У ЧЕРЗі ДО МОСКОВСЬКОГО ТРОНУ

Павло Позняк 30 червня 2000, 00:00

Читайте також

Часом намагаємося збагнути: чому саме на Русі, як у жодній іншій державі, було так багато різноманітного штибу псевдоцарів, претендентів на корону та трон? Чи впливав авантюрний характер народу, чи сприяла цьому сама бурхлива історія, чи давався взнаки вплив сусідніх держав, які заохочували таку ситуацію?

Шукати однозначну відповідь була б неправильно. Безперечно, діяли різні причини, але сам факт залишається незаперечним. Цілою епохою, приміром, стали Кудеяри. Чи це були власні імена, чи назви банд, чи народності. Але відомо, що серед названих Кудеярами були і члени імператорської фамілії. З цим ім’ям у народі позв’язували, не мало не багато, а самого Івана Васильовича, названого Грозним!

А серед претендентів, котрі прагнули російського престолу, найбільше було, безумовно, самозваних Димитрів. Цілих три пронумерованих! — історія всіх трьох досить добре відома. Тут можна підкреслити лише те, що ці Димитри породили покоління нових «псевдоцарів» — Іванів. Марина Мнішек, найбільша авантюристка, котра під впливом польських і литовських правителів стійко витримала трьох самозваних Дмитрів, нового претендента на це ім’я та на право називатися її чоловіком, уже не могла визнати. Проте в неї був «законний спадкоємець» маленький Івашка. Адже Марина була вінчана на царство, тож могла розраховувати, що виконає своє завдання за допомогою сина. Коли Михайлу Романову донесли, що поляки роблять серйозну ставку на нового самозванця, цар схвилювався й мав для цього підстави. Якщо сама Марина була вже неабияк дискредитована в свідомості народу, то з її спадкоємцем ситуація була інакша. Він був небезпечний. Особливо через донського отамана Заруцького, котрий воював у війнах усіх цих Димитрів, а тепер підтримував Марину і, як і вона, робив ставку на «законного» Івашку.

Правда, доля цих змовників виявилася сумною. Вірного самозванці отамана схопили разом із нею та дитиною і переправили до Москви. Заруцького посадили на кіл, чотирирічного Івашку повісили на товстому канаті, прирікши на мученицьку смерть. Померла й Марина. За яких обставин — невідомо. Чи в ув’язненні, як вказувалося в документах, від туги, чи її втопили, чи навіть спалили на багатті.

Але епопея з малолітніми претендентами на престол далеко не скінчилася. Отримавши від вірних людей повідомлення про нового самозванця, підготовленого в Польщі, Романов зажадав від короля Владислава IV його видачі. Король довго відмовлявся й відхрещувався, та коли йому назвали ім’я — Ян Фаустін Лубу — змушений був у дечому зізнатися. Так, такий хлопчик є, його батько брав участь у поході лже-Дмитрія, загинув разом зі своїм господарем, а хлопчика взяв на виховання литовський гетьман Самега. Інколи навіть жартома називав його царевичем. Проте це жартома... А тепер Ян служить писарем, ні про яке царювання навіть не мріє.

Цар наполягав на видачі, поляки обіцяли постригти його в ченці й у такий спосіб розв’язати проблему. Олексій Михайлович резонно заявляв, що подібний прецедент уже був — Григорій Отреп’єв також вважався ченцем, але це його не зупинило.

Зрештою Романов домігся, щоб Лубу прислали в Москву для особистого пояснення. Він дав гарантію його недоторканості, але й від короля зажадав ухвалення окремого закону. Владиславу довелося погодитися. Дослівно в конституції варшавського генерального сейму записали: «З’являються такі необережні, що насмілюються приймати на себе ім’я московських царів. Тому заради ми, бажаючи з цим народом і його Великими царями підтримувати суттєву дружбу вічно й непорушно... ухвалили, щоб у володіннях наших й у великому князівстві Литовському ніхто ніколи не насмілювався привласнювати собі це ім’я, а хто дійде до такої сміливості, той, як людина безчесна та порушник вічного миру Республіки з Московським народом, повинен бути впійманий і страчений». Такий закон плюс слово, дане Лубою «не причіплятися до Московського царства», заспокоїли царя.

Але минуло менше місяця, як Олексію Михайловичу донесли про появу в Константинополі відразу двох самозванців — Симеона, котрий видавав себе за сина царя Василя Шуйського, й Івашки ІІ, ще одного сина Дмитра. Один зі свідків заявив, що останнього знає — він син козака, родом із Лубен, а звуть його Іванко Вергунок. Свого часу його полонили татари, продали в Кафі в рабство, де його й осінила ідея назвати себе царевичем. Лже-Симеоном виявився якийсь Тимошка Акудінов. Обох самозванців доставили до константинопольського візира, він особисто допитав їх і зупинив свій вибір на Вергунку. А Тимошку закували в кайдани й посадили у фортецю. Проте візиру не поталанило — Вергунок несподівано збожеволів. А от Тимошка ще приніс Олексію Михайловичу чимало клопотів. Він подорожував усією Європою, поширюючи вигадки про своє високе походження, і плів інтриги.

Озираєшся на роки та століття історії і переконуєшся: не вичерпувалася черга на московський трон. У цій черзі сумною тінню промайнула так звана князівна Тараканова. Можливо, вона й була дочкою Єлізавети, але куди було їй змагатися з могутністю Катерини II! Попавшись у хитро розставлені любовні тенета, вона загинула в Петербурзі, під час чергової повені, замкнена в фортеці. Жорстоким кривавим символом, під ім’ям воскреслого Петра пронісся Омелян Пугачов, котрий мав на тілі «царські знаки» й цим переконав народ у істинності свого звання...

Вчитуєшся в уже посивілі сторінки часу, а чіткої, однозначної відповіді на питання — чому саме Росія, Московія була така приваблива для псевдоцарів — так і не знаходиш. Приміром, чому такого не спостерігалося в короткі періоди незалежного існування козацької «малоросійської» держави — Запорізької Січі? Чи не тому, що чим більше самодержавства, чим жорсткіше воно, тим більше охочих приміряти на себе корону?

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56