Гармонія душі та каменю

Гарним є справжній грузинський характер, сильна ще Грузія своїми кращими людьми. Людьми шляхетними, високої проби. Людьми честі. У них я бачу запоруку очищення, відродження і злету в сьогоденні та майбутньому. Очищення й відродження душі багатьох, хто живе на грузинській землі. Роботи важкої і щоденної... Зрештою, як відомо, найголовнішої роботи сьогоднішнього дня. Важливішого за неї немає нічого. І як важливо, що ця робота може опиратися, проростати, відштовхуватися від цих шляхетних людей, які представляють собою найцінніше багатство країни.

Я знала таку людину. Ось уже кілька років як ми без нього. Рана від цієї втрати трохи затяглася, що вже дозволяє писати про нього.

Йдеться про заслуженого архі-тектора Грузії, котрий 15 років жив і працював в Україні, Шалву Шалвовича Чедію, непересічну, цілісну особистість, яка поєднувала в собі високий лад душі, найцінніші якості характеру і рідкісний професіоналізм.

Це зодчий широкого діапазону. Він і архітектор-художник, і інженер-будівельник, і містобудівник, а також, певною мірою, оформлювач внутрішніх помешкань і ландшафтний архітектор.

Йому підвладні були роботи найрізноманітніші як за розміром, так і за призначенням: міста, села, житлові райони, багатоповерхові будівлі й сільські будинки, надгробки і складові частини паркової архітектури, метро та спортивні споруди, клуби й магазини, санаторії, готелі, будинки відпочинку і т.д.

Результатом його творчої потуги й рідкісної працьовитості було мінімум 111 проектів за не таке вже й довге життя (з огляду на його участь у Великій Вітчизняній війні). З них не менше 30 проектів здійснено в натурі. Це немало — архітектори знають це (цифри грунтуються на архівних документах і проектах із печаткою організації й особистим підписом автора).

Цікава географія його робіт. Архітектура Ш.Чедії втілена в життя в 22(!) містах Грузії, України, Казахстану, Туркменії, Азербайджану, Вірменії. Так, доробок зодчого солідний. І навіть викликає деякий подив, якщо врахувати метод його роботи: левову частку розробки проекту Шалва Шалвович брав на себе.

Збираючись досліджувати його творчість, я виявила в його домашньому кабінеті гори ескізів, креслень, рисунків на ватмані, кальці, синьці. Великі дубові вмонтовані шафи забито рулонами, папками, альбомами. Уважно, крок за кроком, вивчаючи ці креслення, я була до глибини душі вражена старанністю, детальністю, закінченістю проробки кожного проекту.

Особисто майстром. Власноручно.

Звісно, такий завзятий творчий пошук говорить про надзвичайну закоханість зодчого у свою професію, про задоволення від роботи, говорить про велику вимогливість до себе і, нарешті, про високу фахову культуру майстра.

Як відомо, архітектура — це мистецтво формування простору для життя людини. Отож, Шалва Шалвович прагнув створити найрізноманітніші простори теплими (за образом), затишними, зручними, прагнув одухотворити середовище проживання.

Але найцінніше, з моєї точки зору: Шалва Шалвович був справжнім майстром композиції, форми, пластики, що дозволяло йому точно визначити масштаб, пропорції, композицію об’єкта в цілому. Це, як відомо, не так просто. У минулі часи не все залежало від архітектора й у процесі проектування і, особливо, при будівництві об’єкта. Більш того, переконана, і знаю на основі власного досвіду, що домогтися якості було дуже важко. Час люмпе-нізації моралі суспільства в цілому, час спаду культури взагалі порівняно, наприклад, зі Срібним чи Золотим віком культури Російської імперії. (Щоправда, зараз у цьому сенсі ще гірше і набагато, та нe про це мова.)

Споконвіку зодчий означало — головний будівельник (у перекладі з мови наших давніх учителів греків — вищий будівельник). Зодчий — головна особа, диригент будівництва. І це природно. Він краще за інших уявляє кінцевий ланцюг спільної праці, зв’язує всі частини проекту воєдино, створює художній образ і, зрештою, відповідає за якість роботи. Тому вирішальне слово належало йому. Так було завжди.

Але в останні десятиліття цей багатостолітній лад було порушено. За часів Хрущова архітектора перетворили на конторського службовця. Він опинився в підлеглому становищі — головне місце зайняв інженер-будівельник. А в найостанніші радянські роки навіть на керівні посади в проектних інститутах стали призначати інженерів, чого раніше ніколи не було.

Архітектор став залежати від керівників, які часто вирізнялися художньою некомпетентністю. Якщо говорити про суть, то в ті часи просто зникли логіка й розумна організація будівництва. Архітектуру (образно кажучи) збили з ніг, її перевернули й поставили на голову: якість архітектури, естетика нe були державним завданням. Держава не хотіла зрозуміти суті архітектури як мистецтва. За великим рахунком, краса й гармонія, а отже висока якість архітектури, не були потрібні ні замовнику, ні керівникам проектних інститутів, ні будівельникам. Головне для них: дешевше, простіше, швидше. Як правило, вони «гнали вал» (від цього залежала премія, і чимала). Часто використовували, наприклад, ті будматеріали, що під рукою. А краса, звісно, добре, але це вже як вийде, бо, на їхню думку, ця справа другорядна і несерйозна. Але навіть якщо архітектор неймовірними зусиллями добивався потрібної йому якості проекту, це зовсім не означало, що побудована споруда відповідатиме авторському задуму. Так, наприклад, створюючи лижну базу в Бакуріані, Шалва Шалвович намагався знайти гармонію між виглядом будинку з його складними двоскатними високими дахами і рельєфом місцевості, графікою навколишніх гір, їхнім силуетом. Вивчав пейзажі, пластику рельєфу, щоб найвдаліше вписати архітектуру в ландшафт. Почалося будівництво. Приїхавши в Бакуріані, автор із жахом побачив найгрубішу помилку: будинок посаджено на півтора метра нижче, майже був відсутнім цоколь, а отже, будівля буде приосадкуватою, втратить свої пропорції, у кінцевому рахунку — гармонію, тобто найголовніше в очах митця.

І це не єдиний випадок. Це звичайна практика. Тому талановитим зодчим доводилося іноді скрутно. Щоб витягнути архітектурний об’єкт, зодчому потрібно було затратити масу енергії, нервів і навіть, як відомо, проявити справжню жертовність, подвижництво. Саме так працював Ш.Чедія.

Доля склалася так, що своє творче життя зодчий починав у нас, у Києві, 1946 року. Це був час світлих надій, час підйому, оптимізму. Було кинуто великі кошти на відновлення міст, оголошено численні конкурси. Разом зі своїм другом Костянтином Джанашією, до якого Ш.Чедія ставився незмінно з великою теплотою, молодий спеціаліст із усією своєю палкою душею й енергією включився в роботу.

Працювали захоплено, натхненно, не помічаючи, що си-діли від заходу сонця до світанку. З цікавістю вивчали історію давньоруської архітектури, її своєрідність і традиції. Захоплювалися українським бароко, що очевидно, наприклад, у конкурсному проекті станції метро «Хрещатик», оформленні мальовничим орнаментом барочного малюнка чи монументальних пропілеїв входу на Виставку досягнень народного господарства в Голосієво. На той час це були для Києва нові й великі об’єкти.

Тут у Києві познайомився зодчий із роботою по реставрації будинків різноманітного призначення.

За проектом Ш.Чедії забудовували селища і села в Прикарпатті й Донбасі.

Але першу відомість зодчому принесли конкурсні проекти пам’ятників і монументів, наприклад, монументи на честь перемоги для Ашхабада й Вільнюса, індивідуальні й типові проекти пам’ятників і надгробків загиблим воїнам, наприклад — для Мінська, монумент Б.Хмельницькому в Переяславі в ознаменування 300-річчя возз’єднання України з Росією. Частину з них відзначено преміями і згодом споруджено.

Тоді ж було оголошено конкурс на проект пам’ятника великому поету, мислителю Грузії Давиду Гурамішвілі, глибоко шанованому й в Україні. У конкурсі взяли участь 32 архітектори, першу і другу премії було присуджено двом проектам авторського колективу: архітекторам Ш.Чедії, К.Джанашії та скульптору І.Ражбі. Ця перемога була особливою удачею молодих зодчих. Пам’ятник із по-лірованого чорного граніту й білого мармуру побудовано на могилі великого поета в Миргороді, невеликому на ті часи, затишному містечку Полтавщини, котре потопало в садах.

Коли скульптор ліпив барельєф Давида Гурамішвілі, він звернув увагу на зовнішність молодого зодчого і попросив позувати йому: були труднощі з пошуком достатньо чіткого зображення поета.

І цілком припустимо, що деякими рисами характеру, на мій погляд, зодчий був схожий на великого поета. Та й, утім, це якоюсь мірою і природно. Патріотизм, лицарство і щирість, постійне творче горіння й активне ставлення до життя — все це, за відгуками рідних і друзів, було притаманне Ш.Чедії повною мірою.

Українські архітектори пам’ятають Ш.Чедію. Коли я розмовляла з ними, то вони завжди збуджено, якось внутрішньо запалюючись, згадували його. Небачена, абсолютно особлива, рідкісна щедрість, широта душі стосовно друзів, знайомих, і, що цікаво, у формі стримано-делікатній, сприймалися навколишніми як гарна особливість грузинського національного характеру. Він вмів і любив віддавати. Допомагати тому, хто його потребував. Життєлюбність, уміння створити навколо себе радісну атмосферу, все це разом із раніше сказаним створювало особливу душевність непересічної особистості, яка притягувала до себе людей. Тому багато людей шукали його товариства.

Повертаючись до українського періоду життя зодчого, можемо з повною відповідальністю сказати, що він залишив по собі добру славу в Україні. І як професіонал зробив певний внесок в українську архітектуру, він повернувся в Грузію, за якою завжди тужив, уже зрілим і досвідченим майстром. У Тбілісі зодчий виконав найбільші, найзначніші й найрізноманітніші проекти, більшість котрих відразу ж здійснювалися.

Через деякий час після повернення в Тбілісі Ш.Чедія переїжджає в Сабуртало на вулицю Хіліанську, 20, у кооперативний будинок архітекторів, великий сучасний дім, що своїми протяжними лоджіями відкритий на південь, у бік зеленої балки, де розташовано Тбіліський зоопарк. Цікаво пригадати історію спорудження цього будинку. І ось чому. Історія говорить про, може, найголовнішу рису характеру, немов стрижень натури зодчого — про його знамениту чесність.

Отже, бажаючих узяти участь у будівництві кооперативу виявилося багато. Вирішили будувати дев’ятиповерховий будинок на 107 квартир. Але кому довірити роль голови кооперативу? Архітектори порадилися між собою й обрали Ш.Чедію. Вони були переконані в тому, що той чесно виконає це нелегке завдання. Так воно й було. Більш того, він жодного разу не скористався перевагою свого становища, наприклад, для якіснішого обличкування своєї квартири. Її навіть не було закінчено як слід. Усі його зусилля були спрямовані на те, щоб задовольнити товаришів, щоб ніхто не мав права дорікнути йому в зловживанні своїм становищем. Така фантастична на сьогодні педантичність, чесність. Коли всі вже жили у своїх квартирах, зловмисники за відсутності господарів влізли в квартиру й у підвал Ш.Чедії, все перевернули, як потім дотепники жартували: шукали валізи грошей, котрі, за поширеною тоді думкою, повинен був мати голова такого великого кооперативу.

Чесність, як відомо, дуже широке поняття. Вона виявляється багато в чому — у ставленні до людей взагалі, у ставленні до держави чи перевіряється грошима. Чесність Шалви Шалвовича була якась органічна і непохитна, всеосяжна й глибинна. Ніде правди діти, і в минулому, і зараз є багато державних чиновників, нечистих нa руку. Багато людей, виправдували цим свої не дуже чесні чи зовсім нечесні вчинки, роблячи це задля своєї сім’ї чи друзів. Я не філософ і не психолог, і не моя справа розглядати це поширене явище з моральної точки зору. Я лише достеменно знаю, що корумпована «рвацька» атмосфера не похитнула шляхетної чесності Шалви Шалвовича. Він визнавав тільки те, що зароблено чесною і законною власною працею.

В останні, сумні роки його життя, у роки смути і початку свавілля, у роки, коли начальником «293 Воєнпроекту» був ганебно відомий такий собі Абрамов, випадковий, нечистий на руку чоловік, котрий цінував працівників за ступенем плазування перед ним, який створив для творчих людей нестерпну атмосферу в інституті, скільки сил, нервів витратив зодчий, щоб нарешті здихатися спритного й хитрого рвача, котрий потай використовував авторитет Шалви Шалвовича, ім’я, авторські розробки з метою особистої наживи. Цього шахрайства, злодійства, що ображали його честь, Шалва Шалвович не міг витерпіти. За жодних обставин, жодною мірою і ні від кого. Боровся один — відкрито. Проти свого начальства. І де боровся? У військовому відомстві. На початку так званої перебудови, коли вже тхнуло розбоєм. Загальним.

Розуміючи все це, розуміючи швидше за все безрезультатність своїх зусиль, він йшов до кінця: непримиренно, самовіддано. Гордість, людська гідність не дозволяли йому зупинитися, йти на поступки, піти в тінь, упокоритися з огляду на свій похилий вік. Ось коли проявилася вся його шляхетна, самовіддана відвага, справжні бійцівські якості! Ось коли в ньому чітко проявився незламний дух грузинського воїна, грузинське начало в його характері.

«Воїн завжди воїн, — знаходимо в сучасного російського класика Дмитра Михайловича Балашова, — поки сидить у сідлі і руки тримають клинок. Там немає старості у мужа. Є лише смерть». Наче сказано про Ш.Чедію. Так, непримиренність до зла скоротила його дні... Сильно переживаючи останнім часом, майстер вважав для себе принизливим показати це людям, тримаючи все у собі.

Нав’язані народу військові конфлікти останніх років на півночі й заході Грузії пройшли важкими гусеницями через серце зодчого. Загибель молодих грузинських хлопців, воїнів, які боролися за свою землю, він сприймав як загибель власних синів. Сум і глибоке потрясіння — ось частий настрій зодчого в той час.

Архітектура — «матір мистецтв». Вона завжди з нами. Хороша чи погана, вона впливає на людей постійно. Впливає сильно. Вона робить нас або байдужими і нещасливими дикунами, або людьми з розвиненим естетичним смаком. У давнину мудрі володарі починали свою діяльність із будівництва. Вони намагалися привабити до свого двору архітекторів, митців, щоб створити щось значне й красиве. Вони розуміли, що нові закони, нові промови не відразу знаходять підтримку, а от зрима краса — може бути найдієвішим аргументом, і в політиці теж. Красива, виразна архітектура, національна архітектура (будь то реконструкція знівечених, занедбаних районів міста, реставрація стародавніх будинків або будівництво нових) — переконує. Діє відразу й сильно. Надихає людей.

Сьогодні центр Києва став для мене чужим і відразливим. Таке враження, що місто окуповане. Хотілося б, щоб у нашій країні змінилася, нарешті, організація робіт в архітектурі і повернулися до тієї архітектури, вибудованої за законами гармонії, краси, завершеності простору. Сила таких зодчих, як Шалва Чедія переконує нас у тому, що це цілком можливо.