Безперервна мозаїчність ідентичності

З чого починається батьківщина? Із малюнка в букварі чи все ж таки з рядка у паспорті, який вказує на наше громадянство? Можливо, усе взагалі не так масштабно. Можливо, батьківщиною треба вважати не країну і навіть не місто, у якому ми народилися, а ті чотири стіни, в яких ми зробили свої перші кроки і вимовили перші слова. А можливо, наша батьківщина там, де нам просто добре і комфортно. З чого починається моя батьківщина, чим і де закінчується — мені складно відповісти. Хоча про це запитую себе все життя. Напевно, так і ставитиму запитання і щоразу знаходитиму все нові відповіді.

Я вільно спілкуюся кількома мовами, але з легким акцентом, який видає, що я не зовсім «звідси». Коли я кажу про «дім», то розумію під цим часто різні місця. Інколи — це країна мого народження, інколи — країна, громадянство якої я маю, а інколи — країна, в якій я працюю. Коли мені добре, я скрізь почуваюся вдома. Коли зле, мені здається, що домівки у мене немає взагалі. Я народилася в Україні, але половину свого життя прожила в Німеччині. Однак і цю другу половину не жила цілком осіло. Я «зрадила» на певний час і батьківщину моїх предків, поїхавши попрацювати в Англію. Спробую пояснити, ким і як я почуваюся.

Людей, чиє життя викреслює зиґзаґи на мапі світу, багато. Можливо, дехто з них із моїм баченням не погодиться. І правильно зробить. Хоч би як соціологи, відповідно до своїх теорій та категорій, намагалися поділити нас на групи залежно від рівня нашої адаптації в новому середовищі, навіть якщо ми виїжджаємо в одну й ту саму країну, — шлях у кожного свій. Процес еміграції і наступної адаптації або хворобливої відсутності її — все це індивідуально, і часто ідентичність людини змінюється.

Вперше моє уявлення про себе було перевернуте ще в дитсадку, коли в запалі сварки подружка гнівно крикнула: «А ти німкеня!» Так я дізналася, що не така, як інші: я — німкеня. І це не просто моя національність, а й ще щось, чим мене можна образити і виключити з кола «своїх». Адже я хотіла бути «своєю» і мати прізвище, яке кожен міг би вимовити не напружуючись. Просто німкенею мені тоді бути не подобалося, хоча саме цього прагнули мої батьки, які й виховували мене відповідно. Згодом я «подружила» зі своєю національністю: вона більше не була перепоною і бар’єром поміж мною й навколишнім світом. Тільки на уроках історії, коли вкотре обговорювалася Друга світова війна, я совалася на стільці. Не знаю, чи помічали мої однокласники, з якою ретельністю я називала загарбників фашистами, а не просто німцями, не бажаючи бути з ними одного поля ягодою.

А потім настав час, коли моя національність стала для мене можливістю побачити західний світ і жити серед «своїх» — моя родина виїхала на постійне місце проживання в Німеччину. У книзі мого життя було відкрито нову сторінку. Однак хоч би якими кольорами грали в ній малюнки — розкріпачені, не заклопотані люди, архітектура, від якої перехоплює подих, — текстівки до них були прозаїчними, сірими й сумними. Життя, суворий коректор, виправило всі романтичні уявлення про моє «прибуття» у західне життя. У Німеччині я не почувалася вдома, я не потрапила до «своїх». Для німців я була настільки ж не німкеня, наскільки для українців — не українка. Моє уявлення про мене, яке доти здавалося непорушним, розсипалося, мов картковий будиночок від змаху руки. Хоча мені, як тоді в дитячому садку, просто хотілося бути такою, як усі навколо. Різниця була тільки в одному. Тоді я ображалася, коли мене називали німкенею, тепер я ображалася, коли мені казали, що мене нею не вважають. Саме моя етнічна належність була юридичною підставою для одержання посвідки на проживання в Німеччині. Мені здавалося, що люди, котрі ставлять під сумнів мою належність до німецької національності, ставлять під сумнів моє право бути членом німецького суспільства. Я почувалася відштовхнутою. Не йшлося про німецьке громадянство. Отримання етнічним німцем посвідки на проживання в Німеччині від початку дає йому статус, адекватний німецькому громадянству. Її отримання є формальністю і питанням, яке вирішується у стислі терміни. Тим більше, що рядка «національність» у німецькому паспорті немає. Вказується тільки громадянство. Але тоді я вперше зрозуміла, що подолання політичних кордонів і юридичних перепон не означає подолання культурних та ментальних розбіжностей.

Що визначає нашу належність до певної нації? Я вважала себе німкенею, бо моя сім’я, чиї предки залишили Німеччину майже 200 років тому, шанувала німецькі традиції і римо-католицьку віру. Батьки дали мені прусське виховання: пунктуальність, охайність, працьовитість. Так, ми всі любили й охоче їли борщ, так само часто на нашому столі стояли і німецькі страви. Але — і це «але» стало каменем спотикання — ми вдома не говорили німецькою. А саме належність до мовного середовища багато німців вважають вирішальним критерієм при визначенні національності людини. Та й не тільки вони. Можливо, це так і є? Адже релігія не є ексклюзивом лише однієї нації. У Африці, наприклад, як ніде на земній кулі, спостерігається надзвичайний приріст віруючих католиків. А той, хто готує смачні спагеті, не конче італієць. Що ж стосується пунктуальності, охайності і працьовитості, то ці риси властиві багатьом. А деякі німці закочують очі, коли їхню ментальність зводять лише до цих трьох рис.

Однак, з іншого боку, можна вирости в певному мовному середовищі і водночас бути вихованим у цілком іншому культурному середовищі. Я знаю досить багато молодих турків у Німеччині, які бездоганно володіють німецькою, проте почуваються таки турками.

То що ж таке національність? Хто я є, і до якого берега мені плисти? Однозначно можу сказати, що визначення своєї ідентичності вважаю не станом, а безперервним процесом. У різних ситуаціях, на різних етапах змінюється і наше самосприйняття. Нині я почуваюся, швидше за все, просто європейкою. Питання національності перестало бути для мене болісним. Мені все одно, до якої нації мене приписують. Напевно, тому що я зрозуміла: люди роблять це без лихого умислу. Вони зовсім не хочуть відокремити мене від свого суспільства, просто у них свої мірки у визначенні національності. Я ж зрозуміла: моя проблема по прибутті до нової для мене країни була не в тому, що «вони проти мене», а в тому, що «я проти себе». Я ніяк не хотіла сприйняти того факту, що моє деревце має як німецькі, так і українські гілки. Полюбивши себе, із усім моїм колоритом, у тому числі й українським, я перестала підозрювати людей у прагненні зробити мені боляче й відкинути мене. Коли я перестала зрікатися свого українського минулого, у мене з’явилося майбутнє в Німеччині, де я почуваюся тепер цілком комфортно. Я більше не гостя.

Знаю, це відчуття знайоме далеко не кожному емігрантові. Адже дехто, емігруючи в іншу країну, відбуває ще й у внутрішню еміграцію. Такі люди замикаються в собі й починають жити минулим, яке часто ідеалізують. Їхнє коло спілкування обмежується людьми з їхнього мовного середовища. Залишитися в цьому середовищі в Німеччині просто. У моєму місті, наприклад, є цілі райони, в яких мешкають здебільшого колишні громадяни СНД. Там усюди чути російську мову. Завдяки техніці вони можуть дивитися «своє» телебачення. Є також «свої» газети, магазини, дискотеки, лікарі. Хтось воліє залишатися на таких російських островах. І мало чи не єдиною точкою дотику з країною перебування є місце роботи або державні служби. У принципі, цих людей можна зрозуміти. За еміграцією часто йдуть втрата соціального статусу і відчуття відчуженості. Адаптація до нових умов — процес болісний. Звісно ж, людину в такій ситуації вабить до тих, хто перебуває в аналогічній ситуації і розуміє її. Спокуса велика — не вчити непросту німецьку мову, не навантажувати себе додатковими стресами, намагаючись знайти спільну мову з людьми іншої ментальності.

І все-таки є й безліч емігрантів, котрі вибрали для себе інший шлях. Вони, як і я, намагаються зберігати баланс між двома політичними кордонами, культурами та ментальностями. І дехто з них робить це так успішно, що здобув величезну популярність у Німеччині. Володимир Камінер, колишній москвич і нинішній берлінець, пише книжки, в яких гумористично описує «дивацтва» життя емігрантів зі Східної Європи. Відомим він став насамперед завдяки своїй книжці «Russendisko» — «Російська дискотека». Його авторські вечори проходять з аншлагами — зали заповнюють німці.

Те, якою буде еміграція, — вибір кожного, хто на неї зважився. І кожен має на неї право. Я своїм вибором задоволена. Великої патріотки з мене у Німеччині, мабуть, не вийде, як не вийде ні в Україні, ні в якійсь іншій країні. Напевно, зірвавшись один раз, я вже не набуду абсолютної прив’язаності до одного місця і потреби в осілості. Можливо, моїй прабабі, яка все своє життя прожила в німецькому селі в Україні і володіла лише німецькою мовою, це здалося б дивним. Але я — дитина свого часу, дитина глобалізації. Нас багато. Ми їздимо по світу, відкриваємо для себе нові країни і культури, а з ними — щоразу нову частинку нашої ідентичності.