«Час Че» в українських координатах

Живучи у реальному світі, прагни до неймовірного

Ернесто Че Гевара

Кілька років тому я прочитав в одному з московських журналів статтю, в якій червоною ниткою проходила думка про те, що час романтиків-революціонерів минув. Там ішлося про начебто правильні речі: про переродження вчорашніх партизанських ватажків, які стали президентами або ж генералами в безстроковій війні за свободу, про загибель «лівої міфології» Латинської Америки та ще про те, що дедалі рідше на стінах будинків ми бачимо профіль Че Гевари (досить суперечлива думка)...

І ось на Майдані Незалежності я наочно побачив кілька плакатів із портретом Ернесто Че Гевари. Не пускатимемося в плавання безмірно широкою річкою біографії великого аргентинця, кубинця (або, як він казав, «патріота будь-якої країни Латинської Америки»), а спробуємо побачити в ньому людину. Чому «Час Че», час кардинальних, революційних перетворень, виник саме в наших українських координатах, так далеко від його рідної Латинської Америки?

Народився Ернесто 1928 року в Росаріо в дуже забезпеченій сім’ї. Серед його предків — багатющі латифундисти, генерали, адмірали, письменники, дипломати, ірландські революціонери-емігранти й навіть віце-король Нової Іспанії (Мексики). Еліта, майже всі креоли. У дитинстві він із друзями-школярами грався у «республіканців» і «франкістів», як радянські діти в роки війни та в голодний повоєнний час гралися в «наших» і «фашистів».

Чи не тому таким актуальним для Майдану виявився заклик іспанських республіканців «No pasaran!» («Вони не пройдуть!»). Гасло це переважно на вустах молоді, яка стала рушійною силою опору владі на київських (львівських, івано-франківських, житомирських, сумських...) майданах. Тієї молоді, яку вже важко «нагнути», адже вона виростала в зовсім іншій системі координат. І лише «хворі на голову» можуть повірити істеричним вигукам (інакше й не скажеш) про «гори помаранчевих апельсинів, і не простих, а «наколотих» усе тими ж таки підступними американцями, «фахівцями» з валянок.

Ернесто Че Гевара казав: «Будь-яка людина чи будь-яке вимовлене слово може раптово кинути нас у жахливу безодню або ж піднести на недосяжну височінь». Такими словами для нас, українців, стали «свобода», «вибір народу», «фальсифікація», «Віктор Ющенко». Наш вибір був безсовісно спаплюжений знахабнілими олігархами та чиновниками.

Че мав право рубати з плеча. Його «школа життя» — вражаючий взірець мужнього служіння людям, незалежно від кольору шкіри, віросповідання, переконань, майнового становища. Він любив повторювати, що в нього сім життів, як у кішки (на думку латиноамериканців). Ще юнаком, залишивши своїх університетських друзів до хрипоти сперечатися у барах та кав’ярнях про «світле майбутнє», він став пастирем, цілителем, а потім і войовничим прочанином, який виявився фізичним утіленням «вічного революціонера» Івана Франка.

Багаторічні подорожі Америкою, навчання на медичному факультеті університету в Буенос-Айресі, робота матросом на нафтоналивному судні, лікарем у лепрозорії, політична діяльність у Гватемалі, Мексиці, участь у Кубинській революції... Він міг стати видатним чиновником, юристом на батьківщині — для цього в Че Гевари були всі умови й чудові стартові можливості. На Острові Свободи Команданте Че став головним банкіром, міністром, але ненадовго. До публічної політики він дуже швидко охолонув.

Так, безумовно, Че був за духом авантюристом — не міг сидіти на місці, у якійсь розкішній гасієнді на березі Мексиканської затоки. Він брав участь у кровопролитних боях у Конго, командуючи легіоном чорношкірих кубинців. Місцеві жителі називали Ернесто — не забуваймо, що він був лікарем, — Тату Муганда; мовою суахілі — «той, хто заспокоює біль».

Ще за кілька років до своєї трагічної загибелі в болівійській сельві 1967 року Че Гевара зрозумів, що дві світові супердержави — СРСР і США — вже поділили світ. На усталеній, як тоді здавалося, надовго політичній карті Че та його летючим загонам не було місця. Ернесто задихався не лише від астми, що мучила його з дворічного віку, а й від усевладдя світової бюрократії. Він чітко побачив марноту власних зусиль після поїздок світом, коли намагався здобути хоч дещицю підтримки в Москві, Белграді, Делі, Римі, Празі, Парижі...

Че Гевара був не комуністом, швидше — утопістом, соціальним демократом, який хотів домогтися бодай крихкої рівноваги між багатими людьми і найбіднішими. Поразка його загону в Болівії обумовлена нерозумінням внутрішньополітичної та економічної ситуації в країні. Проте партизанська «герилья» Че, цього «Дон Кіхота Латинської Америки», була перемогою духу. Так гинули захисники Варшави наприкінці вересня 1939 року, герої Бреста, Одеси, Севастополя, Ленінграда, Сталінграда...

Хтось скаже, що Ернесто був терористом. Так, після його трагічної загибелі найрадикальніші «послідовники» Че втопили в ріках крові ідеали революційної перебудови життя на землі. Його ім’я було злочинно «приватизоване» людьми зовсім іншої генерації, мутантами, які переродилися на олігархів чи людожерів (як «червоні кхмери»), численними лівацькими радикальними організаціями — сандиністами, сапатерівцями, «сендеро луміносо», італійськими «червоними бригадами», німецькими червоними терористами, ІРА і бойовиками «Народно-визвольної армії Колумбії», які стали союзниками наркодільців.

Він не був і марксистом! Че залишився в пам’яті всієї багатоликої планети невиправним романтиком-ідеалістом. На барикадах, створених повсталою західноєвропейською молоддю 1968 року, Че Гевару називали Сонцем революції. Ці події були ударом по святенницькій моралі: діти запідозрили своїх батьків у лицемірстві й злочинному пристосуванстві. Стався фантастичний за силою викид енергії мас. Серед кумирів їх були Че, Герман Гессе, Мартін Лютер Кінг, вожді «Празької весни»...

Україна переживала схожі процеси наприкінці 80 — на початку 90-х років, але тоді, мабуть, ще не вистраждала свою незалежність. У нас народився свій клас ренегатів, які зрадили ідеї національної революції.

Че Гевара вірив у «нове суспільство, де людина повинна бути в центрі громадського життя, а не в підкоренні у влади, яка створює закони». Додамо, спираючись на український досвід: влади, яка інтерпретує, спотворює закони і давно перейшла межу. Як зазначив французький журналіст Жан Корм’є, «бездоганність Че, його трагічна смерть залишають широко відчиненими двері мрії». Тієї мрії, яку ми, українці, просто зобов’язані захистити...