ДВІ ПРАГИ, або СТАЛІНСЬКЕ ЗАВОЮВАННЯ ЄВРОПИ

Владислав Гриневич 14 липня 2000, 00:00

Читайте також

Велика Вітчизняна війна 1941—1945 рр. являла собою в СРСР незаперечний ідеологічний феномен. Посунувши на другий план навіть Велику Жовтневу соціалістичну революцію, саме ця війна, насамперед і головним чином, використовувалася як засіб підтримки й легітимізації міфу про переваги комуністичної системи. З метою закріплення цього міфу в свідомості людей одні сторінки минулої війни офіційною історіографією випиналися, інші ж, навпаки, всіляко затушовувалися та замовчувалися. Надзвичайно виграшно в цьому плані звучала, приміром, тема героїзму і мужності радянських людей, котрі відстоювали не тільки честь і свободу своєї батьківщини, а й її соціальний устрій. А ось події іншого плану — поразки на початку війни, трагедія оточення і полону, масова колаборація, значна за своїм розмахом національно-визвольна боротьба в західних регіонах СРСР і, звичайно, численні злочини сталінського режиму — одне слово, ті сторінки, які зовсім не вписувалися в ідеальну картину славнозвісної перемоги, просто викреслювалися або подавалися в цілком сфальсифікованому вигляді.

Вже звичне з часів СРСР штучне відокремлення історії Великої Вітчизняної війни від Другої світової стало викривленням історичної правди: мовляв, війна для Радянського Союзу почалася лише 22 червня 1941 р., а до цього держава робітників і селян проводила виключно миролюбну політику, спрямовану на захист своїх кордонів від ворожого капіталістичного оточення. Насправді події кінця 30-х рр. розгорталися зовсім в іншій площині: два тирани — Гітлер і Сталін, вступивши в злочинну змову, фактично розпалили в Європі пожежу війни, яка стала невдовзі світовою. Підштовхування радянською стороною нацистського фюрера до агресії, як, утім, й агресивні дії самого СРСР на початку Другої світової війни були аж ніяк не вимушеними заходами. Вони обумовлювалися самою сутністю комуністичного режиму, що ніколи не гребував можливістю використовувати періоди політичної нестабільності для розширення «фронту соціалізму».

Історія початкового періоду Другої світової війни, «визвольних походів» Червоної армії 1939—1940 рр. багата на сюжети, відверто непривабливі і «політично незручні» для радянської пропагандистської машини. Насамперед, це стосувалося самого факту змови диктаторів. Підняти завісу над таємницею Пакту Ріббентропа—Молотова не наважився навіть «батько перебудови і гласності» Михайло Горбачов. Оригінали таємних протоколів, що засвідчують існування такої змови, стали надбанням суспільства вже в незалежній Росії.

Ясна річ, таємними залишалися сюжети військового співробітництва рейхсвера і Червоної армії в 20-ті — початок 30-х рр., бойової взаємодії вермахту й армії диктатури пролетаріату під час розгрому Польщі 1939-го. Зовсім не вписувалися в картину тріумфального ходу радянської влади в приєднаних західних регіонах розпочаті там масові репресії, депортації «політично неблагонадійних елементів», що охопили до 1 млн. чоловік. У числі тих, що потрапили в жорна сталінських репресій, виявилися, зокрема, 22 тис. взятих у полон польських офіцерів, по-звірячому вбитих у радянських концтаборах. Одягнені в шкіряні фартухи кати з НКВС розстрілювали ночами пострілом у потилицю зв’язаних колючим дротом поляків, скидаючи потім трупи до таємних могил. Символом цієї трагедії стала Катинь — місце під Смоленськом, де в такий спосіб було поховано 4 тис. чоловік. Документи про цей злочин сталінізму проти людства також упродовж довгих десятиліть ретельно приховувалися в кремлівських архівах і випливли на світ лише 1996 року.

Нарешті, геть непарадний вигляд мала й війна з Фінляндією 1939—1940 рр., що СРСР розв’язав після організованої радянськими спецслужбами провокації в прикордонному селищі Майніла — майже як німці у Гляйвіце перед вторгненням у Польщу. Світове співтовариство справедливо оцінило «Зимову війну» як пряму агресію, і після бомбардувань авіацією Червоної армії 20 фінських міст (під час яких було вбито і поранено близько 3 тис. мирних громадян) країну соціалізму з ганьбою вигнали з Ліги Націй.

Утім, досить суперечливими, такими, що не вписуються в сконструйовані радянськими істориками схеми, а отже потребують нового осмислення, постають сьогодні й події завершального періоду Другої світової війни, коли одночасно із визволенням від нацизму відновилося сталінське завоювання Європи. Методи розширення сфери радянського впливу були дуже різними. Це досить чітко видно на прикладі історії двох Праг (однакову назву мають і передмістя польської, і чеська столиця). Тут наприкінці війни спалахнули великі антифашистські повстання, і ставлення радянського режиму до цих двох окремих подій виразно продемонструвало справжні цілі і завдання Сталіна в Східній Європі.

ПОЛЬСЬКА ПРАГА: «РОСіЙСЬКА ЗРАДА» ЧИ «ВАРШАВСЬКА АВАНТЮРА»?

Варшавське повстання було і залишається донині одним із найсуперечливіших епізодів війни в Східній Європі. Дві діаметрально протилежні оцінки тих подій, винесені в підзаголовок цієї статті, з’явилися вже під час самого повстання і впродовж наступного десятиліття — аж до сьогоднішнього дня — практично не змінилися. Отож, що ж тоді сталося в польській Празі? Чому ці події були і залишаються в полі гарячих дискусій істориків, політиків і донині?

Польське підпілля почало формуватися вже у вересні 1939 р., коли в результаті спочатку німецького, а потім і радянського нападу Третя Річ Посполита була фактично стерта з політичної карти світу. Ці події визначили подальшу стратегію боротьби польського резистансу — однаковою мірою антирадянського й антинімецького своєю спрямованістю. Силами польського підпілля в лютому 1942 р. була створена Армія Крайова (АК) — військовий аналог і водночас жорстокий противник Української повстанської армії на західноукраїнських землях.

З літа 1943 р., після арешту німцями засновника АК генерала С. Грота- Ровецького, її очолив генерал Т.Бур-Комаровський. На літо 1944 р. Армія Крайова перетворилася на солідну військову силу, що налічувала у своїх рядах до 350 тис. чоловік (у тому числі до 10 тис. офіцерів). Підпорядковувалася вона єдиному політичному центру — польському емігрантському урядові в Лондоні.

Спектр діяльності польського збройного підпілля був надзвичайно широкий: від збирання розвідувальної інформації для союзників і проведення окремих диверсійних актів — до бойових дій загонів АК практично на всій території колишньої польської держави.

Безумовно, лідери польського підпілля добре розуміли, що без перемоги Радянського Союзу у війні визволення Польщі від німецького ярма є проблематичним. Тому, незважаючи на всю антипатію до радянського режиму, польський еміграційний уряд за сприяння британців улітку 1941 р. встановив дипломатичні відносини з СРСР, який, опинившись перед необхідністю пошуку союзників у війні з гітлерівською Німеччиною, офіційно відмовився від претензій на нещодавно захоплені території — тобто фактично визнав укладені раніше з Гітлером договори недійсними.

Але минуло два роки і ситуація змінилася. Із звільненням Червоною армією радянських територій від німецьких загарбників та її наближенням до західних кордонів сталінський режим, вистоявши під час війни, не тільки заявив про свої територіальні права на західноукраїнські та західнобілоруські землі, а й цілком недвозначно став демонструвати прагнення до встановлення політичного контролю над Польщею.

Звичайно, Сталін чудово усвідомлював, що полюбовно домовитися в цьому плані з польським емігрантським урядом — справа абсолютно безперспективна. Як союзник лондонський уряд тепер став непотрібним СРСР. Це і зумовило розрив з ним, і як привід використали історію з Катинню. Саме тут 1943 року німці знайшли могили розстріляних енкаведистами польських офіцерів, про що не забарилися розповісти всьому світові. Обурені поляки звернулися по роз’яснення до Сталіна, але той категорично відмежувався від свого злочину, звинувативши самих поляків у використанні геббельсівської пропаганди. Додамо, що згодом на Нюрнберзькому процесі Сталіну, за мовчазної згоди західних союзників, удалося звалити провину за Катинь на німців.

Отже, у квітні 1943 р. радянський уряд розірвав дипломатичні відносини з польським урядом у Лондоні. Водночас на території самого СРСР активізувався процес створення структур для майбутнього «кишенькового» польського уряду і його «збройних сил». Метод формування «альтернативних» урядів і армій був добре відпрацьований більшовицьким режимом ще з часів громадянської війни під час «збирання» національних околиць, та й пізніше, під час радянсько-фінської війни 1939—1940 рр.

Коли Червона армія вступила на територію Польщі, перед підпіллям постала надзичайно серйозна проблема, пов’язана з уникненням можливих наслідків радянського визволення. У зв’язку з цим командування Армії Крайової розробило спеціальну операцію «Бужа» (Буря), яка мала на меті розгортати в тилу німців широкомасштабну саботажну та диверсійну діяльність, і з наближенням Червоної армії займати й передавати їй населені пункти як повноправний господар. Основну мету цього плану чітко сформулював генерал Бур-Комаровський, зазначивши, що завдання поляків — надаючи Совєтам воєнну допомогу, створювати водночас їм труднощі політичні: не допустити перетворення Польщі на 17-ту республіку СРСР.

Розпочати «Бурю» планувалося в Східній Польщі, територію якої поляки хотіли бачити в складі відродженої польської держави. Проте активні дії АК проти німців під час радянського наступу на Волині, а потім і в період боїв Червоної армії за Львів та Вільнюс не дали бажаних результатів. Участь поляків у боротьбі з німцями на цих землях не тільки не була оцінена радянським командуванням, а й спричинила невзабарі широкомасштабні репресії проти аківців з боку НКВС і військової контррозвідки «СМЕРШ».

Щодо центру польського підпілля — Варшави, то тут повстання спочатку не планувалося зовсім. Проте, коли під час радянського наступу війська 1-го Білоруського фронту генерала К.Рокоссовського вийшли на околиці польської столиці, головне командування Армії Крайової вирішило змінити свої плани. Перед початком радянської окупації Варшави ухвалили рішення про організацію повстання. Наприкінці липня 1944 р. канонаду боїв було вже добре чути в польській столиці, і здавалося, що ніщо не може перешкодити ані переможному радянському наступові, ані успіху боротьби поляків проти відносно нечисельного німецького гарнізону.

Поквапитися з виступом керівництво АК змушували й інші політичні події, насамперед оформлення 22 липня 1944 р. під егідою Сталіна польського «альтернативного уряду» — так званого Польського комітету національного визволення (ПКНВ). Очолив його Є.Осубка-Моравський, його заступником стала відома польська письменниця, депутат Верховної Ради СРСР Ванда Василевська.

До речі, до повстання проти німців закликало Варшаву і московське радіо, передаючи наприкінці липня спеціальне повідомлення. За чиїм наказом і з якою метою цей заклик пролунав в ефірі — не з’ясовано дотепер. Заради справедливості слід зазначити, що аналогічний заклик до повстання пролунав і з Лондона. Проте лондонське радіо кількома днями пізніше все ж не назвало повстанців «бандою злочинців», як це зробила Москва.

Польський еміграційний уряд загалом схвалював план дій Варшави, проте заздалегідь не погодив його ні з радянською стороною, ані з британцями, очевидно не сумніваючись у тому, що за необхідності потрібну допомогу нададуть. До слова, без зовнішньої підтримки повстанці обійтися не могли: хоча в місті і налічувалося до 40 тис. варшав’ян, готових взяти до рук зброю, озброїти можна було не більше 10 % з них.

1 серпня — день початку повстання не приніс очікуваних результатів. Далеко не всі з 200 об’єктів, які підлягали захопленню, опинилися в руках повстан- ців. Після трьох днів запеклих боїв командування АК дало наказ про перехід до оборони. Не вдалося захопити і мости в передмісті столиці Празі на правому березі Вісли. Саме тут наприкінці липня опинилися частини 2-ї танкової армії генерала С.Богданова, які намагалися взяти Прагу штурмом. Проте це їм не вдалося, і до початку серпня радянський наступ загальмувався.

Коли повстання розпочалося, польський еміграційний уряд звернувся по допомогу до У.Черчілля та Й.Сталіна. Останній особисто пообіцяв польському прем’єрові С.Миколайчику надати допомогу. Справді, якісь розпорядження з цього приводу, певно, були дані військовим — у всякому разі, 8 серпня маршали Г.Жуков і К.Рокоссовський подали Верховному головнокомандуючому план проведення Варшавської операції, яка, на їхню думку, могла початися вже за два тижні. Якою була реакція Сталіна на план військових — неясно. Відомо лише, що операцію так і не провели, і причини цього лежали не так у військовій, як у політичній площині. У ході розмов, що відбулися 3 і 9 серпня між С.Миколайчиком і Й.Сталіном, перший, як і слід було очікувати, не продемонстрував поступливості радянському вождеві ні щодо майбутніх радянсько-польських кордонів, ні в питанні про створення з ПКНО «коаліційного» польського уряду.

Реакція не забарилася. 12 серпня ТАРС оприлюднив повідомлення, де СРСР повністю відмежовувався від дій лондонського польського уряду і покладав на нього всю відповідальність за те, що відбувалося у Варшаві. Ще в жорсткішій формі своє ставлення до повстанців Сталін виклав 22 серпня в листі до У.Черчілля та Ф.Рузвельта у відповідь на їхні наполегливі заклики допомогти полякам. Особливо не церемонячись, він назвав керівників повстання «купкою злочинців, котрі затіяли заради захоплення влади варшавську авантюру».

Тим часом варшавське повстання невблаганно наближалося до трагічної розв’язки. Прагнучи зламати опір поляків, німецьке командування активізувало свої дії. З 5 серпня каральні акції проти повстанців очолив «фахівець із боротьби з партизанами» генерал СС Еріх фон дем Бах-Залесскі. До 20 серпня в його розпорядженні було вже понад 20 тис. чоловік, а згодом чисельність німецьких військ у Варшаві зросла до 50 тис.

Німецькі частини варшавського гарнізону, підсилені військами СС і поліції, спочатку локалізували польських патріотів, розколовши їхні сили по окремих районах, а потім розпочали їх планомірне знищення. А в другій половині серпня Гітлер, розлючений діями варшав’ян, віддав наказ узагалі стерти польську столицю з лиця землі. Після цього Варшаву було піддано жорстоким бомбардуванням з повітря й обстрілам із гармат. Водночас есесівці підривали динамітом цілі квартали центру столиці.

Серед частин СС, котрі брали участь у придушенні польського повстання, були солдати колишньої «бригади Камінського». Група російських есесівців складалася з добровольців, якими командував колишній офіцер Червоної армії, підполковник (оберштурмбанфюрер СС) Фролов. Створене ще 1941 року в Смоленській області репресованим інженером Броніславом Камінським, це військове формування тепер налічувало до 20 тис. чоловік. У 1944 р. його перетворили на 29-у гренадерську дивізію СС, а сам Б.Камінський одержав чин бригаденфюрера військ СС (генерал-майора).

Жорстокість російських есесівців — здирства й убивства мирного населення викликали таку ненависть і жах у поляків, що пізніше, під час капітуляції повстанців, однією з умов, висунутих німцям, стало відсторонення росіян від конвоювання полонених. До слова, за деякими даними, самого Б.Камінського 19 серпня засудили та розстріляли військово-польовим судом військ СС за падіння дисципліни в підпорядкованих йому військах, грабежі тощо (за іншими відомостями, його вбили агенти СД у Карпатах при спробі встановити контакти з УПА). Залишки «бригади Камінського» згодом передали на формування 1-й дивізії Російської Визвольної Армії (РВА), з якою нам ще буде нагода зустрітися в сюжеті про повстання в чеській столиці.

На кінець серпня ситуація у Варшаві настільки погіршилася, що стало зрозуміло — подальший опір перетвориться на справжнє самогубство. Але тут знову зажевріла надія. Оптимізм повстанців спричинило пожвавлення радянського фронту, що понад місяць дрімав. На початку вересня 1944 р. війська 1- го Білоруського фронту в результаті локальної операції звільнили передмістя Варшави Прагу. Тепер Червона армія опинилася на самому порозі польської столиці, і її наступ, на думку повстанців, міг докорінно змінити ситуацію.

Але цього не сталося. Усупереч сподіванням і закликам про допомогу, радянські війська раптово зупинилися на правому березі Вісли, отримавши можливість безпосередньо стежити за трагедією, що розгорталася у Варшаві. Винятком стала відчайдушна спроба наступу на місто в середині вересня 1-ї армії Війська Польського під командуванням генерала З.Берлінга. Десант поляків на лівий берег Вісли не здобув належної підтримки з боку радянського командування. Протримавшись під потужними атаками танкових частин СС до 23 вересня, він був змушений перебратися на вихідну позицію, втративши при цьому до 80% особового складу. На думку ряду дослідників, десант генерала З.Берлінга здійснювався без узгодження з радянським командуванням, з особистої ініціа- тиви. Очевидно, саме цим пояснюється те, що незабаром польського генерала відіслали в тил на навчання до військової академії — а простіше кажучи, для проходження «політичного карантину».

Чому Червона армія зупинилася на порозі польської столиці — це запитання завжди було й донині лишається одним із найбільш болісних у контексті російсько-польського діалогу. Радянські військові історики минулого, а також деякі з сучасних російських військових істориків обстоюють думку, що в Червоної армії просто не було сил наступати, їхні опоненти наполягають на зворотному, доводячи свідоме прагнення Сталіна руками німців знищити нелояльне до нього польське підпілля. Очевидно, як це буває, істина міститься десь посередині. Водночас не можна не визнати того незаперечного факту, що в основі питання про допомогу Варшаві лежали не так військові, як політичні чинники, про що йшлося вище.

Загалом кажучи, у зв’язку з проблемою, могла чи не могла Червона армія наступати, самі собою напрошуються численні аналогії, які засвідчують: для сталінського режиму, коли це йому було політично вигідно, питання військової доцільності не стояло. Згадаємо, приміром, визволення Києва: скільки десятків тисяч людських життів було покладено задля виконання наказу вождя взяти українську столицю саме до річниці Великого Жовтня? Або штурм Берліна? Сотні тисяч радянських солдатів маршал Г.Жуков кинув «у лоб» на глибоко ешелоновану оборону противника, що призвело до колосальних втрат практично в останні дні війни. І, знову-таки, робилося це насамперед із полі- тичною метою — випередити союзників, увійти першими в повалену німецьку столицю й закріпитися там, аби після розгрому нацизму розпочати комунізацію Німеччини.

Питання про варшавське повстання добряче-таки попсувало відносини між союзниками. Широкий резонанс у всьому світі здобула відмова Сталіна в серпні 1944 р. надати англійцям і американцям аеродроми на території України для дозаправляння літаків, що здійснювали рейси з Італії, допомагаючи варшав’янам. Цю відмову Сталіна У.Черчілль назвав «найчорнішим лиходійством» і оцінив як прагнення радянського вождя перешкодити відтворенню незалежної Польщі.

Утім, у середині вересня радянська сторона, всупереч своїм колишнім заявам і діям, несподівано сама стала налагоджувати «повітряний міст» з Варшавою. З 14 вересня 1944 р. авіація 16-ї повітряної армії генерала С.Руденка, а також полк нічних бомбардувальників Війська Польського «Краків» почали скидати в польську столицю зброю та боєприпаси, демонструючи при цьому справжню військову майстерність (вантажі скидалися з гранично малої висоти і з досить високою точністю). Втім, ефективність цієї допомоги виявилася незначною, зате чудово продемонструвала слушність російського прислів’я «дорога ложка до обіду». Після півтора місяця боїв німці вже знищили значну частину повстанців, саме повстання різко пішло на спад, і співчуття до поляків, що «раптово» прокинулося в Сталіна, швидше за все мало суто пропагандистську спрямованість.

28 вересня польське керівництво почало переговори з Е.Бах-Залесскі про капітуляцію, яка й відбулася 3 жовтня 1944 р. Поразка повстання обернулася страшною трагедією для поляків. Варшава практично була повністю зруйнована німцями, сотні тисяч мирних жителів загинули або були відправлені до концтаборів і на примусові роботи до Німеччини. Безпосередні втрати повстанців упродовж 93 днів боїв також значні: 18 тис. убитих і 25 тис. поранених. З німецького боку втрати становили, відповідно, 17 і 9 тис. чоловік.

Трагедія Варшави стала вибором самих поляків, котрі ще раз продемонстрували прагнення до свободи і незалежності. «З пролитої крові, — писала в ті дні одна з підпільних польських газет, — із колективних зусиль і труднощів, із страждань тіл і душ наших виросте Польща — вільна, сильна, велика. Ця віра —найреальніший, найвищий заповіт, написаний кров’ю багатьох жертв і героїв повстання».

На завершення зазначимо, що питання про те, чи несе СРСР однакову з Німеччиною відповідальність за варшавську трагедію, видається некоректним. Вбивали поляків усе-таки не радянські солдати. Водночас, не можна не визнати, що Сталін чудово усвідомлював приреченість повстання без військової підтримки Червоної армії. Усвідомлював і свідомо не допоміг варшав’янам, тому що як політик бачив незаперечні дивіденди в поразці виступу, організованого опозиційним до нього еміграційним польським урядом.

Ставлення сталінського режиму до ідеї незалежної Польщі і, зокрема, до Армії Крайової недвозначно проявилося незабаром під час визволення Червоною армією польської території. Практично одночасно з тим, як німці добивали аківців у Варшаві, радянські репресивно-каральні органи розпочали «зачищення» території Польщі від нелояльної до радянської влади АК. За повідомленням маршала Л.Берії Й.Сталіну, тільки за період з 15 жовтня по 14 листопада 1944 р. чекісти заарештували понад 4200 учасників Армії Крайової. Репресивні акції тривали й далі.

Коли 17 січня 1945 р. Червона армія вступила до безлюдної і зруйнованої Варшави, альтернативи привезеному в радянському обозі «урядові» вже не було. Єдина здатна протистояти сталінізмові організована опозиція зазнала нищівної поразки. Звільнившись від нацизму, Польща втратила після Другої світової війни свою незалежність і занурилася в жах тоталітаризму.

ЧЕСЬКА ПРАГА: ВИЗВОЛЕННЯ ВіД НАЦИЗМУ і... ЛАСКАВО ПРОСИМО В СТАЛіНСЬКУ іМПЕРіЮ

Із завершенням Великої війни недовір’я між союзниками антигітлеровської коаліції в зв’язку з різним баченням перебудови повоєнного світу значно зросло. Дві армії — із Заходу і зі Сходу — рвалися до Берліна, прагнучи остаточно знищити нацистську Німеччину. Водночас і політики, і військові добре усвідомлювали, що розмежування між двома світами — двома системами (формально поки що дружніми) пройде надалі по лінії, на котрій ці армії тепер устигнуть закріпитися. Чехія, розташована в самому центрі Європи, звичайно, не могла у цьому контексті не становити інтерес для обох сторін.

На кінець квітня 1945 р., коли на чергу дня безпосередньо стало питання про визволення чеської столиці, найближче до неї (у районі Пльзеня) перебувала 3-тя американська армія генерала Дж.Паттона. Проте 5 травня 1945 р. під час телефонної розмови між американським головнокомандуючим Д.Эйзенхауером і начальником Генерального штабу Червоної армії генералом А.Антоновим було вирішено, що союзники притримають свої війська на Пльзенській лінії, давши можливість росіянам узяти Прагу.

На території Чехословаччини на початку травня вели наступ війська двох радянських фронтів — 4-го Українського (командуючий генерал А.Єрьоменко), армії якого вийшли на лінію Крнов, Штернберк, Нові-Йічин, півн. Злін, а також 2-го Українського (командуючий маршал Р.Малиновський), силами якого здійснювався наступ на захід і південніше моравської столиці Брно. Одночасно з цим війська 1-го Українського фронту (командуючий маршал І.Конєв) здійснювали Берлінську операцію і нависали над Чехословаччиною з півночі. Таким чином, у зосередженого тут німецького угруповання практично не було шансів втриматися.

Рішення Д.Эйзенхауера, проте, не обумовлювалося суто військовими міркуваннями, хоча вони вочевидь свідчили на користь радянського наступу на Прагу. Тут зіграла свою роль особиста позиція самого американського генерала, який, незважаючи на вказівки британських військових із штабу союзних військ про безсумнівні політичні переваги взяття першими чеської столиці, відмовився від цього, категорично наполягаючи на тому, що ніякі політичні розрахунки не змусять його жертвувати життями американських солдатів.

Поки високі військові чини вирішували, що робити з Прагою, її жителі самі вирішили розпорядитися своєю долею. 5 травня тут спалахнуло антифашистське повстання, що стало одним із найбільших за розмахом у Центральній Європі.

Уже 4 травня чеські студенти і школярі стали зривати в місті німецькі таблички з назвами вулиць. Уранці 5 травня празька радіостанція вийшла в ефір із новинами, прочитаними тільки чеською мовою, без обов’язкового раніше німецького перекладу. Німці спробували захопити радіостанцію, але її працівники забарикадувалися зсередини. Коли ж нарешті окупантам удалося захопити будинок радіостанції, її персонал перемістився до сусідньої церкви, продовжуючи звідти закликати чехів до боротьби, а союзників — до надання допомоги повстанцям.

У місті почали швидко виростати барикади. Уже в другій половині дня повстання охопило центр і передмістя. Незабаром повстанцям удалося захопити пошту, телеграф, мости через Влтаву, а також майже всі залізничні вокзали. Протектор Богемії і Моравії гауляйтер К.Франк і представник оберкомандування вермахту генерал Р.Туссен, опинившись у такому становищі і воліючи виграти час, пішли на переговори про перемир’я з коаліційним центром — Чеською національною радою (ЧНР), що перебрала на себе безпосереднє керівництво повстанням.

Пасивні дії німців, які два дні штурмували радіостанцію і ганялися за школярами, що відкручували таблички, багато в чому пояснювалися їхнім низьким бойовим духом (тоді вже стало відомо про взяття радянськими військами Берліна). До того ж, німецький гарнізон у Празі був відносно малочисельним і не мав ані танків, ані артилерії.

Після того, як празьке радіо повідомило про повстання, чеський міністр закордонних справ емігрантського уряду в Лондоні Х.Рінка звернувся до союзників із закликом про допомогу. З таким самим проханням звернувся безпосередньо до командуючого 3-ю американською армією генерала Дж.Паттона генерал С.Босий із чеської військової місії. 7 травня з закликом увійти в столицю Чехії звернувся до Д.Эйзенхауера і прем’єр-міністр Великобританії У.Черчілль. Проте американський генерал, посилаючись на домовленості з радянським військовим командуванням від 5 травня, віддав наказ 3-й армії поки що залишатися на Пльзенській лінії.

Тим часом ситуація в місті стала ускладнюватися. Після того, як гауляйтер К.Франк звернувся по допомогу до наступника Гітлера адмірала К.Деніца, той спішно направив до Праги дві дивізії, у тому числі й танкову. Уранці 6-го травня окупанти розпочали каральну операцію. Її командуючий генерал СС Пюклер зумів відбити у чехів центр міста. Настав критичний момент повстання. Уночі празьке радіо почало передавати в ефір тривожні повідомлення про небезпеку.

Перед серйозною загрозою з боку німців праве крило ЧНР звернулося до військ США, що стояли поблизу. Не отримавши допомоги американців, чехи зв’язалися з командуванням Російської визвольної армії (РВА), війська якої також перебували неподалік.

Слід зазначити, що вже наприкінці квітня — початку травня 1945 р. власівці налагодили контакти з близькими до еміграційного лондонського уряду підпільними організаціями, які безпосередньо готували повстання в столиці. Командування РВА при цьому сподівалося, що після війни її солдати зможуть знайти політичний притулок у Чехії, аж ніяк не припускаючи можливості переходу цієї країни під політичний контроль Сталіна.

Отож, представники повстанців прибули в розташування штабу 1-ї дивізії РВА, частини якої дислокувалися за 40 км на південний захід від Праги. Після нетривалих роздумів, командир дивізії генерал С.Буняченко погодився надати 20 тис. своїх солдатів на допомогу повстанцям. Рішення це, очевидно, випливало з розрахунків власовських командирів хоча б частково реабілітуватися в очах союзників, яким вони планували здатися.

Допомога власовців наспіла вчасно. У ніч на 6 травня частини 1-ї дивізії вступили в місто, негайно атакувавши своїх недавніх союзників. Під час боїв їм удалося захопити аеродром і ряд інших важливих військових об’єктів, забезпечивши в такий спосіб перелом перебігу повстання на користь чехів.

7 травня в Празі з’явилася група зв’язку Червоної армії під керівництвом майора Костенка, що, за спогадами німецького офіцера зв’язку при 1-й дивізії РВА Швеннінгера, передав генералові Буняченку побажання Сталіна власовцям «повернутися разом із своєю дивізією в обійми Батьківщини». Генерал РВА передав у відповідь побажання радянському вождю, яке «не підлягає перекладові німецькою мовою».

Водночас, поява радянських представників стривожила власовців, котрі вочевидь розраховували на швидке прибуття до міста американців. Серйозні сумніви щодо вдячності чехів посіяли в них і заяви лівої більшості в ЧНР, яка поспішила відмежуватися від РВА, заявивши про своє небажання мати справу зі зрадниками і німецькими найманцями.

Усвідомлюючи загрозу для своїх військ, генерал Буняченко віддав наказ про припинення бойових дій у Празі, і вже вранці 8 травня власовці залишили місто, рушивши назустріч союзникам. За два дні вуличних боїв у чеській столиці вони втратили 300 чоловік.

На той час доля повстання вже була фактично вирішена. 8 травня німецький генерал Р.Туссен зустрівся з представниками ЧНР і домовився про виведення своїх військ із міста, сподіваючись (так само, як і власовці) здатися в полон американцям. А 9 травня в уже вільну від ворога Прагу увійшли війська 3-ї та 4-ї гвардійських танкових армій генералів Д.Лелюшенка і П.Рибалка, що здійснили 80-кілометровий кидок із Саксонії.

Зазначимо, що в комуністичній Чехословаччині, і тим більше в СРСР, помітна роль російських колаборантів у перемозі чеського повстання замовчувалася. На передній план висувалися ефектні дії двох танкових армій, які нібито врятували древню столицю від зруйнування.

Видається, насправді все було значно прозаїчніше. Дізнавшись про різку зміну співвідношення сил у Празі на користь повстанців і побоюючись у зв’язку з цим можливого вступу туди американців, Сталін негайно кинув до чеської столиці дві танкові армії, не рахуючись ані з утомою військ, котрі щойно вийшли з найважчої та найкровопролитнішої Берлінської операції, ані з труднощами багатокілометрового маршу. Завдання тут було одне — взяти якомога швидше Прагу під свій політичний контроль, забезпечивши своєю присутністю прихід до влади місцевих комуністів. А за кілька днів під час завершення Празької операції (6—11 травня 1945 р.) у зоні радянського впливу виявилася і вся територія Чехії.

Таким чином, визвольна місія Червоної армії в Європі плавно переросла в місію завойовницьку, перетворилася на звільнення чехів, поляків і ін. від свободи, нав’язування їм радянської моделі суспільного ладу, комуністичних ідеалів і цінностей. Радянське панування в Східній і Центральній Європі завершилося наприкінці 80-х рр., коли синів та онуків визволителів попросили піти геть як окупантів. Звичайно, боляче чути, як у колишніх країнах Східного блоку паплюжаться могили загиблих радянських солдатів. Поза всякими сумнівами — це дикість, свідчення рецидивів хвороби національної психології. Але незаперечним тут є те, що істотним чинником, який спровокував цю хворобу, стало сталінське завоювання Європи, утвердження в ній радянської системи з усіма притаманними їй пороками.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56