ЧИ СВІТИТИМЕ «ПРОМІНЬ»?

Борис Хандрос 1 вересня 2000, 00:00

Читайте також

Із Захаревичами ми розсталися в недобрий для них час під акомпанемент «Допоможіть нам вибратися до Канади» (див. «ЗН», №49 за 1998 р.). Це був крик душі, крик розпачу.

А все так добре розпочиналося. У першому нарисі фермер з вулиці Прокопа Романенка Василь Васильович Захаревич, глава фермерського господарства «Промінь», онук легендарного в повоєнні роки голови колгоспу, що в селі Сосонка під Вінницею, двічі Героя Соціалістичної Праці Прокопа Романенка, сам розповів про те, чому він, глибоко шануючи діда, захоплюючись ним, його справами, віддав перевагу фермерству.

Діяв не наосліп, готувався старанно. Диплом інженера-механізатора. 50 гектарів землі. Потужний за нашими мірками парк сільськогосподарської техніки. Дружина Людмила Василівна — вірний помічник, порадниця. Підростають сини-школярі.

Улітку 1996 року «Промінь» за всіма показниками впевнено входив у число небагатьох процвітаючих ферм України. Захаревичі тоді міцно стояли на ногах, охоче ділилися своїми планами на майбутнє. Молоді фермери, завжди готові допомогти технікою, кормами, швидко завоювали повагу, любов багатьох односельців.

«Промінь» 1996 року не тільки світив на всю околицю, а й багатьом — насамперед ветеранам праці, солдатським удовам — дарував тепло, турботу.

«Золота людина», — так відізвався тоді про В.Захаревича голова Сосонської сільради Микола Тилимонович Собко.

Тоді, влітку 96-го, я приїхав до моїх друзів у день, особливо для них радісний — «день квітки», коли під стріху новобудови (новий просторий двоповерховий будинок для себе, синів, майбутніх онуків — давня мрія Захаревичів) господиня кладе в цемент на щастя та міцність букетик квітів.

І ось удар за ударом.

За вирощену й продану державі (армія, МВС) високоякісну продукцію доводиться понад рік чекати оплати. («Гроші не платять, а податки — будь ласкавий, сплачуй. І стільки, що собі нічого не залишається».)

Були, за словами Василя Васильовича, й особисті прорахунки, помилки. Після порівняно вдалого 1996 р., багатого врожаю — «пішли овочі» — значну частину поля відвели під капусту — і програли. Улітку 1996 року «Променю» значних збитків завдала стихія: великі зливи змили частину капустяних посаджень. Решту частково добив сильний град.

Явно ризикуючи, Захаревичі змушені були відмовитися від страховки. Узяті в кредит під 45% гроші йшли на найнеобхідніше: пальне і т.п. А головне, не було гарантії, що страховку виплатять.

Але найвідчутніший, найболісніший удар Захаревичі одержали звідти, звідки й не чекали. «За моє жито мене й бито»... Роз’їдаюча душу, ніби іржа, заздрість, вкорінена за останні десятиліття звичка до злодійства, на жаль, виявилися для декого сильніші від почуття подяки.

Улітку 1998 року я застав господарів «Променя» із червоними від безсоння очима («Уже кілька ночей не спимо. Чергуємо по черзі»). Уся техніка, пальне стояли на подвір’ї Захаревичів. І не кілограмами — тоннами крали бензин, мазут. Однієї безсонної ночі Василь Васильович упіймав на гарячому свого «кума», котрого до цього не раз виручав, допомагав, чим міг. А той «віддячив». З молодих лобурів підібрав собі команду. Тягли все, що під руку потрапляло. Крадене продавали за безцінь, а «зароблені» в такий спосіб гроші відразу пропивали.

Але це були тільки квіточки. Невдовзі трапилося таке, про що писала місцева преса, передавало телебачення. І не в Сосонці, а в селі Черепашинці Калинівського району, де з 1992 року знаходиться основне поле «Променя» — 50 га переданої Захаревичам землі. І для цього села Захаревичі зробили чимало. Василь Васильович справно сплачував усі місцеві податки, проклав 500 м дороги від свого поля (користуються нею всі), допомагав школі — то гречкою, то овочами. І село «віддячило» фермеру.

Вересневий день 1996 року обрали підходящий — друга Пречиста. За відсутності Василя Васильовича хтось підкинув чутку, мовляв, фермер не збиратиме овочі на своєму полі. А врожай на 7 гектарах мав бути непоганим: уродили морква, столовий буряк. І поїхав глава «Променя» до Вінниці, підписав під це поле договір з місцевим санаторієм, із військовими частинами. А в той час на фермерському городі коїлося щось неймовірне.

На «чутку», на дармівщину потяглося все село. Перші прибігли з лопатами. Потім з’явилася техніка: машини, трактори. Копали тільки велику моркву, буряк.

Директор місцевої школи, тієї самої, якій «Промінь» допомагав овочами, гречкою, на збирання врожаю з чужого поля відразу мобілізував школярів. Одним словом, як потім писала одна з місцевих газет, при повному потуранні місцевої влади й дільничного міліціонера «красти вийшли всією громадою».

Неважко уявити, що відчули Захаревичі, побачивши перекопане поле. Це була та остання крапля, за якою пролунало «Допоможіть нам вибратися до Канади».

Усі ці довгі місяці (точніше, півтора року) не відпускала тривога: як там Захаревичі, чи не згас «Промінь»? (Адже тільки за три роки — з 1995 по 1998 рр. — на одній лише Вінниччині розорилися 400 ферм.)

Кінець квітня... Переддень Великодня. Телефоную з Вінниці (з Києва додзвонитися не вдалося) й чую знайомий голос Людмили Василівни. Здалося — зраділа моєму дзвінку. Добиратися до Сосонки порадила електричкою. Підказала, де зійти, не доїжджаючи до села, щоб було ближче.

ОРЕНДАР

…Полустанок. Тут сходять багато людей. Сосонка — велике село, розляглося на кілька кілометрів. Куди повернути до Захаревичів? У відповідь — несподіване:

— Покажіть людині, де живе Гобра-Орендатор.

Не фермер — орендар. Це щось нове. І коментар мого випадкового попутника:

— Був колгосп, був радгосп, а тепер МТС і Гобра-Орендатор. Узяв на себе тягар. Утім, багато хто в Сосонці на Захаревичів мало не молиться...

Знайома вулиця. За зеленим парканом подвір’я Захаревичів. Новобудова-довгобуд. Впадає в око відсутність техніки: ані тракторів, як було колись, ані комбайна, нема і цистерни з пальним.

Людмилу Василівну застав на кухні святково заклопотану: Великдень. Про переміни розповідає охоче.

Чому орендар?

— А в нас нині 50, точніше, 45 га фермерської і майже 400 гектарів землі, взятої під оренду.

У Сосонці, коли ділили колишнє колгоспне чи радгоспне поле на паї, на кожного прийшлося по 1,72 гектара. Понад 200 пайовиків здали нам свої паї в оренду. Отож тягнемо на 450 га. Майже весь клин від пайовиків дістався нам нерозораний. Довелося цю цілину піднімати вже навесні.

«СКІЛЬКИ ДАЮТЬ ЗА БИТОГО?»

— Кажуть, двох небитих. Та тут і трьох, і чотирьох замало. Невдачі, удари, які посипалися на «Промінь» з усіх боків, його господарів багато чого навчили.

Узяти хоча б історію з орендаторством. 1998 року Василя Васильовича обрали головою КСП. Він два дні походив у начальниках, подивився на господарство, що йому дісталося, й категорично від нього відмовився: серед «працездатних», по суті, одні п’яниці й «несуни».

А тут наспів Указ Президента про реформування аграрного комплексу. Йому б з’явитися років на два раніше, коли в Сосонках відбулося розпаювання. Утім, краще пізно, ніж ніколи.

У пайовиків, а їх у нашому селі 645, з’явилася можливість вибору. З них лише дев’ятеро чоловік відразу ж заявили про бажання господарювати на своєму наділі. Але поки жодна людина на вихід із спільного поля не наважилася.

Причини? Немає техніки, немає навиків самостійного господарювання, немає й великого бажання.

Людмила Василівна:

— Ми намагалися брати в основному пенсіонерів, котрим обробляти свої наділи було вже не під силу. Три роки вважалися пайовиками, але замість обіцяних 60 кг на пай не одержували від КСП ані зернятка.

Ми з усіма уклали орендні договори. На кожен пай — не 60, а 400 кг зерна. І різні послуги — оранка городів, транспорт. За все беремо вдвічі менше, ніж МТС. Аби покрити видатки на пальне. Дехто дивується: навіщо Захаревичі взяли на себе такий тягар?

Це й справді ноша нелегка. Старі люди, солдатські вдови. Приходять із своєю бідою. Чим можемо — допомагаємо.

Біда вчить. Торік, незважаючи на посуху, зібрали чудовий урожай капусти. Як це нам удалося? Відмовилися від трудомістких розсад. Тепер капусту сіємо. При цьому вона сама через кореневу систему дістає вологу, не боїться ані злив, ані посухи.

Проте виростити врожай замало. Його ще треба зібрати, зберегти. Ми найняли двох сторожів. Вони всю осінь охороняли поле. Улітку ще бували випадки злодійства, а при сторожах — жодного. Урожай нам допомогли зібрати військові частини з Бердичева. Ми розрахувалися з ними капустою. Так що того року вийшли з невеликим, але прибутком. Розрахувалися з людьми, видали всім зарплату. За пільговими цінами, майже вдвічі дешевшими від звичайних, відпускали людям капусту, моркву, буряк.

Усе підпорядковано фермі. Ми навіть від корови відмовилися. Тримаємо птицю, свиней. Хлопці допомагають.

Коли починалося фермерство, наобіцяли багато. Мовляв, дороги, електролінії, всі комунікації — турбота держави. А вийшло, як у тій приповідці: «Казав пан, кожух дам...»

Ось будинок наш уже який рік поспіль не можемо добудувати. У банку взяли кредит на 40 тисяч гривень під 45%. Узяв гривню — повертай півтори. Що заробив, те й віддай банку. Так що кредит беремо лише на найнеобхідніше: пальне, хімікати. Але як бути без навісів для техніки, без складських приміщень?

…Фермерські діти. Вони успадкують «Промінь». Пам’ятаю їх зовсім маленькими, дошкільнятами. Нині Володя в 6-му, Петро у 8-му класі.

— Усе домашнє господарство, — розповідає Людмила Василівна, — на них: качата, курчата. Їх треба вчасно нагодувати, напоїти, сховати від яструба. Торік так вийшло, що нема кому було залишатися на базі з кроликами. Хлопці самі зголосилися й чудово справилися.

ДВАНАДЦЯТЬ

Улітку 1996 року я застав на фермерському господарстві Захаревичів двох помічників Василя Васильовича, найнятих не державою, не колгоспом-радгоспом, а іншою людиною, господарем. Самі вони себе називали сільськогосподарськими робітниками.

Скільки ж найманих рук знадобилося «Променю», коли фермерсько-орендне поле збільшилося десь увосьмеро?

Загалом в господарстві зайнято 12 чоловік — професіонали високого класу. Техніки стало більше. Захаревичі, крім того, що в них було (шість тракторів, комбайн, вантажна машина), придбали ще один ЗІЛ, автобус — людей вивозити на поле. Машини довелося ремонтувати.

Охорона у «Промені» — справа спільна. Не буде злодійства, крадіжок — виграють усі. Чергують за графіком. Василь Васильович перший у списку.

…До Захаревичів багато хто проситься на роботу. Вимоги Василя Васильовича добре відомі: професіоналізм, дисципліна, ніяких запізнень, ніяких прогулів, на роботі — сухий закон.

Головне: людина потрапляє в такі умови, коли невигідно лінуватися, невигідно допускати брак, невигідно красти — собі на шкоду.

450 га — невеликий колгосп і всього 12 працюючих, включаючи главу ферми, агронома. У КСП, МТС — при такій же площі — одних лише управлінців знадобилося б чоловік 20: голова, заступники, інженери, інженер з техніки безпеки, у бухгалтерії чоловік п’ять, бригадири.

Недавно пройшли збори пайовиків. З’явилося чоловік 180. І майже всі зі словами подяки.

* * *

Майже опівночі з’явився нарешті Василь Васильович. Ще один трудовий день «капіталіста- аграрника», як величає його М.Собко, позаду.

«Раніше всіх на роботу, пізніше всіх з роботи», — цього правила В.В. дотримується й досі. Знайома вибачлива усмішка безмірно втомленої людини. Розмову переносимо на ранок.

…Перший день Великодня, а в глави ферми справ сила-силенна. Їдемо на «базу». По дорозі В.В. розповідає:

— У Сосонці свого часу була кролівницька ферма Укрспоживспілки. Її давно вже немає. Віддало Богові душу й звірогосподарство. Ось усю цю територію — 5 га землі, із навісами, із великим ангаром- сіносховищем придбав «Промінь».

Василь Васильович по праву вважає цю купівлю найвдалішою. Водить по території, показує:

— Техніка всі роки зимувала під відкритим небом. Нині — під навісом. Є вагова, яку незабаром відремонтуємо. Водонапірна башта. Всю територію оточили сіткою, добре охороняємо, і ми поставили свою цистерну, свою колонку, щоб машини могли швидко заправлятися. Хімікати, добрива — під замком. Уже закупили необхідне устаткування. Порожніх приміщень вистачає. Буде в нас своя круподерня, свій млин.

У фермера бувають гроші раз на рік. Поки посієш, поки збереш врожай, реалізуєш. А так буде «жива» копійка. У найближчих планах — кролі. На розвід ми вже парочку закупили. Своя звіроферма: націлюємося на нутрії. Будуть і теплиці. Для початку — соток на 15. І не зимові, а весняно-літні.

Ви ж знаєте, із чого ми починали. Зернове господарство. Потім — овочі. Недавно одержали патент на право вирощування насіння: кріп, редиска, капуста, морква, буряк. Попит на елітне насіння великий, постійний. Справа вигідна і для нас, і для наших майбутніх клієнтів.

— Задумано багато, а як же Канада?

— Канада нехай трішки зачекає. Замість Канади — рідна Сосонка. Так, тепер основне поле, хоч і орендоване, тут. Хочеться й собі, і людям довести, що може фермер нормально працювати на українській землі.

А ось за досвідом поїхав би. До Німеччини, до тієї ж Канади — там передові технології. Вони, як мені здається, для нас найпридатніші. Та й кліматичні умови.

…Що потрібно? Насамперед, щоб уже ухвалені закони і ті, які прийматимуть, запрацювали. Потрібен наш Селянський банк. Не руйнач, а друг, опора фермера. На пільгових умовах я б хоч сьогодні взяв 100—150 тисяч у кредит. Банк, проте, за гарні очі, без застави, гроші не дає. А що може закласти фермер Захаревич? Дідівську хату? Стару техніку? Моє тверде переконання — земля має бути товаром. Інакше ніякої реформи не буде. І ще — ніякої диспропорції, максимально скоротити розрив між цінами на хліб і цінами на енергоносії, пальне.

Знову повторюю — земля повинна стати товаром, який можна закласти, продати.

«Земля — селянам!» Саме це гасло, досі не виконане, привело більшовиків до влади. Знаю, питання спірне. Але вирішувати його — раніше чи пізніше — доведеться. Верховній Раді, Президентові, а може, Селянському з’їздові, де мають головувати не партії, а здоровий глузд. Щоб, гарненько все обміркувавши, врахувавши вітчизняний, світовий, нагромаджений за тисячоліття досвід, зважити всі «за» та «проти».

…Вінницькі газети б’ють тривогу. Сучасні хлібозаводи живуть сьогоднішнім днем. Засіки давно вже підметено. І це в Україні, на найбільшому в Європі хлібному полі. Виявляється, минулорічний врожай майже на пні проданий за кордон. Проданий за цінами набагато вищими, ніж пропонувала держава. Нині за імпортне зерно доводиться платити втричі дорожче. І народ-сівач сидить без хліба. Ось уже кілька днів у Вінниці перебої з житнім. Продавали хліб за кордон не КСП, не наш брат фермер, а великі фірми, які займаються перепродажем зерна, високопоставлені чиновники.

Так і живемо: з одного боку, душить податками держава, з іншого боку — фірми, що добивають нас своїми цінами на енергоносії, пальне, знімають доларові вершки з нашого врожаю. Висновок напрошується один. Допомогти насамперед слід тим, хто свою продукцію продає державі. Допомогти й кредитами, а з боку держави — помірними, не здирницькими податками.

…Чи світитиме «Промінь»? На жаль, ані в Захаревичів, ані в автора цих рядків немає абсолютної впевненості. Як немає однозначної відповіді на запитання, що краще, перспективніше для України: той же фермер-орендар і пайовики (вибір Сосонки) чи все ще привабливий для багатьох спільний обробіток землі?

Здається, завдання держави надати і першим, і другим однакові умови. А відповість практика — саме життя.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.73
EUR 28.60