Мамина школа. Донька Ніни Матвієнко Антоніна: «У нашій сім’ї» всі жінки співають, а чоловіки — малюють»

Класик колись справедливо зауважив, що всі щасливі сім’ї чимось схожі… І коли бачиш на телеекрані або на якихось творчих акціях сім’ю нашої уславленої співачки Ніни Матвієнко, думаєш: яке ж внутрішнє щастя випромінюють саме ці творчі люди! А родина у Ніни Митрофанівни, як відомо, справді творча. Чоловік і сини шукають натхнення у живописі. А донька зовсім недавно обрала мамину стежку… І за короткий час заявила про себе досить упевнено як талановита співачка, співпрацюючи з «Київською камератою». Мамин репертуар не став для Антоніни Матвієнко-Снітко чимось суто «сімейним». Вона шукає в тих легендарних піснях і свою індивідуальність…

— Антоніно, вас, очевидно, не здивує перше запитання… Адже мимоволі люди цікавляться, якою мірою вплинула на ваш творчий пошук саме сім’я, зокрема мама?

— Мама на мене мала неабиякий вплив! Самі розумієте, в якій я зростала атмосфері і які пісні слухала. Вже десятирічною я поїхала з мамою на гастролі, і це були мої перші виступи. А в 1992-му на Майдані Незалежності я співала Гімн України. Я мріяла і бачила себе тільки співачкою. Вже коли мені було за двадцять, я вдома збирала своїх друзів і влаштовувала їм пісенні вечори. Тоді ж усі почали казати, що мій голос схожий на мамин. У мене дуже багато улюблених маминих пісень і тепер так склалося, що саме їх я співаю. Ці пісні мама співала на початку кар’єри. В моєму репертуарі є й «Ди­кі гуси», й «Чарівна скрипка» в сучасній обробці. І ті піс­ні, котрі я співаю з ансамблем «Ки­ївська камерата», написані для голосу саме Ніни Матвієнко.

— І все ж таки, з чого все почалося? Коли ви відчули, що можете продовжувати «пісенну справу» своєї матері?

— З чого почалося? Знаєте, це як доля… На сцені як співачка я дебютувала лише два роки тому. Можна було б і раніше. Але так вийшло. Я закінчила музичну школу імені Лисенка. Це справжня школа життя, дуже потужна система. Мабуть завдяки цьому я можу співати. Але на фортепіано цілеспрямовано тепер не граю, зви­чайно, коли розучую пісню, то підігрую партитуру, щоб відчути музику. Наприк­лад, є пісня Стан­ковича «Мамо, вечір догора», а є пісні Поклада. І, звичайно, мені завжди треба нащупати самій, як ця пісня ввіллється в оркестр.

Потім я закінчила Київський національний інститут культури і мистецтв, за спеціальністю менеджер із зв’язків з громадськістю. Спеціально вокалу ніде не вчи­лась. Тут тільки мамина школа.

— А от у дитинстві траплялося, що мама «прогнозувала» ваше майбутнє, мовляв, «будеш ти, Антоніно, обов’язково співачкою»?

— Ні! Ніколи. Але я відчувала, що саме так і буде — в музичній школі і в університеті. Хоча я й займалася піаром, та життя однаково повертає туди, куди треба. У нашій сім’ї всі жінки співають, а чоловіки — художники. Ми ніби поділилися. Мій старший брат Іван — іконописець, художник, архітектор, він свідомо обрав шлях служіння Богові. Середній брат Андрій — живописець. Словом, сім’я творча. І всі яскраві особистості.

— Ви з мамою часто співаєте разом на концертах?

— Досить часто. Нещодавно в Українському домі виступали разом із «Камератою», співали «Дикі гуси» на день Червоного Хреста. Вперше я заспівала з мамою на її 60-річний ювілей у Філар­монії. Ми про це навіть нікому не говорили. А зробили такий собі сюрприз. Удвох вийшли на сцену, вона перша почала співати, а я продовжила і закінчила. Пісню «Дикі гуси» мені було завжди страшно виконувати, адже це мамина візитівка.

Мій голос трошки нижчий за мамин, але його можна розвивати. Своїх пісень у мене поки немає. Співаю лише мамині.

— Оглядаючись на дитячі роки, про які сімейні традиції найчастіше згадуєте?

— Знаєте, я дуже рано вийшла заміж і з мамою вже не живу десять років. А якщо згадати про дитинство... Наприклад, Новий рік ми ніколи гучно не святкували. Великі свята в нашій сім’ї — це Різдво і старий Новий рік. Це були найкращі часи, яких я як дитина дуже чекала. В наш дім ходили колядувати як великі народ­ні колективи, так і просто перевдягнуті хлопці-дівчата. Уявляєте, навіть черга стояла, аби поколядувати в домі Ніни Матвієнко! Мама справді дуже віруюча людина. І я тепер дотримуюсь традицій, ходжу до церкви, причащаюся. Так мама навчила, щоб я ближче була до Бога. В неї самої дуже відкритий цей зв’язок.

— Сьогодні, як відомо, не всі талановиті молоді українські виконавці можуть сподіватися на успішну кар’єру у нас, в Україні, адже для цього потрібен не тільки талант, а й серйозний спонсор… Тому багато хто й шукає щастя за кордоном. А от ви бачите себе, тобто своє творче майбутнє, за межами батьківщини?

— Бачу себе тільки в Україні. Проте не проти поїхати за кордон і поділитися там своїми піснями. Але ж завжди треба чесно себе питати: а чи потрібна я там комусь? Вважаю, й тут, удома, в мене ще дуже багато справ. Думаю, це все попереду.

— Можливо, трохи абстрактне запитання, але важливе ваше суб’єктивне відчуття: що для вас означає саме українська пісня?

— Ця пісня в мене завжди асоціюється виключно з мамою. Це щось дуже близьке, рідне, своє… Справжнє. І дуже вдячна мамі, що вона все життя присвятила українській пісні. Сім’я наша, звичайно ж, україномовна. У нас, дітей, були спроби розмовляти російською. Але мама, якщо хтось із дітей, наприклад, навіть по телефону розмовляв російською, могла підійти й покласти трубку. Принципово! Тоді я цього не розуміла. А тепер знаю, скільки вона всього пережила, коли була заборона на українську мову.

— А які ваші найулюбленіші українські пісні?

— О, в мене їх дуже багато! Але чомусь завжди я поверталася до маминих композицій. Тому що їх можна було не раз співати й переживати емоції заново. Чомусь найбільше люблю, коли мама виконує свої пісні в музичному супроводі. Я, до речі, не дуже любила слухати народні пісні в їх «класичному» звучанні. Моя ж найулюбленіша — «Як я люблю тебе». Та й колискові у мами прекрасні. Хоча кожна пісня прекрасна
по-своєму.

— Іноді говорять, що ваша пісенна манера дуже перегукується з вокальним стилем Ніни Матвієнко. Чи хотіли б при цьому знайти і власний стиль?

— А як Ніна Митрофанівна оцінює ваші виступи? Часто критикує?

— Так, іноді критикує. Навіть буває, думаєш, ну хоч би щось гарне сказала… Але я розумію, що на мене покладена відповідальність. І, звичайно, у мами вже 36 років досвіду на сцені. Вона мені завжди каже: «Та чому ти так хвилюєшся?». А батько зауважує: «А ти, Ніно, забула, як сама переживала!»

— Поп-амплуа вас не приваблює? Адже це так економічно вигідно нині?

— Є твори, з якими я гастролюю. Це «Дикі гусі», «Чарівна скрипка», «Не метелиця лугом стелеться». Виступали, наприклад, в Одесі, коли проводилися заходи з нагоди 100-річчя Степана Олійника. Часто перетинаюся з братами Яремчуками. Бувають музичні вечори в консерваторії. Брала участь у фестивалі «Ро­дина», потім у Білоножків на фестивалі «Мо­тив для двох сердець». Уявіть, там ми всією родиною виступали і співали народну пісню. Всі п’ятеро!

Маму часто запрошують на благочинні концерти, вона ніколи не відмовляє, дає багато безкоштовних концертів.

— Як ви вважаєте, що потрібно зробити, аби справжню музику виконувало не лише вузьке коло музикантів?

— Усі мої твори в сучасній обробці. Наприклад, композитор Олег Ківа — це сучасна музика для народного співу. Так і пишуть «Антоніна Матвієнко, народний спів». І дуже часто слухач навіть не знає, що спочатку це була лише народна пісня. Навіть у фольклорі дуже різне виконання народної пісні. А в суто народному співі зовсім інша подача... Сьогодні народна пісня подається по-різному. І в мене немає мети виконувати лише народні пісні. Я хочу знайти щось своє. Так, знаю, це дуже велика робота. Знаю, що в мене інша місія, аніж у багатьох поп-співаків. Але все попереду.

— Можливо ви помітили, сьогодні в селах дуже рідко почуєш народну пісню. А раніше ж співали цілими селами. Хіба лише новий час цьому виною?

— Молодь залишила села... Можливо, бабусі й співають. Але не все так погано, як здається. Адже влаштовуються й свята Івана Купала, й до батька в музей приходить багато молоді. Згадайте, от раніше ж вишиванку ніхто не носив, було соромно, а тепер, навпаки, престижно! І чим вона красивіша, тим краще.

— А ви не загадували на майбутнє співпрацю з Олегом Скрипкою в рамках його проекту «Країна мрій»? Здається, це і ваш формат?

— Є певні плани… Можливо, це станеться вже нинішнього року. Скрипка — мій найулюбленіший виконавець, він надзвичайно талановита людина. Також планую випустити свій власний диск, але треба, щоб у репертуарі було принаймні пісень дванадцять. Зараз я в пошуках, не поспішаю. Всьому свій час. Нині працюю з Сергієм Доценком. Він гарно виконує аранжування. Відчуває музику на інтуїтивному рівні.

— На якому сценічному майданчику ви почуваєтеся найбільш комфортно?

— Чомусь цього року вже концертів шість було у філармонії. Загалом треба бути у формі й достойно себе подавати на будь-якій сцені. Багато разів я була в жахливих умовах, коли в залі не було ні колонок, нічого. Але є глядач і цим все сказано. Я дуже критично до себе ставлюся. Вважаю, артистом бути непросто. Все-таки потрібен час, щоб вийти і відчувати себе на сцені впевнено.

— А крім маминого репертуару, крім репертуару «Київської камерати», що любите слухати на дозвіллі?

— Коли сама почала співати, чомусь перестала цілеспрямовано слухати музику. А нині свідомо слухаю класику, особливо, коли стала співати з «Камератою». Можу також слухати й Брітні Спірс, й Джорджа Майкла. Зрос­тала я на записах «Абби», Філла Коллінза, Елтона Джона, Мадонни, Сандри...

Так вийшло, що я стала мамою в сімнадцять років… Була тоді дуже відповідальна і ніби відразу подорослішала. Багато чого зрозуміла… Так, одна сторона життя красива, наприклад, та, що пов’язана з музикою. А інша... Але, як кажуть, усе залежить від людини: як прожити і сприймати це життя.

Моїй доньці вже дев’ять років. Уляна теж співає. Всі записи може відтворити на слух. Ходила-ходила — і всі пісні переспівала! Адже коли діти ростуть у творчій атмосфері, то нікуди від цього не подітися.