СЛУХАЙСЯ НАСТАНОВ і НЕ ЗАБУВАЙ ЗАПОВіДЕЙ... ЧИ УЖИВУТЬСЯ ЗАКОН БОЖИЙ і ОСНОВНИЙ ЗАКОН ПіД ШКіЛЬНИМ ДАХОМ?

Катерина Щоткіна 14 липня 2000, 00:00

Читайте також

Відповідно до опитування, проведеного Українським центром економічних і політичних досліджень, 41,3% українських громадян вважають, що в загальноосвітніх школах необхідно ввести обов’язковий курс Закону Божого. Ще 31,1% думають, що цей курс повинен бути, але не як обов’язковий. Рішуче не погодилися з необхідністю такої дисципліни в середній школі 22,1% опитаних.

Як бачите, більшість — за. Правда, ця більшість навряд чи добре уявляє, що саме викладатимуть дітям на цих уроках. Але переконана — те, що від Бога, аж ніяк не від лукавого, і чомусь схильна поширювати це твердження й на можливість появи у шкільному розкладі такого нововведення...

«Хай послухає мудрий — і примножить науку, а розумний здобуде хай мудрих думок...»

«Книга приповістей Соломонових», 1:5

Відсутність релігійної культури в нашій країні створює грунт для різноманітних міфів і спекуляцій. Хитрі політики, обстоюючи неіснуючу навіть у проекті «єдину помісну православну церкву», дістають дивіденди у формі голосів виборців, котрі вважають, що тепер бути атеїстом і говорити про це вголос просто непристойно. І опитування УЦЕПД стосовно введення Закону Божого в школі наочно продемонстрував міфологічність нашої свідомості. На що сподіваються ті, хто голосував «за»? 60,3% згодних із необхідністю вивчення Закону Божого в школі, вважають, що цей предмет допоможе дітям вирости віруючими, і завдяки цьому вони стануть моральнішими. На цьому ж наголошує, між іншим, більшість прихильників предмету в високих кабінетах. Ось, приміром, Борис Жебровський, начальник Головного управління освіти Київської міськадміністрації, в інтерв’ю газеті «Влада й політика» називає таке «наближення до Божих заповідей» соломинкою, яка може врятувати нашу потопаючу духовність.

І все це з кишені держави, зверніть увагу, відокремленої від церкви згідно з Конституцією. Плутанина в поняттях, схильність змішувати релігію та віру, народ і державу, державу й віру, релігію та мораль, церкву й духовність і ще безліч подібних речей неминуче призводять до появи міфів. А фактично, наполягаючи на введенні Закону Божого як «моралізаторської» дисципліни, ми стверджуємо, що школа — державний заклад, зобов’язаний відповідати не тільки за дитячі голови, а й за їхні душі, — розписалася у своєму безсиллі впливати на ці душі, сіяти розумне, добре й вічне самостійно. Точнісінько так само у своєму безсиллі розписуються батьки, котрі перекладають відповідальність за дитину, виховану не цілком «моральною» та дещо «бездуховною», на чужі плечі.

Ще 28,1% прихильників Закону Божого аргументують свою позицію тим, що його повинна знати кожна освічена людина. Тобто фактично сподіваються на те, що в школі діти вивчатимуть Біблію як «Війну і мир» на світлої пам’яті уроках російської літератури. Такий собі лікнеп. Хоча навряд чи перш, ніж відповісти на запитання анкети, вирішальна кількість респондентів ознайомилася з програмою курсу чи можливими варіантами. Та й, судячи з назви курсу, уже можна зрозуміти, що йдеться не про історію релігій, не про загальне вивчення різноманітних священних текстів, які таки повинна знати кожна освічена людина. Йдеться про християнізацію як моралізацію, про прищеплювання юним душам «традиційних цінностей» (яких?), «збереження української ментальності» (цитата) тощо. І тут уже респонденти, котрі аргументували свою згоду на введення Закону Божого тим, що «діти повинні вчити, що вчили колись їхні предки» (8,2%), куди ближчі до істини, ніж мрійники-просвітителі. Тобто на Закон Божий потрібно покласти місію своєрідної ідеологічної обробки, у результаті якої діти мають відчути свою належність до єдиної національної традиційної системи цінностей. Безсумнівно істинної, бо пов’язаної з Божими заповідями. Не хочеться уподібнюватися тим, хто називає атеїзм комунізмом і навпаки, але як у даному контексті не пригадати ще один шкільний предмет старих часів — «Моральний кодекс будівника комунізму», метою якого було: змусити нас відчути свою належність до якоїсь ціннісної моделі, що об’єднує одну шосту частину суші та обгрунтованої цитатами з «першоджерела».

«Сину мій, — не ходи ти дорогою з ними, спини ногу свою від їхньої стежки...»

«Книга приповістей Соломонових», 1:15

Чим же керуються ті 22,1% опитаних, що виступили проти введення Закону Божого в школі? 48,8% з них вважають, що цей предмет слід читати не в загальноосвітній школі. І це, скоріш за все, справедливо. Уявлення про недільну школу в нас формувалося, головним чином, за «Пригодами Тома Сойєра», котрий цю саму школу не полюбляв. Та коли вже хочеться виростити дитину християнином, логічно звернутися до церкви. У цьому випадку знімається конфесійне питання — ви вільні самі вибирати, у яку саме недільну школу відвести дитину. Знімається питання обов’язковості—необов’язковості Закону Божого. Зберігається висока ймовірність того, що в цій школі вашій дитині прищеплюватимуть саме християнські цінності, не пов’язуючи їх ні з державними, ні з національними, ні з будь-якими іншими.

А що введення Закону Божого як обов’язкової шкільної дисципліни порушує право на свободу совісті, задеклароване Конституцією, звернуло увагу лише 18,2%(!) респондентів «групи супротивників» цього предмета. Для порівняння: не змогли аргументувати свою позицію 23,9% представників цієї групи. Основний Закон, не сумніваюся, вивчати потрібно не менш старанно, ніж Закон Божий, хоча б у тій частині, де йдеться про права. Саме поняття «свобода совісті» залишається для нас досить туманним. Стосовно Закону Божого для середньої школи ми спочатку говоримо про небезпеку загострення відносин між християнськими конфесіями, потім згадуємо, що є також нехристиянські, потім, тверезо поміркувавши, неохоче визнаємо право на існування атеїзму. Багато чого ми просто замовчуємо, вважаючи, скажімо, неорелігії чи сатанізм радше нерелігіями. Але вже навіть існування атеїстів не вписується в ідею введення Закону Божого як обов’язкової дисципліни.

Адже свобода совісті передбачає і свободу загалом не бути релігійним. Хоча більшість у цьому не признається ніколи, але є люди, абсолютно байдужі до питань віри. І ніхто не може позбавити школяра права не сповідати жодної релігії. США, демократичність яких чомусь не викликає сумнівів у нашої людини, свого часу категорично заборонили викладати у своїх школах Закон Божий. Чому? А саме тому — бо держава нейтральна до релігійності громадян, будь-які релігійні заняття в школі суперечать Конституції. Також у державних школах було скасовано молитви. Утім, вони сотворили кумира з власної країни і шанують свою Конституцію не набагато менше, ніж Біблію.

«Не знають, об що спотикнуться...»

«Книга приповістей Соломонових», 4:19

Цікавий факт: Міністерство освіти нерішуче опирається введенню в школі курсу Закону Божого, наголошуючи знову таки не на відповідній статті Конституції, а на міжконфесійних суперечностях. Мовляв, незрозуміло, якій конфесії віддати перевагу в цьому тонкому питанні. Професор Дмитро Степовик — гарячий прихильник Закону Божого, котрий читає курс «Християнської етики» її майбутнім викладачам, сам говорить, що ця дисципліна «вибухонебезпечна», маючи на увазі міжконфесійні розбіжності. І правда, кому дістанеться доступ у школу, той, вважай, і став традиційною, офіційною церквою. Уявляєте, якою буде «передвиборна гонка» між святими отцями?

До речі, давно внесено й подекуди навіть ухвалено пропозицію про те, що Закон Божий повинні читати світські особи — учителі. Здавалося б, це розв’яже чимало проблем. По-перше, зберігається видимість відокремленості державної освіти й церкви. По-друге, жодна конфесія не пред’являє претензій, якщо, звісно, не почнуться спекуляції навколо релігійних переваг педагогів. По-третє, дітей вчитимуть професійні педагоги. Але постає питання: якщо ці педагоги такі хороші професіонали, чому не можуть виховувати свідомих моральних людей, не вдаючись до Закону Божого? Утім, це окрема тема. Доречне ж інше питання — знання предмета. Адже уроки не повинні бути просто годинами вичитування «нотацій» і «моралей», необхідно як мінімум посилатися на відповідні місця Святого Писання. Тобто предмет вимагає вивчення основ християнської доктрини.

Хто ж займатиметься тим, чим, у принципі, сам Бог велів займатися священику, визначивши його земне призначення? Особливо цікавою видалася мені думка професора Д.Степовика: Закон Божий повинні читати викладачі логіки та психології — предметів, «які завжди читались у нашій школі» (загалом-то вони читаються там останні років сім-вісім). Відповідно, педагоги повинні пройти «курс молодого бійця». Скажу щиро: сумніваюся, що ці потенційні інженери дитячих душ, багато хто з котрих свого часу за допомогою подібного курсу перекваліфікувалися з «розжалуваної» «Етики та психології сімейного життя», настільки швидко прочитають і так глибоко вивчать священні тексти, щоб мати право навчати. Сумніваюся навіть у тому, що протягом «курсу перепідготовки» вони зуміють як слід вивчити тонкощі релі- гійної політики свого регіону, аби не нашкодити — не створити ще один прецедент маленького міжконфесійного вибуху шкільного масштабу, на можливість якого вказує сам шановний Дмитро Степовик. Нашій школі ще цих вибухів не вистачало...

Уявляєте розмову священика-викладача Закону Божого з викладачем, скажемо, біології — закоренілим дарвіністом — на педраді? Щось на кшталт суперечки Остапа Бендера з ксьондзами... Смішно. Але, скажімо, проти «Валеології» виступи в пресі християнського спрямування вже є.

«Ти збагнеш справедливість та право, і простоту, всіляку дорогу добра...»

«Книга приповістей Соломонових», 2:9

І найцікавіше: важко заперечити проти необхідності релігійного лікнепу в нашій школі. Зокрема для вкорінення в житті традиційних цінностей. Можна й потрібно навчити дітей критично ставитися до релігійних новоутворень, психотехнік, релігійних лідерів, повідомлень про Армагеддон, симпатій до сатани тощо. Можна й потрібно навчити відрізняти праведне від грішного. Але в жодному разі не змішувати при цьому земне й небесне. Так само як і державне з церковним. Не варто з малих років привчати дітей до притаманної дорослим звички змішувати поняття і плутатись у визначеннях, підміняючи «національне» «християнським» і навпаки. Виховати громадянина й патріота і виховати християнина — трішки різні речі й належать вони до компетенції різних інституцій. Треба віддати Богу Богове, а кесарю, відповідно, кесареве. Інакше ми ніколи не вирвемося з порочного кола недолугої ідеології.

Ось ще одна — остання — цікава цитата, яка демонструє традиційне для нашої свідомості «перемішування» понять — християнства, людяності, моральності, прав людини тощо. «Демократичний зошит», випуск 2 «Права людини»: «...програма вивчення прав людини в школі — це легальна форма християнізації дитячих душ. Вона компенсує негативні наслідки Закону про відокремлення церкви від школи й школи від церкви, оскільки вводить у навчальний процес ідеї милосердя, гуманізму, моралі, жертовності та духовного очищення, які властиві всім релігіям». Важко, спираючись на подібні тексти, провести чітку межу між тим, що є прерогативою релігії, і тим, що просто не дає людині стати моральним дегенератом. Складається враження, що комусь хочеться перетворити на Закон Божий те, що раніше називалося «Основами держави та права». А, можливо, і переконати в такий спосіб майбутніх громадян у тому, що держава — від Бога, так само як і права, отже до Бога й апелювати треба в разі чого...

Авжеж, це певне перебільшення. Але наші дії та думки про релігію такі туманні й так погано сформульовані... А інтуїтивні дії далеко не завжди приводять до позитивних наслідків і часто спокушають до рішучих дій тих, хто розбирається в ситуації трішки краще. Мабуть, із цієї точки зору, треба було б запровадити в школі релігійно орієнтований курс просто для того, щоб провести в головах школярів чітку межу між царством духу й царством кесаря...

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.02
EUR 27.92