ТРОЦЬКИЙ: ПРОЙТИ «ДИЯВОЛЬСЬКИ ТЕМНУ НІЧ» ДО КІНЦЯ

Віктор Гусєв 1 вересня 2000, 00:00

Читайте також

«Життя прекрасне. Нехай прийдешні покоління очистять його від зла, гноблення, насильства й насолоджуються ним повною мірою». З таким оптимізмом висловився в лютому 1940 року Лев Давидович Троцький, котрому залишалося жити півроку. З другої половини 20-х і до середини 80-х років ХХ ст. радянська історіографія змальовувала його як політичного суперника Леніна в дореволюційний час, апологета «військового комунізму», супротивника непу, який прагнув «закрутити гайки» і притиснути до нігтя селянство, «патріарха» адміністративно-бюрократичної системи й ворога демократичних реформ у країні. І більшість людей, не прочитавши жодного рядка з його творів, схильні були вірити маститим ученим.

У роки перебудови почали публікувати статті, книжки про Троцького на основі вивчення архівних матеріалів, раніше недоступних фахівцям, стали виходити його роботи «Сталінська школа фальсифікації», «Політичні силуети», «Зраджена революція», «Сталін», «Моє життя» тощо. З них читач дізнавався про Троцького як про професійного революціонера до й після жовтня 1917 року, а також про його непримиренну боротьбу зі становленням тоталітарного режиму в СРСР, вигнання, нелегке життя в Туреччині, Франції, Норвегії, Мексиці і, нарешті, убивство в серпні 1940 року за завданням НКВС, яке виконало волю Сталіна. Про це піде мова в цьому матеріалі.

Чи міг Сталін фізично знищити Троцького до 1929 року? Радянський вождь вважав Троцького головним суперником у затвердженні свого єдиновладдя в партії та країні, тож зробив усе можливе, щоб очорнити його в очах радянських трудящих і за кордоном як переконаного ворога соціалістичних перетворень в СРСР. Закономірними вважалися звільнення Троцького 1925 року з посади Голови реввоєнради республіки, у жовтні 1927 року — виключення з ЦК ВКП(б), у листопаді того ж року — з партії, 1928 року — заслання в Алма-Ату, а 1929 року — вигнання з СРСР у Туреччину.

Троцький висловлював припущення, що під час надзвичайно гострої внутрішньопартійної дискусії, яка розгорнулась у жовтні 1923 року, Сталін уже в 1924—1925 роках замислював його фізичне знищення. Про це йому нібито натякали і Зинов’єв, і Каменєв, якому в «задушевній розмові» з вождем особливо запам’яталися слова генсека ЦК про те, що «найкраща насолода — намітити ворога, підготуватися, помститися як слід, а тоді піти спати». Але згодом, 1936 року, вони обоє, рятуючи себе, в один голос відмовилися від цих заяв, оцінюючи їх як «плід хворої уяви» Троцького.

Проте він вважав, що «мотиви особистої помсти» були домінуючими в репресивній політиці Сталіна, а вона щодо Троцького «абсолютно не задоволена». Тиран міг піти на «мокру справу», але тоді не зважувався, бо обвинувачення неминуче впало б на нього. До того ж, смертельний герць між супротивниками ще не досяг такого напруження і методи фізичної ліквідації ще не стали головними в діяльності вождя. Вже згодом, коли Троцький був за кордоном, Сталін шкодував про його вигнання з СРСР як про «велику помилку», що не дозволила легко розправитися з суперником усередині країни.

Москва контролює кожен крок Троцького. Рішення про вигнання з СРСР, пред’явлене Троцькому в січні 1929 року, спричинило активну дипломатичну гру. Сталін робив усе можливе, аби не допустити надання йому політичного притулку в Європі. Вигнанцю по черзі відмовляли у візі на в’їзд уряди Німеччини, Англії, Голландії, Австрії, США і навіть Люксембургу. І він опинився на значній відстані від їхніх столиць і від Москви, у Мармуровому морі, на турецькому острові Прінкіпо.

Проте радянська зовнішня розвідка, скориставшись відсутністю співвітчизників в оточенні сталінського суперника, поставляла йому своїх агентів. Так, кілька місяців у його будинку працював «латиш Франк», згодом — С. і Р. Уелл (брати Соболєвічікуси), напрошувався виконувати обов’язки особистого секретаря В. Ольберг, кілька людей пропонували послуги охоронців чи обслуги. Вони повідомляли на Луб’янку про приїжджаючих, про їхні розмови із відлюдником, про наміри того не здаватися, випускати «Бюлетень опозиції». Не випадково саме тоді в будинку сталася пожежа й дивом вдалося врятувати архів Троцького.

Навесні 1931 року Троцький сам подав у Кремль звістку про себе. Він написав лист до Політ- бюро ЦК ВКП(б), у якому пропонував спільно допомогти Іспанській компартії, революційному процесу в цій країні, у глибині душі сподіваючись, що його можуть «покликати» в Москву. Сталін зі злістю відкинув пропозицію й начеркав на документі резолюцію: «Я думаю, що цього пахана й меншовицького шарлатана варто було б зацідити по голові через ІККІ. Нехай знає своє місце», висловивши тим своє заповітне бажання.

Радянські стражі революції вміло маніпулювали опінією Заходу щодо Троцького, підкидаючи інформацію для роздумів. У жовтні 1931 року газета німецьких комуністів «Роте фане» повідомила, що за кордоном організовано терористичну групу на чолі з колишнім царським генералом А. Туркулом, яка поставила собі завдання «помститися христопродавцю та згубнику Росії Троцькому». Важко судити, наскільки серйозним був цей намір, адже акт відплати не відбувся.

Проте Троцький, дізнавшись про це, вирішив випередити події й надіслав лист у ЦК й ЦКК ВКП(б), повідомивши, що йому відомо «про спільний план Сталіна й генерала Туркула» про його знищення. У випадку можливого злодіяння, попереджав він, відповідальність падала на московських лідерів, котрі повинні пам’ятати, що «справжній документ зберігатиметься в «обмеженій, але цілком достатній кількості примірників», «у надійних руках» і в «кількох країнах». Таким чином Троцький попереджав опонентів про свою пильність і готовність боротися з ними.

Троцькому загрожує небезпека. Карденас простягає руку допомоги. 1933 року Троцькому випала можливість переїхати до Франції, проте й тут Москва не давала йому спокою. На початку 1935 року відомий радянський розвідник С.Шпігельглосс, діставши завдання «прискорити ліквідацію Троцького», склав групу агентів, котрим доручалося зайнятися цією справою. Попри ретельно розроблену операцію, успішно провести її не вдалося. Тоді виникла підозра, що про небезпеку Троцького попередив хтось із згаданої групи, порадивши йому негайно виїхати з Франції. Радянські агенти зіштовхнулися з умінням самітника змінювати зовнішність, змінювати квартири й із запізненням дізналися про від’їзд утікача в Норвегію.

Але й у Норвегії, куди він прибув 1935 року, Троцький не почувався в безпеці, позаяк Москва зажадала від уряду цієї країни негайно вислати його за межі своєї території. Допікали місцеві фашисти, які в серпні 1936 року напали на будинок у Вуксколі, де мешкав Троцький із дружиною, і спробували викрасти його архів. Частину своїх документів Троцькому довелося залишити на збереження в філії Амстердамського інституту соціальної історії в Парижі, але й тут невідомі проникли у приміщення й забрали з собою 85 кг різноманітних паперів.

У такій обстановці Троцькому та його дружині руку допомоги простягнула Мексика, і зокрема Л.Карденас. Він був активним учасником буржуазно-демократичної революції 1910—1917 років, у 30— 40-ві роки ХХ ст. Обіймав ряд міністерських посад в уряді, а з 1934 року став президентом цієї держави. До нього звернувся знаменитий художник Д. Рівера, котрий поділяв погляди Троцького, із проханням надати опальному революціонеру політичний притулок і дістав згоду.

Наважитися на такий крок Карденасу було непросто. Проти приїзду Троцького виступили ліві сили, особливо комуністи, котрі погрожували, що звернуться до мас із закликом «вдатися до всіх доступних засобів, аби нога Троцького не ступила на мексиканську територію». Але були й такі, які не поділяли цю точку зору. Так, один із тодішніх керівників партії В. Кампа, відкинув 1938 року пропозицію прибулого емісара з Європи про організацію терористичного акту проти сталінського ворога, за що невдовзі його вигнали з партії.

Норвезька влада, дізнавшись про рішення Карденаса, зафрахтувала спеціально для подружжя Сєдових (у Європі Троцький носив прізвище своєї дружини Наталії) танкер «Руф», наказала терміново розмістити їх на судні й у грудні 1936 року без особливих церемоній відправили вигнанців у довге плавання, що завершилося на початку січня 1937 року прибуттям у мексиканський порт Тампіко. Там на них чекав представник Карденаса, котрий виділив гостям свій особистий вагон, яким вони доїхали до Мехіко. Вони оселились у Блакитному будинку Рівера, де відмінно налагоджений побут, чудова погода, захоплене ставлення місцевих однодумців дозволили Троцькому займатися своїми творчими планами.

НКВС випробовує Троцького на міцність і знищує його помічників. Водночас у Мексику прибула група радянських розвідників-нелегалів для нагляду за вигнанцем і організації його фізичного знищення. Невдовзі вони так зуміли налагодити роботу навколо й усередині Блакитного будинку, що знали практично кожен крок його мешканців, зокрема про одержувану ними кореспонденцію, про симпатії Троцького до тих, хто приїздить із Союзу й Іспанії. Ця ж група працювала над тим, аби нацькувати мексиканську спільноту на Троцького. У деяких місцевих газетах публікувалися матеріали про його зв’язки з американськими нафтовими компаніями, підготовку загального страйку, організацію фашистського перевороту в країні тощо.

У 1937—1938 роках один за одним загинули кілька однодумців Троцького, котрі в різний час працювали його секретарями. В Іспанії загинув Е.Вольф, там же лідер робітничої партії марксистського об’єднання А.Нін, у Парижі з Сени виловили понівечений труп Р.Клемента. А в Мехіко була спроба замаху на самого Троцького. У його будинок під виглядом посильного, що приніс подарунок, намагався проникнути підозрілий тип, але його не пропустила охорона. Проте неподалік від вілли цей чоловік залишив невеличкий пакет із вибухівкою.

Улітку 1937 року в Москві дізналися про зраду «нелегала» Райсса, який свого часу входив у групу Шпігельглосса. Він установив зв’язок із Троцьким, вірогідно ще 1935 року, і тепер висловив бажання працювати під його керівництвом. У листі в ЦК ВКП(б) «відщепенець» повідомляв про розрив зі сталінізмом, про повернення ордена Червоного Прапора, отриманого ним 1928 року «за заслуги перед пролетарською революцією». «Носити його водночас із катами найкращих представників робітничого класу нижче моєї гідності, — сповідався він, — «геніальний вождь, батько народів, сонце соціалізму муситиме відповідати за всі свої справи».

На початку вересня 1937 року Райсса знайшли мертвим неподалік Лозанни. Французька поліція встановила причетність до цього злочину членів «Товариства репатріації російських громадян» агентів НКВС, що працювали під «дахом» радянського торгпредства в Парижі, а також знайшла безпосереднього виконавця вбивства — Р.Аббіат (Россі). У нього при обшуку вилучили план Мехіко й заяву в мексиканське консульство про надання візи для в’їзду в цю країну. Усією операцією керував Шпігельглосс, якого невдовзі розстріляли в Москві.

Розробка Льва Сєдова призводить до його смерті. НКВС турбувала активність троцькістів у Європі після приїзду їхнього лідера до Франції. Особливо допікав Лев Сєдов — старший син Троцького. Було поставлено завдання ввести в його оточення в Парижі агента, що мусив дізнатися про нього все. Такою «тінню» молодого революціонера став М.Зборовський, що проживав із родиною в столиці Франції, був вхожий у середовище російських емігрантів і мав радикальні погляди. Він легко погодився за плату співробітничати з радянською розвідкою.

Влітку 1933 року він почав працювати й через певний час став особистим секретарем Сєдова, котрий перебував із ним у «найтіснішому зв’язку». Син Троцького передав «Етьєну» (так він його називав) ключ від своєї поштової скриньки, доручив переглядати кореспонденцію в ній і зберігати в себе вдома найтаємніше досьє архіву Троцького. Невдовзі в радянського агента опинився «маленький нотатник» Сєдова з усіма адресами його однодумців, про заволодіння яким, доповідав «Етьєн» на Луб’янку, «ми мріяли протягом цілого року».

Сєдов ігнорував неодноразові застереження друзів про нещирість Зборовського і долю молодого троцькіста було вирішено. 1937 року симпатична пані, познайомившись із ним під час відпочинку на півдні Франції, наполегливо пропонувала разом заплисти далеко в море, від чого той, запідозривши недобре, відмовився. З цих же міркувань він не прийшов на побачення з одним адвокатом у безлюдне місце на швейцарському кордоні.

На початку лютого 1938 року Сєдову стало зле й у важку хвилину біля нього опинився «Етьєн». Він запропонував хворому та його дружині не звертатися до французької лікарні, аби не називати справжнє прізвище, а погодитися на госпіталізацію в приватній клініці, де, як згодом з’ясувалося, практикували лікарі з «Товариства репатріації російських громадян». Операція з видалення апендициту, зроблена хірургом-співвітчизником, начебто пройшла успішно, хворий швидко видужував, а Зборовський робив усе, щоб ніхто зі сторонніх не відвідував його в палаті.

Проте через декілька днів Сєдову стало значно гірше. Йому не допомогли повторна операція, переливання крові й 16 лютого 1938 року він помер. Причиною такого результату стали «поопераційні ускладнення, серцева недостатність і низька опірність організму». Зборовський постарався, аби ця кримінальна справа зайшла в безвихідь, а згодом і зовсім була закрита.

Для Троцького та його дружини смерть Сєдова стала «найчорнішим днем» їхнього життя. У некролозі, присвяченому пам’яті сина, батько згадував, що старший син був його однодумцем, кинув навчання у вузі, залишив дружину й дитину в Москві, виїхав в Алма-Ату, а потім у вигнання. «Він, як ніхто інший на світі, ввійшов у наше життя, зрісся з усім його корінням, як однодумець, як страж, як радник, як друг, — виливав душу старий Лев. — Залишаючись молодим, він наче став нашим ровесником». Така сама доля спіткала й інших дітей Троцького, вижив лише онук Сєва, котрого восени 1939 року вдалося привезти в Мехіко.

Зборовський був настільки цінним агентом для Москви, що для того, щоб відвести від нього будь-які підозри у троцькістському середовищі в листопаді 1936 року було інсценовано той самий наліт на частину архіву Троцького в Парижі, який мав засвідчити нібито непоінформованість НКВС про місце зберігання цінних паперів. З цією ж метою вже по смерті Сєдова в травні 1938 року в «Бюлетені опозиції», виданням якого тепер займався «Етьєн», з’явилася стаття з попередженням, що поки живий Троцький, «роль Сталіна, як винищувача старої гвардії більшовиків, не виконана. Не досить присудити тов.Троцького... до смерті. Потрібно виконати вирок». У той же час «Етьєн» активно займався підготовкою установчого конгресу IV Інтернаціоналу, що пройшов у вересні 1938 року.

Троцький продовжував довіряти Зборовському. Як до чергової провокації проти «вірного товариша» він поставився до листа незнайомця (ним виявився радянський розвідник, котрий утік за кордон, А.Орлов), у якому той попереджав про підготовку вбивства «демона революції», описував прикмети можливих виконавців, допускав, що це може зробити «або Марко, або який-небудь іспанець». «Етьєн» знав про це й був задоволений указівкою з Мехіко, щоб його неодмінно «ввели до складу секретаріату IV Інтернаціоналу» й запрошували на всі засідання.

Сталін у гніві наказує знищити Троцького. Підстав для такого рішення в радянського вождя було достатньо. Він знав проте, що Троцький оцінив його як «найвидатнішу посередність нашої партії», читав фрагменти книжки «Зраджена революція», передані йому керівництвом НКВС, із тривогою сприйняв 1938 року інформацію про те, що вигнанець не збирається вгамовуватись і готує роботу про нього й не сумнівався, що це потребуватиме певного часу.

Сталіна дратували світова популярність Троцького, міжнародні комітети, утворювані на його підтримку. Диктатора розлютило повідомлення про роботу комісії на чолі з відомим американським ученим Дж.Дьюї, яка зайнялася розслідуванням обвинувачень, висунутих проти Троцького на московських процесах 1936—1937 років, і оприлюднила в Нью-Йорку виправдувальний вирок, що було рівноцінно реабілітації героя жовтня та громадянської війни.

Зміст усіх номерів троцькістського «Бюлетеня опозиції», що виходив з літа 1929 року, був відомий Сталіну. Червоним чорнилом він підкреслив окремі цитати з таких статей, написаних Троцьким на початку Другої світової війни, як «Гітлер і Сталін», «Капітуляція Сталіна», «Сталін — інтендант Гітлера», «Подвійна зірка: Гітлер—Сталін», що викривали керівника СРСР за його недалекоглядну зовнішню політику. Як відзначав Троцький у написаному в квітні 1940 року посланні до радянських громадян «Вас ошукують», відродити Радянський Союз можливо лише «шляхом повстання» проти Каїна-Сталіна, його «розбещених комісарів, секретарів і агентів ГПУ».

У березні 1939 року Сталін викликав до себе видатного радянського чекіста П.Судоплатова і висловив невдоволення «занадто тривалою» операцією з ліквідації Троцького. Було наказано форсувати знищення вигнанця, підключити до цієї справи додаткову кількість нелегалів і не шкодувати матеріальних коштів. Розробку та виконання майбутнього акту відплати в Мексиці було доручено Н.Етінгону, котрий мав достатній досвід проведення таких каральних операцій.

«Акція» набирає обертів і дає збій. Сікейрос розстрілює спальню Троць- кого. Для вбивства сталінського ворога, яке дістало в НКВС кодову назву «Акція», передбачалося два варіанти: напад групи захоплення на його віллу, куплену після переїзду з Блакитного будинку, і проникнення туди бойовика-одинака, для чого за будинком велося пильне спостереження. На прилеглих до нього вулицях помітно побільшало підозрілих людей, котрі проходили повз будинок, споруджувалися об’єкти, які нагадували спостережні пункти. Але цілком справитися зі своїм завданням «зовнішникам» не вдалося, позаяк не вдалося з’ясувати розташування житлових приміщень, а це не дозволяло несподівано з’явитися в них.

У цей час Троцького дедалі більше охоплювали недобрі передчуття. Дедалі помітнішим ставав песимізм у його розмовах із друзями, але він не міг здогадатися, хто буде виконавцем волі Сталіна. Він не знав, що у вересні 1938 року в перервах засідань установчого конгресу IV Інтернаціоналу за допомогою «Етьєна» перекладачка С.Агелоф, американка російського походження, познайомилася з молодиком, котрий представився Ж.Морнаром, сином бельгійського дипломата. «Симпатична русявка з гарною статурою», 28 років, закохалась у вродливого кавалера, який сипав люб’язностями, смітив грошима на розваги й обіцяв одружитися.

Насправді її звабником, як з’ясувалося згодом, був іспанець Гайме Рамон Меркадер дель Ріо Ернандес. Він навчався в ліцеї, служив в армії, брав участь у молодіжному русі, переслідувався і був звільнений із в’язниці урядом Народного фронту. Під час громадянської війни в країні служив офіцером у республіканській армії. Його мати, Карідат, пішла з п’ятьма дітьми від нелюбого чоловіка, виїхала в Париж. Там, познайомившись з Етінгоном, стала його коханкою, виконувала доручення НКВС і залучала до цієї роботи сина.

Влітку 1939 року Етінгон через Карідат передав Меркадеру фальшивий паспорт на ім’я канадця Ж.Джексона і 5 тис. доларів для поїздки у США. До раніше прибулої туди Агелоф, як вона згодом згадувала, він приїхав «із валізами, повними доларів, із таким величезним букетом троянд, за яким його самого не було видно». Зрозуміло, що він ні в чому не відмовляв нареченій і готовий був їхати з нею куди завгодно. Так вони з невеличкою різницею в часі опинились у Мексиці, де дівчина почала виконувати обов’язки секретаря Троцького.

Як галантний кавалер, Меркадер на своєму «б’юїку» привозив дівчину до самісіньких воріт вілли, а потім зустрічав її там же, аби відвезти в готель, де вони разом жили. Він познайомився з охороною, яка швидко до нього звикла й не помічала в його поведінці нічого підозрілого: він ні про що не розпитував, не підглядав, а з одним охоронцем Ш.Гартом навіть подружився. Кілька разів бачили, як вони разом прогулювалися околицями Мехіко. Можна припустити, що цього цілком вистачило, аби Меркадер зміг доповісти своїм господарям про ступінь готовності будинку до візиту непрошених гостей.

Прибулий на початку 1940 року в Мехіко Етінгон, а з ним приїхала й Карідат, вирішив реалізувати перший варіант «Акції», у здійсненні якого головну роль було відведено Д.Сікейросу, відомому мексиканському художнику. 1927 року він уперше приїхав до Москви, був прийнятий Сталіним, поставився до його думок і справ як до своєрідної релігії, яку певний час сповідував, вважав ворогами тих, хто думав інакше, й волів розправлятися з ними. Новина про те, що його батьківщина надала притулок Троцькому, застала майстра в Іспанії, де він воював на боці республіканців.

Не можна однозначно стверджувати, що художник був близько знайомий із Етінгоном, Меркадером і його матір’ю, наскільки самостійно збирався діяти Сікейрос, здійснюючи свій задум «будь-що ліквідувати Троцького в Мексиці». Але його бажання сприяло виконанню завдання, поставленого перед агентами НКВС у цій країні, котрі, вірогідно, познайомили його з розташуванням кімнат у будинку Троцького.

У ніч з 23 на 24 травня 1940 року глуху тишу околиць Мехіко розірвав дріб пострілів. Група Сікейроса з 20 чоловік почала нейтралізувати поліцейських, котрі стояли біля воріт особняка. Охорона не чинила опору, двері відчинив Гарт, зловмисники вдерлись у подвір’я і зім’яли охоронців. Під свист куль Сікейрос, демонструючи вміння орієнтуватись у плануванні приміщень у будинку, ввірвався просто в спальню господаря. Ліжко Троцького виявилося порожнім, художник спересердя розрядив свій «Томпсон» у стіну кімнати й разом із товаришами залишив віллу.

Від вірної смерті Троцького врятувала дружина. Почувши постріли в подвір’ї вілли, вона влетіла в спальню чоловіка, зіштовхнула його на підлогу між постіллю та стіною, чого не помітив розлючений Сікейрос. Уже згодом на запитання, чому він не прошив ліжко чергою, художник відказав, що йому й на думку не могло спасти, що «така» людина боїться смерті й від страху може залізти під ліжко. При цьому в серцях вигукнув: «Усе марно!», чим підтвердив свій намір не «настрашити» господаря особняка, а ліквідувати його.

Прибулому на місце події начальнику мексиканської таємної поліції Троцький, змовницьки підморгнувши, прошептав на вухо: «Автор нападу Йосип Сталін, котрий діє за посередництвом ГПУ». А Сєдовій щоранку нагадував, що «вони нас не вбили цієї ночі... дали відстрочку виконання вироку». Але йти в підпілля чи нелегально виїхати до США, як радили друзі, Троцький відмовлявся, заявляючи про намір пройти «диявольськи темну ніч» до кінця.

Місцеві власті легко заарештували всіх учасників нападу на будинок у Койоакана. Ні для кого не було таємницею, хто травневої ночі обстріляв особняк. Для Сікейроса авантюра обернулася роком в’язниці та трьома роками вигнання з країни. Надалі художник уникав говорити всю правду про свою участь у замаху на Троцького. Іноді він неохоче розповідав, що до цього епізоду своєї біографії загалом не знав про можливу жертву, а роботи сталінського опонента прочитав, відбуваючи покарання. Публічно Сікейрос ніколи не визнавав, що напад на будинок-фортецю був помилкою.

«Акцію» успішно завершено. Меркадер обрушив льодоруб на голову Троцького. Дізнавшись про невдалий замах на Троцького, Сталін викликав до себе Берію й наказав довести справу до кінця. Виконавцем другого варіанта «Акції» мав стати Меркадер. Він не переривав зв’язок з Агелоф, супроводжував її на роботу, у готель, був люб’язним з охороною. Якось йому вдалося зробити послугу мешканцям вілли, відвізши на своїй машині в клініку в центрі міста хворого А.Росмері, який із дружиною гостював у Троцького, і доставив його додому. Так уперше наприкінці квітня 1940 року майбутній убивця ввійшов у будинок Троцького.

Проте вперше Троцький і Меркадер побачили один одного лише 28 травня 1940 року. За «щасливим» збігом Джексону потрібно було поїхати в порт у справах його компанії, звідки на судні у Францію вирушало подружжя Росмері. «Б’юїк» канадця пропустили в подвір’я будинку, Троцький, який уранці вийшов у подвір’я, потиснув руку «нареченому Сільвії», після чого той піднявся в кімнату Сєви й подарував хлопчику іграшковий планер. Господарям нічого не залишалося, як запропонувати послужливому гостю поснідати з ними й від’їжджаючими.

Через два тижні після травневої зустрічі Меркадер, у зв’язку з поїздкою в Нью-Йорк, залишив своє авто в подвір’ї будинку й дозволив охороні ним користуватися. Приїхавши з відрядження, він одержав запрошення разом із нареченою на чай до Троцького, потім погодився супроводжувати Сєдову й Агелоф у поїздках за покупками в Мехіко. До фатального 20 серпня 1940 року він побував на віллі 10 разів і провів у розмовах з майбутньою жертвою понад чотири години, чого було досить, аби план злочину цілком сформувався.

Молодий чоловік уже настільки перейнявся проблемами руху, що готовий був знайти заможних людей, котрі виділили б кошти на його розвиток. Але в Троцького така активність «Жосана», як він його називав, викликала підозру. 17 серпня 1940 року, знайомлячись зі статтею канадця проти двох американських троцькістів, він відчув загрозу для свого життя. Джексон спекотного дня в капелюсі та плащі брилою навис над «демоном революції», після чого той заявив дружині про небажання бачити цього гостя в себе. Він і не припускав, що того дня виконавець сталінського вироку мав при собі загорнуті в плащ пістолет, кинджал і льодоруб.

Ранок 20 серпня 1940 року не віщував трагедії Троцькому. Рано прокинувшись, він поснідав і пішов у кабінет переглянути щоденну пошту та попрацювати над черговою статтею. Після обіду й короткого відпочинку — знову письмовий стіл. Надвечір, о п’ятій годині з’явився Джексон, чимось схвильований, із різкими і нервовими жестами, з сіро-зеленим обличчям. Він був у тому самому капелюсі, його руки тремтіли, шарпали плащ і притискалися до грудей. Сєдовій гість сказав, що прибув до Троцького, щоб почути його остаточне слово про виправлену статтю.

Господар вілли запросив відвідувача в кабінет, схилився над статтею і лише встиг переглянути першу сторінку, як убивця дістав з-під плаща льодоруб і «обрушив його на голову зі страшною силою», сподіваючись, що жертва відразу помре, а він тихо зникне. Але, «жахливо, пронизливо закричавши», з пробитим черепом, закривавленим обличчям, Троцький підхопився, кинувся на «Жосана» й вирвав з його рук льодоруб. Дружина й охоронці, котрі примчали в кімнату, побачили картину жахливого поєдинку злочинця і жертви. Сєдова, нахилившись до обличчя чоловіка, почула незв’язне: «Ось це й сталося, цього разу їм удалося, я відчував, що він хотів це зробити».

У кареті «швидкої допомоги» Троцький устиг сказати: «…Будь ласка, повідомте наших друзів… я переконаний у перемозі IV Інтернаціоналу… вперед!» і вже в лікарні знепритомнів. Складну операцію трепанації черепа, яку робили п’ять хірургів, він переніс із «надзвичайною витривалістю», але, не опритомнівши, увечері 21 серпня 1940 року помер.

Прощання з Троцьким тривало з 22 до 27 серпня 1940 року. Жалобна процесія пройшла головними вулицями Мехіко, потім труну встановили для загального огляду на центральній площі міста. Американські троцькісти хотіли перевезти тіло до США, але держдепартамент відмовив у візі навіть покійному. Його останки було кремовано, попіл поховано в подвір’ї будинку в Койоаконе, а над могилою поставлено великий білий камінь із вибитим на ньому серпом і молотом і розгорнутим червоним прапором. Там же 1962 року поховано урну з прахом його дружини.

У Москві були задоволені повідомленням про завершення «Акції». 22 серпня 1940 року «Правда» повідомила, що Жак Мортан Вандендрай, один із послідовників і найближчих людей Троцького, скоїв на нього замах. Через день її редакційна стаття «Смерть міжнародного шпигуна» розповіла, що «в могилу зійшов слуга панівних класів капіталістичних країн, довголітній запеклий агент іноземних розвідок, організатор злодійських убивств Кірова, Куйбишева, Горького», чиє «ім’я з презирством і прокльоном вимовляють трудящі всього світу».

Меркадер не видає замовників убивства Троцького. Йому надано звання Героя Радянського Союзу. 20 серпня 1940 року Етінгон і Карідат, котрі були в автомашині неподалік місця злочину, не дочекалися Меркадера, щоб вивезти його заздалегідь відпрацьованим маршрутом. Побитого охоронцями вбивцю відвезли в лікарню, а той при цьому істерично виправдовувався перед ними: «Вони тримають мене, вони посадили у в’язницю мою матір. Сільвія до цього не причетна», але відмовлявся назвати цих таємничих людей, відкидаючи причетність ГПУ й гестапо до скоєного вбивства.

У кишені плаща Меркадера знайшли лист «Джексона-Морнара», у якому той викладав мотиви скоєного злочину. Виявляється, він розчарувався в Троцькому як «великому пролетарському революціонері», котрий намагався відправити його в СРСР, «морально розкласти бійців Червоної Армії, а також скоїти ряд диверсійних актів на військових заводах й інших підприємствах» і перешкоджав молодому чоловікові побратися з Агелоф. Автор запевняв, що вбивство скоєно без будь-чиєї допомоги, винятково з ідейно-політичних і особистих мотивів.

Слідство в цій справі було завершено 1943 року. Чоловіка під двома іменами, Ж.Морнара й Ф.Джексона, судили, визнали винним у скоєному, засудили до 20 років тюремного ув’язнення та 3485 песо штрафу. Справжнє прізвище вбивці Троцького стало відоме мексиканській поліції тільки в 50-ті роки. Вона простежила його життєвий шлях до приїзду в країну й за допомогою колег з Іспанії встановила його участь у заворушеннях 1934 року в Барселоні, а також перебування в місцях ув’язнення.

Перші п’ять років злочинця утримували в одиночці без вікон, періодично били, намагаючись дізнатися про нього щось нове, але нічого не домоглися. Згодом йому пом’якшили режим утримання, дозволили одержувати посилки й навіть одружитися. Очевидно, Етінгон і Карідат, котрі перебували в Каліфорнії перед від’їздом в СРСР, поклопоталися про нього. Як повідомила 1956 року одна мексиканська газета, на ім’я шефа поліції Мехіко в якомусь швейцарському банку було покладено 700 тис. доларів.

1960 року Меркадер вийшов на волю й відразу ж вилетів на Кубу, потім у Чехословаччину й нарешті прибув у Радянський Союз. Йому призначили 400 карбованців пенсії, виділили квартиру й дачу, надали звання Героя Радянського Союзу. За сприяння Ю.Андропова Ф.Кастро задовольнив його настійливе прохання й дозволив оселитися на Кубі, де він 1978 року помер від саркоми. Прах Меркадера поховано в Москві на Кунцевському кладовищі. 1987 року на могилі встановлено гранітну плиту з написаними на ній словами: «Лопес Рамон Іванович. Герой Радянського Союзу». Такий самий напис зроблено на почесній дошці на Луб’янці.

Матері Меркадера, Карідат, 1941 року М.Калінін у Кремлі вручив орден Леніна, а Берія надіслав ящик грузинського вина «Напараулі» розливу 1907 року. В роки війни вона перебувала в евакуації в Уфі, жила в найкращому готелі, не знаючи матеріальних складнощів. 1944 року було задоволено її прохання про переїзд на проживання до Франції. Вона померла в Парижі у 82-річному віці під портретом Сталіна в головах, переконаною шанувальницею якого залишалася до кінця свого життя.

Замість підсумку. Так звели рахунки з життям один із головних героїв соціалістичної революції та громадянської війни в Росії та його вбивці. Першого поховано в далекій мексиканській землі, другого — на одному з престижних московських кладовищ. І перший, і другий щиро вірили в остаточну перемогу тієї ж таки революції, побудову «світлого комуністичного майбутнього». І тепер можна по-різному оцінювати зроблене Троцьким у боротьбі зі сталінським тоталітарним режимом і скоєне Меркадером за завданням НКВС. Але робити це потрібно неупереджено, об’єктивно. Інакше доведеться знову переписувати сторінки й цієї сумної історії.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.59
EUR 28.96