Наша земля

Микола Вересень 16 травня 2008, 14:32
ayshe-.jpg

Читайте також

Такі люди з’являються дуже нечасто, але завжди дуже вчасно. Коли нації стає зовсім кепсько, коли здається, що мова нації, культура нації, територія нації розчиниться без решток в інших мовах і народах, — з’являються такі люди. Французи вважають, що в них саме так з’явилася Жанна Д’Арк. Росіяни — що так само раптово й ніби нізвідки з’явилися Мінін і Пожарський. Історики інших народів назвуть вам інші імена. Але все одно їх небагато. Я дуже поверхово знаю історію кримськотатарського народу, проте мені здається, що XX і XXI століття дали цьому народові таку людину, — це Айше Сеітмуратова. Ось її дуже стисла біографія: народження, депортація, заслання, навчання, боротьба, арешти, в’язниці, боротьба, еміграція, репатріація. Серед друзів — академік Сахаров, генерал Григоренко. Якщо говорити пафосно, Айше Сеітмуратова — совість кримськотатарського народу. Але сама вона ніколи не говорить пафосно. Вона завжди каже: «Я просто дала слово нашим старим». Вона, тепер уже сама літня жінка, дала слово, що кримські татари повернуться на свою землю і що кримські татари будуть щасливі у справедливому світі. Першу частину обіцянки вона вже виконала. Другу — поки що ні. Але, справедливості ради, слід підкреслити, що друга частина залежить не лише від неї.

— Скажіть, будь ласка, а як шанованих жінок шанобливо називають кримські татари?

— Ханум. Але мене називають Айше-апте.

— А яка різниця?

— Ханум — це мадам, міс, чи, як у вас кажуть, пані. Апте — це ближче, більш по-родинному.

— Ну гаразд, до апте я ще не доріс, тому Айше-ханум. Якби вас зараз запитали, які, на ваш погляд, найбільші проблеми стоять перед кримськотатарським народом, що б ви відповіли?

— Це відродження мови. Нація без мови — не нація. Навіть у вигнанні кримські татари можуть залишатися собою, тільки якщо зберігається кримськотатарська мова. У принципі, нація визначається за мовою, за культурою й за територією. Отож перше — збереження мови. Друге — земельне питання. І третє, хоча по суті — перше, це — державність.

— Тобто ви стверджуєте, що існує реальна загроза втрати кримськотатарської мови?

— Так, це вже загроза. З 1944 року наш язик приріс до гортані. Кримськотатарською — жодної букви не було. Навіть із допомогою кирилиці, на яку нас перевели в часи СРСР. Ані шкіл, ані газет, ані книжок.

— Проте були й залишаються носії мови.

— Носії в основному — старе покоління, яке поступово відходить. Я зберегла рідну мову завдяки моїй мамі. Однак писати достатньо грамотно нею я не можу, тому що навчалася в російській школі. Хтось навчався в узбецькій, хтось — в азербайджанській. В Україні вчилися українською. Одне слово, якщо мова зникне — зникне й нація.

— Якщо говорити про те, що ви поставили на друге та третє місця — державність і земельне питання, то ось що я думаю: у приватних розмовах із вашими лідерами я завжди стверджував — не може бути такого, щоб кримські татари не прагнули отримати державність у повному обсязі. Але ваші одноплемінники, зокрема Рефат Чубаров, завжди підкреслювали, що кримські татари існують і існуватимуть у складі України. З іншого боку, немає жодного народу у світі, який не хотів би мати власну валюту, армію, кордон і бути абсолютно суверенним. Вам не здається, що хтось лукавить?

— Ні. Ми не лукавимо. Я вам відкрито, як розумію, так чесно й кажу. Ми не можемо нині існувати самостійно, навіть якщо хтось нам дасть окрему державність. Більше того, для того, щоб нас взагалі не ліквідували, нам краще бути в дружбі і в складі великої держави. Наразі — це держава Україна. Наша історія пов’язана споконвіків з українцями, ми завжди були сусідами. Про Московську державу ще й гадки не було, не кажучи вже про Російську імперію. А Україна була, Київська Русь, були кримські хани. Не Гіреї, а половецькі хани. А половці, або кипчаки, — це предки кримських татар. Ми — Дешт-і-Кипчак, якщо історію знаєте. Була така імперія, тобто об’єднання тюркських народів. Дешт-і-Кипчак — нас називали арабські джерела. І тепер на Сході нас так називають. У слов’янських джерелах — ми половці. А на Заході відомі як кумани. Чому? Тому що в туалетах у нас були глечики для гігієни. «Куман» — це і є «глечик» російською. І, нарешті, нас назвали татарами. Ми мали свою дер­жавність. Тоді, коли Москва її ще не мала.

— Тобто ви хочете переконати мене, що не бажаєте незалежності Криму?

— Нашому народові справді вигідний саме такий стан речей.

— Нині вигідний, але років через сто чи сто п’ятдесят така мета може виникнути?

— Невідомо, виникне чи не виникне. Все залежить від України. Якщо Україна буде самостійною, збереже свою незалежність і підніме рівень життя своїх громадян — то жодної небезпеки від кримських татар не буде. Ми ж століттями жили поряд, спільно боролися з монгольською навалою. Звісно, різне буває з сусідами, навіть у сім’ї чоловік і дружина сваряться, і діти інколи б’ються. І між нашими народами таке бувало. Проте історія свідчить, що дуже часто, коли Україні бувало зле, половці, або кримські татари, йшли її захищати. Майже всі ваші великі князі були одружені з половчанками.

— Напевно, в українців завжди був дуже хороший смак. Але якщо ми з вами заговорили про кремлівський фактор, то, можливо, є сенс у такому запитанні. Ми бачимо, що нині активність різноманітних російських організацій у Криму дуже висока. Серед кримських татар є люди, котрі вважають, що незле б заручитися політичною та фінансовою підтримкою Російської федерації. Росія впливовіша за Україну, і в неї багато нафти й газу.

— Дружба, у стратегічному розумінні своєї долі, не замінюється грішми чи нафтою. Ми довго дружили з Росією. Іван III заповідав своєму синові не воювати зі своїм південним сусідом. Ми побудували їм Кремль у Москві наприкінці XV століття. А звідки там Кримський міст, Старогіреєво, Новогіреєво? Арбат — це «гарба» й «ат». Там коні («ат») і гарба. Тобто брички були. Але скільки ми, як і українці, натерпілися від Російської імперії! Не ми заперечили Росію. Росія почала нас заперечувати з 1783 року, порушивши Кучук-Кайнарджийський мирний договір, відповідно до якого кримський хан визнавався незалежним володарем. Договір уклали, і через десять років Крим захопила Катерина. Що вони з нами потім робили! Навіть Максиміліан Волошин писав у віршах, як було витоптано мусульманський рай. Усі кримські татари, ну, може, 99 відсотків, не захочуть бути у складі Росії знову. Ми пам’ятаємо спалені архіви, зруйновані мечеті, знищені цвинтарі. Ми пам’ятаємо, як заборонили світські кримськотатарські школи.

— Якщо перейти до сучасності, мені видається дуже важливим питання, хто очолить, я маю на увазі — політично, кримськотатарський народ. Мустафа Джемілєв сказав, що йде. Його тимчасово впросили залишитися. І поки що незрозуміло, хто його замінить. І чи буде його наступник такою ж авторитетною людиною і таким же стримувальним чинником серед, можливо, досить гарячих голів, які є в будь-якої нації.

— Я на цьому курултаї була й захотіла з’ясувати, чи справді Мустафа вирішив піти. Зателефонувала йому й сказала: «Вийди за сцену, хочу поговорити з тобою».

— До речі, скільки людей серед кримськотатарського народу на «ти» із Джемілєвим?

— Не знаю. Я з ним на «ти», тому що все життя, коли він сидів, боролася за його свободу. Я вийшла за сцену й кажу: «Ти серйозно?». Він відповів: «Абсолютно серйозно. Тому що, по-перше, я не можу бути одночасно і в Криму, і в парламенті України. А по-друге, здоров’я в мене вже не те». Я відразу вийшла на сцену, підійшла до трибуни й заявила: «Я підтримую рішення Мустафи. Нехай він поживе для себе».

— Що ж буде далі, хто стане лідером кримських татар?

— Ой, як же ми звикли переживати. Що ж буде без Сталіна, що ж буде без Брежнєва... Я так відповім: не ображайте свою націю. Померла Айше, помер Мустафа, помер третій, четвертий лідер, але народ не пропаде. Головне питання нині — це російська дестабілізація кримських обставин. Це російські спецслужби.

— У Криму не існує українського чинника?

— Український чинник тут, у Києві. Давно слід президентові й парламенту подумати, що є нація, яка повернулася на свою історичну батьківщину, і слід якомога швидше вирішувати її проблеми. Чим швидше буде прийнято законодавчі акти стосовно не лише кримських татар, а всіх депортованих народів, тим швидше відродиться Крим, тим менше буде загроз стабільності. Це повинен вирішити Київ. А кримська місцева влада, керована й залежна, яка їздить на співбесіди в Москву, потурає дестабілізації. Руйнування наших цвинтарів — це не просто варварство, це ще й провокація.

— Що б ви зробили на місці президента Ющенка? Йому, природно, не хочеться сваритися з Москвою. А, за вашою версією, вуха ростуть саме звідти. У президента, крім українського чи татарського чинника, є ще й російський кремлівський чинник. І будь-який рух Києва, який хоч малою мірою може бути сприйнятий як рух проти російських інтересів, отримає негайну й негативну реакцію Кремля.

— Послухайте, ми не проти російського народу рухаємося. В нас були захисники і росіяни, і українці. Отож ми не говоримо про російський народ, ми не говоримо про нації. Ми говоримо про керівників та державний апарат. Російський державний апарат безперервно займається збиранням російських земель. А де ці російські землі? Захоплені землі інших народів називають російськими, починаючи з Астрахані та Казані. А Сибір? Хто, крім Росії, агресію Єрмака називає походами? Чи підкорення Кавказу? Це вершини гір підкорюють, а Кавказ — грубо захопили.

— І все ж таки, що б ви зробили на місці президента Ющенка?

— Я б не хотіла бути на його місці. Але якщо він захотів бути президентом, то повинен бути дуже далекоглядним, дуже тверезим і не керуватися інтересами Москви. Якщо українці визнають свою боротьбу за незалежність і право на неї — мають визнати й нашу боротьбу. Чому Ющенко жодного разу не подумав про те, що повернувся народ, який 60 років був у засланні? Адже він президент і кримських татар. І ми також його обирали. Якщо Україна дозволить знищити нас — завтра й на неї не краща доля чекає. Сьогодні наші цвинтарі зносять. Ми намагаємося проковтнути цей біль...

— На ваш погляд, це не звичайне хуліганство, а політичне?

— Звісно, політичне. І це завжди робиться саме в той момент, коли Україна демонструє своє «я». Не вийшло обрати регіоналів — починають зносити наші цвинтарі. Недавно Україна спробувала отримати своє місце в НАТО, Ющенко їде до Бухареста — знову те ж саме. Оскільки Москва не може впоратися з Ющенком, вони на нас відіграються й хочуть на цьому ґрунті створити вибухонебезпечну ситуацію в Україні.

— По-вашому, у кримських татар вистачить витримки? Чи можуть знайтися люди, котрі підуть на екстремістські дії?

— Ні, ми будемо стриманими. Та ми знаємо звичаї провокаторів і розуміємо, що ті ж самі політики можуть дати тим самим виконавцям завдання громити православні цвинтарі, щоб сіяти ворожнечу. Що їм вартує знести кілька слов’янських могил і кричати, буцімто це зробили кримські татари? Ці погромники приходять цілими загонами. Зрештою, Ющенко президент, і на ньому лежить відповідальність щодо захисту громадян України. А кримські татари — це громадяни України.

— Якщо поглянути на долю Кримського півострова й на вашу власну долю й історію вашого життя, то ви, швидше, оптимістка чи песимістка?

— Я оптимістка. В часи СРСР, КДБ і навіть в еміграції мені казали: «Вам Криму не бачити як власних вух». Це було в 60-ті, 70-ті й 80-ті роки. Та коли в 90-ті я приїхала на 18 травня, тобто на річницю депортації, у Крим, вийшла перед комуністами, підійшла до їхнього лідера Леоніда Грача й сказала: «Леоніде Івановичу, ніколи не кажіть «ні», тому що мені казали, що не бачити мені Криму. А ось вона я в Криму. Я тому оптимістка, що ми боремося за справедливість.

— Всередині самого кримськотатарського народу, на ваш погляд, немає жодних проблем?

— На курултаї мені не сподобалося, як поводилися деякі молоді хлопці, що ніколи не боролися й не бачили нужди. Сьогодні всі вони бізнесмени. І ось через висування кандидатур до меджлісу прямо якийсь базар вибухнув. Я була просто шокована. Прямо із залу на сцену стрибнула, взяла мікрофон і сказала: «Ви перетворюєте національний курултай на торговий дім. Тут не торгуватися за місця в меджлісі треба, а про народ свій думати». Нам потрібні молоді сили, і я зав­жди звертаюся до молоді, щоб стримували себе й не піддавалися на провокації. Найстрашніше для нашого народу зараз — це провокація.

— Мене не зрозуміють, якщо я не поставлю запитання про самозахоплення, в яких часто звинувачують кримських татар.

— Я завжди вживаю слово «самоповернення», а не «самозахоплення». Ми нічиєї землі не захоплюємо. Це ви захопили нашу землю, наші садки, наші будинки й навіть дитячі пелюшки, які ми залишили в 1944-му. В мене є заяви кримських татар, які 10—15 років просять по шість соток. А погляньте, скільки гектарів роздали людям, котрі приїхали з Москви. Не маючи ні прописки, ні посвідки на проживання, вони отримують землю і в Севастополі, і на південному березі. Ботанічний сад, цю реліквію, розпродали. З Києва приїжджають начальники й також землю скуповують, а кримські татари десятиліттями просять і нічого не мають. Чому вони повинні жити в підвалах та землянках? Ось недавно представники ОБСЄ були в Криму й заявили про готовність допомагати й далі кримським татарам та іншим депортованим. А спікер кримський Гриценко додумався запитати, чому лише їм. Мовляв, у нас у Криму 130 національностей. Даруйте, що, всі 130 національностей було силоміць вислано? Чому тим, хто живе у відібраних у нас будинках, ОБСЄ й ООН ще й допомагати мусять? Допомагати треба тим, хто був біженцем, переселенцем або депортованим. Нам потрібна земля, тому що це наша земля, наших батьків. Наші діди і прадіди обробляли її потом і кров’ю.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 24.81
EUR 27.33