КУДИ ЙДЕМО? КУДИ ВЕДУТЬ — У ПЕЧЕРИ

Валерій Глазко 7 липня 2000, 00:00

Читайте також

Усіх хвилює майбутнє. Особливо нині. Схоже, людству набридло морочитися з проблемами забруднення довкілля, зі створенням нових сортів рослин і порід тварин, постійно залежати від вибриків погоди, та й лікувати себе продуктами хімічного синтезу, балансуючи між шкодою та користю. Схоже, настають часи, коли людство реально бере примхливу еволюцію у свої руки. Настає XXI століття — століття ДНК-технології. А що в Україні? А в Україні — усе як і раніше...

З часів виходу знаменитої книги початку століття «Віхи», яку наше покоління читало в самвидаві, ризикуючи дістати за це в’язничний строк, добре відомо, що головна проблема держави, яка переживає соціальну кризу, — падіння рівня правосвідомості. Зрозуміло чому: правові норми, у яких виросли та сформувалися маси, нівелюються, оскільки будується нова державна машина, а нових норм ще не напрацьовано — тож і настає правове безмір’я в державному масштабі. В окремих людей зберігаються уявлення про права та обов’язки щодо оточуючих переважно з двох причин — або тому, що вони свідомі прихильники християнства й Біблії, історичного кодексу правових норм європейської цивілізації, або тому, що достатньо освічені, аби розуміти: порушення правових норм стосовно інших рано чи пізно повертається бумерангом і б’є тебе самого чи твоїх дітей.

І не варто сподіватися, що, можливо, обмине. Роки радянської влади, коли покоління за поколінням таємно знищувались представники правлячої еліти, наочно показали, як це буває. Практично всі вони, так чи інакше, стали жертвами ними ж створеного суспільного ладу . Ще з часів Французької революції відомий цей соціальний закон — будь-яка революція пожирає своїх дітей. Родина Хрущова була першою за 50 років, яка вижила, попри свою причетність до перших ешелонів влади. З неї і почався відлік стабілізації та поступового підвищення правосвідомості. Інакше кажучи, Україні до завершення цього етапу ще років 40. Не доживу.

Саме в цьому зв’язку хо-тілося б звернути увагу на проблеми, які мені видаються істотними для формування масової свідомості.

Перші дві очевидні — не зацікавленість і цілковита відірваність державного управлінського апарату від мас і їхніх потреб, низький рівень правової самосвідомості. Останнє поглиблюється ще й тим, що за радянської влади маси хотіли матеріального добробуту і страждали від його відсутності, а тепер у них один клопіт — вижити. Чому почалася перебудова? Зокрема тому, що могли собі дозволити... Стабільні системи медичного обслуговування, освіти, пенсійного забезпечення — можна було дозволити собі експериментувати.

Сьогодні ці чотири наріжних камені стабільного, цивілізованого суспільства зруйновано. Правова свідомість біблійного типу формується в родині, цивілізована — у загальноосвітніх інституціях — школах, вищих навчальних закладах. Вчителі — голодують, у вищих навчальних закладах процвітає хабарництво, бо інакше не вижити. Про яку масову правосвідомість може бути мова?

Цілком природно, що в масовій свідомості йде пошук винних. Начебто все робимо, як у людей, — вибори, преса вільна й демократична — ну чому все так? Ясна річ, повинна бути п’ята колона — вічна мрія про шкідників. На роль шкідників розглядають усіх, хто попадеться під руку, від корумпованих чиновників до російськомовних москалів. Якщо маси визнають якусь певну групу винною — почнеться громадянська війна. Ми це вже проходили. Але ж Україна реально ще не оклигала від голодомору 30-х років, від людожерства, свідки якого живі досі. Можливо, хтось гадає, що такий недавній історичний досвід не залишає сліду? Думаю, те, що Україна укомплектовувала керівниками мало не весь Радянський Союз, — і є результатом того самого голодомору. За Дарвіном — виживали найпристосованіші. А на тому історичному відрізку це й були люди, котрі пережили голодомор і знали про нього не з чужих вуст. У їхній свідомості з малих років закарбувалося, що треба вміти їсти інших, аби не з’їли тебе. Це грубо, звісно. Іншими словами, це були люди, у яких біблійні етичні норми зруйнувалися. У результаті їхнього прямого досвіду виживання в умовах, які тоді були в Україні, вони начебто повернулися в доісторичні часи, пов’язані з зоологічним законом індивідуального виживання.

Зрозуміло, правове безмір’я завжди призводить до формування корупції та злодійства. Оскільки ці явища в державному масштабі завжди відносні, їх визначають тільки відносно конкретних правових норм. А коли таких норм іще немає? Ну, тоді потрапляння в цю категорію дрейфує разом з політичною боротьбою. Приміром, була друга особа в державі, мала прямі зв’язки з першою особою, а через певний час виявилася... міжнародним злочинцем. Чому? Ясна річ, через власну низьку правосвідомість і через цілковиту відсутність реально працюючих правових норм у молодій Українській державі. А тепер ми метикуємо, що робити з тими грошима, які відпливли з України. Ніби це вбереже нас від повторення таких ситуацій. А чом би нам не проана- лізувати, як таке в Україні стало можливим?

У другу групу винних — за ознакою мови, національності, хвала Господу, також багато хто потрапляє. Особисто в мене це викликає повагу й напад любові до великого національного казана слов’янських й інших племен — до Київської Русі. І кого тільки вона не переплавляла в нову якість, у нову спільноту, але найдурнішу й найдавнішу хворобу ще доплемінного людства — ксенофобію — не підчепила. Ну немає в Україні ненависті до іншомовних і чужоплемінних! Звісно, спалахи антиросійськомовних, антиросійських настроїв після 1991 року були. І нині бувають, коли побутовий конфлікт хтось використовує для боротьби за національну ідею. Але не живе це в масах, виникає, як бульки на болоті, і зникає, тванню затягується.

Виникають час від часу розмови про державну мову — але якось мляво, нібито з обов’язку. І в цьому питанні цікаво розглянути наочну неспроможність управлінського апарату. Так, держава — національна, українська. Так, державна мова — українська. Підзабута через низку обставин. Зокрема й тому, що зо два століття в Україні було вигідно бути російськомовним — виживати простіше було. Результат, знов-таки, природного відбору. От у Канаді й Сибіру, приміром, українську мову збережено досі й немає проблем. Чому? Тому, що тим, хто її зберіг, вона була потрібна як елемент культурної самоідентифікації. А в самій Україні вона зберігалася або серед таких самих, як у Сибіру, котрі випадково туди не потрапили, або серед тих, хто не брав участі в гонитві за матеріальними благами. І раптом виявляється, що знищення української мови — це підступи зловмисників.

Та годі, Господь із ним — хто винен. Хоча, звісно, є велика підозра, що про мову нині особливо голосно волають саме ті, хто був причетним до сил, що вижили й залишилися в Україні і завдяки яким пів-Сибіру й пів-Канади розмовляють українською. Цілком звичайна ситуація, адже в народі відомо, хто найголосніше кричить «тримай злодія»...

Річ не в цьому. От в Ізраїлі є проблема — відродження національної мови як елементу самоідентифікації. Наскільки мені відомо, навіть в Україні є організації, що допомагають охочим опанувати цю мову. Безкоштовно. А коли, приміром, у Києві молода людина хоче підвищити рівень знання української, НЕМОЖЛИВО знайти такі безкоштовні курси. Гей, державо, як там із національною ідеєю та турботою про державну мову? Усе гаразд? Чи піклуватися про національну культуру з поваги до себе та своїх предків можна тільки в Сибіру або Канаді? А в Україні поява якихось національних закликів означає, що знову комусь кортить підзаробити на чужих проблемах. Знову в когось із Біблією не склалося, а з правовою державою — не вдалося.

Як я вже зазначав, соці- альні проблеми, успішний вихід із соціальної кризи завжди є похідними середнього освітнього рівня. Зрозуміло, що керувати легше неосвіченими, та от продуктивність їхня нижча, сучасними технологіями оволодіти не в змозі. А ми ж усе-таки європейська країна, нікуди не дінешся, цілком знищити це плем’я вчителів не можемо. Ось воно, нещасне, принижене й замучене, змушене постійно відповідати мінливим державним вимогам і настановам, безправне й публічно голодуюче біля своїх шкіл... Цікаво, чи думав хтось, яке покоління виростять такі школи? І що з цього вийде? Як це не дивно, але саме управлінський апарат уже тепер у масовому масштабі безпосередньо зіштовхується з плодами своєї турботи про підростаюче покоління. Можливо, хтось не здогадується, що трагедії на кшталт «Білого Братства», повальної наркоманії, ранніх суїцидів визначаються соціальним дискомфортом у нашій країні для молодих людей, а не просто особистим вибором кожного? Дорослі голосують за владу ногами, виїжджаючи, працюючи в інших країнах, продаючи свій труд, інтелект, тіло за копійки. Діти голосують життям, так чи інакше вкорочуючи собі віку.

І звідки в нас отака влада взялася — ось що цікаво. Нібито ми її обирали, отже, вона наше дзеркало. Точніше, дзеркало нашого середнього освітнього рівня. Як розуміємо державність, професіоналізм, від- повідальність, порядність — так і обираємо. Зачароване коло виходить. Під час соціальної кризи — різке зниження середнього рівня правосвідомості та, як наслідок, різке підвищення кількості випадкових людей, котрі потрапляють у владу демократичним, виборним шляхом. Орієнтирів, либонь, немає.

Ми живемо в унікальний час. Відбувається чергова революція в людстві як у виді. Давно говорили, що двадцяте століття було століттям ядерної фізики й хімії, а двадцять перше стане віком молекулярної генетики.

Тепер уже очевидно, що в людстві загалом існують певні механізми, завдяки яким воно вирішує питання кризи чисельності. Саме в зв’язку зі зростанням кількості людей виникла техногенна революція, яка спровокувала бурхливий розвиток фізики й хімії. Саме наприкінці ХХ століття стала очевидною вичерпаність можливостей експлуатації довкілля за рахунок винаходів нового палива й нових хімічних засобів інтенсифікації сільського господарства й медицини. Пам’ятаєте гасло про те, що ми не чекатимемо милостей від природи, ми все в неї самі візьмемо. Що могли, те взяли. Та виявилося, що це, по-перше, не невичерпне, а по-друге, змінюючи природу, зменшуємо власні можливості для виживання.

І що тепер? Ясна річ, природним шляхом, без гасел почали розвиватися методи не експлуатації природи, а імітації деяких її прийомів для забезпечення виживання людини. Людина просто почала сама створювати потрібні їй нові види рослин і тварин, нові методи лікування себе, імітуючи те, що біологічна еволюція створювала мільйони років. За неймовірно короткий час з’явилася величезна кількість нових рослин із новими генами, що якісно змінюють усі аспекти життєдіяльності людини. Наведу кілька прикладів. Дефіциту заліза, такого типового для наших анемічних часів, можна позбутися, вживаючи рис із вбудованим у нього геном феритину (білок, що нагромаджує залізо), цукрові навантаження можна зменшувати включенням у раціон трансгенних буряків з геном, який перетворює сахарозу на фруктан, і низкою інших харчових модифікацій. Створено навіть безкісточкові плоди, величезну кількість трансгенних рослин, стійких до гербіцидів, до різноманітних патогенних агентів, до комах, до високих і низьких температур, до посухи й засоленості. Багато сортів культурних рослин тепер потенційно можливо генетично «шити» під замовника — під клімат і грунти певних регіонів.

Розвиваються методи використання трансгенних рослин для імунізації людини та тварин («їстівні вакцини»). У геном рослин вбудовуються гени, продукти яких індукують у людини та тварин імунну відповідь, приміром, на оболонкові білки збудників різноманітних захворювань, зокрема холери, гепатиту, діареї, а також на антигени плазматичних мембран деяких пухлин. Створюються трансгенні рослини, які несуть гени, що продукують деякі гормони, необхідні для гормонотерапії людей тощо. Створено трансгенні рослини для екологічного очищення грунтів, приміром, в азотфіксуючу бактерію люцерни вбудовано гени, які розкладають бензин, толуїн і ксилен горючий. Причому такі рослини спроможні очищувати грунт від нафтопродуктів на 2 - 2,5 метра завглибшки. Бурхливо розвиваються методи генної терапії — генної корекції тих чи інших захворювань людини, використання генетично модифікованих тварин для трансплантації органів людині. Таким чином завдяки ДНК-технологіям світ стає якісно інакшим.

Зрозуміле занепокоєння з приводу широкого використання трансгенних рослин. Справ- ді, недостатньо вивчені зміни видових зв’язків, видових складів під час їхніх широкомасштабних використань. На даний час це предмет занепокоєння і досліджень у всіх цивілізованих країнах, до яких Україна, на жаль, не належить. У нас таких досліджень не проводять. У нас активно обговорюють харчові небезпеки трансгенних рослин, створених на Заході. Певне, припускаючи, що перевірку на харчову токсичність на Заході вони проходять менш ретельну, ніж наші культурні рослини в Україні, вирощені на наших грунтах, перевантажених різноманітними гербіцидами, политих інсектицидами, не кажучи вже про радіонукліди.

У глобальних масштабах стає вже очевидним, що насичення навколишнього і внутрішнього середовища людини продуктами штучного хімічного синтезу перестало відповідати своєму завданню — забезпеченню її виживання при сучасній чисельності та її відтворенню. Надзвичайна таємниця полягає в тому, що методи одержання трансгенних організмів із бажаними властивостями виникли і стали розвиватися задовго до того, як стало зрозуміло, що шлях хімізації всього і вся вичерпаний. Тобто людство як вид, як єдине угруповання організмів начебто б передчувало майбутню безвихідь свого розвитку і почало заздалегідь відпрацьовувати прийоми виходу з неї. Очевидно при цьому, що саме ті країни, що є лідерами у використанні трансгенних організмів, будуть мати принципово іншу якість життя й інший інтелектуальний рівень. Таким чином, буде збільшуватися розрив між країнами, між рівнем життя в них.

Ну що в зв’язку з цим го- ворити про Україну? Ось у дошкільників Америки наприкінці вісімдесятих був іграшковий набір, на зразок конструктора, з побудови генних конструкцій. А в нас тривають нудні обговорення принципової харчової небезпеки трансгенної картоплі...

А чому це так? Та тому, що з вищою освітою у нас проблеми, наука в нас теж зруйнована — тобто, кому про це й слід знати? Виходить, що тільки ентузіастам і журналістам, котрі читають англомовні видання. Я думаю, що тріумфальні крики щодо біотехнологій взагалі і вітчизняних зокрема втомлюють навіть тих, хто їх видає. Оскільки нудно це — нескінченно перераховувати чужі успіхи і голосно кричати про власну потенційну спроможність. Очевидно, що ніякі постанови чиновників, створення спеціальних програм і підрозділів не допоможуть Україні вписатися в XXI століття, у століття молекулярної генетики без належної підготовки спеціалістів. Але хто ж тоді навчатиме і підручники писатиме?

Проблема з науковою літературою. В Україні перекладна література дотепер є продукцією московського видавництва «Мир» російською мовою та й та — в обмеженій кількості. А викладання студентам ведеться тільки українською. Я сам наштовхнувся, по суті, на заборону викладання російською мовою. У мене це не викликає негативних емоцій, за наших умов викладання у вищих навчальних закладах для дослідника, який працює, — функція обтяжлива й найвищою мірою доброчинна. Ну не хоче соціум із тих чи інших причин взяти в мене мій нагромаджений досвід, ну що я можу зробити?!

Чому б мені не вивчити мову? По-перше, викладання — цілком особлива функція, яка потребує певного емоційного забарвлення матеріалу, що викладається. Це дуже важко робити мовою, якою не володієш вільно. А в мене вже не так багато часу й сил, щоб я міг їх витрачати на вдосконалення моєї української, якою у своїй професії я не користуюся, бо її в моїй професії поки що майже немає. Бо мова науки, зокрема сучасної генетики, — англійська. Більш-менш сучасні підручники й перекладні наукові видання надруковано російською. І друге. Яка різниця якою мовою я розмовляю? Головне — чи розуміють мене студенти, можуть вони взяти в мене потрібну їм інформацію чи ні. Адже всю необхідну літературу вони читатимуть російською мовою, бо іншої немає. Найсмішніше, що цілком очевидно: мине декілька років, з’являться нові політичні діячі, котрі захочуть реально підняти цю зруйновану державу і почнуть, звісно, з освіти. І що вони зроблять? Відома річ, як у Бразилії, — запросять велику кількість фахівців, достатньо сучасних, але не досить відомих в інших, більш престижних країнах. І ці спеціалісти читатимуть нашим студентам лекції англійською.

Чому я так багато кажу про освіту, сподіваюся, зрозуміло. Ні про які реформи реально не може бути й мови, якщо не буде підвищено середній рівень освіти мас. У сучасному світі це можна зробити тільки ривком, бо вже дуже сильно відстали. А з мовою — звісно, є особиста причина. Ми з дружиною — онуки «ворогів народу», народилися від дочок «ворогів» у Сибіру, приїхали як фахівці в Україну на початку 90-х. Моїх дідів, сільських жителів, знищили під Одесою, дідів дружини, учителів — у місті Києві. У нашому дитинстві родичі, які вижили, надсилали нам у Сибір українські книжки. Перші казки нашої доньки також були українськомовні, бабуся читала. Ну, знали наші діди та батьки українську досконало, не врятувало це їх, тоді вони когось не влаштовували з інших причин. Хтось докорятиме мені за недосконалу українську? Загалом, не раджу, бо може з’ясуватися, що його батьки чи діди у тридцятих роках в Україні вижили, а мої — у Сибір пішли. Якось ніяково буде з етичного погляду мовні проблеми обговорювати.

Але що ж робити, співвітчизники? Поки наш уряд, випадково обраний, але демократичним шляхом, дозріватиме до розуміння культурної катастрофи, що розгортається в Україні, дітей можемо зовсім втратити. З ким віку доживатимемо? Дивлячись на наших нинішніх старих, старості починаєш боятися. Тим паче, що легко уявити, як, пропорційно швидкості деградації освіти, змінюватиметься наш демократичний вибір на наступних виборах. У якому напрямку варто постаратися щось змінити, поки ще не пізно? Платна освіта, зрозуміло, — не вихід, і з багатьох причин. Як би хто не платив — немає сучасної науки, отже, немає сучасної освіти.

Може, кинути клич по світу, аби всі, кого вижили з України і хто став професіоналом, фахівцем у якійсь галузі, вахтовим методом, на благодійних засадах приїжджали в Україну і влаштовували наукові читання у профільних вищих навчальних закладах? Хоч це навертало б наших дітей до сучасного наукового прогресу. Не сумніваюся, від Америки до Австралії багато хто погодиться. А читають нехай якою схочуть мовою, як їм зручніше, — головне, щоб перекладачі були.

Може, почне хтось і в Україні фінансувати переклади сучасних наукових англомовних видань хоча б тепер, хоча б російською мовою? Либонь, дичавіємо, співвітчизники, дичавіємо на очах... А відтак, будуємо собі цілком певне майбутнє.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.02
EUR 27.92