СОТВОРИ СОБі КУМИРА...

Юрій Фурманов 30 червня 2000, 00:00

Читайте також

Нарешті ми вдвох — ти і я. За вікном дачі золоті від сонця вікові сосни, за лісосмугою гримлять на стиках пасажирські, електрички й товарняки — московський напрям... У колишній столиці я буваю дедалі рідше. Тебе там уже немає.

Після тієї страшної п’ятниці спливло вже досить часу, але все ще не можу примиритися. Після першого повідомлення я відразу відчув, що ти — у вертольоті, і нічого до цієї впевненості не додали ні знайдене посвідчення, ні протез. Чи це не той, що ти приміряв на Київському протезному. Навколо юрмилися заводчани, ти їм розповідав про свій центр, робив стійку на руках, просив принести двопудовик... Твої мірки зберігаються там, сподіваюся, їх залишать на пам’ять майстри, котрі тобі дуже симпатизували. А для тебе все це вже зайве у твоєму новому польоті, у якому вже ніколи не буде приземлення.

Я не поїхав на похорон — мої студенти інженери-медики захищали дипломи. Перед захистом ми вшанували твою світлу пам’ять. Без твоїх «медичних технологій» не було б ні цього факультету, ні мене — декана, ні самого цього словосполучення, за яке тебе стільки паплюжили. А коли вже цілком щиро, не хотілося загубитись у величезній юрбі твоїх прозрілих учнів і просто сторонніх, охочих до чужого горя. Наша тридцятип’ятирічна дружба — це тільки наше, і краще позгадуємо так...

ТВОЄ УКРАЇНСЬКЕ КОРіННЯ

Я знаю, що ти народився 73 роки тому в Проскурові, який давно вже Хмельницький, у родині комдива. Батько обожнював коней, хвацько рубав на скаку лозу. І ти, ледь ставши на ноги в Москві, завів собі першого коня, врятував його від різниці, але це не врятувало тебе від партійних з’ясовок: «Ви що, Федоров, лорд, щоб носитися полями верхи?». «Звісно, лорд, — відповідав ти, — а за що боролися?» А згодом купив ще коней, аби на них гарцювали твої співробітники.

Мені якось випало поїхати з тобою в динамівський манеж до роботи. Ти допивав каву з великого кухля, метушилася, збираючи тебе, Ірен, котра недавно стала твоєю дружиною (на все життя, що залишилося), я допомагав виносити в машину твою форму для їзди верхи — високі чоботи, світлі лосини, каскетку... Тобі потрібно було до операційного дня «зарядитися» від коня біологічною енергією, і ти мчав по колу на високому коні, пахло кінським потом, у коня щось кевкало всередині, а ти сидів прямий і зосереджений, насолоджуючись рухом.

Твоє дитинство обірвалося з арештом батька, який відбув 17 років ГУЛАГу. Він вижив, Микола Федоров, і врятувала його робота в кузні замість лісоповалу. Це все описав друг молодості український письменник Ілля Дубинський, а згодом товариш за табором генерал Горбатов. Його прізвище, на відміну від твого батька, починалося на «Г», і Сталін, під час відступу наших військ, окресливши нігтем половину списку, його випустив, а Федоров був у самісінькому кінці.

Прожив він на волі зовсім недовго, і ти роками шукав його табірні сліди, об’їздив усі місця батьківського ув’язнення.

І був Ростов, спочатку льотне училище, потім втрата ноги до коліна, медінститут, вибір офтальмології як свого життєвого призначення, згодом лікарська дільниця у Вишенській, потім Чебоксар і перші імплантовані тобою кришталики власної конструкції та за оригінальною технологією. І почалися гоніння.

Так, кришталик пересаджували і до тебе, але це ж у США, Англії і НДР, та й результати були неоднозначні, тож можна було почекати. І в Москві один пересадили, цейсівський, але щоб таку унікальну операцію зробив якийсь перифе- рійний лікар, та ще й розробив власну методику, та ще й із блискучим результатом — цього старші колеги пробачити вже не могли. Ти виїхав до Архангельська.

Там не було окремої кафедри, ти вів доцентський курс, не мав ні окремої операційної, ні прихильності начальства. А публіка навколо тебе була специфічною — ректор-біолог, який згодом ощасливлював київських студентів, вирішив розв’язати проблему раку, набирав десятки аспірантів, витрачав усі гроші на свою тематику, але й тебе відпускати не хотів.

Отоді ми й зустрілись у Києві, у тубінституті, де була лабораторія із застосування полімерів у хірургії та готувалася конференція на цю тему. Ти змусив нас полюбити себе відразу, показував нечувані блискучі лінзочки з кріпленнями-кліпсами, слайди з очима прозрілих хворих. Твої статті не друкували, у редакціях говорили, що загалом їх не отримували, а ми опублікували твою доповідь, вона мала успіх, познайомили тебе з М.Амосовим, котрому за всієї його стриманості у стосунках із людьми, ти не міг не сподобатися.

Зовні ти нагадував героїв Джека Лондона — могутній, завзятий, упевнений у собі. А чого вартував твій неповторного тембру голос з оксамитовими баритональними модуляціями...

Ти розповів нам тоді притчу про Гіппократа, який був невідомим і не дуже удатним лікарем, але сміливою людиною. Якось його запросили до тяжко хворого вельможі Пердикія, якого його придворні лікарі боялися лікувати. А Гіппократ не побоявся, він був упевнений у тому, що робив, і вилікував. Так, власне, Гіппократ і став Гіппократом...

А згодом ти, залишивши Архангельськ зі скандалом і назавжди, хотів залишитися в Україні, до того ж у Київському медінституті звільнилася кафедра очних хвороб. Але тобі відразу дали відкоша — чужака не знали, ризикувати не хотіли, твої кришталики та слайди в міністерстві всім були до лампочки, а на кафедру претендував професор-окуліст з Івано-Франківська, та ще й депутат. Цей характерний для нашої провінції нюанс ми тобі пояснили, і ти поїхав завойовувати Москву.

МОСКВА, МОСКВА...

Як ти потрапив на прийом до міністра охорони здоров’я академіка Б.Петровського, не пам’ятаю, а, можливо, ми про це й не говорили (знаю тільки, що він приїжджав згодом на твою операцію з імплантації кришталика й дивився її від початку до кінця). Він був не тільки чиновник, а й класний хірург і відразу збагнув, що перед ним людина неординарна. Багато дати тобі не міг — син його співучня обіймав усі відповідальні посади у вітчизняній офтальмології, але не відмахнувся — усе-таки сам був новатором у своїй справі.

Запропонував тобі кафедру в медичному стоматологічному інституті й районну лікареньку в Бескудникові — фактично передмісті Москви.

Автобус від Білоруського вокзалу йшов туди годину, до лікареньки потрібно було добиратися ще з півгодини, але це був твій плацдарм, а полководець ти був рангу Жукова, тільки в медицині, й уже через рік записував у чергу на операції і наших, і іноземців. Про тебе дізналася світова офтальмологія, й почалися поїздки на конференції з доповідями й демонстраціями операцій. З поїздок цих ти привозив не ганчірки, а інструменти найкращих фірм, які тобі дарували захоплені колеги. А згодом американці подарували синій «мерседес» (ти ледве відмолив частину податків), а в дворі хлопчаки відразу розбили дорогу фару... і ще подарували золотий годинник — ось він, на твоїй фотографії тих років із теплим написом мені.

Пам’ятаєш, в один із моїх приїздів ми подалися до тебе на дачу, яку з удячності допоміг тобі побудувати вірменський католікос (його ти також оперував), ми різали шматками засохлу ікру, ти показував мені куплені на перші директорські заробітки мисливські меблі, сарайчик для коня, потужний мотоцикл, приміщення, де збирався влаштувати коптильню для дичини, якщо поталанить на полюванні... Ти був на такому підйомі!

На «мерсі» (така дивина!) ми мчали на вокзал проводжати Джеймса Олдриджа, ледве не спізнилися, він дивився на тебе закоханими очима й говорив, що неодмінно повернеться, щоб написати про тебе книжку (а я думав, як шкода, що вже помер Хемінгуей!). Ти не міг би їм не сподобатися.

ЗНОВУ КИЇВ

…Дзвоник був як завжди несподіваним:

— Юрочко, дорогий, є можливість побачитися. Зможеш зустріти в Борисполі?

Звісно, я зміг, хоча на моїй одинадцятій моделі гриміла гальмівна колодка, машина зі скрипом гальмувала на перехрестях, але часу на ремонт не залишалося, я був щасливий і плював на зіпсовані диски — я віз тебе!

Ти відразу розкритикував напис «КИЇВ» перед в’їздом у місто: «Ну що це за фанера, що за вигляд? Обов’язково скажу вашому меру». Згодом літери замінили металевими.

Я водив тебе новеньким Інститутом клінічної та експериментальної хірургії, а ти надиктовував свої враження на мініатюрний магнітофон і примовляв: «А оце, хлопці, мені нагадаєте, це цікаво й потрібно спробувати, а оце...»

Співробітники збігалися, вже всі прочитали в «Известиях» статтю А.Аграновського «Відкриття доктора Федорова», усі хотіли познайомитися. Наш тодішній директор-фундатор О.Шалімов був у відрядженні, але суворо спостерігав за нами зі стендів у відділеннях, і ти обережно поцікавився: «Я багато чув про Шалімова. Але чому він усюди такий похмурий, чому не всміхається? Погано з почуттям гумору?».

Ми навперебій доводили, що шеф у нас душа-людина, добре співає, знає безліч віршів, а це так, для порядку...

Увечері я запропонував тобі театр, але ти віддав перевагу кіно — йшов «Шинок на П’ятницькій», і можна було розгальмуватися.

Квитки довелося просити в адміністраторки (тоді в кінотеатрі «Київ» ще стояли черги біля кас), але я розповів їй, для кого прошу, і вона дала без розмов. Правда, перевірила, чи я сказав правду — з іще кількома співробітницями чекала на контролі (про тебе вже багато хто чув і за межами медичного світу). Ти подякував її, молодиці зашарілися, й усім було приємно — не хтось там, сам Федоров!

Після кіно погуляли Печерськом, я показав тобі будинок із химерами, особняк генерала Ігнатьєва, будинок «вдови, що плаче»...

А наступного дня ми з’їздили на протезний завод. Згодом у готельному номері брат тодішнього міністра влаштував бенкет на твою честь, там були якісь “бензинові” начальники — спілкуватися з Федоровим ставало престижним.

А ввечері я захопив на вокзал сина, тоді ще студента медичного, і ви познайомилися. Потім ти часто запитував мене про його долю й був задоволений, що й він став хірургом...

Не зустрів тебе тільки один чоловік — новоявлений київський професор, котрого ти рекомендував на роботу, для якого вибив у мера квартиру. Я висловився стосовно цього, але ти поставився філософськи: «Справа серед колег пересічна. Просто він тримає ніс за вітром — ти ж знаєш, як до мене ставиться в Москві офтальмологічне начальство, от він і побоявся...»

Ти був вищим від кон’юнктури — твоє життя ще все було попереду.

ІМПЕРіЯ ДОКТОРА ФЕДОРОВА

На бескудниківському пустирі ріс офтальмологічний комплекс, країна в країні... Оаза в безводній пустелі нашої медицини.

Я приїжджав туди то сам, то з колегами під час відряджень на конференції, з’їзди, захист дисертації. Ти, попри шалену зайнятість, завжди запрошував приїхати, годував, зігрівав ласкою, сам показував новинки МНТК — міжгалузевого науково- технічного комплексу. Ти з гордістю все демонстрував, для тебе тут не було дрібниць — суцільна доцільність. Усі твої співробітники ходили з небаченими в ті роки радіотелефонами, я годинами сидів у твоєму чудовому кабінеті, милувався відмінним діагностичним комплексом, з допомогою якого ти оглядав нескінченних хворих, цілою системою телеустановок для зв’язку з операційними.

Раптом у тиші з динаміка пролунав твій голос:

— Ну що ти робиш, чого ти розгубився? Піднімися на три міліметри вище, отак, тепер спокійно видаляй і закріплюй кришталик, ти ж це відмінно робиш. До речі, як ім’я й по батькові хворого? Ну то запитай... Маріє Іванівно, це з вами говорить Святослав Миколайович Федоров. Усе у вас буде чудово, операція незабаром закінчиться, не тривожтеся. Ще трішки потерпіть, а завтра зустрінемося на обході.

Потім трансляція відключилася, і вже мені: «Хірург хороший, але дуже вже нерішучий. Іноді потрібно включатися...»

Я бував на твоїх операціях, ми разом перевдягались у передопераційній, і якось я здивувався:

— Славо, а чи не занадто низько розміщено раковини, потрібно ж нагинатися...

Усі зареготали, а ти серйозно пояснив:

— Розумієш, операцій багато, часу мало, а часом так припече, до туалету не добіжиш... От і подбали!

Можливо, це був розіграш, утім, хто знає.

— А от на твоєму стільці вчора сидів О.Косигін. Обіцяв допомогти, адже валюту заробляємо, а путнього нічого купити не можемо — усе рабовласники забирають.

І йому допомагали всі — і Радмін, і Держплан, і сам Горбачов. Допомагали не просто коштами, яких завжди бракувало для нашої охорони здоров’я, просто не все забирали, розуміючи, що МНТК — справа унікальна. І захищали часом — недарма ж того дня, коли було підписано указ про відкриття МНТК, Федорова викликали на засідання офтальмологів із цілком серйозним наміром позбавити права оперувати, як вони говорили — «ставити експерименти на людях», і покласти раз і назавжди край його геніальним розробкам.

Не вийшло.

І дедалі більше заробляли твої співробітники — від хірурга до санітарки, дедалі знанішим ставав ти сам, став Героєм Соцпраці, академіком, лауреатом найпочесніших наукових премій. А всі навколишні вимовляли «Святослав Миколайович» як ім’я коханої, ніжно і з придихом.

І ми, в Україні, намагалися повторити твій знаменитий бригадний підряд. Його нам милостиво дозволило міністерство — лише двом головним клінікам — М.Амосову й О.Шалімову, справді видатним хірургам.

Було обрано раду трудового колективу (ти радів, коли я повідомив, що її головою обрали мене), операції розцінювалися не за платоспроможністю пацієнтів, а за рівнем складності, і працювати ліниво стало просто невигідно. Люди звели голову, почали розбиратися в економіці... А через рік усе згорнули — ради ліквідували, експеримент припинили — аж надто повірили в себе люди, почали зводити голови, а це для чиновників завжди небезпечно.

У моїй шафі досі порошиться папка з матеріалами РТК на згадку про цей почин «за Федоровим», несміливий, але який закарбувався в пам’яті.

Ти говорив мені тоді:

— Бери хлопців, висаджуйте в нас десант, усе покажемо, усе пояснимо, це ж здорово — переворот у загальній хірургії!

Не висадили. Усе пішло по-старому, а скінчилося звичайно — за операції почали платити хворі, а чиновники — на цьому паразитувати. Не життя — кіно!

Кожний мій приїзд у МНТК був зануренням в інший світ — величезні будинки виростали один за одним. Ось укріпили обертову емблему — велетенський символ ока, виросла поліклініка, конвеєрні операційні. Висотний готель і сучасний житловий будинок змінили пейзаж, і я, заблукавши, запитував: «Перепрошую, а де приймальня Святослава Миколайовича?»

Спочатку я підходив сюди з боку кінотеатру, потім Дмитрівським шосе автобус почав підвозити до самих воріт. І завжди в ньому їхали до тебе сліпі й зі слабким зором за зціленням очей, а зрячі — за зціленням душ.

Авжеж, траплялися й помилки, яких «доброзичливці» тобі не прощали, але три мільйони операцій, переважно успішних, свідчили самі за себе.

Навіть у Києві, дорогою на свою дачу, я бачив покажчик «Федоровський центр «Зір», і хоча розумів, що твоє ім’я йому дали начебто на підтримку, що це приватна клініка і твої хірурги приїжджають туди, як їдуть на вахту в Нафтоюганськ чи Байконур, мені було приємно — твоє ім’я було ключем до добробуту й у нас, в Україні.

Ось ти показуєш мені старі майстерні в будинку колишньої жіночої консультації, а повз нас, завиваючи, пролітають машини «швидкої», ти морщишся й кажеш: «Ага, головний ідеолог (Суслов) віддає кінці. Заметушилися!»

Я розповідаю тобі, як нелегко складається моя робота зі створення перших атравматичних голок, які так потрібні новонародженій мікрохірургії для пришивання відірваних і відрізаних кінцівок... Немає устаткування, інструментів, потрібен підпис міністра. Ти сам підводиш мене до Б.Петровського, рекомендуєш, а виїжджаю я з Москви з подарованим тобою мікроскопом для технічних маніпуляцій із голками, голкотримачами...

Ти ведеш мене новими корпусами та з гордістю показуєш скульптурні дошки на стендах: «Це ранній Церетелі, він для якогось басейну зробив, а ми перехопили, й нічогенько виглядає... А в цьому ліфті ми з Фіделем застрягли. Уявляєш, охорона біжить нагору, вниз, зараз стріляти почнуть, а ми сидимо... Галасу було! А ці малюнки на стінах замовляли спеціально для діточок — нехай милуються, навчаються бачити...» Ти хотів — свого, свого, а поки його не було, годував іноземців ресторанними обідами, ікрою за власні гроші, дарував слухачам курсів удосконалення платівки Алли Пугачової, також твоєї пацієнтки, разом з оригінальними хірургічними інструментами власного виробництва (завод уже було побудовано!), а потім із власної ж друкарні — календарі, плакати, свої книжки та книжки про тебе і твою справу...

І коли з’явилося все своє, ти почав будувати Славино, відновив церкву, могилу батьків О.Суворова, побудував стайні, тенісні корти, корівники, приміщення для вирощування печериць, почав випускати мінеральну воду «Суворовська», схвалену МНТК...

А потім ти купив вертоліт. Не тільки для престижу чи зручності, підрахував, що живемо ми в середньому 27 318 днів, а це лише 600 тисяч годин, із яких самому Федорову «до закінчення роботи» залишається трішки більше 3000 днів, з огляду на вік, і потрібно час заощаджувати.

Це були ідеальні розрахунки, на жаль, без поправок на безглуздий і трагічний випадок.

ОСТАННЯ ЗУСТРіЧ

Ми з дружиною приїхали до тебе холодного січневого ранку. Ти попросив бути до дев’ятої вже в кабінеті — потім тебе розриватимуть на частини, а ти хотів, аби ми за тиждень покінчили з усіма лікувальними справами.

Зимова непривітна Москва, метро, автобус, пустельне подвір’я МНТК.

Ти сам розмістив нас у «своєму» номері пансіонату для тих, хто приїжджає на обстеження, та пацієнтів, що доліковуються, затишному, з усіма можливими вигодами, закріпив за моєю дружиною лікаря, попередньо з’ясувавши всі її очні проблеми. Призначив три операції — дві з перев’язки судин на скронях, одну лазерну.

А наступного дня відвіз нас у Протасово — показати свої угіддя, поки не завершено обстеження.

Ми привезли тобі в подарунок ліжник, домашню ковбасу й ніжне базарне сало, ти нюхав і зітхав від повноти почуттів — оце, дорогі мої, приїдемо на місце й повтішаємося. Їхали навпростець через замерзле озеро повз селище космонавтів, а потім усе захоплено роздивлялися. Ти знав тут кожного зустрічного, безпомилково називав його робоче місце, радив і вислуховував поради...

Показав усе, до дрібниць, пишався своїми конями й молочною фермою, кортом і стайнею, безперебійним зв’язком із Москвою, снігоходами, рестораном із грузинською кухнею, яку доповнили наші запаси.

— Тут відпочивають співробітники, ми, фактично, за безцінь побудували їм власні будинки, а є і такі, що можна зняти на час. Іноземцям забезпечуємо теніс, прогулянки верхи, відмінну їжу та медичне обслуговування — вони це обожнюють, та й ціни в нас і в них — не порівняєш. А нам вигідно...

З гордістю показував свій будинок. Усі будинки опалювалися, були під охороною, а не кинуті напризволяще, як наші дачі.

Згодом були операції, ти шпетив співробітників за те, що «зробили тільки з одного боку, а я ж ясно сказав — з обох!» Я знову сидів у твоєму кабінеті, спостерігав і всотував... Ти просив мене виходити в кімнату відпочинку, тільки коли дивився хворих — лікарська таємниця, вона таємниця і є!

У п’ятницю було сказано останнє слово, ти дозволив дружині вовтузитися на дачі, вона була щаслива, ми говорили якісь невиразні слова подяки та прощалися.

Я запитав, де мені розрахуватися за операції та житло, і ти сказав слова, які я запам’ятав «до коми»:

— Розумієте, дорогі мої, раніше я давав людям у борг і наживав собі нових ворогів, бо не віддавав майже ніхто... І я зрозумів — потрібно давати «так», і тоді всім буде добре. Нічого ви не винні, я все це відніс на свій рахунок — і обстеження, і операції, і ваш номер... Їдьте собі, вклоніться Києву, вам ці гроші знадобляться, а при наших заробітках — це дрібниця...

Ми розцілувалися... Виявилося, попрощалися назавжди. Були телефонні розмови, але ніколи вже твоя кремезна постать з простягнутою рукою не рушить, ледь припадаючи на ногу, мені назустріч, ніколи я не почую:

— Юрочко, дорогий...

А ТЕПЕР СКАЖИ САМ...

Ти полюбляв говорити про свої справи, переконання, новини, пропагував свої нововведення. Твої книжки рясніють моїми закладками, і як важко було зробити ту невеличку добірку, яка поміститься на газетній шпальті.

Давай спробуємо?..

— Горбачов ввів свого часу в лексикон термін «людський чинник». Я йому сказав: «Михайле Сергійовичу, я не людський чинник, я Федоров Святослав Миколайович».

— Не можна вважати ледачим народ, так і не давши йому шансу працювати.

— Справедливість — це коли в усіх не однаково мало, а багато, нехай і різною мірою.

— Не можна бути президентом у країні рабів.

— Робота мене не обтяжує: я творче створіння, я почуваюся художником, начебто малюю картини й насолоджуюся ними, тільки замість картин у мене якісь завершені справи.

— ... Життя в Америці нецікаве, я не зміг би там жити. Не те щоб я там не заробив грошей, ні, але мені було б нецікаво. А в нас — цікаво. Радість спілкування — це я вельми ціную.

— ... Куплю вертоліт. Це буде новий досвід! І ще швидкість, рухатимуся швидше. На машині на дачу їду годину. Це багато. А був би вертоліт на даху, то я за 12 хвилин добирався б...

— Усе визначено наперед, — може людина перевертати гори чи ні. Комусь справді Бог не дав, та й край. І я до таких людей ставлюся поблажливо...

— Врешті-решт, саме технологія зробила мене людиною і я, наче Мюнхгаузен, сам себе витяг за волосся з болота, у якому жив.

— Люблю оперувати. Начебто ти в небі, треба набрати висоту, закласти віраж — закладаєш! Йдеш увесь час по канату, по лезу бритви...

— Може бути сотня варіантів, спроможних позбавити людину життя. Але щоб вони зламали життя — це потрібно дозволити... Колись подарувати під- лість. Колись спасувати. Колись відступити. Колись вибачити. Далі піде ланцюгова реакція... Отоді, вважай, життя буде по-справжньому поламане.

— Я мером не стану... Я не хочу бути лише начальником московського відділення російського концтабору.

— ... Якщо ми злиденні, але оголошуємо себе демократами, то це не демократія, а прямий шлях до мафіозних структур. Уся країна йде до того, щоб стати величезною, всесвітньою мафією. А наші мери й ті, хто їх оточує, депутати крастимуть і хабарничатимуть, вони братимуть безбожно, навіть не братимуть, а хапатимуть.

— Для мене життя — постійне сходження на Еверест. Нелегке це сходження. Видираєшся, падаєш, обдираєш руки в кров. Але усвідомлення, що попереду вершина і її неодмінно треба підкорити, змушує продовжувати шлях.

І останнє:

— Мене витягнула ця ідея кришталика, яку я випадково вхопив. Вона мене змушувала йти вперед, тягла як локомотив, я не міг зупинитися. Й отут мені поталанило: я міг не встигнути, не дожити до втілення ідеї... І прожив би нудне життя.

Два місяці тому ти попросив мене розшукати у Хмельницькому ЗАГСі копію запису про твоє народження, — метрика загубилася. Ми все зробили, і потрібен був тільки твій запит, щоб отримати документ.

Ти вже запрошував мене до себе, але поїздці перешкодило відрядження у Відень, потрібно було наново викроїти час.

Ти відчув мої вагання і сказав:

— Якщо ти через гроші, то я беру тебе на своє забезпечення, і квитки оплатимо. Приїжджай, ми купили розкішний гелікоптер, через тиждень я матиму право на керування, і ми з тобою політаємо...

Трагічні ревнощі землі, немає більше Ікара... Але я однаково сів би з тобою поруч.

Від гвинта!..

Такая после смерти пустота

И сердце перемолото винтами,

А речи над могилой — суета.

Земля над погребенными мечтами.

Ах, Слава, так прервался твой полет,

Которому конца, казалось, нету

Разбился в кровь об землю вертолет,

Залив горючим сироту планету.

Навеки не утихнет эта боль,

Пустой конец такого озаренья,

И «Федоров» — не имя, а пароль

Тобою приоткрытого прозренья.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.02
EUR 27.92