то прояснити ситуацію ми вирішили, звернувшись до представників Єврокомісії. На запитання «ДТ» «Наскільки серйозні наміри Європейської комісії у підтримці проекту «Білий потік» і участі України в ньому, і чи готовий ЄС виділяти на нього гроші?» помічник координатора ЄК із питань південних газотранспортних проектів коридору Схід—Захід Брендан Девлін відповів так: «White Stream — дуже важливий проект для Європейського Союзу, і ЄС нині перебуває у процесі рішення щодо його фінансування в рамках забезпечення сталості розвитку центральноєвропейського регіону. Причому цей проект дуже важливий із погляду безпеки енергопостачання як для України, так і для Євросоюзу. Більше того, ЄС розглядає роль цього проекту в ширшому контексті — формування всього європейського газового ринку, особливо в Центральноєвропейському регіоні». Технічно ж проект може фінансуватися, за словами Б.Девліна, через фінансові інструменти реалізації проектів створення єдиної транс’європейської енергетичної мережі.

Прокоментувати перспективи «Білого потоку» і його переваги для України «ДТ» також попросило керівника енергетичних програм Центру «Номос» Михайла Гончара:

—White Stream точно вже не видається фантастичнішим за інші проекти морських газопроводів, наприклад того ж таки «Південного потоку», ініційованого росіянами. Більше того, в нього є ряд переваг: частина інфраструктури у вигляді Південно-Кавказського трубопроводу, а також української ГТС вже існує. Морська ділянка становить 630 км, тоді як у «Південного потоку» — 900 км. Реалізація такого проекту важлива для України з погляду диверсифікації поставок газу. Реально — це єдиний можливий проект із перспективою реалізації до 2013—2015 року. На той час мають підоспіти й газові ресурси Східного Каспію та Транскаспійський трубопровід, що дозволить збільшити ресурсну базу проекту для нарощування поставок в Україну і транзиту через Україну в Центральноєвропейський регіон ЄС на ІІ і ІІІ фазах розвитку проекту. «Білий потік» — не альтернатива «Набукко», швидше — його північно-західне відгалуження. Для нинішнього уряду України важливо правильно позиціювати його. Представивши проект як виключно ініціативу України, якою він не є, уряд швидко отримав негативну реакцію з Туркменистану. White Stream може бути успішним лише при синергії дій України, ЄС та каспійських країн, а також за підтримки США.

Якщо Тимошенко вдасться на ділі довести європейцям і каспійським країнам рішучість нашої країни в забезпеченні як своєї, так і європейської енергобезпеки і за час перебування в прем’єрському кріслі закласти міцну основу для реальної, а не вербальної диверсифікації поставок енергоносіїв в Україну, а також зменшити енергетичну залежність від Росії, — їй можна буде вибачити багато гріхів.

Питання енергетики були чи не головною темою всіх зустрічей, проведених Тимошенко в Брюсселі.

Вона рішуче дала зрозуміти, що основна мета її візиту до Москви 21 лютого — «прибрати між Україною і Росією сумнівних посередників, прибрати непрозорі механізми у співробітництві в питаннях поставок газу». Відповідаючи на запитання європарламентаріїв щодо «РосУкрЕнерго», Тимошенко заявила: «Така потужна структура, яка фактично монополізувала як внутрішній, так і зовнішній ринок газу, не може існувати в Україні».

Що ж стосується ціни на газ, то Юлія Володимирівна повідомила, що буде задоволена своєю поїздкою до Москви у тому разі, якщо там буде знайдено спільний підхід до формування ринкової ціни, з якої зникне політична складова. З приводу ж розбіжностей із президентом щодо необхідності підвищити ставку за транзит російського палива, Тимошенко заявила: «Ми єдині в тому, що оцінюємо сьогодні вартість транзиту газу як неринкову». На її глибоке переконання, «вартість транзитної ставки повинна наближатися до європейської, як наближається до європейської ціна російського газу на кордоні з Україною». Але європейці можуть спати спокійно: Тимошенко запевнила їх у тому, що український уряд не зробить жодного непродуманого чи ризикованого кроку, оскільки повністю усвідомлює, що «стабільність транзиту газу через Україну означає стабільність енергопостачання Європи». Основним же месиджем у «російському питанні», що його Юлія Володимирівна намагалася донести до кожного співрозмовника, стала така формула: «збалансовані й гармонійні відносини з Росією Україна розглядає як невід’ємну частину інтеграції в Європейський Cоюз».

Під час візиту Тимошенко знову порушила тему необхідності створення донорської групи для збору коштів на реконструкцію та модернізацію української газотранспортної системи. Європейський Cоюз у рамках програми TACIS за власні кошти вже провів оцінювання можливостей і стану ГТС України. Планується, що конференцію донорів буде скликано у другій половині поточного року.

А через два тижні, 14 лютого, в Києві відбудеться міжнародна конференція на рівні міністрів закордонних справ країн–членів ЄС і держав Чорноморського регіону Black sea energy, на яку також прибуде єврокомісар із питань зовнішньої політики та європейської політики сусідства Беніта Ферреро-Вальднер, що підтвердила свою участь після зустрічі з українським прем’єром.

Зупинка за малим — щоб українські лідери виробили єдину позицію в питаннях забезпечення енергетичної безпеки країни...

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
Киев 25 °C
Курс валют
USD 25.10
EUR 28.03